Темаз. Організація процесу навчання у вищій школі

1. Система організації навчального процесу у вищій школі.

2. Типи навчального процесу.

3. Структура навчального процесу.

4. Поняття змісту освіти, його складові.

5. Стандарти вищої освіти.

Передавання знань, умінь, навичок, способів пізнавальної діяльності підростаючим поколінням почалося ще на зорі розвитку суспільства. Зосередження цих функцій у суспільних інституціях пов'язано з народженням цивілізації. Відтоді освіта і навчання не тільки озброюють молоде покоління необхідними знаннями, а й покликані формувати світогляд, духовне обличчя особистості.

Проблеми ефективної організації освіти і навчання у вищому навчальному закладі розглядає такий розділ педагогіки вищої школи, як дидактика.

Дидактика вищої школи — галузь педагогіки вищої школи, яка розробляє теорію вищої освіти і навчання у вищому навчальному закладі.

Світовій вищій освіті відомі принаймні три системи організації навчального процесу.

Курсова система навчання передбачає організацію навчального процесу по роках навчання — курсах та семестрах, при цьому дотримуються логіко-структурної схеми його побудови, тобто послідовність вивчення навчальних дисциплін обов'язково враховує міжпредметні зв'язки. Семестр закінчується заліково-екзаменаційною сесією. Відвідування лекційних, семінарських, практичних занять, виконання курсових, дипломних робіт, передбачених навчальним планом, є обов'язковим для всіх студентів, крім тих, хто навчається за індивідуальною програмою, і відбувається виключно в терміни, передбачені графіком навчального процесу. Саме така система дісталася від радянської освіти у спадок українській вищій школі.

Предметна система, популярна у зарубіжних освітніх системах, використовується там, починаючи із старшої середньої школи. І, таким чином, є природною для вищої школи. Студент самостійно (за порадою і допомогою методиста-"тьютора") визначає перелік обов'язкових і додаткових (за вибором) дисциплін, що вивчатимуться. Підсумковий контроль відбувається щойно студент опанував навчальну дисципліну. Таким чином, студент виконує навчальний план в індивідуальному темпі і переведеним на наступний курс вважається тоді, коли опанував певну необхідну кількість предметів, а не виключно за наслідками перевідної сесії, як правило, літньої за вітчизняною практикою. Наприклад, в американській вищій школі немає поняття "курс", "академгрупа", "фіксований термін навчання". Після відповідної кількості навчальних курсів і позитивних оцінок на фінальних іспитах студенти отримують спеціальні градації: Freshmen (не має жодного кредиту); Sophomores (набрав ЗО кредитів); Juniors (має 60 кредитів);

І [

Seniors (90 кредитів); Graduate Students (120 кредитів); студентів, які отримують освіту, вищу за рівень бакалавра, називають Undergraduate Students (124 кредити); магістрам належить опанувати ще 30 навчальних кредитів.

Російська вища школа в 60-х роках XIX ст., а також у період революції 1905-1907 pp. намагалася запровадити предметну систему, але, так і не здолавши її недоліків, повернулася до курсової.

Предметна система є основою кредитно-модульної, надзвичайно популярної сьогодні у вищих навчальних закладах розвинених країн. Під модулями звичайно розуміють самостійний розподіл курсу на частини, у межах яких вивчаються одне чи група споріднених фундаментальних понять, явищ, законів. За іншими підходами, критеріями поділу навчальної дисципліни на модулі є: а) опанування конкретними знаннями; б) на їх основі формування навичок, умінь; в) контроль якості та міцності знань, навичок, умінь. Більшість сучасних освітніх кредитних систем є такими, що акумулюють кредити. Така кредитна система розробляється для окремого ВНЗ і є внутрішньою. У ній "трудомісткість процесу пізнання", необхідного для здобуття певного академічного ступеня, сегментується і "нормується" (тобто кожному сегменту присвоюється визначене число кредитів). Студенту надається освітній ступінь після того, як студент накопичив визначене навчальним планомчисло кредитів. При цьому час, протягом якого допускається процес акумуляції, певною мірою є довільним, хоча й передбачає певні обмеження. Очевидні переваги такої системи — гнучкість (кожен студент вибирає траєкторію і темп набуття кредитів, які можуть акумулюватися, не втрачаючи своєї ваги, протягом усього життя). Система дає змогу ефективніше реалізовувати концепцію індивідуалізації процесу навчання; підвищується як якість процесу навчання, так і його економічна ефективність.

