Державний лад Паризької Комуни 1 страница

Третя республіка у Франції. Після придушення Паризької Комуни і підписання принизливого миру з Німеччиною Національні збори Франції, обрані в лютому 1871 р., розпочали роботу зі створення нової Конституції. Третя французька республіка одержала юридичне оформлення у Конституції 1875 р.

Від інших конституцій Франції вона відрізнялася тим, що не являла собою один конституційний документ, а складалася з трьох законів: «Про організацію державної влади», «Про організацію Сенату», «Про відносини між пуб­лічними владами». Закони відрізнялися надзвичайною стислістю (мали всього 34 статті), а тому багато питань конституційного облаштування залишалися нерозробленими і вирішувались за допомоги поточного законодавства.

Конституцію Третьої республіки можна охарактеризувати як документ, який вніс у республіканський устрій Франції принципи англійської конституційної монархії.

Законодавча влада належала двопалатному парламенту у складі Сенату і Палати депутатів. Спільне засідання обох палат для вирішення питань виборів президента і прийняття поправок до Конституції називалося Національними зборами.

Сенат складався із 300 осіб і був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а лише кожні три роки відбувалася ротація його складу на одну третину. Як і Палата депутатів, він володів правом законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Сенат володів юрисдикцією особливого суду для розгляду злочинів, здійснених президентом чи міністрами за звинуваченням, пред’явленим Палатою депутатів (на зразок американського імпічменту). Нарешті, згода Сенату була необхідна для дострокового розпуску президентом Палати депутатів.

Палата депутатів складалася з 600 осіб, які обиралися на 4 роки.

Виконавчу владу Конституція покладала на президента і міністрів. Президента терміном на 7 років обирали Національні збори абсолютною більшістю голосів. Він володів досить широкими повноваженнями — керував всією поточною державною політикою. Президент призначав міністрів і головував у Раді Міністрів (про посаду прем’єр-міністра Конституція не згадує). Міністри підписували (контрасигнували) всі акти президента. Передбачалася колегіальна (солідарна) відповідальність міністрів за політику уряду і персональна відповідальність за дії кожного з них.

Президент володів відкладувальним вето щодо рішень парламенту, міг закрити сесію парламенту, але не раніше 5 місяців від її скликання. Нарешті, він міг за підтримки Сенату розпустити Палату депутатів. Всі ці повноваження забезпечували перевагу президентської влади над парламентською, оскільки президент міг паралізувати будь-які спроби усунення уряду з боку Палати представників шляхом її дострокового розпуску.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому суть якобінської диктатури? Який її механізм?

2. У чому полягав карально-репресивний характер декрету «Про ворогів народу»?

3. Назвіть передумови приходу до влади Наполеона І.

4. У чому суть режиму консульства?

5. На який час припадає існування Першої імперії у Франції?

6. Чому, на Вашу думку, відбулася криза і падіння імперії Наполеона Бонапарта?

7. Охарактеризуйте державний механізм Другої республіки.

8. Державний механізм та законодавство Паризької Комуни.

9. Чим відрізнялася Конституція Франції 1875 р. від інших конституцій держави?

Тести-тренінги

1. Які з названих структур можна віднести до механізму якобінської диктатури:

а) Національна рада, в руках якої зосереджувалася вся революційна влада;

б) Комітет державної безпеки як орган боротьби з контрреволюцією;

в) Національний конвент, який зосередив законодавчі пов­новаження та виконавчу владу;

г) міжнародний революційний трибунал.

2. Укажіть, яке з наведених положень є правильним:

а) Конституція 1793 р. діяла короткий термін, оскільки невдовзі стався державний переворот, що призвів до падіння якобінської диктатури;

б) у Конституції 1793 р. монархічна форма правління була прикрита режимом якобінської диктатури;

в) третя Конституція Франції реставрувала в державі монархічну форму правління;

г) внаслідок контрреволюційного заколоту 27 липня 1794 р. була повалена якобінська диктатура;

ґ) усі положення вірні.

3. Режим консульства у Франції встановив такий механізм державного правління:

а) законодавча влада належала трьом консулам;

б) лише підпис трьох консулів надавав законопроекту силу закону;

в) передбачався розподіл законодавчої влади між різними установами.

Тема 9.Утворення Німецької імперії та її державно-правовий
розвиток (ХІХ—поч. ХХ ст

1. Ліквідація Священної Римської імперії германської нації та утворення Німецького союзу.

