Національно-демократичної революції 1 страница

 

Перша світова війна ще більше загострила економічні, політичні й соціальні суперечності в Російській імперії. Повалення царизму в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. та проголошення Тимчасовим урядом демократичних свобод відкрило перед народами колишньої імперії нові можливості для боротьби за своє національне визволення. На хвилі цієї революції представники політичних партій і громадських організацій сформували в Києві (17 березня 1917 р.) Виконавчий комітет, який протягом наступних трьох місяців представляв вищу владу у місті. Тоді ж Товариство українських поступовців (ТУП) прийняло рішення про заснування Об’єднавчого центру. З цією метою 20 березня 1917 р. у Києві відбулися збори делегатів від різних українських громадських організацій і партій, на яких була утворена Українська Центральна Рада (УЦР) – революційний український парламент. Головними ініціаторами її створення стали члени ТУП Євген Чикаленко, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко, а також керівники Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Володимир Винниченко й Симон Петлюра. У той же день УЦР відправила привітання голові Тимчасовому уряду князю Г. Львову та міністру юстиції О. Керенському з нагоди перемоги Лютневої революції, виразивши сподівання, що у вільній Росії будуть забезпечені законні права українського народу. Через декілька тижнів в УЦР вступила молода Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яку представляли Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Головою УЦР було обрано Михайла Грушевського.

Відразу з моменту свого утворення УЦР повела боротьбу за відродження української держави.Так, своїм І Універсалом вона проголосила автономію України, поклавши на себе відповідальність за реалізацію цього рішення, а в червні 1917 р. для повсякденного керівництва країною сформувала Генеральний секретаріат – вищий виконавчий орган Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком, до складу якого ввійшли 8 генеральних секретарів та генеральний писар. ІІІ Універсалом УЦР сповістила про утворення Української Народної республіки (УНР), наприкінці січня 1918 р. прийняла постанову про соціалізацію землі та восьмигодинний робочий день, згодом ухвалила закони про Державний герб, громадянство, новий адміністративний поділ України та про грошову систему держави (грошовою одиницею УНР стала гривня). ІV Універсалом (22 січня 1918 р.) Україну було проголошено «самостійною,…вільною, суверенною Державою Українського Народу» і перейменовано Генеральний секретаріат на Раду народних міністрів УНР. Україну, як самостійну і суверенну державу, визнали країни Антанти.

Звичайно, крім реалізації організаційних, економічних і політичних заходів, невід’ємною складовою розбудови нової держави стало культурне будівництво. Його актуальність обумовлювалася декількома чинниками. По-перше, величезною кількістю неграмотного населення. На початку 1917 р. рівень неписьменності в Україні сягав майже 80 відсотків, а 50 відсотків дітей шкільного віку були позбавлені можливості вчитися. По-друге, зрусифікованістю майже всієї культури, що стало наслідком довготривалої дії Валуєвського циркуляра та Емського акта (наприклад, в 70 відсотках українських шкіл навчання здійснювалося тільки російською мовою). По-третє, повільним розвитком видавничої справи, театрального, музичного, образотворчого мистецтва та ряду інших напрямів культури, причина якого полягала у відсутності належної підтримки їх з боку царської влади.

Зрозуміло, що в такому культурному середовищі розбудова нової держави була пов’язана з величезними труднощами. Шляхи їхнього подолання шукалися спільними зусиллями. Навесні – влітку 1917 р. відбулися Український національний, учительський, селянський, військовий, профспілковий та інші з’їзди, партійні конференції та друга сесія Центральної Ради. На цих форумах у процесі творчих дискусій була вироблена загальна концепція культурного будівництва. Її зміст полягав у зосередженні основних зусиль на розбудові всієї системи освіти та її українізації, здійсненні кардинальних змін у видавничій, бібліотечно-архівній справі, реформуванні системи музично-театрального й образотворчого мистецтва та створенні сприятливих умов для розвитку культури національних меншин.

Проте існував ще один украй важливий чинник, який суттєво відбивався на тогочасній духовній ситуації в Україні – це ставлення національної інтелігенції до корінних змін у суспільстві, її підвищена зацікавленість ідеологією. В українській ідеології того періоду центральне місце посідали дві основні концепції – націоналізм та соціалізм. Частина української інтелігенції вважала, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути за межі культурницьких вимог. У той же час чимало українських соціалістів стверджували, що, ігноруючи національне питання, соціалізм в Україні лишатиметься суспільним рухом, котрий охоплюватиме переважно не українців. Подібні розбіжності у поглядах розводили українську еліту по різних таборах, спричиняли гострі (до того ж часто схоластичні) дискусії між ними, відволікали її інтелектуальні й фізичні зусилля від творчої праці.