Слідом за А.М.Алекскжом [2] українські дидакти вищої школи В.М.Вакуленко, М.Б.Євтух, М.І.Приходько, враховуючи історичний досвід розвитку педагогіки й освіти, а також сучасний її стан, визначають еволюцію трьох типів навчання: а) інформаційно-повідомляючого; б) пояснювально-ілюстративного; в) проблемно-дослідницького.

Інформаційно-повідомляючий тип навчального процесу спирається

на пам'ять, запам'ятовування того, що вивчається. Викладач виступає

в ролі ретранслятора фактичного матеріалу, студенти — в ролі приймачів.

При цьому від останніх не вимагається усвідомлення, навчання будується на

механічному запам'ятовуванні, зазубрюванні і дослівному відтворенні завченого. Такий

тип характерний для схоластичного навчання в університетах і академіях середньовіччя.

Історично наступний тип навчання — пояснювально-ілюстративний — пов'язаний з

ім'ям видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського. Основою його є природо-

і культуровідповідне навчання, що базується на свідомому засвоєнні, відтворенні і

застосуванні знань і умінь з якнайширшим використанням наочності. Принцип

наочності Я.А.Коменський визначав як "золоте правило дидактики". Саме цей тип

навчання, маючи більш як 350-річну історію, залишається провідним у практиці сучасної

вітчизняної вищої школи.

Однак, залишаючись по суті репродуктивним типом навчання, він не може сповна відповідати вимогам часу. Йдеться насамперед про надзвичайно швидке зростання загального обсягу знань з кожної дисципліни, взаємопроникнення і розгалуження наук. Це робить обсяг знань, необхідних для засвоєння сучасним спеціалістом, практично безмежним. Нагальною постає проблема навчання протягом усього життя, що в свою чергу потребує навичок самоосвіти, здатності до творчої діяльності.

Дослідники зазначають актуальність у сучасній вищій школі третього типу навчання — проблемно-дослідницького. Сутність його у широкому застосуванні методики проблемного навчання, формуванні у студентів відповідних способів мислення і діяльності; цілеспрямованому управлінні самостійною роботою, організації самоосвіти тощо. Такий тип навчання є особистісно орієнтованим. Викладач не тільки несе інформацію, а й відповідає за керування пізнавальною діяльністю студентів у навчальний і позанавчаль-ний час. Студент є активним учасником навчального процесу, із зацікавленням "шукаючи" знань, яких йому не вистачає, долаючи пізнавальні труднощі, задовольняючи і розвиваючи творче мислення, творчий підхід до діяльності.

Одним з провідних процесів, що становлять цілісний педагогічний процес, є процес навчання (навчальний процес).

У сучасній дидактиці розрізняють поняття навчання, яким визначається явище, і поняття навчальний процес, процес навчання, які пов'язані з розвитком навчання у часі і просторі та означають послідовність (систему) відповідних дій, руху вперед.

Навчальний процес у вищій школі — надзвичайно складний процес об'єктивної дійсності, що містить багато різноманітних зв'язків, відношень, структурних елементів і компонентів, які в свою чергу є взаємозалежними і перебувають у складних взаємовідносинах. Ось чому дати вичерпне визначення навчального процесу надзвичайно важко. Відповідно до Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, навчальний процес — "це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти" [125, 413].

Навчальний процес визначають і як "специфічний шлях виховання, який полягає в організації спільних видів професійно-педагогічної діяльності викладача і діяльності студента, спеціально спрямованих на реалізацію мети й того чи іншого завдання виховання та підготовки спеціаліста" [8, 7].

Деякі з дослідників (В.М.Галузинський, М.Б.Євтух), не виокремлюючи з цілісного педагогічного процесу процес навчання, вважають, що "дефініція навчально-виховного процесу полягає у взаємодії викладача та студентів по підготовці останніх до майбутньої професійної діяльності" [35, 60].

Знання — узагальнений досвід людей, нагромаджений у процесі суспільно-історичної практики. Виявляються знання у поняттях, уявленнях, фактах, термінах, судженнях, теоріях.

Навичка — здатність до безпомилкової діяльності, яка шляхом багаторазового повторення автоматизується. Відповідно до видів діяльності розрізняють рухові, мислительні, інтелектуальні, сенсорні, перцептивні навички.

Уміння — здатність людини свідомо виконувати певні дії на основі знань, використовувати набуті навички у нових, нестандартних ситуаціях (умовах).

Процес навчання є складною системою, структуру якої становлять дві підсистеми: зовнішня і внутрішня.