Західно­українські землів 20—30-ті роки 7 страница

2. Прилучення до багатств світової культури було об­
межене. На противагу країнам Західної Європи, а також
слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився за­
хідний католицький варіант християнства і мовою бого­
служіння та церковної літератури була латина, на Русі
церковна служба правилася слов'янською мовою. Без­
умовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії се­
ред населення, але водночас помітно звужувало русло
культурного потоку, адже прилучення до світової культу­
ри відбувалося, головним чином, через слов'янську літера­
туру з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що
перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля

Київська Русь

зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та об­міну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаю­чим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Ві­зантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зу­мовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аске­тизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візан­тійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючо-го впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університет­ської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумов­но, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуван­ню та зміцненню феодальних відносин, розвитку держав­ності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негатив­них зрушень, процесів і тенденцій.

2.10. Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовле­ний суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавлен­ням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові яви­ща та процеси в давньоруській культурі — це не тільки су­марний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й актив-

Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі

ний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тоб­то культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт істо­ричного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розви­
ток матеріальної та духовної культури. Церква стала
своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися
витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури,
живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як
православна релігія була поставлена на службу державі,
культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолют­
не домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літерату­
рі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових
споруд. У княжу добу саме церква стає одним із найдоступ­
ніших місць задоволення естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантій­
ських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши
імпульсу державотворчим та культурним процесам на Ру­
сі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних
сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було
особливо відчутно на початку християнізації. У цей період
давньоруська література розвивається в межах візантій­
ських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді,
повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис,
наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактніс­
тю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візан­
тійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної
та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок
і мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські ос­нови. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у цер­ковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами ре­альних людей, побутовими сценами, набувають національ­них рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київ­ської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних хра­мах є виявом впливу дохристиянських традицій спору­дження капищ (язичницьких культових споруд).

 

Київська Русь

3. Існування на Русі дохристиянського культурного се­
редовища — підґрунтя для створення місцевої самобут­
ньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток
культури Русі була значною, але не вирішальною, оскіль­
ки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо пере­
осмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом міс­
цевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадже­ного варязького або візантійського саджанця. Він є своєрід­ним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх наро­дів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впли­вом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно ви­ражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Дея­кі елементи (висока культура плужного землеробства, ке­рамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (пер­ша половина І тис. н. є.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абет­кою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літопис­на інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський пе­ріод слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументаль­ні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітек­турних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових куль­
турних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської
держави сприяло помітному культурному поступу східних
слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна озна­ка цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сфе­рою загальнодержавної та церковної політики. Про висо­кий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період

Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі 81

диференціація навчальних закладів: палацова школа під­вищеного типу (державний навчальний заклад, що утри­мувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширю­валися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незва­жаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Ва-силькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фунда­ментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна літера­тура. Самобутнім літературним жанром з моменту виник­нення було літописання. Воно з'явилося на Русі наприкін­ці X — на початку XI ст. У 1037—1039 рр. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Киє­во-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебні-ковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Ки­єво-Печерському патерику».

Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монасти­ря, письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігуме­на Стефана (1074 — 1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства си­нів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святопол-ком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монас­тиря, визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є не­вичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури нале­жить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньо­руська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів

 

Київська Русь

похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в роз­витку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотво­рення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтерна­тивні варіанти вирішення цього питання: концепцію «бо­гоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверх­ності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзерка­лювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері пра­вової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було зви­чаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які пере­давалися з покоління в покоління і увійшли в побут та сві­домість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення за­конів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий до­кумент дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийня­то поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Ско­рочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спря­мованість законодавчих норм на захист феодального зем­леволодіння, скасування кровної помсти; штраф за пору­шення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магіс­тралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих право­вих документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське зако­нодавство: з'являються норми, що регулюють питання бор­гових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; ви­значають діяльність судово-адміністративного апарату то­що. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбу­дові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її сус­пільне життя в межі правових норм, що зумовило зростан­ня правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу знач-

Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі 83

ного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька ета­пів. У ранній період храмобудівництва домінує візантій­ська традиція. Типові ознаки візантійського стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Де­сятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031 —1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'яв­ляються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві особли­вості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудо­ваному вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пан­телеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві ши­роко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані із смаль­ти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золо­тистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньорусько­го іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконо-писання. Першими вітчизняними живописцями були чен­ці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алім-пій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «іко­ни писати хитр був зело».

