Пізня духовна драма. Містерії та міраклі

У XII—XIII ст. в умовах бурхливого розвитку міст формується новий жанр драми — містерія (лат. тузіегіит — служба), яка досягла своєї вершини в XV ст.

Містерія була масовою самодіяльною виставою, в якій брали участь десятки, а інколи й сотні людей. Постановка містерій стала справою міських цехів, відбувалася вона під час свят або в ярмаркові дні. Городяни і мешканці навколишніх сіл заздалегідь сповіщались про виставу. В день відкриття містерії у місті припинялася всяка діяльність, і святково прикрашеними вулицями проходила урочиста процесія, в якій брали участь міське управління, духівництво, ремісничі цехи і купецькі гільдії, діти тощо. Бути учасником містерії вважалося почесним; самодіяльні актори ставились до своїх ролей із захопленням і відповідальністю, костюми вражали пишністю і яскравістю. Акторами були представники кліру, міської інтелігенції (юристи, лікарі, писарі, студенти), ремісники та ін.

Вистава відбувалася на міській площі, на так званій симультанній сцені (у Франції та Німеччині), де відразу розміщувались усі потрібні для різних епізодів декорації. Театральна техніка набула високого рівня: під час вистави гримів грім, грішники провалювалися в пекло, праведні душі підіймалися на небеса, апостоли ступали по хмарах і т. ін. В Англії та Фландрії вистави показували на рухомих сценах: маленьких помостах на возах з відповідними декораціями. Візки змінювали одне одного, завдяки чому п'єсу можна було повторювати у різних частинах міста.

Населення любило такі вистави. Глядачі заздалегідь заповнювали площу, під час дії поводились дуже активно — уголос висловлювали свої думки, а часом втручались у виставу. Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до кількох тижнів. Вражає своїми розмірами французька «Містерія Старого Заповіту» (XV ст.), що складалася з 40 п'єс. Вона містила величезну біблійну інформацію: про створення світу, гріхопадіння Адама і Єви, всесвітній потоп, вавілонське стовпотворіння тощо.

Збереглося дуже багато текстів містерій, які свідчать про складність і суперечливість цього жанру. Хоча зміст містерій грунтувався на біблійних сюжетах, помітна постійна боротьба між релігійним і мирським укладом. З часом світська, побутова, комічно-розважальна основа набула значної переваги над релігійно-моралізаторською; містерія перетворювалась у святково-урочисте видовище — картини облоги міст, битви, море і кораблі тощо. Незважаючи на патетичнорелігійний зміст містерії, самодіяльні актори для розваги глядачів вводили в неї комічний елемент, додаючи від себе веселі жарти, комічну міміку і т. ін. Усе частіше в містерії з'являлися комічні вставки побутового змісту — так згодом сформувався фарс. Наприклад, у містерії «Різдво Христове» у вставці бабка-повитуха розповідає свій сон: вона добре випила в шинку, а заплатити не мала чим.

У XIII ст. виникає міракль (лат. тігасишт — чудо), який набув особливої популярності у Франції. Від містерій міраклі відрізнялися тим, що сюжети грунтувалися не на біблійних текстах, а на легендах,— це давало більший простір для змін та додатків побутово-авантюрного змісту. Нерідко релігійно-повчальна тенденція міракля використовувалась для показу соціальних утисків. Популярними були міраклі, засновані на легендах про Діву Марію. Значну частину міракля звичайно становить розповідь про життя якогось грішника, котрий, каючись, звертається за допомогою до Богородиці Вона з'являється під кінець дії і рятує його, сотворюючи чудо.

Широко відомий «Міракль про Теофіла» Рютбефа (XIII ст.). В основі цього сюжету лежить легенда, що походить з візантійських джерел і відома в латиномовній літературі вже з VI ст.

Легенду про Теофіла знали й на Русі, де вона відбита не тільки в літературі, а й у живописі. Епізоди легенди зображено у фресках ярославської Предтечинської церкви, збудованої в XVII ст. Значна частина цього міраклю, як уже зазначалося, була перекладена О. Блоком.

У міраклі Рютбефа розповідається про монастирського економа, якого несправедливо скривдив єпископ. Щоб помститися йому і піднестися над іншими, монах продає душу дияволові. «Бог на мене підніс руку, і я підношу на нього»,— вирішує Теофіл. Через якийсь час він стає князем церкви, живе не по правді, тиранить людей, творить зло бідним людям. Але на душі у Теофіла неспокійно, він боїться розплати і через сім років починає в молитвах благати Діву Марію порятувати його душу. Зворушена Богородиця заступається за Теофіла і розправляється із дияволом. Мова Богоматері не позбавлена народного гумору. Відбираючи у диявола розписку Теофіла, Діва Марія погрожує: «Ось я намну тобі боки!» Сатана злякався і віддав розписку. Теофіл був урятований.

Єпископ повідомляє народ, що сталося диво.

Цікаво поданий образ Теофіла, який зазнає внутрішньої боротьби, вагань, страждань і каяття. У зображенні ще багато примітивного, наївного, але цікавою є спроба створення драматичного характеру і розкриття складної психологічної колізії. Цей сюжет отримав подальший розвиток у середньовічній легенді про Фауста, котрий запродав душу дияволові заради можливості пізнання сенсу земного буття.

З часом міраклі все частіше перетворювалися на сентиментальні п'єси, які розповідали про різні життєві конфлікти, що розв'язувалися щасливо.

Жанр мораліте, котрий виник у XV ст. у Франції та Англії, мав, як і містерія та міракль, морально-дидактичну спрямованість, але створювався не на релігійний сюжет. У повчальному жанрі втілювались переважно ідеологія і мораль міського стану.

Розрізняють алегоричні мораліте і так звані історії. Головною ознакою перших є наявність в основному алегоричних персонажів, які уособлюють різні події реальної дійсності, явища природи, людські пороки і чесноти (мир, війна, голод, посуха, хоробрість, розпуста і т. ін.). Скупість виступала в лахмітті, міцно притискаючи до себе мішок із золотом. Облесливість погладжувала лисий хвіст.

Віра зображалася з хрестом, Кохання — зі знаком серця, Надія — з якорем, Сльота — в чорному шарфі тощо. Головний конфлікт мораліте — у боротьбі Духа й Тіла, Добра і Зла.

У відомому мораліте «Про розумне і нерозумне» (XV ст.) дано в порівнянні життя грішника і праведника з відповідним повчальним закінченням: праведник нагороджений раєм, а грішника схопили чорти.

Тип мораліте-історії розвивався тільки у Франції і порушував суттєво важливі проблеми суспільного та сімейного життя. Мотиви соціального протесту звучать у відомій історії під назвою «Імператор, що вбив свого племінника».

27. Розвиток світських драматичних жанрів. Мораліте. Фарси. Соті.
Драматургія. Драматичне і театральне мистецтво досягло виняткового розквіту в античному світі, але драма і театр доби Середньовіччя виникли не на його основі. Християнська церква заперечувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирях, імена великих драматургів і акторів забуті.

Драма Середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. У європейських народів продовжували побутувати старовинні поганські обряди, пісні, ігри, танці, пов'язані з процесами праці або явищами природи, яку прості люди й обожнювали. Так, дуже поширеними в Європі були травневі ігри, коли обирали «короля» або «королеву» весни, співали веснянки, танцювали, запалювали вогнища.

У багатьох країнах традиційним було, наприклад, зображення боротьби між Літом і Зимою, яку звичайно представляли сільські парубки, одягнені у відповідні костюми. Все це містило в собі початки театрального дійства.

Протягом багатьох століть носіями елементів театральних дій і вистав були мандрівні актори та поети — міми, гістріони, жонглери, які показували жартівливі, буфонні сценки побутового змісту. Церква неприхильне ставилася до них, забороняла дивитися ці вистави. Проте їй самій судилося відіграти певну роль у розвитку середньовічної драми.

Мораліте́ (лат. moralis — моральний) — повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у 15-16 ст.

В Україну прийшла з розвитком шкільного театру кінця 16 — початку 17 ст. і проіснувала до середини 18 ст. як різновид шкільної драми. П'єси цього жанру виставлялися на Масницю. Вони закликали до медитації про сенс життя, нагадували про неминучість розплати за гріхи, відображали загальні закони світопорядку.

Фабула будувалася на схематизованих взаємовідносинах людини зі світом. Дія проходила, як правило, від колиски до могили, одночасно прямувала до раю, якщо людина вела праведне життя, або до пекла, якщо грішила. Герой мораліте завжди пасивний. За нього борються сили добра і зла, він відчуває на собі їхній вплив. Ця боротьба демонструється співвідношенням алегоричних образів, що уособлюють вади та чесноти. Елементи мораліте впліталися майже в усі п'єси, які ставилися у шкільному театрі. Вони були наявні в містеріях, міраклях, історичних драмах.

Найбільше збережено структуру мораліте в п'єсі Г. Кониського «Воскресеніе мертвых», сюжет якої побудовано на протиставленні двох героїв — Гіпомена (праведника) та Діокрита (грішника), що показані в житті і смерті. Аналогічно побудована «Трагедокомедіа о награжденніи в сем свЂтЂ приїсканних дЂл, мзды в будущей жизни вЂчной» В. Лащевського, у третій яві якої протиставлені дві сестри, праведниця і грішниця, а також алегоричні постаті — Церква і Світ. В Англії цей жанр розпочинає свій розвиток під час правління Генріха VIII Тюдора Генріх VIII (король Англії). Мораліте з'являється на основі містерій, які носять релігійний характер. Реформація церкви, здійснена Генріхом VIII, мала великий вплив на цей драматичний жанр, тому поряд із містеріями виникає ще один драматичний жанр — мораліте. Цей жанр ще називають п'єси-алегорії, або повчальні алегорії. Завдяки цьому, мораліте легше пристосовується до нових умов та є більш сценічним і зрозумілим для глядачів. Моральні повчання їм подаються у формі театральної гри. Аудиторія захоплюється новими сюжетами та новаторською подачею матеріалу. Поступово в Англії мораліте стає популярнішим за містерії.

