Найвидатніші представники постпозитивізму

Критичний раціоналізм Карла Поппера

 

Карл Поппер (1902–1994 рр.) розглядав науку як систему, що змінюється і розвивається. Цей аспект аналізу науки він представив у вигляді концепції зростання наукового знання.

Зростання наукового знання відбувається як висунення сміливих гіпотез і найкращих (із можливих) теорій, здійснення їх перевірки і спростування, у результаті чого й розв'язуються наукові проблеми. Якщо цей процес зупиняється, і деякі теорії домінують тривалий час, то вони перетворюються на догматичні метафізичні системи. У науці, на його думку, ніколи немає достатніх підстав для впевненості, що істина досягнута. К. Поппер уважає, що емпіричний базис не є чимось беззаперечно істинним, а є продуктом конвенції, яка, у свою чергу, залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той учений, який будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті для заперечення. Науці, на думку К. Поппера, потрібен не принцип верифікації, а фальсифікації, тобто не підтвердження істинності, а спростування неістинності. Фальсифікація — це принципове спростування будь-якого твердження, що стосується науки.

У своїй концепції Карл Поппер формулює три вимоги до зростання знання.

ü Нова теорія повинна виходити з простої, нової, плідної, узагальнюючої ідеї.

ü Вона повинна мати можливість незалежної перевірки і призводити до явищ, які до цього не спостерігались.

ü Хороша теорія повинна витримувати нові ретельні перевірки.

Свою модель росту наукового пізнання К. Поппер зображує схемою: Р₁ −> ТТ −> ЕЕ −> Р₂,

де Р₁ − початкова проблема, ТТ − пробна теорія, тобто припущення щодо того, як розв'язати проблему, ЕЕ − процес усунення помилок у теорії шляхом критики й експериментальної перевірки, Р₂ − нова, глибша проблема, для розв'язання якої потрібно вибудувати нову, більш грунтовну й інформативнішу теорію.

Важливою особливістю підходу К. Поппера є концепція фалібілізму. Її сутність у тому, що будь-яке наукове знання має лише гіпотетичний характер, схильне до помилок. Процес пізнання − це процес переборення омани шляхом виключення помилкових суджень, тому що надійних джерел отримання істини немає, і жодна теорія не може бути безумовно підтверджена. Тому завдання вчених − шукати помилки та хибні судження й усувати їх шляхом перевірки теорій і висунення нових гіпотез.

Таким чином, Карл Поппер акцентував увагу на важливих проблемах динаміки знання: росту наукового знання, ролі гіпотез у науковому пізнанні, ролі емпіричного заперечення і теоретичної критики в розвитку знання, співвідношення старих і нових теорій тощо; разом з тим, зіткнувся із серйозними труднощами, пов'язаними з абсолютизацією принципу фальсифікації, конвенціалізмом у тлумаченні висхідних основ знання, відривом об'єктивного знання від історичного суб'єкта пізнання, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, перебільшення аналогії з біологічною еволюцією, заперечення певних закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства^[1].

 

Метод науки

Найважливішим, а іноді і єдиним методом наукового пізнання довгий час вважали індуктивний метод. Згідно індуктівістской методології, висхідній до Ф. Бекону, наукове пізнання починається зі спостереження і констатації фактів. Після того як факти встановлені, ми приступаємо до їх узагальнення та побудові теорії. Теорія розглядається як узагальнення фактів і тому вважається достовірною. Однак ще Д. Юм зауважив, що загальне твердження не можна вивести з фактів, і тому всяке індуктивне узагальнення недостовірно. Так виникла проблема виправдання індуктивного виводу: що дозволяє нам від фактів переходити до загальних твердженнями?

Усвідомлення нерозв'язності проблеми виправдання індукції і тлумачення індуктивного виводу як що претендує на достовірність своїх висновків привели К. Поппера до заперечення індуктивного методу пізнання взагалі. К. Поппер затратив багато сил, намагаючись показати, що та процедура, яку описує індуктивний метод, не використовується і не може використовуватися в науці.

