Науково-раціоналістична лініяв етиці ХХ століття розвивається на

основі аналітичної філософії позитивізму, яка віддає пріоритет строгому –

позитивному – природно-науковому знанню і прагне вивести за рамки

філософського аналізу гуманітарне знання, у тому числі і етику. Аргументація

різних науково-раціоналістичних концепцій на основі позитивізму будується

таким чином.

Етика емотивізму (Б. Рассел, А. Айер, Р. Карнап, Ч. Стівенсон) для

дискредитації моралі використовує принцип верифікації, згідно з яким будь-яка

істинно наукова теорія завжди готова до емпіричної (дослідною) перевірки.

Етичні ж думки типу: «Це – добро, а це – зло» не піддаються верифікації. Вони

відображають всього лише особисті емоційні переваги людини і не володіють

яким-небудь науковим вмістом.

Теорія інтуїтивізму прагне дискредитувати етику з інших позицій,

виступаючи проти натуралістичного підходу до етичної проблематики (Дж.

Мур), проти «натуралістичної помилки», яку здійснюють всі мислителі цього

напряму (Арістотель, Бентам, Спенсер і ін.), порушуючи закони формальної

логіки і йдучи у визначеннях «по кругу». Фундаментальні поняття своїх теорій –

«щастя», «насолода», «користь»– вони визначають як «добро», яке, у свою чергу,

знов описують за допомогою цих термінів. Насправді добро і зло раціонально не

визначені.

У свою чергу, етична школа лінгвістичного аналізу виникла на

основі філософського структуралізму (К. Леві-Стросс, Ж. Лакан, Р. Барт, М.

Фуко), який за допомогою структурно-лінгвістичного аналізу також намагався

повідомити гуманітарному знанню статус точних наук.

Інша спроба позитивної інтерпретації проблем моралі в рамках

раціоналістичного підходу – етика прагматизму (Ч. Пірс, В. Джемс, Дж. Дьюї),

ЭМОТИВИЗМ

Б. РАССЕЛ, Р. КАРНАП

ИНТУИТИВИЗМ

ДЖ. МУР

ШКОЛА ЛИНГВИСТИЧЕСКОГО

АНАЛИЗА. Р. ХЕАР, П. СТРОСОН.

ПРАГМАТИЗМ

Ч. ПИРС, У. ДЖЕМС, Д. ДЬЯИ

ФРЕЙДИЗМ, НЕОФРЕЙДИЗМ

З. ФРЕЙД, К. Г. ЯНГ, Э. ФРОММ

ЭКЗИСТЕНЦИАЛИЗМ

М. ХАЙДЕГГЕР, К. аСПЕРС,

Ж.-П. САРТР, Г. МАРСЕЛЬ

ПЕРСОНАЛИЗМ

М. МУНЬЕ, Ж. ЛАКРУА

ДИАЛОГИЧЕСКИЙ

ПЕРСОНАЛИЗМ М. БУБЕР

НЕОТОМИЗМ

Ж. МАРИТЕН, Э. ЖИЛЬСОН,

ИОАНН ПАВЕЛ II

НЕОПРОТЕСТАНТИЗМ

Р. НИБУР, К. БАРТ, П. ТИЛЛИХ

структурАЛИЗМ

К. ЛЕВИ-СТРОСС, Ж.-Ф. ЛИОТАР

що виникла в США в кінці XIX ст і що виступила з критикою абсолютизації

етичних цінностей як вічні і незмінні. Етика прагматизму будується на наступних

фундаментальних принципах:

• добро не є абстрактною категорією, воно завжди

відповідає якій-небудь потребі;

• кожна моральна ситуація унікальна і

неповторювана, не існує «абсолютних» істин, всякий раз потрібне нове

рішення;

• критерієм істинності будь-якої етичної норми є її

«працездатність» – кінцевий результат, практичні наслідки

(«прагматичне правило»);

• моральними при цьому вважаються всі засоби,

що ведуть до знаходження правильного типу дій, що гарантують благо

і досягнення поставлених цілей (вважають інструменталісти).

Прагматизм, що пов'язав моральні поняття з інтересами і потребами

людини, додає їм ситуативний характер. При цьому мораль, що традиційно

вважалася джерелом внутрішньої незадоволеності, інтерпретується прагматизмом

як засіб досягнення душевного комфорту і задоволеності життям.