Мораліте увібрало в себе багато елементів містерій. Цей жанр має тісний зв'язок і навіть залежність від кодексу християнської моральності. Основними темами мораліте є: конфлікт між добром і злом, кожне з котрих намагається схилити людину на свій бік; так званий судний день, коли приходить день розплати за гріхи, та полеміка між Милосердям та Справедливістю. Поширеним мотивом у мораліте є прощення грішної душі, тому що всі заслуговують на небесне блаженство і навіть самі грішні мають шанс отримати його, якщо визнають свої помилки.

У мораліте значна увага приділяється зображенню почуттів та рис характеру. У мораліте не просто на перший план виходить їхнє зображення, а саме ці якості людини і виступають дійовими особами. Поряд з Багатством, Бідністю, Смертю та іншими персонажами середньовічних повчань і середньовічної символіки з'являються Благочестя, Великодушність, Щедрість, Скупість, пристрасті, пороки.

Середньовічний комічний театр досягнув своєї вершини у фарсі (лат. їагіа — начинка), який відокремився від містерії і набув надзвичайної популярності. Головною ознакою цього жанру є конкретність, критичне ставлення до життя, вільнодумство, дохідливість. Це зумовило стиль фарсу, якому властиві комічні перебільшення, гротеск, буфонада. Фарс має постійних персонажів, хоч і схематичних, але типових для своєї епохи: сварливу жінку, пройдисвіта-адвоката, розпусникамонаха, найманого солдата-боягуза і грабіжника, винахідливого простолюдина, лікаря-шарлатана тощо. Але, по суті, головним героєм фарсу є людина, здатна створити й поламати найхитріші плани, часто це простолюдин. Тематика фарсу подібна до тематики фабліо — в ньому також висміювались хитрощі та лицемірство, подружні зради, лінощі, заздрість тощо.

Дуже популярним був французький фарс «Адвокат Патлен» (XV ст.). Невідомий судовий писар висміяв юристів і ще раз прославив кмітливість простолюдина. Патлен — пройдисвіт-стряпчий виманює у купця шість ліктів сукна, пообіцявши йому надзвичайно високу плату і запросивши його до себе на обід.

Коли купець прийшов у гості, то він за допомогою спритної дружини вдає, що вмирає, і випроваджує сукняра ні з чим. Щоб хитріше заплутати історію з сукном і уникнути плати, Патлен вирішує підтримати селянина-пастуха, який обікрав стадо купця і тепер, на скаргу купця, постав перед судом. Зустрівши на суді здоровісінького стряпчого, який не заплатив йому за товар, купець розлютився, почав звинувачувати і Патлена, і пастуха, вимагаючи і сукна, і овець. Він зовсім збиває з пантелику суддю, який ніяк не може второпати, в чому справа, і лише волає:

«Повернемось до наших баранів!» * Навчений Патленом пастух мекає по-овечому, а пройдисвіт-адвокат шепоче судді, що, мовляв, сукняр від горя втратив розум, а пастух серед отари сам перетворився в тварину. Тупуватий суддя виправдовує пастуха. Вийшовши з суду, Патлен вимагає від свого клієнта винагороди, але хитрун-селянин обдурює свого «вчителя»: він продовжує мекати, а потім швидко тікає. Потішність ситуації, підбір типових образів, а головне — прославлення селянина, який своєю кмітливістю бере верх над багатим купцем, пройдисвітом-адвокатом та представником влади — суддею, зумовили велику популярність цієї п'єси.

Успіх «Адвоката Патлеиа» сприяв виникненню нових варіантів про хитрого стряпчого. У фарсі «Новий Патлен» шахрай-адвокат виманює у кушніра дорогі хутра, запевняючи власника, що їх хоче купити священик. Розмова кушніра з священиком в сповідальні — зразок комічного непорозуміння; кожен із співрозмовників думає про власну вигоду. Коли обман виявився, кушнір поспішає у корчму — там він сподівається знайти пройдисвіта Патлена. А кюре відправляється за утіхою до коханки. Вмираючи, Патлен потішається з кюре-сповідальника, славить земні радощі та заповідає поховати себе обов'язково у винному погребі (фарс «Заповіт Патлена»).

Показ фарсів — улюблене народне видовище. Популярними були і фарсові актори. Вони досконало опанували комічну міміку, буфонадну манеру гри. Збереглось ім'я одного із найвідоміших акторів — Понтале (Жан де л' Еспіна, XVI ст.), автора багатьох містерій, сотів, фарсів. Він ішов важким шляхом професійного актора. Дотепний і зухвалий парижанин не боявся у своїх жартах висміювати навіть вельмож.

Фарс як жанр справив значний вплив на розвиток західноєвропейського театру, передусім на французьку комедію XVII ст., на Мольєра та ін. Фарс близький до комедії масок, фастнахтшпіля, інтермедії. Елементи фарсу спостерігаються в українських інтермедіях XVII—XVIII ст. У формі комедії-водевілю фарс існує і в XIX—XX ст.