Перш за все, він вказує на те, що в науці немає твердо встановлених фактів, тобто того безперечного емпіричного базису, який служить відправним пунктом індуктивної процедури. Всі наші констатації фактів є твердженнями, а всяке твердження носить гіпотетичний характер і може бути спростовано. Не існує і «чистого» спостереження, яке могло б забезпечити нас достовірними фактами, так як спостереження завжди носить виборчий характер. Треба обрати об'єкт, певне завдання, мати певний інтерес, точку зору, проблему. А опис спостережень припускає дескриптивну мову і певні властивості слів; воно передбачає подібність і класифікацію, які, в свою чергу, спираються на інтерес, точку зору і проблему. Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує індуктивний метод, не може почати з спостережень і констатації фактів. Перш ніж приступити до спостережень, необхідно мати деякі теоретичні засоби, певні знання про спостережувані речі і проблему, що вимагає рішення.

Можна далі показати, що стрибок до загального твердженням часто відбувається не від сукупності, а від одного єдиного факту. Це свідчить про те, що факти не є базою для індуктивного узагальнення та обгрунтування, а лише приводом до висунення загального твердження. Навіть у тих випадках, коли мається сукупність фактів, загальне твердження або теорія настільки далеко перевершують ці факти за своїм змістом, що, по суті справи, немає різниці, від якої кількості фактів ми відштовхуємося при створенні теорії. Їх завжди буде недостатньо для її обгрунтування. Таким чином, підходить до висновку К. Поппер, «індукція, тобто висновок, що спирається на безліч спостережень, є міфом. Вона не є ні психологічним фактом, ні фактом повсякденного життя, ні фактом наукової практики».

Хибність індуктивізму, на думку К.Поппера, полягає головним чином у тому, що він прагне до обгрунтування наших теорій за допомогою спостереження і експерименту. Таке обгрунтування неможливо. Теорії завжди залишаються лише необгрунтованими ризикованими припущеннями. Факти і спостереження використовуються в науці не для обгрунтування, не в якості базису індукції, а тільки для перевірки і спростування теорій - в якості базису фальсифікації. Це знімає стару філософську проблему виправдання індукції. Факти і спостереження дають привід для висунення гіпотези, яка зовсім не є їх узагальненням. Потім за допомогою фактів намагаються фальсифікувати гіпотезу. Фальсифікують висновок є дедуктивним. Індукція при цьому не використовується, отже, не потрібно піклуватися про її виправданні.

Який же метод науки, якщо це не індуктивний метод? Пізнає суб'єкт протистоїть світу не як «tabula rasa», на якій природа малює свій портрет, людина завжди спирається на певні теоретичні установки в пізнанні дійсності. Процес пізнання починається не з спостережень, а з висунення припущень, припущень, що пояснюють світ. Свої здогадки ми співвідносимо з результатами спостережень і відкидаємо їх після фальсифікації, замінюючи новими припущеннями. Проби і помилки - ось з чого складається метод науки. Для пізнання світу, стверджує К.Поппер, «немає більш раціональної процедури, ніж метод проб і помилок - припущень і спростувань: сміливе висування теорії; спроби найкращим чином показати помилковість цих теорії та тимчасове їх визнання, якщо критика виявляється безуспішною». Метод проб і помилок характерний не тільки для наукового, а й для всякого пізнання взагалі. І Амеба, і Ейнштейн користуються ним у своєму пізнанні навколишнього світу, говорить К. Поппер. Більш того, метод проб і помилок є не тільки методом пізнання, а й методом якого розвитку. Природа, створюючи і вдосконалюючи біологічні види, діє методом проб і помилок. Кожен окремий організм - це чергова проба; успішна проба виживає, дає потомство; невдала проба усувається як помилка.

Ще далі відходить К. Поппер від своїх гносеологічних установок у вченні про зміст і правдоподібності наукових теорій. Поняття правдоподібності несумісне з поняттям фальсифікціонізма і з механічним перебором «проб». Може бути, тому воно не зробило великого впливу на розвиток попперианської школи.

Цей же методологічний механізм (принцип фальсифікації теорій), що дозволяє в науковому пізнанні наблизитися до істини, шляхом спростування їх фактами, приймається К.Поппером як критерій демаркації описових (емпіричних) наук від теоретичних і від самої філософії, відкидаючи тим самим неопозітивістські критерії демаркації (індукцію і верифікацію).