Проте нагальні проблеми державного і культурного будівництва, потреби створення керівних органів вимагали вмілого й оперативного прийняття рішень. Для цього були потрібні кваліфіковані кадри. Їх катастрофічно недоставало. Тому, рятуючи ситуацію, демократична й патріотично налаштована інтелігенція саможертовно віддалася громадським справам. Так, В. Винниченко відклав свої літературні задуми і став готувати Універсали, проводив постійні й складні переговори з Тимчасовим, а потім з Радянським урядом; М. Грушевський підпорядкував наукову діяльність роботі парламенту, формував політичну стратегію й тактику української держави; М. Туган- Барановський зосередився на впорядкуванні фінансової системи; М. Савченко-Бєльський намагався навести порядок у земельних відносинах; І. Стешенко взявся за реформування народної освіти; О. Олесь занурився в проблеми публіцистики й налагодження роботи в щоденних газетах; О. Мурашко і Г. Нарбут зосередилися на організації Академії мистецтв; академіки А. Кримський, С. Єфремов, професори В. Чехівський та І. Огієнко повністю присвятили себе реформуванню церковної справи; Д. Щербаківський взявся за порятунок історичних реліквій; К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Яворський віддалися пошуку шляхів удосконалення музичної культури тощо.

У широкому комплексі перелічених проблем чільне місце посідала розбудова освіти, насамперед шкільної. Головним завданням у цій справі Центральна Рада вважала відродження української мови і школи, в реалізації якого велику підтримку і допомогу їй надавали українські громадські організації: «Просвіта», Товариство шкільної освіти, учительські колективи.

Перші українські школи відкривалися виключно на громадські та народні кошти. Без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у початкових школах. Складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладацькі кола та батьки учнів, що відбивало мовну ситуацію в багатьох містах та великих населених пунктах України. Тому питання про шляхи відродження української школи було одним з головних на двох Всеукраїнських учительських з’їздах, які відбулися у квітні й серпні 1917 р. З’їзди рекомендували здійснювати українізацію середньої школи як шляхом заснування нових українських гімназій, так і через викладання навчальних предметів українською мовою в старих російськомовних гімназіях. При цьому предмети українознавства: література, історія і географія України та українська мова були визнані нормативними, а тому підлягали обов’язковому вивченню в усіх середніх школах. Для забезпечення прав національних меншин було рекомендовано відкривати паралельні класи з викладанням рідною мовою школярів.

З метою оперативного розв’язання поточних питань, які торкалися удосконалення змісту й методики навчання, на другому Всеукраїнському вчительському з’їзді було сформовано Всеукраїнську вчительську спілку з філіями в губернських центрах, яка вже наприкінці 1917 р. налічувала 10 тис. членів. Вона внесла посильний вклад у становлення української початкової та середньої шкіл, в організацію навчально-виховного процесу в них.

Розбудова нової школи поставила перед Генеральним секретаріатом освіти і педагогічними кадрами завдання щодо створення навчальних програм та забезпечення школи україномовною й українознавчою навчальною, методичною і художньою літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася державна комісія з підготовки нових підручників. До її складу на різних етапах діяльності входили відомі вчені та педагоги: І. Стешенко, П. Холодний, П. Сушицький, М. Грушевський, Д. Багалій, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Білецький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко та ін. До цієї великої і вкрай складної роботи залучалися (за рекомендацією педагогічних колективів) досвідчені викладачі-справжні майстри методики викладання шкільних дисциплін. Разом з ними були написані десятки найменувань підручників та методичних посібників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, математики, фізики, хімії та інших предметів, які вивчалися в школах. Художнім оздобленням навчальної літератури займалися знані майстри цієї справи Г. Нарбут, А. Середа, Ю. Павлович, М. Козик, К. Трохименко, К. Антонович, а друкували її такі провідні видавництва, як: «Слово», «Криниця», «Промінь», «Сіяч», «Вернигора». Незважаючи на труднощі воєнного часу, тираж підручників і посібників, виданих у 1917 р., склав близько 300 тис. примірників, а в 1918 р. – 2 млн книг.

