Національно-демократичної революції 3 страница

Боротьба проти «націоналістичного ухилу» О. Шумського мала важкі наслідки для всієї української культури. Вона призвела до згортання українізації, яка була остаточно припинена на початку 1933 р., а з 1937 р. сам термін «українізація» зовсім зникає з офіційних документів. Квітнева 1938 р. постанова ЦК КП(б)У констатувала, що створення навчальних закладів національних меншин призвело до насадження вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на молодь. Подальше функціонування таких закладів визнавалося «недоцільним і шкідливим». Їх закрили, а в 1939 р. було ліквідовано національні райони, сільські та селищні ради. Стрімко скоротилося видання літератури українською мовою. Якщо в 1930 р. в Україні рідною мовою було видано 6344 назви книжок, то в 1939 р. – лише 1835 назв.

Таким чином, національно-культурне відродження, яке набуло особливого розвитку в 20-х роках, в 30-х роках було жорстоко придушене. Тому воно ввійшло в історію як «розстріляне відродження». Це мало катастрофічні наслідки для українського народу. Помітно впав престиж української мови та культури.

У 20-х роках українська влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. На початок 1922 р. в країні налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовувалися дитячі будинки, притулки. Так, якщо в 1921 р. в Україні існувало 806 дитячих будинків, то в 1923 р. їх вже було 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тис. дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час з безпритульністю в Україні було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт. Зразком творчої праці з цією категорією дітей стала діяльність видатного педагога і письменника А. Макаренка (1888 – 1939), основи якої він виклав у своїх знаменитих творах «Педагогічна поема» (1935) та «Книга для батьків» (1937). 15 років А. Макаренко керував дитячими навчально-виховними закладами – трудовими колоніями ім. М. Горького під Полтавою та ім. Ф. Дзержинського у передмісті Харкова і досяг у цій справі блискучих результатів. Він став автором теорії і методики виховання в колективі і через колектив та теорії родинного виховання.

Результативно в 20-ті роки розвивалася й українська наука. Для організації наукової роботи у складі Наркомату освіти було створено окремий комітет, якому підпорядковувалися всі наукові установи республіки. Як і в попередні роки, координацію наукових досліджень в усіх установах держави здійснювала УАН. У 1921 р. її було перейменовано на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Основними структурними підрозділами ВУАН продовжували залишатися три відділи – історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Однак відбулися і певні організаційні зміни: в її відання було передано всі науково-дослідні інститути (НДІ) та установи, що діяли в Україні, зазнали певних змін самі відділи. Крім того, академії надавалося право присвоювати вищі наукові звання.

Ефективно працював історико-філологічний відділ, до складу якого в 1921 р. ввійшов щойно створений Археологічний інститут. Ряд комісій цього відділу очолив М. Грушевським, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції і був обраний дійсним членом ВУАН. Поряд з організаційними питаннями та плановими науковими дослідженнями він у цей час продовжував працювати над багатотомною «Історією України-Русі». Провідними вченими відділу були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гермайзе, Д. Яворницький; літературознавці С. Єфремов та В. Перетц; етнограф А. Лобода; філолог і сходознавець А. Кримський; мистецтвознавець О. Новицький. Головним виданням цього відділу став журнал «Україна».

Найбільш численним залишався фізико-математичний відділ. Одних академічних кафедр він нараховував 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах математичної фізики (М. Крилов), прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) тощо. У відділі плідно працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

Світового визнання набули наукові досягнення вчених соціально-економічного відділу, до складу якого ввійшов очолений М. Птухою Демографічний інститут – перша у світі науково-дослідна установа з вивчення проблем демографії. В інституті творчо працювали видатні вчені К. Воблий, який започаткував системні дослідження економічної географії України, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Ці вчені вивчали природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою піднесення економіки держави.

Успішно розвивались медична та біологічна науки. Новими теоретичними дослідженнями збагатили ці галузі науки О. Богомолець, Д. Заболотний, В. Воробйов, О. Палладін, М. Стражеско, В. Філатов, М. Холодний. Великим практичним досягненням вітчизняної медицини стала ліквідація в середині 20-х років холери, віспи, чуми. У листопаді 1922 р. у Києві було відкрито Науково-дослідний інститут туберкульозу, вчені якого, зокрема Феофіл (Теофіл) Яновський (1860 – 1928), завдяки вакцинації населення в короткий термін добилися успішної профілактики цього захворювання.

