І. Лакатоса: методологія науково-дослідницьких программ

Якщо К. Поппер, вважав, що процес зростання наукових знань має тільки дискретний характер і відбувається шляхом перманентних революцій, то його учень і послідовник Імре Лакатос намагається врахувати в розробляється ним моделі та безперервні моменти у розвитку наукових знань. Це знайшло відображення в розробленій ним концепції науково-дослідних програм (НДП). Вона є значною мірою продовженням і модернізацією попперовської доктрини.

Основною проблемою для І.Лакатоса було пояснення значної стійкості і безперервності наукової діяльності - того, що Т. Кун називав «нормальною наукою». Концепція К. Поппера не давала такого пояснення, оскільки, відповідно до неї, вчені повинні фальсифікувати і негайно відкидати будь-яку теорію, яка не узгоджується з фактами. З точки зору І. Лакатоса, така позиція є «наївним фальсифікціонізмом» і не відповідає даним історії науки, що показує, що теорії можуть існувати й розвиватися, не дивлячись на наявність великої кількості «аномалій» (фактів, що суперечать їм).

Цю обставину можна пояснити, на думку І. Лакатоса, якщо порівнювати з емпіреєю не одну теорію ізольовану, а серію змінюючи себе теорій, пов’язаних між собою єдиними основоположними принципами. Таку послідовність теорій він і назвав науково-дослідницькою програмою.

НДП - це мета теоретичної освіти, в межах якого здійснюється теоретична діяльність; це сукупність змінюючих одна одну теорій, що об’єднуються певною сукупністю базисних ідей та принципів. Розвиток науки, за І. Лакатосом, - це послідовна зміна НДП, що можуть якийсь час співіснувати або конкурувати один з одним.

Структура НДП включає в себе «жорстке ядро», «захисний (чи запобіжний) пояс» і систему методологічних правил («евристик»).

«Жорстке ядро» науково-дослідницької програми - це те, що є спільним для всіх її теорій, сукупність тверджень, які в рамках даної дослідницької програми приймаються (в результаті конвенції) як незаперечні: найбільш загальні уявлення про реальність, яку описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи, повязані з цією програмою.

Наприклад, в ядро ньютонівської науково-дослідницької програми входять уявлення про те, що реальність складається з частинок речовини, які рухаються в абсолютному просторі та часі відповідно з трьома відомими ньютонівських законами і взаємодіють між собою відповідно до закону всесвітнього тяжіння.

«Захисний пояс» - сукупність допоміжних теорій і гіпотез, інваріантом яких є «жорстке ядро». Він приймає на себе вогонь критичних аргументів і оберігає ядро НДП від фальсифікації, від спростування фактів.

«Евристики» - методологічні правила, одні з яких говорять, яких шляхів дослідження варто уникати (негативні евристики), а інші, яким шляхом слідувати (позитивні евристики) в рамках даної НДП. Позитивна евристика складається з правил, що сприяють позитивному розвитку програми. Це певна стратегія вибору першочергових проблем і завдань, які повинні вирішувати вчені. Наявність позитивної евристики дозволяє певний час ігнорувати критику і аномалії і займатися конструктивними дослідженнями. Володіючи такою стратегією, вчені мають право заявляти, що вони ще доберуться до незрозумілих і потенційно спростовують програму фактів і що їх наявність не є приводом для відмови від програми.

Метою науки, з точки зору І. Лакатоса, є захист «жорсткого ядра». Тому і зміна теорій в значній мірі залежать від взаємин «жорсткого ядра» і «захисного пояса» і не дуже залежить від емпіричної дійсності.

У розвитку НДП можна виділити два етапи - прогресивний (програма прогресує, коли її теоретичний ріст передбачає відкриття емпіричних фактів) та регресивний (виродження) - теоретичні узагальнення відстають від зростання емпіричних фактів.

На прогресивній стадії «позитивна евристика» здатна стимулювати висування допоміжних гіпотез, які розширюють зміст програми. У рамках успішного розвитку програми вдається розробляти більш досконалі теорії, що пояснюють все більше і більше фактів. Саме тому вчені схильні до стійкої позитивної роботи в рамках подібних програм і допускають певний догматизм у ставленні до їх основоположних принципів. Однак це не може тривати нескінченно.

Досягнувши так званого «пункту насичення», розвиток НДП різко сповільнюється, евристична сила програми починає слабшати, і перед вченими виникає питання про те, чи варто продовжувати працювати в її рамках. Зростає кількість несумісних фактів, з’являються внутрішні протиріччя, парадокси. Проте, наявність такого роду симптомів ще не може бути об’єктивною підставою для відмови від НДП. Таку підставу, на думку І.Лакатоса, виникає тільки з появою нової НДП, яка пояснює емпіричний успіх своєї попередниці і витісняє її подальшим проявом евристичної мощі, здібності теоретично передбачати невідомі раніше факти.

