Середньовічна література латинською мовою

Від Стародавнього Риму Середні віки запозичили латинську мову, котра ще довгий час, поки не зміцніли національні мови і не створено писемності європейських народів, залишалася міжнародною мовою — мовою церкви, вищої адміністрації, державно-правових документів, освіти і частково літератури. За тисячолітню історію середньовічна латинська писемність виробила велику кількість різноманітних родів і жанрів. За змістом латинська література поділяється на клерикальну і світську. Криза Римської імперії наприкінці І ст. зумовила перехід до феодального Середньовіччя з його міцніючою гегемонією християнської ідеології. Внаслідок цього основою мислення, світосприйняття, а також літературної творчості стала на певний час релігія. Середньовічна клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою. Уній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї єрисеїв з їхнім протестом проти феодального утиску.. У ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн поганські уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, безсмертя душі та неминучість розплати за земні гріхи у потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли п о е м и, які розробляли біблійні сюжети. Водночас з ними складалися ж и т і я с в я т и х — короткі сказання про мучеників за віру, монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали с е б е різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, чудеса біля гробу святого і, врешті-решт, похвальне слово йому. Пізніше виникли л е г е н д и. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом — пов'язані з релігійним культом п р и т ч і про тварин, рослини тощо. Поширеним жанром були в и д і н н я, в яких змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище — за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. Поширеними були також твори морально-дидактичного характеру релігійної та світської тематики: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки тощо. Водночас з епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.У клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення навколишнього світу.

С в і т с ь к а л і т е р а т у р а латинською мовою певною мірою продовжувала традиції класичного античного періоду. Середньовіччя представлений багатьма значними поетами і прозаїками, в творчості яких відбилась складна боротьба між античним світосприйняттям, що зникало, і християнським світоглядом, який утверджувався. Наступні два століття (середина VI—середина VIII) стали «темними віками»для культури Центральної Європи. Із занепадом шкільної освіти розпочинається і спад у розвитку латинської писемності. Освічених людей, тим більше письменників, стає дуже мало і вони роз'єднані. Нове культурне пожвавлення і водночас оновлення латинської писемності пов'язане з так званим Каролінгським Відродженням. Л а т и н с ь к і х р о н і к и. Спочатку середньовічна історіографія наслідувала традиції античних авторів, в яких намагалися не тільки показати хід історії, а й дійти його причин.

У добу Зрілого Середньовіччя, коли зміцніли літератури на народних мова латинська література втрачає провідне становище. Латина залишається мовою церкви, держави, науки, школи, судочинства, всіх ділових паперів та листування.Разом з тим це жива розмовна мова освіченої частини феодального суспільства зрозуміло, мова, на якій можлива поетична творчість. Доказом цього є поезія вагантів. Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили риму що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції, їхній стиль відзначається багатством відтінків — від зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосередності до навмисної бурсацької зухвалості, грубості. Тематика вагантської поезії різноманітна. Вони писали на замовлення високопоставлених осіб хвалебні словослів'я,відгукувались на політичні події, наприклад, складали віршовані заклики до хрестових походів, релігійні пісні та гімни. Для вагантів характерне самопародіювання, тому чимало віршів просякнуті гіркотою безпритульного життя. У ліриці вагантів переважають любовна тема і викривальна сатира. У любовній ліриці з молодих зухвальством прославлялась земна пристрасть. Разом з тим нерідко звучить повага до юного дівоцтва і цнотливості.Лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи; весна і любов — давні фольклорні символи оновлення всього живого.Простодушна релігійність вагантів поєднується із критичним ставленням до духовенства високих рангів, від яких залежало низове церковне середовище.У дотепних задиркуватих сатирах ваганти висміюють лицемірство, здирство, користолюбство духовних осіб,Гостру критика папського двору.Ваганти створили багато веселих, дотепних пародій на ритуали. Викривальні вірші вагантів переписувались по всій Європі. Латинська світська література розвивається і в наступні століття, використовуючи античні жанрові форми: промови, листи, елегії, ідилії, віршовані послання, сатири, епіграми тощо. Розрахована на освіченого читача, латинська література, однак, не відмовляється від народних джерел, опрацьовує фольклорно-епічні сюжети і засвоює народно-пісенні ритми.