Епістемологічний анархізм Пола Феєрабенда

Прихильник Л.Вітгенштейна і учень К.Поппера, Пол Феєрабенд (1924-1994 рр.) був налаштований більш радикально, ніж Т.Кун. Він логічно завершив критичні аргументи історичної постпозитивної критики, що з одного боку стало потужним методом кардинальної руйнації усталених догм, а з іншого боку, як відомо, часто приводить до абсурду.

Позиція П. Феєрабенда, вираженням якої став принцип «anything goes» отримала ім’я «епістемологічного анархізму». П. Феєрабенд намагається запевнити читача, «що усіляка методологія – нехай навіть найбільш очевидна, рано чи пізно але все-таки має свої межі…»

Його позиція цілком логічно витікає з його критичного ставлення до кумулятивної моделі історії науки. Так саме як і Т.Кун він, аналізуючи історію науки, доводить невірність попередньої кумулятивної моделі розвитку науки. Історія демонструє, що часто стара теорія не являє собою частковим випадок нової і не виводиться з неї. Цього доведення не потребує і останній принцип емпіризму, суть якого полягає у тому, що «саме досвід», «факти» або «експериментальні результати» слугують мірою успіху наших теорій. Отже, якщо старша теорія не входить в нову, то вони описують факти за допомогою термінів, що мають різні значення, тому, що сама теорія визначається значенням усіх дескриптивних термінів теорії, включаючи терміни спостереження, а також сукупність вирішуваних проблем і методів,що використовуються. Звідси маємо, не «інваріантність знання» а скоріше «непорівнянність теорій», яка стверджує, що немає певних логічних та емпіричних однозначних критеріїв об’єктивної оцінки конкуруючих теорій, прийнятної для обох сторін.

Ще одним важливим принципом концепції розвитку науки П.Феєрабенда є принцип теоретичного і методологічного плюралізму, або так званої «проліферації» теорій і ідей, який базується на тому, що «спростування» і «підтвердження» теорії необхідно пов’язано з включенням її до класу взаємно несумісних альтернатив.

Ця необхідність викликана тим, що свідоцтво, яке здатне спростувати певну теорію, часто може бути отримано за допомогою альтернативи, що не поєднується з даною теорією. Деякі найбільш важливі формальні властивості теорії також більш помітні за контрастом, а не за аналізом. Як стверджує П.Феєрабенд, пізнання не є ряд безсуперечних теорій, що наближаються до певної ідеальної концепції. Воно не являється поступовим наближенням до істини, а скоріше представляє собою площину взаємно непоєднуваних альтернатив, що постійно збільшується, де кожна окрема теорія, казка або міф являються частинами однієї сукупності, що спонукають одне одного до більш ретельного дослідження, завдяки такому процесу конкуренції всі вони вносять свій вклад у розвиток нашої свідомості. У цьому всеосяжному процесі ніщо не встановлюється на вічно і ніщо не опускається. Необхідність «взаємно непоєднуваних альтернатив» для розвитку науки веде до корисності «контридукції», суть якої – розробляти гіпотези, не сумісні з чітко доведеними теоріями і фактами.

Так само як І. Кант у своїй праці «Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадському плані» вбачає розвиток людства у постійних антагонізмах, так і П. Феєрабенд наголошує на постійному агресивному зіткненні протиріч. Адже свідоцтво, здатне спростувати певну теорію, здебільшого може бути отримано лише за допомогою альтернативи. Тому вчені мають порівнювати ідеї з теоріями, що капітулювали у змаганні, а не відкидати їх, або з досвідом покращувати. Тому умова, за якою нові ідеї повинні логічно відноситися з теоріями прийнятими раніше, нерозумно, тому, як воно лишаю старішу, а не кращу теорію.

Методолог говорить, якщо вірна мисль, про те, що багато фактів можна отримати за допомогою альтернативи, то відмова від їх розгляду буде мати результатом усунення потенційно спростовуючи фактів.

Ми маємо тримати очі широко розплющеними і не обмежувати себе завчасно. П.Феєрабенд наголошує, що світ, який ми намагаємося пізнати, являє собою майже невідому сутність, що лише у малій мірі відкривається для осягнення. Відкидаючи, «незручну теорію» ми назавжди закриваємо обрій знання, яке не завжди проходить довгим шляхом, а іноді йде навпростець.

З цього він виводить свій анархічний принцип «anithing goes», який не заважає прогресу. Цей «все допустимий» принцип, з точки зору П.Феєрабенда, підтверджує історія науки, яка демонструє, «що не існує правила, яке в той чи інший час не було б порушено. Такі порушення невипадкові, а навпаки потрібні для прогресу науки».

Такою є сутність критики П.Феєрабендом позитивістської філософії науки. Але він доводить свою логічну лінію до кінця, завершує її абсурдом. Із тези не співмірності теорій він виводить можливість захисту будь-якої концепції від зовнішньої критики, а звідси і рівність будь-якої системи тверджень, це здебільшого являється характерною рисою постмодернізму.

З принципа проліферації і гуманізму, який він розуміє «тендітне ставлення до індивідуальності», що веде до плюралізму теорій і метафізичних поглядів», П.Феєрабенд виводить рівність всіх світоглядів, у тому числі раціонально-наукове, ірраціонально-магічне і релігійне. Таким чином він вимагає певного автономного простору для науки, який має релігія, тому що наука не має діла з об’єктивною істиною, і тому має бути відділена від держави, що означає припинення навчання в школах. Таке відділення єдиний шанс досягти того гуманізму, на який здатне людство. Для Пола Феєрабенда все це, сучасна наука, міфологія, релігія лише історичні феномени науки.

Але з тези про не співмірність і проліферацію П. Феєрабенд виводить типовий анархічний зміст про те, що кожний має робити те, що хоче і такі бажання є рівними. Але за цією логікою в список рівності можна включити і канібалізм, прихильників людських жертвоприношень. Цей абсурдний для нормальної людської сучасності результат є наслідком відкидання суспільного характеру людського життя, того,що окремі люди і групи включені в більш широкі спільноти, що накладає на їхню свободу обмеження.

До речі Т.Кун включає ці обставини, і розглядає не лише наукові революції, але і порівняння традицій. Томас Кун вважав, що «історичні феномени» науки і міфу представляли різні спільноти із своїми парадигмами. У свій час ці спільноти не перетинались і жили своїм «нормальним» життям. При зіткненні технологічних і міфологічних спільнот, «нормальне» життя других переходить у стан «кризи» за рахунок виникнення конкуренції парадигм. Розвиток техніки ХХст., сприяє тому, що спільнота прихильників техніки зростає, а спільнота прихильників магічної і міфологічної парадигми зменшується.

П. Феєрабенд не визнавав моделі Т.Куна. Він критикував її, виходячи з принципів проліферації і контріндукції. П.Феєрабенд вважав, що Т.Кун помилково прийняв за два етапи дві тенденції: прагнення до стабільності і прагнення до проліферації, які співіснують одночасно. Особливо запекло він виступав проти кунівської моделі нормальної науки, як і належить анархісту він закликав до перманентної революції у науці.

У цілому П. Феєрабенд яскраво уявляв ряд проблем, хоча і у гіпертрофованому вигляді і сприяв активації роботи постпозитивістської думки у різноманітних напрямках. Він створює колосальне поле для роботи, в першу чергу над революційними тенденціями в методології науки, закликаючи шукати знання без огляду на усталені догми.