Процес витіснення прогресуючими НДП своїх попередників, які вичерпали внутрішні ресурси розвитку, І.Лакатоса називає наукової революцією. При цьому, на думку І. Лакатоса, старі НДП зникають безслідно. У цьому відношенні його погляди мало відрізняються від поглядів К. Поппера. До того ж І. Лакатоса не аналізує процес зародження нових НДП, критерії оцінки їх прогресивності, припускаючи, що це питання виходить за рамки методології науки.

У концепції І. Лакатоса примітним є те, що він вводить в «тверде ядро», а також у «позитивну евристики» метафізичні принципи: «Історія науки без філософії науки сліпа, а філософія науки без історії науки порожня». У наукове пізнання він вводить мета теоретичні світи, які безпосередньо не є поясненням досліджуваних явищ, але істотно впливають на теоретичну діяльність учених у процесі пошуку такого роду пояснень.

У своїх роботах І. Лакатоса показує, що в історії науки дуже рідко зустрічаються періоди, коли безроздільно панує одна програма (парадигма), як це стверджував Т. Кун. Звичайно в будь-якії науковій дисципліні існує кілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, чергування періодів розквіту і занепаду програм надають розвиткові науки той реальний драматизм наукового пошуку, який відсутній в Кунівській монопарадигмальній «нормальної науки».

Поза сумнівом, концепція І. Лакатоса вносить нові моменти у розуміння розвитку наукового знання, зокрема намагається вирішити питання про його спадкоємності. Однак вона вирішує його тільки в рамках еволюційних періодів розвитку науки, а питання ж про спадкоємність в ході зміни програм залишається відкритим. Крім того, НДП І. Лакатоса не відображає вплив на процес розвитку науки соціокультурних факторів. Разом з тим ця концепція є продуктивним засобом історико-наукових досліджень деяких періодів розвитку науки.

Постпозитивісти справедливо звернули увагу на необхідність ретельного вивчення історії розвитку наукового пізнання. Вивчення наук, не супроводжується вивченням їхньої історії, веде до одностороннього знання, створює умови для догматизму. Вони одностайні в тому, що статичний підхід до аналізу пізнавальних процедур і знання обмежений і не дозволяє реконструювати наукові знання в їх становленні, формуванні і розвитку. Оптимальним їм представляється підхід до досліджень учених, що припускає облік і аналіз динамічних процесів становлення бази емпіричних даних з наступним перетвореннями знання в їх евристичній перспективі. Тільки в цьому випадку, на їх думку, будуть відображені контекстом відкриття як проблемоформуючі процеси, так і зміна одних поглядів іншими, перехід від одних теоретичних систем до інших - новим.

При цьому західні методологи та історики науки допускають, що в запропонованій ними раціональній схемі логік відкриття будуть вписуватися не всі ситуації розгортання ідей, формування і розвитку наукового знання. У той же час, вважають вони, цей фактор не може слугувати вагомим аргументом проти раціональної реконструкції всієї історії розвитку наукових ідей і знань на єдиних логічних основах.

Таким чином, західна філософія науки зосередила головним чином свою увагу на створенні такої моделі науки, яка була б здатна охопити в максимальному ступені той різноманітний і складний процес пізнання, який називається відкриттям наукового знання. У пошуках продуктивної проблемовирішальній моделі науки деякі філософи пропонують переосмислити поняття наукової раціональності. Так, американський дослідник історії та філософії науки Л. Лаудан в своїй праці, присвяченій науковому прогресу і його проблемам, вважає старі підходи до аналізу розвитку наукового знання невідповідними духу справжньої раціональності і сутності науки. У цьому зв'язку він закликає переглянути колишні неадекватні способи оцінки прогресивності наукових теорій.

Л. Лаудан пропонує ввести новий критерій оцінки прогресивності проблемовирішальних теорій, іменований їм як проблемовирішуюча потужність теорії.

Аналогічні ідеї розвиває фінський логік і епістемолог Я. Хінтікка. У його концепції інтеррогатівної (проблемовирішуючої) моделі науки проблемовирішувальна потужність теорії осмислюється як питаннявідповідаюча потужність теорії. Він бачить дві великі помилки в позитивістській інтерпретації наукового відкриття: по-перше, в тому, що вони не угледіли позитивний сенс в способах відкриття наукових теорій і, по-друге, дотримувалися статичного підходу до наукових теорій.

У розумінні Я. Хінтікка, наука постає як безперервний процес поставки природі серії запитань. При цьому дослідницька діяльність розглядається як заняття по розшифровці відповідей, даних природою. Питаннявідповідаючі відносини в інтеррогатівній моделі науки Я. Хінтікка формує образ контексту відкриття.