Свідченням пріоритетності й актуальності освітянської справи серед комплексу інших термінових завдань, якими довелося займатися уряду УНР, є його наміри про невідкладне реформування її. З цією метою наприкінці 1917 р. було розроблено навчальні плани і програми для трудової (загальноосвітньої) школи з 12-річним терміном навчання. Для підвищення ефективності керівництва народною освітою розпочалося створення Київського, Одеського і Харківського шкільних округів. Однак цим намірам не судилося збутися.

Разом зі шкільним будівництвом з особливою старанністю українська влада взялася за формування системи позашкільної освіти. Ця сфера освітянської діяльності була спрямована на ліквідацію неписьменності серед дорослого населення та підвищення його загальнокультурного рівня. Як уже зазначалося, на початку 1917 р., залежно від регіону, рівень неписьменності серед дорослого населення України становив 75 – 80 відсотків. Тому Центральна Рада надавала проблемі боротьби з неписьменністю першорядного значення і для вирішення цього питання спеціально створила у структурі Генерального секретаріату освіти Департамент позашкільної освіти. Надалі схожі структури діяли при всіх урядах України. Вони організовували проведення широкого комплексу робіт, пов’язаних з ліквідацією неписьменності, контролювали їх ефективність, розповсюджували передовий досвід у цій справі. Серед найбільш поширених форм такої діяльності було створення вечірніх шкіл, курсів лікнепів, хат-читалень, а для тих осіб, хто вже мав первинну освіту – народних університетів, будинків освіти, гуртків поглиблення освіти та клубів з різними секціями культурно-просвітньої роботи.

У налагодженні позашкільної освіти велику роль відіграв також з’їзд делегатів «Просвіт», який відбувся у вересні 1917 р., за участю 400 представників не лише з України, але й з Дону, Воронезької і Курської губерній, Кубані та Бессарабії, де компактно проживали українці. На з’їзді було створено Всеукраїнську спілку «Просвіти», яка теж повинна була займатися позашкільною освітою. Згідно з його рішенням, навчання дітей з восьмирічного віку мало бути обов’язковим і безкоштовним, а також створювалися дитячі гуртки за інтересами та впроваджувалося дошкільне виховання. Як наслідок, за чотири роки в Україні для неграмотного дорослого населення та дітей, неохоплених школою, відкрилося 8 тис. постійно діючих вечірніх шкіл та курсів письменності, в яких водночас навчалося 250 тис. осіб. Крім того, при ста народних університетах, клубах, «Просвітах» і бібліотеках діяли гуртки, які охоплювали процесом самоосвіти близько 2 млн осіб малописьменного населення, а культурними заходами – мільйони громадян.

Вся ця робота вимагала величезної кількості викладачів та цілої армії грамотних волонтерів, які б на громадських засадах здійснювали навчання та керували культурно-просвітницьким процесом. Тому для нової української школи та мережі позашкільної освіти інтенсивно готувалися викладачі. З цією метою у вищих навчальних закладах, крім 4-х кафедр українознавства, що були дозволені Тимчасовим урядом Росії, згідно з рекомендацією першого Всеукраїнського вчительського з’їзду, додатково відкрилися ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Значну увагу уряд України приділяв реорганізації всієї системи вищої освіти, яка подібно реформі середньої школи, теж повинна була здійснюватися двома шляхами: перший – через українізацію існуючих університетів та інститутів і другий – за допомогою заснування нових українських вищих навчальних закладів. Реалізуючи цей план, 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві, до складу якого входило три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та підготовчі курси. Загальна кількість його студентів і курсистів склала 1370 осіб. Для того часу – це був прекрасний показник. Склад студентів виявився різноманітним – були випускники середніх і вищих шкіл, народні вчителі, а також студенти інших вищих закладів Києва. Як і перші українські гімназії, цей заклад не мав власного приміщення, тому заняття проводилися в аудиторіях університету ім. Святого Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалося із заснування педагогічних курсів з метою підготовки вчителів для українських середніх шкіл, які мали викладати предмети українознавства, в першу чергу, українську мову та літературу. Дійсними слухачами вважалися особи з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними – студенти останніх курсів вищих шкіл і вчительських інститутів, а також випускники вчительських семінарій. На момент відкриття академії до її складу було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. відкрилася Академія мистецтв – перша вища художня школа в Україні. Головним завданням академії її організатори вважали піднесення українського мистецтва до світового рівня, налагодження професійної підготовки та виховання молодого покоління митців, яке зможе здійснити це завдання. Дійсними слухачами академії вважалися випускники середніх художніх шкіл, решта – вільними слухачами. На утримання академії уряд виділив 98, 2 тис. крб.