2. Підготовка та прийняття Конституції Пруссії 1850 р.

3. Об’єднання Німеччини, її державний лад та право.

 

Література: 1 (с. 297—306; 438—590); 2 (т. 2, с. 47—58; 100—129; 160—165; 229—232; 265—268; 387—390); 3 (с. 326—358); 4 (с. 594—632; 662—690); 7 (с. 218—238); 8 (с. 544—561); 9 (с.231-245); 10 (341—347; 381—387; 414—418); 110 (с. 300—303; 318—322; 333—337; 360—364); 12 (с. 279—320); 13 (с. 374—419); 14 (с. 384—432).

 

На початку ХІХ ст. Німеччина, як і у попередні часи, являла собою феодально роздроблену державу — конгломерат понад 300 державних утворень («карликових держав») з власними кордонами, митними системами, органами влади та управління, законодавством тощо. Уряди цих держав керувалися лише власними інтересами, їх мало цікавили проблеми загальнонімецької єдності, хоча формально держава називалася Священна Римська імперія германської нації. Домінуючою формою правління в німецьких державах залишалася абсолютна монархія.

Таке соціально-політичне становище було зумовлене тим, що німецькі держави значно відставали у своєму економічному розвитку від інших європейських країн, буржуазні відносини лише зароджувалися, а проведені в першій чверті ХІХ ст. аграрні реформи мали поверхневий характер. Міста не стали осередками економічного зростання, торгівля, за винятком портових міст, була розвинута слабо, а місцева буржуазія була нечисленною, економічно і по­літично незрілою.

Помітний вплив на всі сфери суспільно-політичного життя німецьких держав справила Велика Французька буржуазна революція. Загострилася криза феодально-кріпосницької системи господарювання, посилився рух народних мас за проведення економічних і політичних реформ. Наполеонівські війни завершили справу розпаду «імперії», була ліквідована самостійність «вільних» міст-держав та окремих князівств*. Із численних країн сформувалося кілька десятків держав, а західні регіони, розташовані в басейні Рейну, перейшли під протекторат Франції. Тут відразу були ліквідовані феодально-кріпосницькі порядки, запроваджене французьке законодавство, створені передумови для економічного зростання.

У серпні 1806 р. останній з правителів імперії Франц ІІ Габсбург відмовився від титулу імператора. Так завершилася історія тисячолітнього існування держави, в утворенні якої брали участь Карл Великий, Оттон І, Карл V та ін. Окремі німецькі держави поспішили стати васалами Франції. Після поразки Наполеона в Росії німецькі держави здобули більшу самостійність, однак про відновлення колишньої феодальної імперії не могло бути й мови.

За Паризьким трактатом 1814 р. був створений Німецький союз, котрий дістав схвалення Віденського конгресу 1815 р. Такий крок не спричинив утворення єдиної німецької національної держави, оскільки це суперечило планам членів Священного союзу, які не бажали мати на своїх кордонах сильного суперника. Все ж кількість самостійних німецьких держав була зменшена до 38 (34 монархії і 4 вільних міста — Бремен, Гамбург, Любек, Франкфурт-на-Майні). Найбільшими серед держав були Пруссія, Саксонія, Баварія, Ганновер. Австрії належала роль глави Німецького союзу. Конгрес зобов’язав усі німецькі держави увійти до складу Союзу. Повноправними його членами стали правителі Данії, Англії та Нідерландів, оскільки вони мали землі в німецьких державах.

Як зазначалося у Німецькому союзному акті від 8 червня 1815 р., метою союзу була «охорона зовнішньої і внутрішньої безпеки». Найвищим органом

_____________

*Характеризуючи Німеччину тих часів, відомий історик радянської доби Ф.А.Ротштейн пише: ″Наполеону було легко переможною мітлою пройтися по цьому мурашнику і викинути на смітник чималу кількість князівських, герцогських, єпископських та інших корон і коронок″ (Цит. по: Ротштейн Ф.А. Из истории Прусско-Германской империи. – М.-Л., 1948. – С.7).

 

об’єднання став союзний сейм (бундесрат), який засідав у Франкфурті-на-Майні і складався з представників усіх держав. Це були своєрідні «збори дипломатів» із числа послів німецьких країн, котрі були суттєво обмежені в ініціативі прийняття рішень і були зобов’язані всякий раз радитися зі своїми урядами. Це надовго затягувало роботу сейму і нерідко призводило до безрезультативності засідань, оскільки для прийняття закону вимагалася одностайність всіх членів бундесрату, а звичайних рішень — кваліфікована більшість. У рамках Союзу кожна держава продовжувала зберігати свій уряд, армію, дипломатичну службу.