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (? — 1114) — давньорусь­кий живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського мо­настиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вва­жалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій по­хований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і «Ве­ликої Панагії».

Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, га­лицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку куль­тури є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, ви­конували роль не тільки політичних та економічних осе-

Київська Русь

редків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій і досягнень світового досвіду синтезувалася само­бутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому збе­регти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними ознаками та особли­востями розвитку культури Київської Русі були: доміную­чий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середо­вища — підґрунтя для створення місцевої культури; під­несення культури, поява нових культурних явищ.

2.11. Походження і суть національного символу — тризуба

Український національний символ тризуб, чи триденс, тридент, сягає своїм корінням у сиву давнину, коли люди­на тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствер­дження. Деякі фахівці схильні бачити в цьому символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з продуктів процесу розпаду роду та переходу до общинної, а згодом і приватної власності¹.

Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (IV—III тис. до н. є.), знайденій біля дніпров­ського острова Шанця. У V ст. до н. є. — IV ст. н. є. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Бос-порського царства. Згодом його сприйняли і почали актив­но використовувати пращури сучасних українців. Архео­логічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджу­ють, що на землях Центральної України тризуб був відо­мий як символ влади, знак родових старійшин або племін­них вождів ще задовго до Рюриковичів у VI—VIII ст.

Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в бол-

'Сергійчук В. І. Національна символіка України. — К., 1992. — С. 5.

Походження і суть національного символу — тризуба 85

гарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зобра­жені воїни-дружинники Святослава, у руках яких прапо­ри увінчані тризубом. Згодом князівський знак Рюрикови-чів у вигляді літери «ПІ», тобто тризуба, зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні цер­кви та ін. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається в спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба.

У X—XIII ст. зображення тризуба було поширене на ве­ликій території — від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяль­ності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб. Паралельно процесам посилення використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різь­бярстві, писанкарстві тощо) та розширення географічних меж його вживання відбулися значні зміни в графічному зображенні тризуба. Суть цих змін полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що могло бути пов'язано з ускладненням структури давньоруського суспільства. Са­ме ці графічні зміни і зумовили своєрідність та оригіналь­ність української геральдики.

Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу. Фактично аж до початку XX ст. він використовувався лише в дворян­ських гербах, геральдиці міст, книжкових заставках то­що. Нове життя для цього державного символу настає пі­сля проголошення Центральною Радою в січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використа­ти знак князівської влади київських князів — тризуб як герб УНР, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях.

Нині, коли тризуб знову став уособленням української державності, абсолютно логічним є звертання не тільки науковців, а й широкого загалу до витоків національної символіки, що має на меті з'ясувати її походження і суть. Проте це не просте завдання. Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх та­ємниць та значень.

Існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба. Залежно від того, що саме авто­ри версій кладуть в основу свого обґрунтування, їх умовно

 

Київська Русь

можна поділити на три групи — предметну, графічну та філософську.

Бачення в зображенні тризуба конкретних рис живих і неживих предметів навколишньої дійсності лежать в осно­ві предметних гіпотез. Дехто вбачає в тризубі відтворення форм верхньої частини скіпетра візантійських монархів, скіпетра скіфських царів, зображення корони, тобто пред­метів, що символізують державну владу. Інші дослідники вважають, що тризуб нагадує обриси птаха, уособлюючи норманського крука, норманського сокола або голуба Свя­того Духа. Значна частина фахівців припускає, що цей символ — емблема, пов'язана з конкретним предметом людської життєдіяльності — якорем, норманським шоло­мом, сокирою, прапором, рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо.

Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояс­нюють походження тризуба, є графічні. Проте, якщо фа­хівці, що належать до першої групи, вбачають у цьому зна­кові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого предмета, то дослідники другої групи — лише спро­щене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення похо­дження тризуба. Одні науковці вбачають у цьому символі монограму, тобто сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені, слова або ж виразу. Авторство цієї монограми приписують не тільки власне українцям, а й візантійцям, скіфам, грекам та ін. Інші дос­лідники пов'язують зображення тризуба з орнаментом, тобто візерунком, побудованим на ритмічному чергуванні та поєднанні геометричних елементів або стилізованих зо­бражень живих і неживих предметів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов'янське або ж варязьке походження. Існує ще одна думка: тризуб — це лі­тера «ПІ», яка раніше означала цифру 3.

