Західно­українські землів 20—30-ті роки 8 страница

На початку монгольського нашестя Данила Галицько­го не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Поль­щі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило по­вернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зі­ткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростисла­ва. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярос­лавом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. У то­му ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб

Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави 91

одержати ярлик на управління землями. Формально ви­знавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Ор­ди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тоталь­ні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов'язок князя полягав лише в наданні хану до­поміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати ува­гу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплювалися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація вій­ська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особ­ливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення кня­зівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відноси­ни зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщи­ною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суз-дальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох най-впливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кро­ки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси за­хідних сусідів Данила були зосереджені на заході, а не на сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошли­вого превентивного (запобіжного) удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галиць­кого, римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-во­линському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоор-динцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покрови-тельством папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (біль-

Галицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі

шість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрій­ську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні нега­разди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одно­го Хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у на­ступ проти військ Куремси, який намагався окупувати Га­лицьке пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволен­ня Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено заручинами сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255— 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурун-дая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаян­ним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищен­ня укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Да-нилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після тяжкої хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV етап (1264—1323) — стабільність і піднесення. Пі­сля смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабіль­ності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Лит­вою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данило­вич (1264—1301). Хоча він і був змушений визнати залеж­ність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала най­більшою за всю свою історію.

На зламі XIII—XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія І (1301 —1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втра­чала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнен-

Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави 93

ня власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королів­ський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володи-мирії». За період правління Юрія І стабілізувався суспіль­ний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет і вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Констан­тинополі. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій І був «людиною спритною і шляхет­ною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту».

Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев II (1315—1323). Вони поділили територію князівства на сфе­ри впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому роз­паду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі від­носини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямова­ність. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти екс­пансії Литви — Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ор­дою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політич­ного впливу галицького боярства, зростання чвар та між­усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних дер­жав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 р., внаслідок компромісу між міс­цевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовець-кого князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню полі­тику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став по­ступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше кон-

(алицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі

тролювалися іноземними купцями та ремісниками, націо­нальна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Пі­сля цієї події зберегти єдність колись могутнього Галиць-ко-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом ко­роткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Поль­щею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдав­ського князівства.

3.2. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Га-лицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важ­ливу роль в історії українського народу:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та
західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолі­
дації та усвідомленню власної самобутності;

— стало новим після занепаду Києва центром політич­
ного та економічного життя;

— модернізувало давньоруську державну організацію;

— розширило сферу дії західноєвропейської культури,
сприяло поступовому подоланню однобічного візантій­
ського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київ­
ської Русі, ще 100 років після встановлення золотоордин-
ського іга представляло східнослов'янську державність на
міжнародній арені.

 

 

 

 

 

Українськіземлі

у складі Литви і Польщі

4.1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського

Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом іс­нування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських зе­мель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за три­валістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське про­никнення. Литовське князівство розпочало своє проник­нення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Голов­ним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскра­вим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським кня-

Українські землі у складі Литви і Польщі

 

І

зем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протисто­яння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочина­ється хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 рр. у золо-тоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), ли­товці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татар­ських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про­тистояння в боротьбі за українські землі відбувалося пере­важно між литовцями та іншими чужинцями — претен­дентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтри­мувало утвердження литовського правління, яке витісня­ло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толе-рантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви зем­лях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збиран­ня українських земель Литвою «проникненням, включен­ням, приєднанням»¹.

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступа­ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По­ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 р., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних заво­йовницьких зусиль новий державний організм являв со­бою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки

Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. — С. 72.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського 97

назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та ук­раїнці»¹.

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про запо-чаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» ли­товських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської прав­ди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фор­тець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм кон­тролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджува­ти». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Ство­рюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асимі­ляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенден­ції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладе­но Кревську унію, яка докорінно змінює становище пів­денно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом динас­тичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Ве­ликого князівства Литовського до складу Польської дер­жави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоли­чити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литов­ські та руські, до Корони Польської».

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.: Навчальний посібник. — К., 1997. — С. 91.

4 Історія України

Українські землі у складі Литви і Польщі

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Ві-товт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських фео­далів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаю­чись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держа­ви, максимально централізувати управління, Вітовт незаба­ром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управ­ляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього поси­люється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня ав­тономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудо­вував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звени-городі, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід бу­ло припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі заги­нули найкращі військові формування Литви та Русі. Вод­ночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвід­чила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у дер­жавному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископ­ських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. По­дальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає ан-тилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внут­рішню політику, литовська верхівка спершу іде на віднов­лення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-росій­ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Мос-

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського 99

ковського князівства. Консолідуючи навколо себе навко­лишні землі, воно трансформувалося в єдину централізо­вану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординсько­го іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и водьі король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням мос­ковсько-литовського протистояння. Війни та збройні су­тички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 рр. Під час невщухаючої боротьби росій­ська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дис­кримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях поміт­но поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєв-ські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олель-ковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства ко­роля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та пересе­ленні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили про­ти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укла­дають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиня­ються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Вели­кого князівства Литовського тривало декілька віків. У се­редині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але до­сить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки ав­тономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-ли­товського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

Українські землі у

4.2. Польська експансія

на українські землі

наприкінці XIV — в середині XVI ст.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. га­лицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрід­ним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та погра­бувавши княжий палац на Високому Замку, польський ко­роль Казимир III готував розширення агресії з метою ово­лодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії по­ляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволи­ли власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спус­тошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений ви­знати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмит­ро) Гедемінович, і олігархічна боярська автономна респуб­ліка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для ак­тивізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщи­ну Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка­зимир НІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну екс­пансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторг­нення стало поширення католицизму на схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойов­ницький напад називав Хрестовим походом проти язични-ків-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпо­рядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок екс­пансії до коронних польських земель було доточено май­же 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

 

 

Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. 101

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адмі­ністративну систему, витіснити православ'я шляхом ут­вердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 р., коли після смерті Казимира внаслідок династич­ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби­рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх во­лодінь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке зго­дом перетвориться на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права нада­ються винятково польській шляхті та католицькому насе­ленню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бо­яр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглину­ти Велике князівство Литовське, проте активний опір ли­товської, української та білоруської знаті зашкодив вті­ленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітов-та мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литов­ського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Город-лі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існу­вання політично самостійного Великого князівства Литов­ського, українські землі після смерті Вітовта не мали пере­ходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зов­нішній тиск розширити сферу польського впливу на ли­товські території поступилися місцем спробі розв'язати цю

Українські землі у складі Литви і Польщі

 

І

проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віроспові­дання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землево­лодіння мало умовний характер), обіймати державні по­сади. Отже, унія, забивши два клини — між православ­ними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських зем­лях глибокий розкол, посилила соціальний та національ­но-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Лит­ві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проник­нення в українські землі. Чергове польсько-литовське про­тистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — за­лишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжу­валося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоврядування.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгорта­ються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Мос­ковським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись 'її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закін­чилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі напри­кінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від ли­товського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колоніза­цію краю, чим запрограмували загострення релігійних, со­ціальних та етнічних відносин.

Люблінська унія

4.3. Люблінська унія

Розвиток феодального землеволодіння, посилення про­цесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейова­ної верстви було ліквідовано різницю між ступенями шля­хетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному по­люсі — невеличка група великих землевласників-магна-тів, що володіла широкими правами та привілеями: еконо­мічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найви­щі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі пере­бувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу си­лу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод і старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних і середніх землевлас­ників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омрі­яним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та біло­руська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загал ьношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував ко­роль за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До то­го ж польська провідна верства мала ширші права, внут­рішню однорідність, політичну незалежність.