Співпраця галичан і наддніпрянців

З другої пол. ХІХ ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення в справі українського національного розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмежування в наслідок сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, де основні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848 р. брали участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські організації. У підросійській України політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

70 – 80-ті роки в історії української самосвідомості були часом переважаючого впливу М. Драгоманова. Одночасно зі смертю з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію визначний український історик М. Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-освітня діяльність М. Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства.

Втім, зв’язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності і переводив її в практичні справи витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної політичної думки.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв’язати українців Галичини з російською ідеєю викликала сильний опір нової генерації інтелігенції. Група молодих письменників і громадських діячів – В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климковмч та інші., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, напри кін. 1861 – на поч. 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси пере початок народовська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеалом Т. Шевченка та «Руську трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються наблизитись до народу. Першим їх друкованим органом був журнал «Вечорниці», також журнали «Мета», «Нива», «Русалка», газети «Діло», Буковина».

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні святвечори тощо – ставав важливим чинником консолідації українських народних мас. просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали Ю. Федбкович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, З. Маковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає товариство ім. Т. Шевченка, яке підтримали народовці. Товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося на першу новітню українську академію наук. Переломний для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ).відтоді крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ».

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган – Народну владу на чолі з Ю. Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Радикальний рух

70 – 80-ті роки ХІХ ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. У цей час під впливом М. Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого належали В. Навроцький, І. Франко, М. Павлик, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала так звану радикальну політику в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обговорював положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на ІV з’їзді радикалів ця ідея в решті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, і т. ін.». Тим самим було за маніфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, в перше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, І. Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер.