Педагогічні вимоги до контролю

Успішності студентів

■ ясність і конкретність мети контролю;

■ об'єктивність, що виявляється у створенні таких умов, за яких студенти можуть максимально повно виявити своїзнання, а такожу висуненні єдиних вимог до них;

■ систематичність;

■ всебічність контролю - забезпечення перевірки теоретичних знань, інтелектуальних і практичних умінь і навичок;

■ різноманітність видів, форм організації і методів контролю;

■ врахування специфіки навчальної дисципліни;

■ врахування індивідуальних особливостей студентів;

■ доброзичливість, забезпечення позитивної емоційної атмосфери в ході контролю;

■ зрозумілість критеріїв оцінки, поєднання оцінки з самооцінкою;

■ аргументованість оцінки, її високий авторитет, неприпустимість упередженого ставлення до студентів;

■ єдність вимог з боку науково-педагогічних працівників.

Діагностика навчальної діяльності студентів має свою історію. Як спеціально організована система в Західній Європі вона сягає XVIII століття. У вищих навчальних закладах Німеччини почали вивішувати списки студентів, в яких напроти кожного прізвища ставилися крапки, що означали розряди: одна крапка -1 розряд (найвищий); дві крапки - II розряд (середній); три крапки - III розряд (найнижчий). Пізніше кількість розрядів збільшилася до 5 і 12 [1, 196].

В історії української освіти знаходимо відомості про розгалужену систему діагностики результатів навчання. У Київській духовній академії першої половини ХУІІ століття використовували, наприклад, семибальну шкалу вербального оцінювання: навчання добре, надійно-бадьоре, охоче-ретельне, всенадійне, навчання підле, прекепське, малонадійне.

Крім того, професори колегіумів у XVIII столітті давали своїм вихованцям і такі короткі, досить диференційовані, характеристики: "весьма прилежен", "изряден, на-дежен", "прилежньїй и надежньїй", "добронадежньїй", "хорош", "зело доброго учення", "оченьдобр", "весьмасредствен, плох", "преизрядногоуспеха", "понятен, но неприле-жен", "прилежен, но тупого понятия", "непонятен", "туп и непонятен", "туп", "очень туп".

Цікаво, що чим вищим був клас, тим менше було негативних характеристик, переважали оцінки "надежен" і "средствен". Мабуть, тому, що погано встигаючі студенти поступово припиняли навчання: одні не витримували "березової каші", тобто пляг -різок, інші з різних причин після канікул не з 'являлися, ще інші просто тікали.

Виокремлюють такі основні види контролю у вищій школі: вхідний, тренувальний, поточний, модульний, рубіжний, підсумковий (заключний), постпідсумковий (відстрочений), які пропонуємо класифікувати таким чином:

Контроль здійснюється у різних організаційних формах: індивідуальній, груповій, фронтальній.

При контролі використовують різні методи. Методи контролю — це способи, за допомогою яких визначається результативність навчально-пізнавальної діяльності студентів і педагогічної роботи викладачів.

У педагогічній практиці використовують методи усного, письмового, практичного, комп'ютерного контролю і самоконтролю. Поєднання різних методів контролю називають комбінованим контролем. Звичайно

Під час усного опитування контролюються не тільки знання, але й тренується усне мовлення, розвиваються навички спілкування. Письмові роботи дозволяють документально встановити рівень знання матеріалу, але вимагають великих витрат часу для викладача. Курсові, дипломні і магістерські роботи сприяють формуванню творчої особистості майбутнього фахівця.

Колоквіум є таким методом фронтального контролю, який має на меті закріплення, поглиблення знань, контрольне повторення з теми або розділу, можливо, з обов'язкових для вивчення наукових першоджерел. Колоквіум передбачає бесіду викладача зі студентами з питань, які заздалегідь їм не повідомляються. З метою більшої систематизації і кращого закріплення матеріалу питання рекомендують ставити в логічній послідовності. Це особливо важливо, коли запитання і відповідь на нього слухає уся академічна група. Під час співбесіди враховуються також доповнення і виправлення відповідей студентами, у кінці колоквіуму викладач виставляє усім оцінки, які під час підсумкового контролю дозволять краще уявити динаміку засвоєння студентом програмового матеріалу [7, 124].

Залік — метод підсумкового контролю, який проводиться усно, письмово, за

допомогою комп'ютерних програм в індивідуальній, груповій формі або фронтально.

- Під час заліку перевіряються результати засвоєння студентами певного навчального

курсу, виконання практичних, лабораторних, курсових робіт (проектів), завдань

навчальної або виробничої практики.

Диференційований залік — це форма підсумкового контролю, що полягає в оцінці засвоєння студентом навчального матеріалу з певної дисципліни виключно на підставі результатів виконаних індивідуальних завдань (розрахункових, графічних тощо). Семестровий диференційований залік планується при відсутності модульного контролю та екзамену і не передбачає обов'язкову присутність студентів.

Іспити складаються, як правило, за білетами, затвердженими кафедрою. Деякі викладачі практикують іспити за білетами у вигляді вільної бесіди, запитання ж білету є стрижнем бесіди, оцінка оголошується як її підсумок. Іноді проводять іспити без білетів, іспити з "відкритим підручником". Останні розраховані на перевірку уміння швидко знайти

І • І

необхідну інформацію, користуватися навчальними посібниками, додатковою літературою [1, 202-203].

Кількість іспитів і заліків, як правило, не повинна перевищувати 10-11 за семестр.

Успішність студентів визначається такими оцінками: за результатами заліків — "зараховано" ї "незараховано", за результатами іспитів — "відмінно", "добре", "задовільно" і "незадовільно". Оцінка за підсумками диференційованого заліку виставляється так само, як і за результатами іспиту.

Курсові роботи (проекти) студенти захищають публічно перед комісіями, затвердженими на кафедрах.

Державна атестація студента здійснюється державною екзаменаційною комісією (ДЕК) у наперед визначеному і затвердженому складі. Перед ДЕК студенти-випускники захищають також бакалаврські, дипломні та магістерські роботи (проекти). Державна комісія перевіряє науково-теоретичну та практичну підготовку випускників, вирішує питання про присвоєння їм відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня (кваліфікації), опрацьовує пропозиції щодо поліпшення якості освітньо-кваліфікаційної підготовки спеціалістів у вищому навчальному закладі [ 125,424]. До державної атестації не допускаються студенти, які не повністю виконали навчальну програму і мають академічну заборгованість.

Студентам, які успішно склали державні іспити, захистили бакалаврську, дипломну, магістерську роботу (проект) відповідно до освітньо-професійної програми підготовки фахівців, рішенням ДЕК присвоюється відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень і кваліфікація та видається державний документ про вищу освіту.

Однією з сучасних світових тенденцій удосконалення навчального процесу у вищій школі є практичне застосування тестового контролю. Це сприяє реалізації індивідуального і диференційованого підходів, формує культуру розумової праці студентів. Тести, що застосовуються для контролю в процесі навчання, є системою завдань стандартизованої процедури проведення і наперед спроектованої технології обробки і аналізу результатів, за якими судять про рівень знань, умінь, навичок студентів.

У теорії тестування визначаються такі вимоги до тестів:

О валідність;

О точність формулювання;

О надійність;

О практичність;

О простота у використанні;

О прогностична цінність.

Основною вимогою до розробки тестових завдань має бути дотримання принципу функціональної і змістової валідності. Валідність відбиває відповідність змісту тесту меті тестування. Тест не може бути придатним для виміру рівня знань з будь-якої дисципліни, в будь-який час, для студентів з різним рівнем підготовки. Таких тестів не існує. Саме тому тест створюється для виміру рівня підготовки студентів, його результати інтерпретуються залежно від ступеня досягнення поставленої мети.

Під точністю формулювання тесту розуміють, що під час його виконання студент добре розуміє, що саме він має зробити, в якому обсязі, аби отриманий результат відповідав задачам тесту.

Надійність тесту, це питання про те, в якій мірі його повторення призведе до тих самих результатів. Надійність покращується зі збільшенням часу його використання. Крім того, підвищенню надійності тесту сприяє його простота, чітке виконання умов тестування, виключення можливості впливу сторонніх чинників (підказки, списування тощо), єдність методів вимірювання, спеціальна підготовка укладачів тестів і тих, хто їх проводить.

Прогностична цінність полягає у вимозі того, щоб результати аналізу тестів знайшли

І 73

свій подальший вияв у діяльності, за параметрами якої проводиться наступне тестування. Наприклад, за результатами тестування викладач повторює вже пройдений матеріал з використанням інших методів і прийомів.

До описаних вимог вчені додають ще деякі: стиль, творчий пошук; оперативність; репрезентативність змісту навчальної дисципліни у змісті тесту; системність змісту, його комплексність та збалансованість, варіативність.

Оцінка знань може відбуватися на основі коефіцієнта засвоєння, тобто відношення кількості правильно виконаних завдань до загальної кількості запитань. Оцінка, що виставляється за підсумками тестування, відрізняється більшою об'єктивністю і незалежністю від можливого суб'єктивізму викладача.

Таким чином, характерні ознаки тестового контролю: об'єктивність, дистанційне спілкування з екзаменатором, що знімає стрес і допомагає зібратися з думками, зосередитися; наявність єдиного підходу — немає ні "легких", ні "складних" білетів — усі виконують однаковий обсяг завдань, екзаменатор позбавлений можливості ставити додаткові запитання, впливати на студента "симпатією" чи "антипатією". До переваг належить також висока ефективність, адже тестуванням одночасно можна охопити великі групи студентів, та й результати обробляються швидше і легше.

У вітчизняній і зарубіжній літературі немає спільного погляду на класифікацію тестів. Вони класифікуються за багатьма ознаками: за метою використання, за процедурою створення, за спрямованістю, за характером дій, за формою тощо. Наприклад, за метою використання виокремлюють: О вхідний тест — призначений для тестування перед початком навчання (попереднє

тестування); О формуючий тест — необхідний для реєстрації результатів навчання; призначений для

контролю знань, умінь, навичок у ході самого освітнього процесу; О діагностичний — його мета визначити труднощі в процесі навчання; О підсумковий — дозволяє оцінити результати навчання на завершальних етапах

навчального процесу;

За формою подання визначають такі види тестів: словесні, числові, знакові, зорово-просторові (схеми, таблиці, графіки, малюнки тощо).

КЛАСИФІКАЦІЯ ДИДАКТИЧНИХ ТЕСТІВ (тестів досягнень)

О закриті тести — характерним для них є наявність готових відповідей, одна чи, можливо, кілька з них є правильними. При використанні закритих тестових завдань існує можливість угадати, і це є основною причиною негативного ставлення до них. Крім того, така форма тестових завдань не стимулює самостійний пошук відповіді, а дає можливість вибору із запропонованих варіантів;

О відкриті тести не містять готових відповідей, дозволяють сформувати їх у довільній формі. Це дає можливість виявити логіку мислення студента, його здатність формувати і аргументувати відповідь. Однак аналізувати її дуже складно;

О на відповідність — суть таких тестових завдань полягає у необхідності встановити відповідність елементів однієї множини елементам іншої;

О на встановлення правильної послідовності. Завдання дозволяють перевірити розуміння, послідовності дій, процесів, суджень, розрахунків. Ці завдання використовують головним чином для оцінки рівня професійної підготовки, а також для контролю основних понять і законів навчальної дисципліни, що вивчається;

О змішаного типу (напіввідкриті) поєднують альтернативні відповіді до завдань з можливістю викласти власну думку.

При всіх перевагах тестування як метод контролю має й негативні характеристики: важко перевірити глибину розуміння питання, логіку мислення; існує вірогідність випадковості, особливо при використанні закритих форм тестових завдань. Крім того тестові завдання не дозволяють перевірити творче застосування засвоєних знань у новій ситуації.

Уміле поєднання різних видів, форм організації і методів контролю — показник рівня навчального процесу у вищому навчальному закладі та один з важливих показників педагогічної кваліфікації викладача [120,116].

Результати контролю навчально-педагогічної діяльності мають свій вияв в оцінці. Оцінка — спосіб і результат, що підтверджує відповідність і невідповідність знань, умінь, навичок студента цілям і завданням навчання [120, 118].

Поняття "оцінка" вживається удвох значеннях: по-перше, це словесний вияв викладачем схвалення чи осуду, аналізу помилок у відповіді студента, порад, на що звернути увагу. Таким чином, оцінка сприяє адекватному прогнозуванню педагогом діяльності студентів і своєї власної.