У зв’язку зі створенням у 1925 р. Академії наук СРСР, ВУАН втратила свою самостійність і перетворилася на її філію. У 1929 р. відбулися вибори нових академіків ВУАН. Ними стали О. Богомолець – за спеціальністю патофізіологія, О. Динник – механіка, Є. Орлов – хімія, О. Леонтович – фізіологія, О. Палладін – біохімія, Є. Патон – електрозварювання, Г. Проскура – аерогідродинаміка, А. Сапєгін (колишній завідувач кафедри генетики і селекції Одеського сільськогосподарського інституту) – ботаніка, Д. Третьяков – зоологія, М. Федоров – гірнича техніка, О. Шліхтер – економіка, П. Тичина – літературознавство, Д. Яворницький – етнографія. У 1930 р. президентом ВУАН став Олександр Богомолець (1881 – 1946).

Індустріалізація народного господарства обумовила широке розгортання науково-дослідної роботи в галузях технічних наук – металургії, машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці, що викликало створення низки наукових установ. Так, Євген Патон (1870 – 1953) у 1928 р. організував кафедру інженерних споруд, яка поклала початок науковим дослідженням в галузі електрозварювання, що зрештою привело до заснування (1932) у Києві всесвітньо відомого Інституту електрозварювання, створюються Всесоюзний науково-дослідний інститут кам’яновугільної промисловості в Харкові з філіями в Донецьку, Тулі, Свердловську та Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової енергетики та автоматизації електричних установок, засновуються науково-дослідні інститути металів у Харкові та Дніпропетровську.

Схожі проблеми перед наукою поставила також колективізація сільського господарства. Для забезпечення механізації сільськогосподарського виробництва в 1929 р. у Харкові було відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогосподарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. – Український науково-дослідний інститут механізації сільського господарства. Розгорнулися роботи в галузі генетики і селекції. Великих успіхів у цій справі досягли відомі вчені Андрій Сапєгін (1883 – 1946) та Василь Юр’єв (1879 – 1962), які вивели цінні сорти пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи.

З вагомими результатами продовжували дослідження українські вчені в царині фундаментальних наук. У 30-ті роки стала широко відомою в світі вітчизняна математична школа, насамперед такі її представники, як Дмитро Граве (1863 – 1939), Микола Крилов (1879 – 1955), Микола Боголюбов (1909 – 1992). Два останніх заклали фундамент теорії нелінійної механіки. Одним з найбільш знаних спеціалістів у галузі статистики став відомий український математик Михайло Кравчук (1892 – 1942), який, доречно зазначити, був організатором першої математичної олімпіади учнів (1935) у Києві. З його «легкої руки» цей захід набув розповсюдження всією Україною і перетворився на добру освітянську традицію.

Великих успіхів досягли фізики. У 1928 р. у Харкові був відкритий Український фізико-технічний інститут (УФТІ). У ньому в 1931 –1932 рр. працював Ігор Курчатов (1902/1903 – 1960), тут Лев Ландау (1908 – 1968) написав свою класичну працю з кінетичної теорії плазми, що стала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу, а група українських вчених у складі Кирила Синельникова (1901 – 1966), Олександра Лейпунського (1903 – 1972), Антона Вальтера (1905 – 1965) і Георгія Латишева (1907 – 1973) вперше здійснила штучне розчеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

Українськими вченими також проводилися дослідження з проблем теорії космічних польотів. Результати напрацювань відомого вітчизняного вченого Юрія Кондратюка (1897 – 1942) широко використовувалися іншими науковцями в проведенні космічних досліджень. У наші дні вони залишаються затребуваними як у вітчизняному ракетобудуванні, так і в теоретичному обґрунтуванні космічних польотів ученими держав, що займаються вивченням космосу.

У Галичині вся українська наука зосереджувалася в основному у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (НТШ). У 30-ті роки зв’язки товариства з Києвом практично припинилися. Це негативно вплинуло на стан наукових досліджень у НТШ. Крім того, фінансові труднощі змусили скоротити чисельність адміністративного персоналу товариства та гонорари науковців. Однак провідні вчені М. Возняк, І. Зелінський, Я. Пастернак, І. Витанович, Ф. Колесса, В. Левицький, Ю. Полянський, В. Кубійович, М. Панчишин та інші продовжували плідно працювати над вирішенням актуальних наукових проблем.

