Жанри і стиль міської літератури. Фабліо і шванки

література, яка створювалась у місті, відбивала світогляд і буття молодого третього стану. Зрозуміло, вона не могла бути ізольованою від інших сучасних їй напрямів (героїчного епосу, поезії вагантів, рицарської літератури). Міська література сприйняла і засвоїла певні їх риси, використала, відповідно перетворюючи, деякі жанри, але за тематикою, змістом, ідейною спрямованістю й поетикою становила новий, окремий напрям тогочасної літератури, її стиль відповідав потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної, міської говірки.

Міська література має свого позитивного героя, в якому підкреслюються такі риси, як працьовитість, енергійність, розсудливість, але цінуються також спритність, хитрість; місто не любить людей слабких, кволих душею — його симпатії на боці веселих, кмітливих, наполегливих, котрі знаходять вихід з будьякого скрутного становища. Разом з тим подібні якості засуджуються, якщо вони служать користолюбству й утискам.

І все ж література міста не була за змістом єдиною, їй притаманні гострі протиріччя. Міський патриціат тяжів до культури лицарства, але й лицарство цікавилось досягненнями міської культури. Нижчі верстви міста постійно поповнювались за рахунок селян, мали свої смаки, тому важливим джерелом розвитку міської літератури є фольклор, зокрема сільський, а також народна тематика з її бунтарськими сатиричними мотивами. Образ селян в міській літературі складний і суперечливий, 3 одного боку, він уособлює кращі риси простої людини (працелюбство, кмітливість, добродушність), а з другого — комічну тупість, відсталість, патріархальний застій. З часом вияаіяються ідейна закляклість, обмеженість, бажання зберегти старовину в середовищі патриціанської верхівки. Але з міською літературою пов'язано і чимало прогресивних тенденцій, важливих для становлення світосприйняття, яке готує перехід до гуманістичного Відродження.

У міській літературі побутували жанри лірики, епосу, драми. Характерною рисою міської літератури є дидактизм, повчальність: вона вчить, висміює, викриває, широко використовуючи засоби гумору і сатири.

• Жанри сатири і дидактики. Міська література не була ізольованою зоною ані соціальне, ані геоґрафічно. Культурному обміну між регіонами сприяли часті ярмарки, подорожуючі майстри, зокрема будівельники соборів, громадських споруд, гастролюючі театральні братства, ватаги вагантів і юрби прочан. Таким чином поширювались мандрівні сюжети про легковажних городянок, пожадливих монахів, довірливих селян тощо. Крім цього, у XII ст. в європейській літературі у зв'язку з розвитком культурних відносин зі Сходом засвоювались індійські й арабські, єврейські та іранські сюжети. Міська література перейняла й сюжети відомих анонімних збірок побутових, життєвих анекдотів і казок («Книга про сімох мудреців» і «Римські діяння» — латиною).

Фабмо та шванки. Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике оповідання комічноК» або сатиричного змісту, спочатку — віршоване, пізніше — прозове. У Франції його називали фабліо (лат. гаЬиІа — байка, оповідання), у Німеччині — шванк (нім. 8сп\уапк — жарт). Це жанр народного походження.

Протягом століть у народі були популярними веселі розважальні оповідки, побрехеньки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Збереглося близько 150 фабліо, більшість з них анонімні. Серед творців фабліо є представники різних станів (в тому числі високопоставлені особи лицарського Стилістичний аналіз текстів показує,^цо_фабліо — жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Але в фабліо, які призначалися для слухачів замків та палаців, грубовато-гострий жарт (основа фабліо) замінюється вишуканою усмішкою, що наближає їх до стилю рицарської літератури.

- Тематика фабліо різноманітна. Фабліо розважального змісту покликані викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але переважно це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення — в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість лицарів, простуватість селян, лицемірство ченців. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і особливо скупість (жонглери залежали від «малостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має антифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та підступність» жінок, котрі, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Мабуть, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка повчала: жінка — гріховне створіння. Цікаво, що жінок у цих розповідях часто спокушують власне клірики.

Автором популярних Фабліо був відомий паризький поет та професійний жонглер Рютбеф (бл. 1230—1285). Вогонь своєї сатири він зосередив на клірі, королівських чиновниках та ін. У відомому фабліо «Заповіт осла» розповідається про священика, котрий поховав свого улюбленого осла на християнському цвинтарі. Коли його викликав для пояснення єпископ, кюре не розгубився і швидко поклав на стіл 20 екю, які нібито осел заповів Богові «на поминання своєї душі».

Єпископ зі словами «Бог простить його» вхопив гроші. Автора потішає винахідливість кюре, але свій твір він закінчує сповненим іронії висновком: «Ви бачите, як за допомогою грошей цей осел став християнином. Немає такого злочину, за який не можна було уникнути кари за допомогою повного гаманця».

Презирство до розпусних монахів Рютбеф висловив у фабліо «Сказання про брата Денізу». Юна Деніза мріє присвятити себе служінню «Богові і пресвятій Мадонні». Монах Симон, старий грішник, вмовляє її вступити під виглядом юнака до францісканського ордену. Наївна дівчина обрізує свої чудові коси і, переодягнута в чоловічий костюм, іде в монастир, де її з радістю зустрічає брат Симон. Проте одна дама випадково викриває розпусного монаха і його чекає розплата. Він принижено благає прощення, але чує невмолиму відповідь:

Гірка іронія, сарказм звучать у пролозі до фабліо Рютбефа «Про душу вілана»:

«Рай створений не для віланів. Про це і в Священному писанні сказано. Ні за гроші, ні в нагороду за добрі вчинки вони не можуть туди потрапити. І це зовсім справедливо. Як! Ви хочете, щоб якийсь голодранець жив разом з властителями неба? Пекло — ось, де вони повинні бути!»