Ідейний зміст теорій фальсифікації і демаркації має ціннісне значення, яке виводить нас на світоглядний вимір. В основі концепції логіки відкриття К. Поппера лежить ідея, яка прийняла форму переконання, про відсутність якої б то не було істини в науці і якого-небудь критерію її виявлення; сенс наукової діяльності зводиться не до пошуку істини, а до виявлення помилок і оман. Цією, по суті своєю, світоглядної ідеєю була детермінована і відповідна структура:

1. Уявлення про світ, що приймаються в науці як знання про нього, не є істинами, бо не існує такого механізму, який би міг встановити їх істинність, але існує спосіб виявити їх помилковість;

2. В науці лише ті знання відповідають критеріям науковості, які витримують процедуру фальсифікації;

3. В науково-дослідній діяльності немає більш раціональної процедури, ніж метод проб і помилок - припущень і спростувань.

Дана структура - це структура осмислена і прийнята на світоглядному рівні самим К. Поппером і реалізована ним в науці.

На перший погляд процедура спростування теорій і пошук нових теорій, що відрізняються дозвільними здібностями, представляється позитивної, яка передбачає розвиток наукового знання. Однак в попперовському розумінні науки не передбачається її розвиток з тієї причини, що в самому світі не існує розвитку як - такого, а є лише зміна. Процеси, які відбуваються на неорганічному і біологічному рівнях існування природи, є всього лише змінами на основі проб і помилок. Відповідно і теорії і в науці, як здогади про світ, не передбачають свій розвиток. Зміна однієї теорії іншою - це не куммулятівний процес в науці. Теорії, що змінюють одна одну, не мають між собою наступного зв'язку, навпаки, нова теорія тому нова, що максимально дистанціюється від старої теорії. Тому теорії не схильні до еволюції і в них не відбувається розвитку - вони всього лише змінюють одна одну, не зберігаючи між собою ніякої еволюційної ниточки. В такому випадку, в чому ж бачить К. Поппер зростання наукового знання і прогрес в теоріях?

Сенс і цінність нової теорії, що змінила стару, він бачить в її проблемовирішувальній здібності. Якщо даною теорією вирішується проблеми, відмінні від тих, які вона покликана була вирішити, то, безумовно, така теорія визнається прогресивною. Найбільш вагомий внесок у зростання наукового знання, - пише К. Поппер, - який може зробити теорія, складається з нових проблем, породжуваних нею. З цього положення видно, що прогрес науки мислиться як рух до вирішення складніших і глибоких за змістом проблем, а зростання знання в цьому контексті розуміється як поетапна зміна однієї проблеми іншої або послідовність змінюваних один одного теорій, що обумовлюють зрушення проблеми.

К. Поппер упевнений, що зростання знання є суттєвим актом раціонального процесу наукового дослідження. Саме спосіб зростання робить науку раціональною та емпіричною, - стверджує філософ, - тобто той спосіб, за допомогою якого вчені проводять відмінності між існуючими теоріями і вибирають кращу з них або (якщо немає задовільної теорії) висувають підстави для відкидання всіх наявних теорій, формулюючи ті умови, які повинна виконувати задовільна теорія.

Під задовільною теорією мислитель має на увазі нову теорію, здатну виконати кілька умов:

ü пояснити факти двоякого роду: з одного боку, ті факти, з якими успішно справлялися попередні теорії і, з іншого - ті факти, які не змогли пояснити ці теорії;

ü знайти задовільне тлумачення тим досвідченим даним, згідно з якими були фальсифіковані існуючі теорії;

ü інтегрувати в одну цілісність проблеми - гіпотези, непов'язані між собою;

ü нова теорія має містити перевіряючі наслідки;

ü сама теорія так само повинна бути здатною витримати процедуру суворої перевірки.

К. Поппер вважає, що така теорія не тільки плідна в рішенні проблем, але навіть володіє деякою мірою евристичною можливістю, що може служити свідченням успішності пізнавальної діяльності.

Модель розвитку науки

Підсумком і концентрованим вираженням фальсифікціонізма є схема розвитку наукового знання, висунута К. Поппером. Філософ вважає, що у людей немає ніякого критерію істини і ми здатні виявити і виділити лише брехню. З цього переконання природно випливає:

ü розуміння наукового знання як набору здогадок про світ - здогадок, істинність яких встановити не можна, але можна виявити їх неправдивість;

ü критерій демаркації - лише те знання науково, яке можно спростувати;

ü метод науки - проби і помилки.