У ХХ ст. науково-раціоналістичні концепції вже не займають такого

домінуючого положення в етико-філософській культурі, як в XIX ст. На зміну їм

приходять течії, що відводять інтелектуальній діяльності другорядну роль. Ці

течії розпадаються на дві великі групи:

а) ірраціоналістичні етико-філософські системи і

б) неорелігійні етичні системи.

12. Иррационалистические этико-философские системы пытаятсѐ решать нравственные

проблемы современности, обращаѐсь к новым теориѐм – фрейдизму и неофрейдизму,

экзистенциализму и персонализму.

В основе психоаналитической этики лежат фрейдизм и неофрейдизм. Ее основатель З. Фрейд

утверждает, что в структуре личности основное место занимает бессознательное Оно (Ид), которое

сводитсѐ к совокупности сексуальных импульсов (либидо) и определѐет второй – рациональный,

осознанный компонент личности – а (Эго). Третий уровень личностной структуры – Сверх–а (Супер–

Эго), представлѐящий собой совокупность принѐтых в обществе культурных стереотипов,

моральных, религиозных и других запретов, подавлѐет и ограничивает свободное выражение

бессознательного. Под его влиѐнием человек вынужден преобразовывать сексуальнуя энергия Оно

в санкционированные обществом виды деѐтельности – искусство, творчество, науку, спорт,

производство (т.н. «сублимациѐ »).

Представители неофрейдизма (К.Г. Юнг, В.Райх, Г. Салливен, К. Хорни, Э. Фромм) частично

отходѐт от узкого истолкованиѐ нравственных отношений в духе «сублимированной» сексуальности.

Неофрейдизм вводит понѐтие «коллективного бессознательного», обусловленного социальными

факторами. К.Г. Юнг дает определение «архетипа» – совокупности глубинных психических образов,

выражаящих такого рода культурные и нравственные тенденции в обществе. Э. Фромм

«коллективное бессознательное» сводит к двум фундаментальным установкам: первичной –

«биофилической» (Эрос), направленной на самореализация, стремление «быть», реализовывать

свои творческие задатки, и вторичной – «некрофилической» (Танатос), стремѐщейсѐ «иметь»,

присваивать окружаящуя реальность – следовательно, разрушать ее и саморазрушатьсѐ. Эти

тенденции налагаят свой отпечаток на моральнуя структуру личности, определѐят господствуящие

в обществе нравственные отношениѐ.

Принципы экзистенциализма были сформулированы еще в XIX в. философом С. Къеркегором.

Своего расцвета это направление достигает в ХХ веке в трудах Мартина Хайдеггера, Карла Ясперса,

Габриэлѐ Марселѐ, Альбера Камя, Жана-Полѐ Сартра. Их этические позиции могли не совпадать, но

были взаимодополнѐящими. В частности, Сартр предпринимал попытку определить и обосновать

«новуя этику», «конкретнуя мораль», котораѐ перешла бы от поисков общечеловеческой

сущности к рассмотрения индивидуального существованиѐ (экзистенции) отдельных субъектов

морали, к проблемам, волнуящим лядей в процессе их уникальной и неповторимой

жизнедеѐтельности. Экзистенциалистами описываетсѐ состоѐние экзистенциальной «тревоги»,

«озабоченности» одинокого человека, «заброшенного» в этот абсурдный мир «не подлинного»

существованиѐ и вынужденного постоѐнно преодолевать «пограничные ситуации» (в процессе чего

как раз и проѐвлѐетсѐ «подлинность» существованиѐ), совершаѐ экзистенциальный и моральный

выбор и берѐ тем самым на себѐ ответственность за его последствиѐ.

Фундаментальным понѐтием этики персонализма (Э.Мунье, Ж. Лакруа, П. Рикёр), ѐвлѐетсѐ

личность (персона) – духовнаѐ структура, приобретаящаѐ устойчивое и независимое бытие

благодарѐ присоединения к ценностѐм, свободно принѐтым, преобразованным и переживаемым

через постоѐнное творческое самосовершенствование. Основное моральное качество творческой

личности – присущаѐ ей свобода выбора, котораѐ рассматриваетсѐ в качестве фундаментального

условиѐ личностного становлениѐ и прогресса социальной системы.