Цікаві варіанти розв'язання проблеми походження і суті тризуба пропонуються філософськими гіпотезами. Во­ни трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення ідеї, по­няття або явища. Є думка, що тризуб Володимира — це символ ідеї державної влади. За іншими версіями — сим­вол влади над трьома світами — небесним, земним і під­земним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Дехто припускає, що тризуб — це знак «Шу» («Шукання»), тобто нагадування про закони природи з ме-

Походження і суть національного символу — тризуба

тою підвищення людської активності та відповідальності за свій розвиток.

Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та мо­лекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки вимі­ру — ширина, довжина, висота — характеризують об'єм і простір світобудови.

Абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб, лягла в основу канонізованої християн­ської доктрини про єдність Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбача­ють у ньому символічне зображення Вогню, Води і Життя, інші — єдність Мудрості, Знання і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Згідно з однією з версій тризуб є символом Життя. Тризуб має спільну основу (символ Вакууму-Абсо-люту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського по­люсу), симетричну (дзеркальну) праву фігуру (символ не­гативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти).

Для більшості гіпотез каменем спотикання ставала давність тризуба як символу. Задовго до появи християн­ської церкви він зустрічався в трипільців та інших наро­дів, 59 відсотків сучасних національних гербів європей­ських держав вміщують знаки Трійці (трикутні корони, тризубчаті вежі, потроєні знаки, трилисники тощо).

Предметні, графічні та філософські гіпотези утворю­ють своєрідний трикутник, чи замкнуте коло, що відобра­жає рух людської думки. Досі немає однозначної відповіді на питання: що зумовило появу та розвиток тризуба як символу — конкретний предмет, спрощене символічне зоб­раження чи філософське узагальнення?

 

 

 

3.

 

Галицько-Волинська держава спадкоємиця Київської Русі

3.1. Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави

Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князів­ства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сі-верське та Переяславське через низку обставин (нескін­ченні князівські міжусобиці, певну зміну світових торго­вельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та полі­тично занепадають. Монгольська навала посилила та по­глибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галиць-ко-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіч­чя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської дер­жави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Киє­
ва послаблювала вплив центральної влади, природні умо­
ви робили ці землі важкодоступними для степових кочів­
ників, крім того, князівство розташовувалося на перехрес­
ті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти
агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти мон­
гольського нашестя та іга;

Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави 89

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мсти-
славича (1199 —1205) та Данила Романовича Галицького
(1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ
солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифіка­
ції торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князів­ства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спи­раючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єд­нує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий полі­тик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню по­літику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Рим­ській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого зане­паду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї дер­жави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варяг у греки».

Роман стає помітною фігурою на європейській історич­ній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму корону­вати його. Галицько-Волинський князь втягується в жор­стоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка за­гострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тіль­ки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запро­вадження майорату (передачі князівського столу й усіх зе­мель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібне­ності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єд­нати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу поль-

Галицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі

ського містечка Завихоста під час сутички з вояками кра­ківського князя Лешка Білого.

II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної дер­
жави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний
період боротьби за галицький стіл. Характерними ознака­
ми державного життя у цей час були:

— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпреце­
дентного порушення норм феодального права — оголошен­
ня князем боярина Владислава Кормильчича (1213 —
1214);

— безперервне втручання у внутрішні справи західно-
руських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі,
проявом якого було проголошення «королем Галичини та
Володимирі!» п'ятирічного угорського королевича Калма-
на (Коломана), одруженого з дворічною польською княж­
ною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація три­
вала від 1214 р. до 1219 р.);

— зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила
про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волин­
ські формування входили до коаліції руських князів);

— енергійна боротьба за відновлення державної єднос­
ті Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення,
активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши
єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та
відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило роз­
громив тевтонських лицарів Добжинського ордену під До-
рогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на
Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу,
зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угро-
веськ та ін.).