Важливою подією в культурному житті Південного регіону України стало створення в лютому 1918 р. Одеського сільськогосподарського інституту, а для Центрального регіону – відкриття 21 квітня 1918 р. в Полтаві другого Українського народного університету. Ініціатива їхнього заснування належала місцевим громадським організаціям, тому частину коштів, наприклад, на утримання другого Народного університету, виділяла полтавська «Просвіта», іншу частину складали приватні пожертвування та плата від слухачів (30 коп. за лекцію). Перед цією подією відбулося відкриття у Києві Географічного і Технологічного інститутів, Художньо-промислового інституту у Миргороді та Вищої економічної школи, остання готувала фахівців банківської справи, торгівлі та економістів. У новостворених та діючих вищих закладах навчальний процес українізувався шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, введення спеціалізації, запровадження україномовного проведення всіх видів занять – лекцій, семінарів, диспутів, колоквіумів.

Таким чином, за короткий час (13,5 місяців), попри складні політичні умови, початок Громадянської війни, Центральна Рада за активної підтримки українських громадських організацій, заклала фундаментальні основи відродження початкової, середньої та вищої освіти, що забезпечило наступним українським урядам можливість подальшого її розвитку.

29 квітня 1918 р. влада в Україні перейшла до уряду гетьмана Павла Скоропадського. В історії України цей етап отримав назву періоду Гетьманату, а Україна – Української Держави.

Уряд Гетьманату продовжив справу Центральної Ради в освіті, науці і культурі, рішуче проводив політику українізації духовного життя, особливо у сфері освіти. Першим кроком Міністерства народної освіти і мистецтва у цій справі стала титанічна робота з запровадження єдиної трудової школи, проект якої був розроблений ще Центральною Радою. Основна увага приділялася поширенню мережі україномовних приватних і державних шкіл та гімназій. Якщо в 1917 р. в Україні було відкрито 39 гімназій з українською мовою викладання, то протягом тільки літа 1918 р. їх стало 54, причому вони відкривалися не лише в містах, але й у деяких селах. Наприкінці гетьманської доби цих закладів уже було близько 150. Поряд з відкриттям нових українських шкіл українізувалися старі російські гімназії. У них вводилося вивчення української мови, історії та географії України, а також історії української літератури, як обов’язкових предметів. Особливо активну участь у всіх цих реформаційних процесах брав міністр народної освіти і мистецтва Української Держави професор М. Василенко.

Уряд П. Скоропадського розгорнув активну діяльність і в напряму подальшого реформування системи вищої освіти. Цією проблемою займалася спеціально створена комісія на чолі з В. Вернадським. Завдяки її роботі, фінансовій та організаційній підтримці з боку держави й наукової спільноти, у Києві 6 жовтня 1918 р. на основі Народного університету відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня цього ж року був заснований другий Державний університет у Кам’янці-Подільському. Згодом подібні університети та інститути розпочали діяти в Катеринославі, Ялті та Сумах. Були оголошені українськими Київський (Святого Володимира), Харківський та Новоросійський (Одеський) університети.

Нагальна потреба у відродженні промисловості висунула на перший план і розбудову вищої освіти технічного спрямування. Тому уряд Гетьманату виділив кошти на створення електротехнічного факультету в Київському політехнічному інституті, заснування Одеського, Миколаївського і Херсонського політехнічних інститутів як вищих навчальних закладів технічного профілю.

Приділялася увага й становленню аграрної освіти, що виявилося у фінансуванні будівництва приміщень сільськогосподарського інституту для степової зони в Херсоні, ветеринарного – в Харкові, відкритті агрономічного відділу при механіко-математичному факультеті університету Святого Володимира, затвердженні проекту створення в Києві Сільськогосподарської академії.

Вихід України на міжнародну арену акцентував завдання про підготовку спеціалістів для роботи в дипломатичних представництвах. Таке завдання постало перед Україною вперше. Для цього в Києві були засновані Консульський та Близькосхідний інститути, які готували фахівців-міжнародників. Розпочали відкриватися і вищі навчальні заклади з підготовки інженерів залізничного та водного транспорту, лікарів, працівників торгівлі, культури, військових кадрів. Всього планувалося створити близько 65 вищих навчальних закладів, з яких відкрилися 35.