По-друге, умовним виявом кількісної оцінки рівня знань, умінь, навичок студентів є бал. У вищій школі України прийнята його словесна форма:

"відмінно" — ставиться за повні та міцні знання матеріалу у заданому обсязі, вміння вільно виконувати практичні завдання, передбачені навчальною програмою; за знання основної та додаткової рекомендованої літератури; за вияв креативності у розумінні і творчому використанні набутих знань і умінь;

"добре" — ставиться за вияв студентом повних, систематичних знань з дисципліни, успішне виконання практичних завдань, засвоєння основної та додаткової літератури, здатність до самостійного поповнення і оновлення знань. Але у відповіді студента наявні незначні помилки;

"задовільно" — ставиться за вияв знань основного навчального матеріалу в обсязі, достатньому для подальшого навчання і майбутньої фахової діяльності, поверхову обізнаність з основною і додатковою літературою, передбаченою навчальною програмою; можливі суттєві помилки у виконанні практичних завдань, але студент спроможний усунути їх за допомогою викладача;

"незадовільно" — виставляється студентові, відповідь якого при відтворенні основного програмового матеріалу поверхова, фрагментарна, що зумовлюється початковими

уявленнями про предмет вивчення. Таким чином, оцінка "незадовільно" ставиться студентові, який не спроможний продовжувати навчання чи виконувати фахову діяльність після закінчення ВНЗ без повторного навчання за програмою відповідної дисципліни.

Чинна в сучасній вітчизняній вищій школі чотирибальна система оцінки знань студента перестала задовольняти і суспільство, і суб'єктів навчальної діяльності — викладачів і студентів. Основні причини цього названі В.М.Вакуленко:

1) "недостатня мотивація до наполегливого навчання;

2) репродукція пам'яті і мислення в екстремальних сесійних умовах: швидко накопичена інформація — швидке вивітрювання знань;

3) суб'єктивізм в оцінці знань студента, який дуже часто стає для викладача самооцінкою своєї власної діяльності;

4) фактичне нівелювання студентів: відсутність можливостей точного порівняння навчальних успіхів студентів з причин недостатньої гнучкості та диференційованості чотирибальної оцінки знань.

У результаті мало стимулюється систематична творча робота студентів у міжсесійний період, недостатньо формується відповідальність студента за результати навчання, що негативно впливає на готовність випускника до професійної діяльності у ринкових умовах" [19, 184].

У вищих навчальних закладах України набутий значний досвід модульно-рейтингової системи оцінки результатів навчання студентів, що відповідає кредитно-модульній системі організації навчальної діяльності. В основу рейтингової системи покладений принцип поопераційної звітності студентів, обов'язковості модульного контролю, накопичувальної системи оцінки рівня, знань, умінь і навичок; розширення кількості підсумкових балів до 100-200 і більше. За базовий елемент для розрахунку поточного семестрового рейтингу у Київському національному лінгвістичному університеті, наприклад, беруться до уваги: відповіді на семінарському (практичному) занятті з основних питань; активна участь у семінарському (практичному) занятті (доповнення до відповідей); експрес-контролі; фіксований виступ; виконання завдань з позааудиторної самостійної роботи; результати модульних контрольних робіт.

Отримана в балах підсумкова" оцінка результатів навчальної діяльності студента має переводитися в загальноєвропейську шкалу оцінок ECTS:

Зміни в організації процесу навчання у вищій школі дозволяють вийти на якісно новий рівень контролю результатів навчальної діяльності -педагогічний моніторинг.

Педагогічний моніторинг — це форма збору, зберігання, обробки і розповсюдження інформації про діяльність педагогічної системи, яка забезпечує неперервне стеження за її станом і прогнозування її розвитку. Чим відрізняється моніторинг як діагностична і контролююча система в навчальному процесі від традиційної оцінки знань, умінь, навичок? Моніторинг як регулярне відстеження якості засвоєння знань, умінь в навчальному процесі забезпечує його суб'єктів — викладачів і студентів — об'єктивною і оперативною інформацією про рівень засвоєння обов'язкового змісту освіти.

А	Відмінно
В	Дужедобре
с	Добре
D	Задовільно
Е	Мінімально задовільно (відповідає вимогам курсу)
FX	Незадовільно: потрібна певна додаткова робота
F	Незадовільно, з обов'язковим повторним курсом

У "Всесвітній декларації про вищу освіту для XXI ст." (прийнятій Всесвітньою конференцією з вищої освіти в Парижі у жовтні 1998 р.) зазначено, що якість вищої освіти є багатовимірним поняттям, яке охоплює усі її функції та види діяльності: навчальні та академічні програми, наукові дослідження і стипендії, комплектування кадрами, студентів, будівлі та матеріально-технічну базу, обладнання, суспільно-корисну діяльність та академічне середовище. Наголошено, що найважливіше значення для підвищення якості освіти має поєднання внутрішньої самооцінки ВНЗ із зовнішньою оцінкою незалежними спеціалізованими міжнародними експертами з дотриманням гласності [33, 29-30].

