Західно­українські землів 20—30-ті роки 9 страница

Неоднорідність української еліти в Литовській держа­ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії Литовське князівство мусило інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалися власні адмі-

Українські землі у окладі Литви і Польщі

ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві­леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про­відної верстви, литовські, українські та білоруські магна­ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, во­на переходить у наступ. Спираючись на українську шлях­ту, яка бажала припинення постійних прикордонних кон­фліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отриман­ня широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлав-щини від Литви і приєднання їх до Польщі. Водночас під­німалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі укра­їнські землі опинилися поза державними кордонами Лит­ви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єди­ними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаю­чи на польський тиск, литовське князівство частково збе­рігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою зали­шалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корець-кий, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали приві­леї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазна­чили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не при­мушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віроспові­дання, збереження руської мови в офіційному діловодстві)

Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київ­щини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Ос­новну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузько­станові інтереси, але для української еліти можливості ви­бору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізо­вана Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Укра­їнську шляхту приваблювали в польській моделі держав­ності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толе­рантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих ре­лігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жа­хів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внут­рішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не чітко виявилися тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати націо­нальних традицій і культури.

4.4. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили цен­тральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприйма­ти відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських та­тар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місце­вої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, сут­тєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміц­ненню держави і становище в економічній сфері. Достат-

Українські землі у складі Литви і Польщі

ньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського земле­користування: «Землю, навіть найродючішу, вони не об­робляють, задовольняючись тим, що вона сама їм прино­сить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало ко­чове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпе­чувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму міс­цевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські ха­ни розв'язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханс­тво робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим гра­бункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутньо­го сюзерена.

Українські землі були одним з основних об'єктів татар­ських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських зе­мель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були занедбані, гарнізони укріп­лених замків слабкі, наймане військо становило лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти численній та мобільній татарській кінноті. Залучення до захисту пів­денних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію. Ці формування, як прави­ло, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татар­ськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власни­кам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 р., підтримуючи претендента на титул Велико­го литовського князя Михайла, татари Великої Орди впер­ше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважа­ло його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Мен-глі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з ли­товським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для гра­біжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська аг­ресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, погра­бування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась ці­леспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зроби­ли 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом екс­пансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства роз­вивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому на­селенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв'язу­вати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіж­ницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетво­рили Кримське ханство на силу, яка своїми походами за­грожувала життєдіяльності українських земель.

4.5. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Як­що ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація ве­ликих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, — бобрів-ництво, сокільництво та інші види мисливства і ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то починаючи з XV ст. ситуація змінюється. Спочатку в За­хідній Європі підвищуються ціни на худобу, що зумовило її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та

Українські землі у складі Литви і Польщі

інших містах волів продавали тисячами, потім вони по­трапляли далі на захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та україн­ських землях, які входили до її складу. Така зміна торго­вельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти ско­тарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширен­ня асортименту сільськогосподарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат та ін., появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро постави­ли питання Про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV—XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був до­сить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в україн­ських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. багатими землевласниками стали понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання феодального землеволодіння були кня­зівські дарування, захоплення феодалами общинних зе­мель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках відо­мих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Немири-чі; на Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Яз-ловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV—XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широ­комасштабний наступ феодалів на територію та права се­лянських общин. Селянська община базувалася на сусід-

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

ських територіальних зв язках і відігравала роль організу­ючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київ­ської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5— 11 «димів» — окремих господарств селянських сімей-ро-дин. Населення дворищ становили як повноправні общин­ники, так і залежні селяни. Загалом дворище було суспіль­ним господарчим комплексом із садибами, орними земля­ми, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе­мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост і намісників, обмеженні та ліквідації коп-них (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середи­ні XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння су­проводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-гро­шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо­дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар­ки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграр­ний характер (жителі міст займалися землеробством, ско­тарством, промислами і частково ремеслом та торгівлею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки нату­рою і грішми). Водночас за міськими мурами відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища й процеси: поглиблювалася спеціалізація реміс­ництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200, а на почат­ку XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмар­ки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання — цехи, з'являються перші зародки мануфактурного вироб­ництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право.

Українські землі у складі Литви і Польщі

Українські землі знову потрапляють на орбіту активних торговельних відносин. Після падіння Константинополя ак­тивізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, че­рез Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживають­ся елементи нової торговельної культури — набуває поши­рення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпо­течна система (землю давали під заставу).