Наукові теорії розглядаються як необгрунтовані здогадки, які ми прагнемо перевірити, з тим, щоб виявити їх помилковість. Фальсифікована теорія відкидається, а замінююча її нова теорія не має з нею ніякого зв'язку, навпаки, вона повинна максимально відрізнятися від попередньої теорії. Розвитку в науці немає, визнається тільки зміна: сьогодні ви вийшли з дому в пальто, але на вулиці жарко; завтра ви виходите в сорочці, але ллє дощ; післязавтра ви озброюєтеся парасолькою, проте на небі ні хмаринки... Ви ніяк не можете пристосуватися до примх погоди. Навіть якщо одного разу вам це вдасться, все одно, стверджує К. Поппер, ви цього не зрозумієте і залишитеся незадоволені. Ось нарис його фальсифікціоністської методології.

Коли К. Поппер говорить про зміну наукових теорій, про зростання їхнього справжнього змісту, про зростання ступеня правдоподібності, то може скластися враження, що він бачить прогрес в послідовності змінюючих одна одну теорій T1> Т2> Т3>... з збільшуваним істинним змістом і, таким чином, накопиченням істинного знання про світ. Проте це враження оманливе, оскільки до визнання кумулятивності К. Поппер так і не доходить. Перехід від T1 до Т2 не виражає ніякого накопичення: «... найбільш вагомий внесок у зростання наукового знання, який може зробити теорія, складається з нових проблем, породжуваних нею...».

Наука, згідно з К. Поппером, починається не з спостережень і навіть не з теорій, а з проблем. Для вирішення проблем ми будуємо теорії, крах яких породжує нові проблеми і т.д. Тому схема розвитку науки має наступний вигляд:

 

 

Тут П1 - вихідна проблема; ВР - тимчасові рішення вихідної проблеми; ЕО - елімінація, видалення виявлених помилок; П2 - нова проблема, більш глибока і складна, залишена нам усуненими теоріями.

Зі схеми видно, що прогрес науки полягає не в накопиченні знання, а тільки в зростанні глибини і складності розв'язуваних нами проблем.

Проте подальші дослідження, що проводилися в цій області, показали хибність в багатьох аспектах тієї моделі розвитку науки, яка була запропонована К. Поппером.

На перший погляд здається, що модель розвитку К.Поппера правдиво описує одну зі сторін реального процесу розвитку науки. Дійсно, якщо ми порівняємо проблеми, які вирішуються наукою наших днів, з тими проблемами, які вирішували Аристотель, Архімед, Галілей, Ньютон, Дарвін і всі інші вчені минулих епох, то виникає спокуса сказати, що сьогодні наукові проблеми стали незрівнянно складнішими, глибокими і цікавими. На жаль, невеликий роздум показує, що це враження - хоча й гладеньке для нашого самолюбства - помилкове або, принаймні, потребує уточнення.

Спробуємо погодитися з тим, що в процесі розвитку знання зростає тільки глибина і складність розв'язуваних нами проблем. Тоді постає питання, на якій підставі ми це стверджуємо. Чим визначається глибина і складність наукової проблеми? Відразу ж очевидно, що немає іншої відповіді на це питання, окрім тієї, яку дає нам і сам К. Поппер - глибина і складність проблеми визначається глибиною і складністю теорії, що вирішує цю проблему. Ми не можемо оцінити порівняльну складність проблем, що вирішуються вченими, розділеними, скажімо, двома століттями розвитку науки, інакше, як, порівнявши складність теорій, розроблених вченими цих епох, і якщо теорії вчених більш пізньої епохи здадуться нам більш складними і глибокими, це дасть нам підставу стверджувати, що вони вирішують складніші і глибші проблеми. Таким чином, в процесі розвитку знання, перш за все, зростає глибина і складність теорій, і лише це дає нам певну підставу говорити про зростання складності наших проблем. Однак і це ще не цілком вірно.

