Коротка історія української політичної думки від Київської Русі до ХІХ ст

Українська політологія предметом свого дослідження має насамперед українську державу в широкому аспекті. Завдання цієї науки полягає у вивченні різних теорій української державності, дослідженні історичних етапів її становлення і розвитку в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими народами та країнами; сутності українського народу, його соціальної, національної і територіальної диференціації тощо.

Свій історичний початок українська політична думка бере від часів утворення феодальної держави Київська Русь.

У першій половині XI ст. з’являється перший суто політичний твір київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать» (1049 р.), у якому він прагнув теоретично обґрунтувати незалежність Київської держави від Візантії та ідею сильної княжої влади. Подальшого розвитку ідеї Іларіона набувають у літописі «Повість минулих літ» (1123 р.), створеному орієнтовно ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Тут на основі історії слов’янських племен і Київської держави літописець відкидає візантійську ідею виникнення Київської Русі нібито в результаті її водохрещення під впливом Візантії, засуджує княжі усобиці, що послаблюють Русь перед зовнішніми ворогами.

Київська Русь ще у Х–ХІ століттях мала законодавче упорядкування. Головним державним документом того часу була «Руська Правда» (Ярослав Мудрий), яка закріплювала владу князя та відносини між нею і народом, встановлювала норми феодального права, регламентувала економічністосунки у суспільстві, судоправство. Настанови нащадкам щодо зміцнення держави, єднання й подолання внутрішніх чвар викладені в «Повчанні» Володимира Мономаха.

Завоювання Київської Русі татаро-монголами фактично ліквідувало її державність і надовго загальмувало розвиток політичної думки.

Відродження політичної діяльності і, отже, політичної думки починається в добу формування козацької республіки в першій половині XVII ст., особливо під час національно-визвольної боротьби під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Саме в цей період Україна утверджується як держава, встановлює дипломатичні відносини з рядом держав, проводить активну міжнародну діяльність, формує місцеві органи влади.

Особливо знаменний в історії української політичної думки 1710 рік, коли принципи демократизму, прагнення затвердити політичний устрій, заснований на свободі, рівності, соціальній справедливості, було втілено в «Пактах і Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» - договорі між гетьманом П. Орликом і запорожцями. Ця Конституція не набула чинності через наступ на права і свободи українського народу царської влади Росії, що завершився повним розгромом і забороною Війська Катериною II. Однак вона мала величезне значення як документ, у якому вперше в історії України юридично закріплювалися демократичні засади, покладені в основу державно-політичного устрою.

Конституція вперше в європейській історії утверджувала реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природньому праві народу на свободу і самовизначення; модель, яка базувалася на не відомих до цього часу демократичних засадах суспільного життя.

В преамбулі, 16-ти статтях Конституції та присязі гетьмана Орлика передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів України, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме: єдність та взаємодія трьох гілок влади: законодавчої (виборна Генеральна Рада, яка мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку, обмежені у своїх діях законом) та судової (Генеральний суд, який мав діяти незалежно і приймати рішення на підставі закону). Значна увага в Конституції приділялася соціальним низам - рядовим козакам та посполитим. Для їх захисту від експлуатації та пригнічення, надмірних данини й робіт, великих тягарів та поборів гетьман повинен був взяти їх під свою опіку. Він мусив також забезпечити утримання козацьких вдів та сиріт. У цілому ця Конституція за умови відокремлення від Росії мала стати правовою підвалиною побудови незалежної української держави.

XVIII століття в історії політичної думки України характеризується поширенням Просвітництва. Активними творцями політичної філософії тоді виступали Григорій Сковорода, Яків Козельський, Станіслав Десницький, Семен Гамалія, Михайло Гаврилов, Петро Лодій, Володимир Капніст, Василь Каразін та ін. Вони не тільки поширювали в Україні й Росії просвітницькі ідеї західноєвропейської політичної думки, але й самі зробили великий внесок у розробку політичних проблем. Це проблеми людини, її прав і свобод, держави і права, становлення державності, влади і державних форм правління та ін. А Василь Назарович Каразін започаткував у 1805 р. перший на підросійській Україні університет з медичним факультетом.