У 30-х роках відбулося нове реформування ВУАН. На базі її кафедр були створені науково-дослідні інститути. У 1938 р. ВУАН була перейменована на Академію наук УРСР.

Незважаючи на великі досягнення українських вчених, розпочалися переслідування діячів науки, а згодом і фізичне знищення найбільш відомих і активних її представників. Перші арешти вчених були проведені в 1929 р. Їх звинуватили у належності до вигаданої таємної націоналістичної організації – Спілки визволення України. На лаві підсудних опинилися 45 діячів української культури, з-поміж яких академіки С. Єфремов і М. Слабченко, одинадцять професорів, у тому числі О. Черняхівський, М. Івченко та ін. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення. Цей судовий процес став початком розгрому українського національного відродження. Проте і за таких надзвичайно складних умов розвиток науки в Україні не припинявся, як і поступ художніх процесів взагалі.

Особливо наочно віддзеркалилося культурне піднесення в 20-ті роки на літературному процесі. Специфікою цього процесу було розмаїття літературних напрямів, ідеологічна боротьба між ними і в той же час прагнення до об’єднання мистецьких сил. Природне бажання літераторів об’єднуватися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів у той період проявлялося занадто гостро. Це обумовлювалося жагою самоутвердження літераторів, пошуком однодумців у прагненні осягнути історію, своє місце в ній, дати адекватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемогти в ідеологічній і естетичній конкуренції. Спочатку в літературній діяльності домінував «Пролеткульт» – літературно-художня та просвітницька організація, для представників якої було характерне негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу літературу.

Згодом масовими літературними організаціями більшовицького типу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських літераторів «Гарт» (1923).

Декларуючи, що для селянських мас, як основної соціальної верстви українського суспільства, необхідно створювати доступну літературу, орієнтовану на масовість і народну традицію, «Плуг» заснував мережу письменницьких гуртків, яка незабаром охопила майже 200 досвідчених письменників і тисячі початківців, а також залучила до роботи з населенням сільських учителів і сількорів. «Плуг» був створений в Харкові, його керівником став Сергій Пилипенко (1891 – 1934), а членами – А. Головко, П. Панч та інші відомі письменники.

Фундатором «Гарту» став обдарований літератор Василь Еллан-Блакитний (1894 – 1925). Він же очолив і редакцію однойменного журналу. До складу цієї спілки ввійшли М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Куліш, П. Тичина та багато інших знаних письменників. «Гарт» також прагнув до створення нової літератури, проте дуже обережно ставився до ідеї «масовості», побоюючись зниження естетичного рівня всіх жанрів цього виду мистецтва.

У 1924 р. в Києві Б. Антоненко-Давидович заснував літературну спілку «Ланка», в якій плідно працювали Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Її платформу організатор спілки визначив таким чином: «…література УСРР повинна бути позбавлена халтури, просвітянщини і … макулатури». При цьому він допускав створення літературно-мистецьких організацій з різними платформами, однак, на його погляд, всі вони повинні мати високий художній рівень. Цій точці зору на зміст літератури протистояла інша думка, представники якої обстоювали необхідність суворої уніфікації та регламентації при виборі літераторами ідей і художніх засобів. Так намітилася конфронтація у таборі українських письменників, котра в недалекому майбутньому трагічно відіб’ється на розвитку української літератури. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до «Гарту» і «Плуга».

Крім зазначених вище спілок, існували групи письменників, закоханих у світову й національну культурну спадщину. Це, в першу чергу, стосувалося неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен, М. Драй-Хмара, П. Филипович). У дусі віянь новітньої епохи діяли неосимволісти (П. Тичина, Д. Загул, Є. Плужник, Д.Фальківський, Ю. Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням панфутуристи (М. Семенко, Г. Шкурупій, ранні М. Бажан, Ю. Яновський, О. Слісаренко, М. Ірчан і т.д.) та конструктивісти (В. Поліщук). Ці та інші літератори настійливо шукали шляхи мистецького розв’язання художніх проблем в межах певної літературної платформи, однак часто переходили з об’єднання до об’єднання, що свідчило про поверховість їхніх смаків і уподобань. Найбільш аморфною була платформа неосимволістів, які попри настроїв туги і пригніченості, творили різні за напрямом і рівнем поетичні явища. Одним з найвизначніших представників цього напряму був О. Олесь (О. Кандиба; 1878 – 1944). У руслі неосимволізму відбувалася професійна еволюція поетів різних напрямів, у тому числі майбутнього футуриста М. Семенка. Його перехід від млявого символізму до епатажного футуризму не відразу виявив прихований потенціал цього молодого поета, але згодом талант митця розкрився.