У фабліо «Про вілана, який тяжбою здобув рай» народний автор висміює навіть святих. Апостол Петро, воротар раю, не впускає в нього душу вілана, говорячи, що там немає місця «підлому людові». Вілан вступає в суперечку з Петром та іншими апостолами, нагадує їм їхні провини, відречення від Христа. Святі кидаються за допомогою до Бога. Але вілан зумів довести своє право на рай:

на відміну від святих, він усе життя служив людям, «не гнав людей на муки», «біднякам свій хліб віддавав». Бог визнає правоту вілана і залишає його в раю. Сюжет цей цікавий своєрідною моральною спрямованістю: проста людина повинна наполегливо домагатися справедливості, якщо потрібно, то й хитрістю, бо у світі «кривда всі шляхи захопила».

Популярним у багатьох країнах було фабліо повчального характеру жонглера Берньє «Попона, розрізана навпіл», в основу якого лягла старовинна притча.

Багатий старий купець одружує єдиного сина з лицарською дочкою, розпусні батьки якої розтринькали своє майно. (Такий шлюб був можливий, купецтво з розвитком торгівлі збагачується і, шукаючи захисту від всіляких утисків, рідниться зі збіднілим лицарством). Пихата невістка переслідує свекра і добивається, щоб його вигнали з дому, її чоловік велить малому синові кинути дідові стару попону, щоб той міг прикритися нею під час негоди. Хлопчина розрізає попону навпіл, одну половину віддає дідові, а про другу говорить батькові, що хоче зберегти для нього, мовляв, коли він постаріє, то дасть йому не більше, ніж нині той дав дідові.

Осоромлений батько повертає старого додому.

Широковідомим було фабліо «Селянин-лікар», сюжет якого приваблює дотепністю та виразною соціальною спрямованістю. Багатий селянин одружився з дочкою дворянина. Боячись подружньої зради, він кожного ранку, перед тим як іти в поле, бив дружину до синців, а ввечері просив пробачення. Жінка вирішила помститися. Одного разу до села завернули гінці, що їхали до Англії за лікарем для королівської дочки, яка подавилась кісткою, і вже тиждень ніхто не може їй допомогти. Жінка сказала, що її чоловік чудовий лікар, але вміння своє він приховує і тільки побоями можна примусити його виявити свій хист.

Селянина схопили, привезли до короля і добре побили. Виплутуючись із скрутного становища, він різними вигадками так розсмішив королівну, що кістка випала і вона знову стала веселою і здоровою. Але тепер до «лікаря» суне натовп хворих, і король наказує лікувати їх. Спантеличений селянин відмовляється, його знову б'ють, і тут він знаходить вихід: обіцяє зцілити всіх хворих, якщо найбільш немічного з них спалити живцем, а попіл вжити на ліки для інших. Перелякані хворі розбіглися. Так простий селянин обдурив короля і знать.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Визнаний майстер цього жанру — мандрівний поет Штрікер (помер бл. 1250 р.). У його спадщині особливу цінність становить цикл шванків, об'єднаних у збірку «Піп Аміс», де змальовано широку картину тогочасних звичаїв. Головною постаттю веселих оповідок є Аміс, піп-штукар, який своєю веселою вдачею нагадує Тіля Ейленшпігеля — героя німецьких народних книг.

Веселого попа Аміса незлюбив користолюбець єпископ і вирішив поживитися його коштом. Але піп був небагатим і нічого не дав. Тоді єпископ зажадав від нього відповідей на головоломні питання, маючи намір відібрати у попа парафію. Аміс на все дотепно відповідає. Роздратований єпископ вимагає від нього навчити осла грамоти. Але піп з честю справляється і з цим випробуванням, навчивши осла перегортати мордою сторінки Біблії, передбачливо пересипані вівсом. Щоб жити в добробуті, Аміс вдається до різних витівок, використовуючи при цьому забобонність і глупоту людей.

Однією з найцікавіших є розповідь про Аміса в ролі живописця, в якій висміяно чванливість феодалів. Прибувши до двору французького короля, Аміс взявся намалювати за великі гроші картину, яку зможуть бачити тільки законнонароджені. Нічого не намалювавши, він повідомив про закінчення своєї праці.

Перелякані придворні, які хизувалися знатними предками і боялися за свої лени, не наважились вголос признатись, що не бачать зображеного на полотні. Навіть король, засумнівавшись у законності власного народження, перший хвалить неснуючу картину. Цей дотепний сюжет став відомим у багатьох країнах, зокрема його використав Андерсен у відомій казці «Нове плаття короля».

Сюжети фабліо та шванків протягом століть приваблювали багатьох авторів:

Боккаччо, М. Наваррську, Мольєра, Лафонтена, Бальзака, Шарля де Костера, Ромена Роллана, Анатоля Франса та ін. У сучасній Франції знову зріс інтерес до цих народних оповідань, що зумовило появу ряду нових досліджень.