В основе «диалогического персонализма» Мартина Бубера лежат идеи диалогизма,

устанавливаящего отношениѐ к Другому как к Ты, равному а. Диалогический персонализм Бубера

базируетсѐ на философии «межчеловеческих отношений», котораѐ сводитсѐ к отношениѐм «а–Ты» и

«а–Оно». Универсальной формой этих отношений ѐвлѐетсѐ диалог – «подлинный разговор» на

основе признаниѐ «самостоѐтельной инаковости, человеческой индивидуальности, первоначального

инобытиѐ Другого». Подлиннаѐ духовность находитсѐ не в а, и не в Ты, а между а и Ты, в отношении

между ними. «Встреча одного с другим» образует, по Буберу, «диалогику», или «со-вторым-

бытие», или «бытие человека с человеком», которое определѐетсѐ Бубером как Мы.__

13. Неорелигиозное направление – второе направление, противостоѐщее рационалистическим

стремлениѐм анализировать этику. В ХХ веке складываятсѐ новые – неорелигиозные системы,

которые решаят традиционные религиозные и моральные проблемы с учетом современных

тенденций. Наиболее типичны этика неотомизма и неопротестантизма.

Неотомизм (Ж. Маритен, Э. Жильсон, К. Ранер Й. Бохеньский, папа Иоанн Павел II) имеет

статус официальной этико-философской доктрины католицизма, переосмысливаящей на основе

новейших тенденций томизм – наследие Фомы Аквинского. Религиозно-мистический подход

соединѐетсѐ здесь сегоднѐ с научно–рационалистическим миропониманием, с позитивистскими и

экзистенциалистскими тенденциѐми. Э. Жильсон призывает восстановить утраченное единство

религии и науки, гарантией которого ѐвлѐетсѐ Бог. Ж. Маритен говорит о мистическом акте

существованиѐ, исходѐщем от Бога и ѐвлѐящемсѐ основой и природы, и нравственных отношений в

человеческом обществе. Единение «града земного» (наука и техника) и «града божьего» (религиѐ)

воплощаетсѐ в идеалах т.н. «интегрального гуманизма». К. Ранер формулирует принцип

«теологической антропологии», анализирует специфику человеческого «бытиѐв мире», состоѐщуя

в открытости Богу.

В рамках протестантского вероисповеданиѐ на основе идеи индивидуального мистического

богопознаниѐ развиваетсѐ этика неопротестантизма (К. Барт, П. Тиллих, Э. Брунер, Р. Нибур),

котораѐ видит выход из ситуации отчуждениѐ современного нравственного субъекта от Бога в

индивидуальной вере, подражании Иисусу Христу как жизненной модели, в «христианском

реализме», состоѐщем в «смиренном уповании» на Божественный промысел, недоступный

рационалистическому научному понимания. Критерий морали должен переместитьсѐ внутрь

сознаниѐ субъекта, стать эквивалентом его совести – таков вывод этики неопротестантизма.

14. Релігійні концепції походження моралі. Більшість із релігійних концепцій виходить з того, що мораль виникла кілька тисяч років тому. Уявлення про добро і зло, моральні вимоги, здатність ними керуватися дані людині Богом. Головний феномен моралі - добро - тлумачиться як втілення божественної волі. Так, згідно з християнським ученням мораль має божественну природу. Людина отримує її як природний моральний (внутрішній) закон і як богоодкровенний (зовнішній) закон.

Натуралістичні концепції походження моралі. Відомий англійський філософ Д.-Е. Мур вважав натуралістичними майже всі школи етики, які передували його концепції моралі. Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних.

Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування.

Ці концепції були сформульовані у працях Ч.-Р. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна тощо.

До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод.

Гедонізм - спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети - одержання насолод.

Насолоду він розглядає як найвище благо і критерій людської поведінки, а прагнення до насолоди - як головне рушійне начало людини, закладене в ній природою, що визначає всі її дії. Тобто добром є те, що приносить насолоду, а злом - те, що спричиняє страждання. Евдемоністи наполягають на тому, що визначальним у людині є прагнення до щастя.

Евдемонізм - спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.

Соціально-історичні концепції походження моралі. Прибічниками етичних систем, у яких визнається соціально-історична природа моралі, були Арістотель, Т. Гоббс, французькі філософи Жан-Жак Руссо (1712-1778), Е. Дюркгейм, німецький філософ, соціолог і політик Макс Вебер (1864-1920) та ін. Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання доморальними засобами ставало неможливим (при цьому певною мірою визнаються біологічні передумови моралі).