У цей же період було започатковано Державний український архів, де мали бути зосереджені історичні документи, перевезені з Москви та Петрограда, засновано Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей. Ці установи відіграли велику роль не тільки у розвитку історичної науки, образотворчого мистецтва, але й у формуванні наукової та естетичної свідомості українців.

Вінцем діяльності уряду П. Скоропадського в галузях освіти і науки стало створення 24 листопада 1918 р. Української академії наук (УАН), яку очолив видатний вчений – хімік Володимир Вернадський (1863 – 1945)

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців. Однак за цей час її урядом було зроблено чимало позитивного в різних галузях науки і культури. Мали місце і прорахунки. Найбільше їх виявилося у сфері політики. Визначальною помилкою уряду П. Скоропадського була спроба відновити старі дореволюційні порядки. Селянство – найчисленніша верства населення України – не підтримало дії уряду, не стало опорою влади. Тому Українська Держава, навіть з більш-менш твердою владою (порівняно з Центральною Радою), розвалилася, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції – побудувати нову державу на підвалинах консервативної ідеї. Вкотре життя підтвердило народну мудрість, що не можна рухатися вперед з повернутою назад головою. Як наслідок – жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.

Поразка Четверного союзу у війні (блок Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії, яким під час Першої світової війни протистояли держави Антанти) активізувала рух населення монархії Габсбургів за утворення національних самостійних держав. 18 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія розпалася, у Львові зібралися представники громадськості й утворили Українську національну раду – законодавчий орган майбутньої держави – на чолі з адвокатом Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті рада проголосила на українських етнічних землях колишньої імперії українську державу. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. 13 листопада 1918 р. у Львові була створена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). ЇЇ президентом став голова Національної ради Євген Петрушевич (1863 – 1940). 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві було проголошено про возз’єднання УНР і ЗУНР в єдину суверенну Українську Народну Республіку. Здійснилася одвічна мрія українського народу – жити вільно, однією сім’єю, на своїй землі, у своїй суверенній державі.

Однак на шляху досягнення державної незалежності й цілісності українських земель стали сусідні держави. Під їх тиском ЗУНР, протримавшись трохи більше восьми місяців, припинила своє існування. Проте за цей короткий термін на її землях було проведено цілу низку заходів, спрямованих на утвердження української мови: законодавчо затверджено її державний статус, обов’язковість використання в державних установах та організаціях, у той же час надано право національним меншинам офіційного спілкування рідною мовою.

Активно здійснювалася в ЗУНР розбудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи, українська мова визнавалася обов’язковою в усіх державних школах, за національними меншинами зберігалося право навчання рідною мовою. Спеціальним законом були націоналізовані українські приватні гімназії і вчительські жіночі семінарії. Реорганізовувалася також мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії і географії України та інших слов’янських земель. За бажанням учнів викладалась польська, німецька, румунська та інші мови. Педагоги державних шкіл були зобов’язані складати професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

Свій внесок у розбудову освіти здійснила також Директорія УНР. Однак з причини короткого терміну її правління, цей вклад не став таким помітним, як це було за часів Гетьманату. І все ж таки Рада народних міністрів УНР виділила значну матеріальну допомогу Академії наук й Кам’янець-Подільському університету в період їх заснування, профінансувала відкриття десяти педінститутів, затвердила програму побудови нових університетів у Вінниці, Умані та деяких інших містах, продовжила політику українізації вищих навчальних закладів. У неймовірно скрутному становищі влада шукала засоби для підтримки на належному рівні якості підготовки фахівців та введення безкоштовного навчання студентів. Все це позитивно вплинуло на формування вищої освіти і розгортання наукових досліджень.

Не залишився осторонь від розбудови національної освіти і Раднарком УСРР. Зокрема, у 1919 р. ним були виділені значні кошти на відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, геологічного та інших галузевих інститутів, реформування ряду педучилищ в педінститути. Однак після повалення більшовицької влади Добровольчою армією, в Україні було заборонено вивчення української мови в школах і закрито майже всі українські вищі навчальні заклади. Ця доля спіткала також Академію наук. Тому, звільнивши Україну від денікінців, систему вищої освіти довелося відтворювати майже заново. Проте економічна розруха, що стала наслідком інтервенції та різного роду військових дій, не дозволили розгорнути широку розбудову мережі нових навчальних закладів, як цього вимагали потреби суспільства. Владі довелося піти на об’єднання дрібних однопрофільних інститутів у більш великі навчальні заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них (3 – 4 роки). Реалізуючи цей курс на базі низки педучилищ, народних і державних університетів, було створено 20 педагогічних та декілька інститутів гуманітарного і технічного профілю. Однак рішення про ліквідацію університетів, як показав час, виявило і негативні наслідки цієї реформи, оскільки призвело до зниження якості підготовки фахівців, особливо її наукової складової, порівнюючи з університетським рівнем. Тому на початку 1930-х років в Україні був відновлений статус університетської освіти.