Таким чином, здійснені перетворення мали в цілому позитивний характер і вели до створення єдинодержавності в німецьких землях. Однак вони не вирішували питання про єдність Німеччини. Реально була створена слабка конфедерація, яка не мала спільних збройних сил, судових органів, фінансів, зовнішньополітичних відомств, виконавчих та законодавчих структур влади. Була відсутня навіть державна печатка та інша символіка Союзу, зберігалися митні кордони.

Оскільки головну роль в об’єднанні відігравала Австрія, її посол був постійним головою сейму, а засідання відбувалися в приміщенні австрійського посольства у Франкфурті-на-Майні. Союзний сейм, влучно названий «колекцією мумій», виявляв турботу лише про те, щоб у Німеччині нічого не змінювалося. І хоч ст. 13 Союзного акта проголошувала, що в усіх державах буде запроваджено представницький орган правління, вона не накладала ніяких обов’язків на правителів, які тлумачили поняття представництва у феодальному дусі — як станове представництво, котре ще з часів станово-представницької монархії у вигляді ландтагів мало місце в німецьких князівствах. Німецька буржуазія була слабкою, залежною від феодалів і тому не могла виступити за радикальні державно-правові перетворення в країнах.

Після утворення Німецького союзу в державах був встановлений жорсткий поліцейський режим. Монархи найбільших держав — Австрії та Пруссії — разом з російським царем підписали спільну угоду, метою якої було придушення будь-якого революційного руху всередині країн або за їх межами. І хоча у південно-німецьких державах на зразок французької Хартії 1814 р. деякі правителі з тактичних міркувань стали октроювати[48] власні конституції, кардинальних змін у суспільно-політичне життя Німеччини вони не внесли. Внутрішня політика супроводжувалася масовим терором: функціонували таємні суди, численна поліція, було тотальне стеження за всім населенням. Реакційна урядова політика дозволила дворянам повернути свою колишню владу над селянами, феодальні суди — панщину, а в деяких місцях — навіть право позасудової розправи на селянином. Зберігся грошовий податок, який прийшов на заміну середньовічному праву «першої ночі».

Все ж буржуазний розвиток Німеччини пробивався крізь середньовічні державно-правові перепони. На вимогу буржуазії та ліберального юнкерства у 1834 р. між 18 німецькими державами був укладений Митний союз. Від участі в ньому найбільше виграла Пруссія. Австрія та її сателіти відмовилися від входження до нього, а дрібніші країни увійшли до союзу без особливого ентузіазму, розуміючи, що для них він означав поступову ліквідацію їхньої економічної і державної самостійності. Митний союз залучив на бік Пруссії буржуазію середніх та дрібних держав, зацікавлену у подоланні середньовічних феодальних перешкод для свого підприємництва.

Підготовка та прийняття Конституції Пруссії 1850 р. У кінці 40-х років ХІХ ст. політична ситуація в Німеччині усклад­нилася внаслідок економічної кризи. Виступи селян, викликані неврожаєм, загрожували перерости у селянську війну. Навесні 1848 р. в багатьох містах почалися революційні демонстрації. Налякані цим буржуазні ліберали просили прусського короля піти на деякі переміни. Врешті-решт, правитель погодився на скасування поміщицьких судів і по­ліцейського свавілля феодалів над селянами, поширення суду присяжних на галузь політичних злочинів. Були запроваджені вибори до Установчого ландтагу (Національних зборів).

Буржуазно-демократичний рух охопив низку німецьких держав. Під його тиском правителі дали згоду на скликання у Франкфурті-на-Майні Установчих зборів, на котрих були представлені депутати від усіх держав Німеччини. Вони повинні були розробити єдину конституцію. Однак франкфуртські збори не виправдали покладених на них надій. Нескінченні дискусії дозволили реакціонерам виграти час, і після придушення революційних виступів франкфуртські збори були просто-напросто розігнані. Розроблений ними проект загальнодержавної конституції так і залишився на папері.