Зростання глибини і складності теорій в процесі розвитку знання досить очевидне. Але чи так вже очевидне, те що разом з цим зростає глибина і складність розв'язуваних вченими проблем? Подумаємо, як оцінюється успіх вченого, котрий вирішив деяку проблему і який запропонував для цього нову теорію, наприклад, досягнення Ейнштейна. Оцінюючи теорію відносності Ейнштейна і складність проблем, які вона вирішила, ми співвідносимо її з рівнем науки початку XX століття, а зовсім не з наукою древніх греків, проблеми Ейнштейна ми порівнюємо з тими проблемами, які вирішували Лоренц, Пуанкаре та їх сучасники, а не Аристотель або Галілей. Всяке наукове досягнення тим цінніше, чим більше воно перевершує рівень науки свого часу. Оцінка наукових результатів завжди відносна. Це можна пояснити аналогією з оцінкою спортивних досягнень, наприклад, у важкій атлетиці. Нехай, наприклад, спортсмен М підняв у поштовху 150 кг, а через 20 років спортсмен Н підняв 180 кг. Можна було б сказати, що спортсмен Н. набагато сильніше М, «проблема», яка стояла перед ним, була набагато складніше, а досягнення - більш значними. Однак ті, хто трохи знайомий зі спортом, не погодяться з таким твердженням. Вони, перш за все, запитають, на скільки кілограм збільшився рекорд за час своєї спортивної кар'єри М і наскільки це зробив Н? І якщо виявиться, що за час своїх виступів М збільшив рекорд, скажімо, на 30 кг, а Н - тільки на 10, вони визнають, що більш видатним спортсменом був М, і він, безумовно, вирішив складнішу «проблему». З точки ж зору абсолютних цифр сьогоднішній першорозрядник може здатися набагато значнішим спортсменом, ніж прославлені чемпіони минулих років.

Аналогічно йде справа в науці. Глибина і складність проблеми, вирішеної вченими, визначається тією відстанню, на яку просуває фронт науки її рішення, і тим впливом, який має це рішення на сусідні наукові області. Саме тому ми вважаємо великими вченими таких людей, як Ньютон і Дарвін, хоча за абсолютною кількістю знань цих учених перевершать, мабуть, сучасні аспіранти. Оцінюючи глибину і складність проблем з того впливу, який чинить їх рішення на науку своєї епохи, ми можемо сказати, що всупереч думці К.Поппера, глибина і складність наукових проблем по-видимому не зростає з плином часу. Зростає складність, зростає глибина наших теорій. Але це відбувається тому, що кожна нова теорія надбудовується над попередніми, які передають їй свої досягнення, змінюються і наші проблеми. Проте їх глибина і складність не залежить від рівня досягнутого знання. У всі часи були глибокі проблеми - як сьогодні, так і вчора - і в усі часи були дрібні і простенькі проблеми.

Якщо ж допустити - як це робить К.Поппер у своїй схемі, - що глибина і складність наукових проблем зростають в міру розвитку знання, то ми повинні визнати, що кожен сучасний вчений працює над більш складними проблемами і, отже, є більш значним вченим, ніж всі вчені минулих епох. Крім того, одного разу наші проблеми можуть стати настільки складними, що ми опинимося не в змозі вирішити їх, і розвиток науки зупиниться. Слідства такого роду повинні зробити модель розвитку К. Поппера неприйнятною навіть для нього самого.

К. Попперу вдалося висловити багато тонкощів росту наукового знання. Але його концепція також піддається критиці. В основному за те, що К. Поппер звів зростання наукового знання до дуелі гіпотез, фактів спостережень; практично він ігнорує подання про істину, вся проблематика якої замінена міркуваннями про правдоподібні гіпотези. Але крім гіпотез і фактів, спостережень є ще соціальний і технічний світи, сукупність багатьох інших фактів, які також впливають на ріст наукового знання. Взяти, наприклад, той же принцип фальсифікації. Треба мати на увазі, що в результаті наукової критики вчені, навіть виявивши факти спостережень, що не описувані даною теорією, аж ніяк не поспішають повністю відмовитися від її послуг. Наприклад, механіка Ньютона, незважаючи на наявність величезного числа суперечливих їй фактів, широко використовується сучасними вченими. Вимоги, що висуваються К. Поппером, мають, таким чином, нормативний характер, а це означає, що не завжди потрібно їм слідувати.

Розглянемо погляди ряду інших постпозітівістов, які розробили свої власні концепції.