Визначальним елементом диференціації систем оцінки діяльності вищих навчальних закладів є міра державного регулювання національної системи вищої освіти та автономії університетів. У країнах, де прийнято практику надання випускникам вищих навчальних закладів державного диплома, урядові органи здійснюють масштабний контроль освітньої діяльності та встановлюють вимоги функціонування навчальних закладів. У країнах, де навчальні заклади традиційно видають власні дипломи, держава виконує обмежені функції з ліцензування освітньої діяльності та встановлення мінімальних вимог до ВНЗ. Інші стандарти та вимоги розподіляються і контролюються професійними громадськими асоціаціями, які проводять аудит діяльності навчальних закладів, проводять їх рейтинг та надають абітурієнтам вичерпну інформацію через відповідну довідникову базу про рівень ВНЗ, а випускникам — можливість складання фахових іспитів для здобуття кваліфікації.

У більшості розвинутих країн акредитація виконує ряд важливих соціальних функцій:

О забезпечує впевненість вступників і студентів в отриманні якісних освітніх послуг;

О відкриває ВНЗ різних форм власності доступ до бюджетного фінансування;

О позиціонує ВНЗ у національній системі вищої освіти, створює стимули та надає

рекомендації для постійного удосконалення власної діяльності.

Усе це обумовлено прагненням переважної більшості ВНЗ в усьому світі отримати як національну (державні, громадські), так і міжнародну акредитацію. Множинність акредитацій, які проводяться за різними критеріями та процедурами, дозволяє закладу демонструвати свою високу конкурентоспроможність та міжнародне визнання.

Сучасна система оцінки освітньої діяльності в Україні базується на затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. №978 "Положенні про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах" та Законі України " Про вищу освіту". У статті 1 Закону дано визначення ключових понять зазначеного процесу [55, 1]:

ліцензування — процедура визнання спроможності ВНЗ певного типу розпочати освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації відповідно до вимог та стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення;

ліцензований напрям — напрям, за яким ВНЗ певного типу визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти і кваліфікації;

ліцензована спеціальність — спеціальність відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, за якою ВНЗ певного типу визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації; _v „_f

акредитація — процедура надання ВНЗ певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення;

рівень акредитації — рівень спроможності ВНЗ певного типу провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитований напрям — напрям, за яким ВНЗ певного типу визначений спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитована спеціальність — спеціальність відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, за якою ВНЗ певного типу отримав право провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитований вищий навчальний заклад — ВНЗ, що визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації за напрямами і спеціальностями відповідних ОКР, не менше двох третин з яких є акредитованими;

якість вищої освіти — сукупність якостей особи з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість і обумовлює здатність задовольняти як особисті духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства;

якість освітньої діяльності — сукупність характеристик системи вищої освіти та її складових, яка визначає її здатність задовольняти встановлені і передбачені потреби окремої особи або (та) суспільства.

Процедура ліцензування та акредитації складається з кількох етапів: розгляд справи працівниками управління ліцензування, акредитації та нострифікації МОН України; призначення МОН експертної комісії і здійснення нею експертної оцінки провадження освітньої діяльності відповідно до затверджених критеріїв і вимог безпосередньо у ВНЗ; розгляд справи в експертній раді при ДАК (таких рад створено 12, вони складаються з найдосвідченіших та найавторитетніших фахівців), на засіданні ДАК, і нарешті, затвердження протоколів ДАК Міністром освіти і науки.

Визначальними елементами національного процесу акредитації є підготовка матеріалів самоаналізу ВНЗ, проведення комплексних контрольних робіт з дисциплін соціально-гуманітарного, фундаментального та фахового циклів освітньо-професійної програми; здійснення зовнішньої експертизи, яка включає серед іншого зіставлення результатів ККР, проведених ВНЗ в рамках самоаналізу, з результатами експертних ККР.

ВНЗ, що мають акредитованими 2/3 напрямів, спеціальностей, дістають право на акредитацію за відповідним рівнем в цілому.

Сертифікат про визнання напряму, спеціальності акредитованими видається ВНЗ державної форми власності на 10 років, недержавної — на 5 років.