Розвиток західноукраїнських земель у кінці XVIII — першій половині XIX ст. Економічне становище. Реформи.

Як відомо, наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI — XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Адміністративний поділ

Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз’єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округів. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська,Коломийська,Станіславська,Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишлянської. На чолі Галичини був губернатор. Якого призначив Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р.,а потім була перетворена на окрему провінцію. Згідно переписом 1743 р., в Галичині і на Буковині налічувалося 4 980 208 чол., у тому числі 2300 тис. українців, 2 146 640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише у 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорова-фаянсова, цукрова, лісова, дубова (сіль, нафта,залізна руда, кам’яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало виробництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відіграло головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функції, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних, за городників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тягарем на плечі селянина лягла додаткова панщина (праця влітку, шарварки — будівництво та ремонт шляхів, мостів, гребель, панських будинків тощо), право пропінації (примушували брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Реформи «освіченого абсолютизму»

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф ІІ (1780-1790)проводили «модну» тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була,за словами сучасного історика Я. Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту,урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії. Одним із головних об’єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення за торкнули насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому в 1781-1782 рр.Йосиф ІІ проголосив своїми патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визначення розміру панщини — до 30 днів на рік; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям),які відмовлялися займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч..1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики були змушені відробляти панщину. Із запровадження реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицьких церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажі землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов’язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1)ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування в навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету(1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут — Studium retenum, де на філософському і богословському факультетах навчались русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777),причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводиться рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом ІІ (1790 – 1792) та Францом (1792 – 1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Антифеодальна боротьба

У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на державні і панські маєтки,забирали або нищили майно, руйнували панські двори,розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815 – 1826 рр. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819 – 1822), Сколівщини (1824 – 1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині. Яке відбулося в літку 1838 р. Відкрита відмова селян від виконання панщини. Більшої, ніж один день за тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і рішучіше. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 1843 – 1844 рр.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848 – 1849 рр. були антифеодальні виступи 1846 – 1848 рр. на східно-галицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно із селянами Західної Галичини. 1846р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, а й усій Австрії.