Особливе місце в українському неосимволізмі посідає творчість раннього Павла Тичини (1891 – 1967). Цей поет органічно сприймав різні літературні впливи, в тому числі символістські, сюрреалістичні, футуристські, фольклорні, скрізь виявляючи своє неповторне поетичне «Я». Його ранні твори вирізняються почуттям власної гідності й елітарності, характеризуються драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю та експресивністю, а ліричні збірки «Сонячні кларнети» й «Плу г» – музикальністю, розмаїттям поетичних прийомів, близькістю до фольклорних традицій. За це молодого П. Тичину часто називають головним представником українського поетичного необароко.

Літературним об’єднанням, яке беззаперечно підтримало курс більшовицької партії в галузі культури, стала група футуристів, що створила Асоціацію панфутуристів (АСПАНФУТ). Як і російські футуристи, АСПАНФУТ належала до органічно революційної літературної лівиці, тому владні кола відносили її представників до своїх «попутників».

Усі зазначені вище літературні угрупування називали себе пролетарськими. Їх зусилля були спрямовані не стільки на запровадження нових художніх прийомів відображення дійсності, скільки на пошуки нових способів налагодження контактів з пролетаріатом і селянами, вигадування нових форм спілкування з читачем і масових дійств (імітація «юрб, площ, демонстрацій і штурмів»). Кожен з літераторів шукав своє місце в житті, творив нове в мистецтві, яке, на його думку, могло б збагатити українську літературу неординарним змістом і новими формами. Так з’явилися прозові твори «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) М. Хвильового; «Блакитний роман» Г. Михайличенка; «Сонячна машина» (1921 – 1925) В. Винниченка; «Діти Землі і Сонця» (1922), «Червона хустина» (1924), «Можу» (1926) А. Головка; «Вальдшнепи» (1927) М. Хвильового; п’єси М. Куліша тощо. Всім їм притаманна експресіоністична образність, глобальність поставлених проблем, ускладненість художньої мови, динамізм дії.

Одним з найпопулярніших поетів того часу був Володимир Сосюра (1897/1898 – 1965). Його поезія виразно національна за своїм характером – він далі розвиває традиції Т. Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. В. Сосюра привніс в українське письменство колорит рідного краю – Донеччини, саме того регіону, що був мало оспіваний у вітчизняній поезії. Поет звертається і до історичних тем (роман у віршах «Тарас Трясило», 1926; поеми «Мазепа», 1930, «Махно», 1929 – 1960, опублікована в 1988, тощо). Багато його віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найбільш яскраво талант В. Сосюри розкрився в інтимній ліриці: «Коли потяг у даль загуркоче» (1926), «Марія» (1941), «Люблю» (1939).

Вагомий внесок у розвиток української поезії в 20 – 30-ті роки здійснив Микола Бажан (1904 – 1983). Коло літературних інтересів поета було широким. В історичних і сучасних епічних сюжетах його творів центральне місце посідали теми протистояння добра і зла, конфлікт творця й суспільства (збірка «Будівлі», 1924; поеми «Гофманова ніч», 1929, «Сліпці», 1931).

Окремого аналізу заслуговує творчість неокласиків і їх лідера Микола Зерова (1890 – 1937). Ще молодим шкільним вчителем-латиністом М. Зеров увійшов у культурне життя Києва насамперед тому, що прекрасно знав теорію поетики і світову літературу від її класичних європейських коренів до сучасності, досконало володів провідними іноземними мовами, мав прекрасний естетичний смак і сам був талановитим поетом. Саме в цій високій культурі і полягали ціннісні основи платформи його групи – неокласиків. Усі її представники трепетно ставилися до класичних надбань світової та української літератури і прагнули їх примножити. Як згадував на схилі життя Максим Рильський (1895 – 1964), неокласиків об’єднувало прагнення зберегти високі класичні літературні стандарти та відчуття неприязні до радикальної футуристської лівиці. Ці прагнення передавалися багатьом не заангажованим представникам інших течій української культури, справжнім інтелігентам.

Проблеми української культури займали одне з провідних місць серед завдань, які вирішувала ВУАН. Тому її керівництво було добре обізнано в них. Високим художнім смаком вирізнявся академік Сергій Єфремов (С. Охріменко; 1876 – 1937), з оцінками якого М. Зеров в багатьох випадках був солідарний. Однак їх розділяло різне ставлення до культури села. С. Єфремов вважав, що українське село є невичерпною скарбницею народного духу. М. Зеров ці погляди не поділяв і віддавав перевагу урбаністичній культурі. Такі оцінки культури згодом негативно позначаться на долі і С. Єфремова, і М. Зерова.

У середині 20-х рр. у бурхливому процесі літературного розвитку сталася подія, яка мала великі наслідки для української культури. 30 квітня 1925 р. в літературно-мистецькому додатку до урядової газети «Вісті» була опублікована стаття Миколи Хвильового (М. Фітільова; 1893 – 1933) «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян», котра по суті започаткувала політичну дискусію про національну політику в Україні. М. Хвильовий різко критикував «червоне просвітництво» літераторів «Плуга», доводив, що неприпустимо ототожнювати сількора з письменником. Спроби лідера «Плуга» С. Пилипенка відстояти творчі позиції своєї організації виявилися малопереконливими.

М. Хвильовий також стверджував, що українським письменникам необхідно рішуче позбавлятися російської залежності і орієнтуватися на кращі літературні зразки Європи. Його пристрасний заклик (як зазначав сам письменник проти «хуторянства» і провінціалізму, породжених пригнобленим становищем української культури в системі духовного життя колишньої імперії) було витлумачено владою намаганням відірвати Україну від Росії. Так, під впливом чинників, далеких від літератури, дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль над літературною діяльністю, за створення єдиної, спільної для всіх поетів і письменників, організації.

У цей час розпадається «Гарт». В. Еллан-Блакитний помирає. З метою консолідації літературних сил восени 1925 р. М. Хвильовий створює ВАПЛІТЕ – Вільну академію пролетарської літератури, котра об’єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, новаторство, ідеологічну розкутість. До її складу ввійшли провідні українські літератори, у тому числі драматург М. Куліш, поети П. Тичина і В. Сосюра, письменники Г. Епік і О. Досвітній, прозаїки П. Панч і Ю. Яновський. Хоча не завжди цим літераторам вдавалося бути до кінця послідовними, проте всі вони намагалися відстоювати культуру української нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу. Цю організацію очолив М. Хвильовий, а її першим президентом став М. Яловий.

«Ваплітян» підтримували представники інших спілок національно-культурної орієнтації, зокрема неокласики, які вважали європейський вектор у розвитку української літератури за правильний шлях до національного відродження. Виступаючи на підтримку позиції М. Хвильового, М. Зеров писав: «Ми повинні широко і ґрунтовно знайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу в … її основах, бо без розуміння основи ми лишимось «вічними учнями», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися… Тож освоюймо джерела європейської культури, щоб не залишитися провінціалами». Ці витоки і джерела «ваплітяни», і неокласики шукали в культурі античності. При цьому вони розглядали світову культуру як суму національних культур, тому що все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, на їх думку, стає надбанням культури всього людства. Стверджуючи цю тезу, М. Хвильовий, М. Зеров та їх послідовники були далекі від ідеалізації як тогочасного культурного стану української нації, так і її минулого.

На противагу ВАПЛІТЕ, за ініціативи радянського керівництва було ініційовано створення ВУСПП – Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, аналога російського РАППу – Російської асоціації пролетарських письменників. Почалася серія спроб приборкати непокірних «ваплітян», не припиняючи процесу українізації і беручи його під партійний контроль. Тим, хто обстоював свої власні погляди, поступово інкримінували «сповзання з класових позицій», «вихваляння західних цінностей», «поетизацію селянської стихії», «відступ від партійності в літературі» і т. д. Звинувачення, що посипалися на М. Хвильового за памфлет «Україна чи Малоросія?» (1926) та роман «Вальдшнепи» (1927), не оминули й інших «ваплітян» – М. Ялового, О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена. Неокласики теж зазнали гострої критики, а згодом і гонінь, особливо їх лідер М. Зеров. За таких умов літературна дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. Письменники не утрималися від взаємних образ, звинувачень. У практику літературної критики все більше входило навішування ярликів, необґрунтованих звинувачень, наклепів та доносів. Тенденція до монополізації істини, вульгарна політизація проблем художньої творчості, помножена на прагнення ідейно знищити опонента, не тільки завели літературну дискусію у глухий кут, але й спричинили численні трагедії й жертви. У 1933 р. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі організації були поставлені під суворий партійний контроль, «хвильовізм» було розгромлено, ВАПЛІТЕ розпущено.

Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за творчістю літераторів з боку влади, переважно силове укорінення в суспільну свідомість етичних цінностей більшовизму сформували певний тип поведінки митця, орієнтованої на спрощені критерії літературної творчості. Все це вело до штучного виключення з їхніх творів змальовування віковічних традицій українського народу, його національних особливостей, загальнолюдських цінностей. Як наслідок утверджувався пріоритет класового над національним і загальнолюдським, унітарного над особистим. Провідною в літературі й мистецтві стає так звана виробнича тематика. На ідеологічну аксіому перетворилося сталінське визначення суті соціалістичної культури – пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, виходило за його межі, оголошувалося ворожим, а тому зазнавало утисків і переслідувань.

Почалося силове запровадження в літературу, як і в інші види мистецтва, методу соціалістичного реалізму. Цей термін став широко використовуватися в радянському мистецтвознавстві з 1930-х рр. для позначення «основного методу» творчості в різних видах мистецтва, який вимагав від художника нібито «правдивого, історично конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку та виховання трудящих у дусі соціалізму». Однак реальність свідчила про інше. Поєднання естетичного поняття «реалізм» з терміном «соціалістичний» на практиці призвело до підпорядкування мистецтва принципам ідеології і політики. Головним постулатом соціалістичного реалізму стала партійність, соціалістична ідейність. Його вимоги фактично перетворилися на заборони, які гальмували творчий процес, на довгі роки усували з духовного життя народу здобутки талановитих письменників та стимулювали створення посередніх, конформістських творів, автори яких дотримувалися пропагандистських настанов, «штампів».

Але було б великою помилкою зводити весь літературний процес 20 – 30-х років лише до негативних явищ. Українськими поетами і письменниками тих часів написано багато творів, які й сьогодні залишаються зразками літературної майстерності.

20-ті роки ХХ ст. позначилися бурхливим розвитком театрального мистецтва. У нових українських театрах продовжували працювати корифеї реалістичної сцени М. Садовський (повернувся з еміграції в 1926 р.) і П. Саксаганський. Їм на зміну йшла плеяда майстрів молодшого покоління – О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, В. Василько, І. Замичковський, І. Мар’яненко, О. Ватуля, К. Осмяловська, П. Нятко та інші актори. Репертуар театральних колективів становила українська, російська і зарубіжна класика – п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова, У. Шекспіра. Все більш вагоме місце в репертуарі починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга («Фея гіркого мигдалю»), Є. Кротевич («Син сови», «Сентиментальний чорт»), Я. Мамонтов («Веселий хам», «Коли народ визволяється», «До третіх півнів») тощо.

Найвидатнішим театральним діячем нової генерації, справжнім реформатором театру став Олександр (Лесь) Курбас (1887 – 1937), який у 1922 р. заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (назва походить від місяця березень). У 1926 р. цей театр було переведено з Києва до тодішньої столиці України – Харкова.

На початку свого творчого шляху О. Курбас ідейно наближався до футуристів. Як і АСПАНФУТ, «Березіль» був непримиренний до академічного мистецтва, народництва і психологізму. Вихований на традиціях віденської опери та польського театру у Львові, прекрасно володіючи українською, російською, польською і німецькою мовами, орієнтуючись в англійській, французькій, італійській і норвезькій мовах, О. Курбас був послідовником європейського авангарду. Проте постановку своїх вистав він здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному («У пущі» Лесі Українки, 1918), психологічному («Чорна Пантера і білий Ведмідь» та «Гріх» В. Винниченка, обидва – в 1917), символістському («Драматичні етюди» О. Олеся) та імпресіоністському («Йола» Є. Жулавського, 1918).