Формування шляхетського стану на укр. землях в 14-16 ст

У рамках Великого князівства Литовсько-Руського осередком української еліти були насамперед Волинь. Тут осіли відомі магнатські роди Острозьких, Заславських, Четвертинських, Корецьких та ін. Загалом політична, соціальна піраміда виглядала так: на вершині були великі князі — нащадки колишніх удільних династій — Рюриковичів і Гедиміновичів, нижче — пани (еквівалент лат. барони), ще нижче — бояри-опричники (поземельні васали князів), еквівалент тих, кого на Заході називали nobiles.

Давньоруських бояр у XV ст. сприймали у двох значеннях: традиційному руському як верхівку, що наближена до владаря, і як професійних воїнів. Наприкінці XV ст. утвердилося нове поняття для означення родовитого боярства — «бояри-шлях-та», що уточнювало і звужувало рамки еліти, доповнюючи професійне значення («боярин») предикатом «шляхта», яке засвідчувало т. зв. «уродженість». («Шляхта»— відповідник, пов'язаний з нім. Geschlecht — рід, покоління, походження, у пол. мові szlachtic, що означало людину відомого походження). Таке поняття «бояри-шляхта» або «рицарство-шляхта» (рицар — професійний воїн, тобто боярин) було зафіксоване в «руській» мові вже з кінця XIV — початку XV ст. і вживалося у Першому Литовському Статуті 1529 р.7. Водночас цей Статут (особливо третій розділ) забезпечив правовий захист тодішньої еліти, ЇЇ широких прав, визначив пільги, уперше впровадив поняття шляхетської честі, детально регламентував загальні принципи підсудності шляхти великокнязівським намісникам на місцях, порядок здійснення правосуддя над шляхтою, підніс шляхетську присягу як самодостатній юридичний доказ у судовому спорі тощо. Однак він зберіг різницю між магнатами і рядовою шляхтою — перші й далі служили у війську під власними прапорами й з власним військом, не підлягали юрисдикції місцевих судів, належали до Ради панів, що до 1569 р. залишалася панівною політичною й економічною інституцією. Другий Литовський Статут 1566 р. зрівняв шляхту з магнатами, підтвердив завойовані шляхтою права на виборні повітові сеймики, зрівняв її з магнатами перед судами, звільнив від сплати мита, закріпив права на землеволодіння, підтвердив залежність політичних прав шляхти від осілості, тобто землеволодіння, у межах конкретного повіту. Тому було впроваджено поняття «поштивого шляхетства», на противагу безземельній або неосілій шляхті, що називалася «голотою». Важливим було й те, що Статут гарантував не надавати «людем простим» пільг перед шляхтою, не надавати їм шляхетських прав, окрім як особливої ласки. Дещо пізніше, 1578 p., шляхетство могло бути надане лише за згодою сейму або за клопотанням гетьмана за мужність під час військових дій. Водночас у Статуті зазначено, що шляхтичі, які оселилися у містах і починали займатися торгівлею чи ремеслом — «локтем мерили» чи «руками робили», позбавлялись шляхетських прав. Водночас із Статуту (очевидно, свідомо) вилучали слово «боярин».

Дещо інше становище було в Галичині, де поряд з королівськими привілеями у 30-ті роки XV ст. галицьке боярство було урівняне з польською шляхтою. На становище боярства сприятливо вплинули Нешавський привілей 1454 p., що став вихідним пунктом відомої польської «шляхетської демократії», та ухвала Радомського сейму 1505 p., в якій були закладені основи політичного парламентаризму, висловлені у формулі «Nihil novi» (Нічого нового), за якою уряд не міг видати ніяких загальнодержавних постанов без згоди сейму8. Негативним аспектом цих актів стали асиміляційні процеси, які призвели до того, що вже в XVI ст. у Галичині не залишилося боярських родів, котрі б дотримувалися українських традицій, вони з того часу залишаються у дрібної шляхти.

Що ж до поповнення еліти, то було встановлено термін давності в користуванні шляхетними правами. Так, у першій половині XVI ст. таким порогом встановлювалося правління короля Казімежа (помер 1492 p.), пізніше військовий реєстр 1528 р. став доказом належності до військового стану. У середині XVI ст. внаслідок ревізії державних земель і прав на володіння землею було уточнено склад шляхти10. Що ж до символіки шляхетності, то, з одного боку, в українсько-білоруської шляхти були власні гербові традиції (печаткові знаки), з іншого, згідно з рішенням сейму 1563 p., було визнано необов'язковим мати герб кожному шляхтичеві. Загалом в останній третині XVI ст. українська шляхта домоглася легітимізації свого існування, що забезпечувало їй не лише участь у політичному житті, а й особливе становище в тогочасному суспільстві. Шляхтич за своїм статутом був, безперечно, вищим, ніж міщанин чи селянин, бо його слово прирівнювалось до юридичного доказу, за завдану йому шкоду карали суворіше, порівняно з вчинками проти інших жителів держави, він користувався правом суду і необмеженого панування над своїми підданими та їхнім майном, сам при тому зберігав особисту незалежність, а його посілість не могла бути передана нікому в підпорядкування. Він підлягав лише юрисдикції шляхетських судів, мав власний герб або печатку, право брати участь у повітових сеймиках як депутат, бути обраним суддею і займати всяку державну посаду, мав податкові пільги, не міг бути ув'язненим або покараним без суду, не відповідав за злочини, скоєні родичами, мав право вільного виїзду і в'їзду до держави.

Люблінська та Брестська унії прискорили процеси асиміляції української шляхти, яка супроводжувалась великою концентрацією земель у великі маєткі, супроти яких навіть король і сейм не мали ні авторитету, ні влади. Із середини XV ст. в Україні утверджується така структура панівної еліти: князі-пани (магнати) — зем'яни-шляхта — шляхта-голота — панцирні бояри".