Отже, зусилля українських урядів у напрямі розбудови вищої освіти в 1917 – 1920 рр. дали позитивні результати. Кількість інститутів та університетів зросла з 26 до 60, збільшилась і чисельність студентів з 35 до 82 тис. осіб[390]. Здійснювався пошук шляхів і засобів підтримки належного рівня підготовки фахівців. У багатьох вищих навчальних закладах розгорнулася українізація навчального процесу. Все це свідчить про те, що в роки визвольної боротьби українського народу активно проводився курс на формування основ національної системи вищої освіти.

Попри всі політичні й економічні труднощі важливе місце у духовному житті українського суспільства даного періоду продовжувала відігравати наука. Її центрами були: УАН, університети, інститути, наукові товариства. Координуюча роль в наукових дослідженнях належала УАН.

У 1919 р. в Академії наук працювало близько 1100 співробітників. Серед них такі видатні вчені, як: В. Вернадський, Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський, М. Кащенко, С. Смаль-Стоцький, М. Петров, С. Тимошенко, Ф. Тарнавський та ін. У складі УАН було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально - економічних наук, діяли Національна бібліотека, декілька комісій, науково-дослідних інститутів, музеїв, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, низка лабораторій та інших наукових установ, які досліджували актуальні проблеми з історії України, літератури, мови, фізики, хімії, біології, економіки народного господарства тощо. Результатами їхніх напрацювань стали монографії, звіти, рекомендації. Так, комісія, очолювана С. Єфремовим, підготувала до видання літературну спадщину І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Потебні. Археологічна комісія розробила склала мапу археологічних пам’яток республіки, а комісія з вивчення природних ресурсів підготувала рекомендації стосовно їхнього ефективного використання.

Наукові проблеми вирішувалися також професорсько-викладацькими колективами вищих навчальних закладів. Ними досліджувалися як фундаментальні проблеми науки, так і прикладні, в першу чергу, пов’язані з удосконаленням якості підготовки фахівців та підвищенням рівня методики викладання в освітянських закладах. Пошуковою роботою займалися всі без виключення наукові товариства України.

Період з 1917 до 1920 рр. теж характеризувався активним формуванням національної видавничо-поліграфічної справи. До 1917 р. в Україні видавалося мало україномовної літератури та періодичних видань. Причини відомі – це і мізерне фінансування видань, і заборона військовою цензурою в роки Першої світової війни критично налаштованих до царської влади газет і журналів та суттєве зменшення під цим приводом тиражу всієї україномовної преси.

Основи української видавничої справи заклали Центральна Рада і Генеральний секретаріат. Це вдалося здійснити завдяки залученню до книговидання кращих поліграфістів, активній фінансовій підтримці уряду, місцевих органів влади та громадських організацій, а також персональній участі у видавничій справі керівників держави, відомих літераторів та інших діячів культури. Як наслідок, було видано понад півтори тисячі найменувань українських книг і брошур загальним накладом близько 10 млн примірників. Великими тиражами виходили твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького та збірки поезій молодих літераторів О. Олеся, М. Шаповала, М. Коноваленка та ін. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, В. Винниченка, М. Грушевського і т.д. Чільне місце серед видань посідала соціально-політична література, а саме праці: М. Драгоманова, Б. Грінченка, С. Єфремова, С. Русової, Є. Чикаленка. У них розглядалися проблеми розбудови української держави, її соціально-економічного і політичного устрою, відносин з іншими країнами. Тоді ж були опубліковані дослідження з обґрунтуванням нових поглядів на історію України, наприклад, «Ілюстрована історія України» (1911), «Коротка історія України» (1910), «Якої ми хочемо автономії» (1917) М. Грушевського; «Коротка історія козаччини» (1895 – 1896), «Про козацькі часи на Україні» (1863), «Про гайдамацтво» (1876) В. Антоновича; «Історія українського письменництва» (1917) С. Єфремова і т. д.