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов'яза­ні з соціальними процесами. В соціальній сфері україн­ських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привіле­їв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралельно ет­нічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у про­цесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в кня­зя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого за­конодавчо, майже замкнутого привілейованого стану. Своє­рідним стрижнем шляхетського стану в українських зем­лях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже ЗО княжих родів литовської та давньоруської динас­тій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатніс­тю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоругов-ні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну еліт­ну, аристократичну групу, яка була основою для форму­вання верхівки державного апарату і підлягала тільки су­ду великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою вій­ськову (боярську) службу одержали статус шляхти та зе-

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

мельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчи­нами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були най­ближчими до суспільних низів і становили проміжну лан­ку між селянством і аристократичною верхівкою військо­во-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова­ний стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно ві­
докремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було
прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з
якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих,
хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління
Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («по-
пис земський»), який було проведено 1528 р., став наступ­
ним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верс­
тву. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з
ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Остаточне
соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий
стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557),
який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту
відтіснив на нижчі соціальні сходинки — до станів мі­
щанства і селянства.

2. Внаслідок формування суспільної структури права
князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти —
розширені, що зумовило зближення і внутрішню консо­
лідацію шляхетського стану, ядром якого поступово ста­
ли пани.

3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виокрем­
лення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався
процес створення юридично оформленої системи її прав,
привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р.
остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної
власності, Віденський привілей 1565 р. сприяв утворенню
повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив
за шляхтою законодавчі права і створив організоване пред­
ставництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей
час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, ор­ганізованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% населення (серед­ній показник у Західній Європі — 1—2%), а в українських

Українські землі у складі Литви і Польщі

землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яковенко — майже 2,5% у.

Важлива роль та особливе місце в українському сус­пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус­пільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У ціло­му духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафі­яльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок — після смерті батька парохію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вима­гало від своїх парохіян різні «треби», відповідно до звича­їв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою — яйцями, ковбасою, насінням то­що. Деякі церкви та монастирі, зокрема Луцька, Пере­мишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський монастир, володіли значними земельними угіддями, села­ми і навіть містами. Тому часом формою «треби» міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.

Українське суспільство, втративши власну держав­ність, сприймало церкву не тільки як духовного наставни­ка, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осе­редок громадського життя. Протягом XIV—XVII ст. стано­вище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви пра­вославна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у сус­пільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верхо­венством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо Константи­нопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній, станови­ще православного духовенства кардинально змінюється: після падіння 1453 р. Константинополя втрачається під­тримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручаєть-

Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середи­ни XVII ст. — К., 1993. — С. 265.

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

ся в церковні справи; у православ'ї поглиблюється інте­лектуальний та культурний застій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а като­лицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла ук­раїнцям, з одного боку, європейську культуру та цивіліза­цію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тобто дена­ціоналізацію.

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була од­норідною. На вершині міської піраміди перебував патри­ціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з най-багатших і найвпливовіших купців та промисловців. Се­редньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри й торгівці середньої заможності. Основу соціаль­ної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова орга­нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе­лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, бу­дівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста­тут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в ук­раїнських землях датується 1386 р. — у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Євро­пою розвиток міст в українських землях мав свої особли­вості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована, як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як прави­ло, на захист феодалів, а не міст.

За польсько-литовської доби поширилося в містах Ук­раїни Магдебурзьке право. Вперше воно було запровадже­не в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувало­ся як система правових норм ще в XIII ст. Суть його поля­гала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення ор­ганів місцевого самоврядування. З німецьких земель про­тягом XII—XVIII ст. ця система правових норм пошири­лася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти — у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало

Українські землі у складі Литви і Польщі

місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині вхо­дить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494—1497) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з перебі­гом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан бо­ротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для цен­тральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магде­бурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок мі­щан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодаль­ну аристократію.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла й торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало вибор­ну систему органів міського самоврядування та суду, виз­начало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських зем­лях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспіль­не життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебур­зьке право сприяло формуванню в Україні засад громадян­ського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське сус­пільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обме­ження прав місцевого населення. Заохочення централь­ною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де сер­йозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст. 115

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самовря­дування, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зро­бив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права ха­рактеризується значно більшим втручанням, ніж у Захід­ній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручали­ся королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самовряду­вання (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували, порівняно з селянством, у привілейо­ваному становищі. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля за­безпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юри­дичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоврядування форму­вало і фіксувало в ментальності міщан незалежність по­глядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рі­шень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже і гене­рація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та ак­тивним контактам із зовнішнім світом відбувалися швид­шими темпами, ніж у сільській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се­лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неод­норідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, ха­рактеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феода­
лам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це
особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинни-
ки. У ході формування фільваркової системи сільського
господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни. Так називали селян, які вели госпо­
дарство на земельних ділянках, що належали феодалам.
Основними формами експлуатації цієї категорії селянства
були відробіткова рента (панщина), державні податки (се-
ребщина), державні повинності (будування мостів, про­
кладання доріг, ремонт замків тощо).