Одночасно з намаганням радикальних кіл німецьких держав створити загальноімперську конституцію у Пруссії в 1849 р. був розроблений проект власної конституції, який містив у собі деякі елементи лібералізму. Для її перегляду король Фрідріх-Вільгельм ІV поставив вимогу скликати нові Національні збори. Щоб запобігти некерованим діям з боку депутатського корпусу, була придумана особлива система виборів — двоступеневі і відкриті, яка одержала назву «куріальна». Відповідно до неї всі чоловіки-виборці поділялися за майновим цензом на три курії. До перших двох входили найзаможніші верстви, до третьої — решта виборців. Кожна курія обирала однакову кількість виборщиків. У результаті чисельно невелика група громадян перших двох курій обирала дві третини виборщиків.

Проведені в державі вибори дали бажаний для уряду результат: із 350 депутатів Зборів 250 були чиновниками різних рівнів — слухняним знаряддям правлячої верхівки. У 1850 р. вони прийняли Прусську Конституцію, яка дістала назву «конституції панівної контрреволюції». Її ліберально-демократичні риси були вихолощені.

Законодавча влада вручалася королю і двопалатному ландтагу. Верхня палата (палата панів) складалася із призначених короною довічних перів. Депутати нижньої палати (палати представників) обиралися за досить складною трикуріальною системою колегіями виборців. В основу по­ділу виборчого корпусу на розряди було покладено майновий ценз. Крім цього, був встановлений і віковий ценз — 30 років. У результаті кількість виборців першого розряду була у 20 разів меншою, ніж третього, хоч обирали вони однакову кількість депутатів[49].

Виборча система забезпечувала в палаті представників переважну більшість землевласникам і великій буржуазії. До того ж, палата панів гальмувала проведення навіть поміркованих реформ. Під тиском реакційних сил до конституції була внесена зміна, яка допускала видання королем актів, що мали силу закону, під час перерви в роботі парламенту. Роль ландтагу Прусcії обмежувалася обговоренням бюджету та проектів деяких законів. По суті, ландтаг залишався законодорадчим органом при королі. Його законодавча влада паралізовувалася правом абсолютного вето правителя держави.

Виконавча влада належала королю, який призначав і відкликав міністрів. Принцип парламентської відповідальності міністрів не утвердився. Палати могли лише звинувачувати порушенні Конституції, державній зраді чи хабарництві. Справи у таких звинуваченнях розглядав Верховний суд.

Конституція не забороняла королю розпуск парламенту, причому якихось обмежень у цьому не існувало. Це правило нерідко втілювалося в життя. Причому іноді парламент розпускався раніше, ніж нижня палата збиралася на своє перше засідання. Міністри не лише не знали про вотум недовіри з боку парламенту, а й не дотримувалися принципу «солідарної відповідальності». Їх справжнім главою був король, перед яким вони несли відповідальність за свої дії.

В Конституції проголошувалася рівність пруссаків перед законом, гарантії особистої свободи, неприпустимість покарання шляхом конфіскації майна, свобода слова, зборів, друку тощо. Але ст. 111 основного закону допускала тимчасове припинення низки статей, які захищали права людини. А у випадку війни чи якихось заворушень, коли дозволялося використання армії, за рішенням уряду всі цивільні інститути влади і права переставали функціонувати. Показовим є і той факт, що армія, на відміну від ци­вільних чиновників, звільнялася від присяги у вірності Конституції і присягала лише королю.

Конституція 1850 р. була не позбавлена деяких декларацій щодо рівності громадян перед законом, свободи слова, зборів, спілок, недоторканності особи. Вони ніяк не гарантувалися. Так, свобода зборів була обставлена умовами: тільки в закритому приміщенні і не на квартирі ініціатора чи організатора. Поліція могла здійснювати довільні арешти та обшуки.

Таким чином, облаштована парламентськими атрибутами прусська Конституція залишалася за своїм змістом основним законом абсолютної монархії, яка, спираючись на юнкерство, утримувала буржуазію, а та, своєю чергою, потребувала підтримки з боку феодалів.

Як вже зазначалося, у складі союзу німецьких держав найсильнішими конкурентами залишалися Австрія і Пруссія. У битві при Садовій у 1866 р. Пруссія завдала Австрії нищівної поразки. До того ж, монархію Габсбургів підривали зсередини національно-визвольні рухи в Чехії, Угорщині, Словаччині, Хорватії, Польщі. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія імперії переконали свого короля у необхідності піти на союз із Угорщиною з тим, щоб врятувати монархію від розвалу.

У 1867 р. австрійський парламент (рейхсрат) надав Угорщині внутрішню автономію. Вона одержала право на свої законодавчі органи і свій уряд. Спільні справи двох держав повинні були вирішуватися делегаціями від їхніх представницьких органів, які скликалися щорічно. Офіційно ви­знавалася унія двох країн, а новоутворена держава стала іменуватися «Австро-Угорщина». Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же був королем Угорщини. Союзниці було дозволено обирати свій парламент, мати власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини домоглися розширення своїх політичних прав.

Угорський сейм, в якому засідали переважно представники імущих верств, був однопалатним, а рейхсрат Австрії, подібно до прусського, — двопалатний: верхня палата називалася палатою панів, нижня — палатою представників. Частина депутатів верхньої палати призначалася імператором, а депутати нижньої палати обиралися сеймами областей. Влада парламенту була незначною. Міністри несли відповідальність лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Усі функції у сфері управління здійснював численний чиновницький апарат. Імператор був главою виконавчої влади і очолював державу. Він міг сам видавати надзвичайні укази. У загальному віданні імперії залишалося незначне коло питань: військо, фінанси, зовнішня політика. Відповідно призначалися лише три загальнодержавних міністри. Для контролю над ними та вирішення загально­імперських питань щороку в столицях обох країн збиралися делегації від законодавчих органів (по 60 осіб від кожного). Така форма правління, що дістала назву дуалістична монархія, проіснувала до кінця Першої світової війни і розпаду Австро-Угорської імперії.

Об’єднання Німеччини, її державний лад та право. Об’єднання Німеччини було необхідною умовою її економічного і політичного зростання, розквіту нації. На цьому напрямі перед нею розкривалася двояка перспектива. Приклад першого шляху показали події революції 1848 р., в результаті чого могла бути утворена велика держава із республіканським ладом. Розвиток пішов іншим шляхом, коли осередком об’єднання країни стала Пруссія, яка намагалася закласти під будову нової держави власний державно-правовий фундамент. 18 серпня 1866 р. був підписаний договір про створення союзу німецьких держав, очолюваного Пруссією. Відповідно до нього всім німецьким державам, розташованим північніше ріки Майн, пропонувалося об’єднатися під владою прусського короля. Одні держави вступили в об’єднання добровільно, інші — під загрозою вторгнення прусської армії. У наступному, 1867 р., Північнонімецький союз одержав конституційний устрій, котрий закріпив провідне становище Пруссії. Управління Союзом здійснювалося «президентом» — в особі прусського короля, канцлером — в особі прусського першого міністра і двопалатним парламентом. Нижня палата (рейх­стаг) обиралася відповідно до загального виборчого права. За межами об’єднання залишалися лише великі і впливові північнонімецькі держави — Баварія, Вюртемберг, Баден та ін. Піти добровільно під владу Пруссії вони не бажали, а здійснити їхню насильницьку анексію перешкоджала Франція, оскільки вона остерігалася появи на своїх східних кордонах сильної держави.

Успішна війна проти Франції у 1870—1871 рр. позбавила південно-німецькі держави свободи вибору, і вони змушені були заявити про свою згоду увійти до складу єдиної Німецької імперії. З 1 січня 1871 р. Німеччина стала називатися імперією, а 16 квітня цього самого року рейхстаг затвердив Конституцію.

Відповідно до Конституції до складу держави входили 22 монархії і кілька вільних міст. Вони наділялися певною незалежністю, але про рівноправність всіх її суб’єктів не було й мови. За формою державного устрою держава стала федерацією, а столицею її — адміністративно-по­літичний центр Пруссії Берлін.

Німецька федерація мала свої особливості, які відрізняли її від подібних форм: по-перше, суб’єкти федерації на­ділялися значно ширшими повноваженнями, ніж це мало місце у США чи Швейцарії; по-друге, між членами федерації існувала велика нерівність; по-третє, у союзній раді делегати окремих держав були представниками не парламентів, а урядів і діяли за їх вказівками; нарешті, у Німеччині не було особливої загальноімперської адміністрації, тому виконання законів покладалося на владні структури держав—членів імперії.

За формою правління Німеччина стала конституційною монархією, главою якої оголошувався король Пруссії. Йому присвоювався титул імператора. Він очолював збройні сили держави, призначав усіх імперських чиновників, зокрема і канцлера — главу уряду. Імператор також призначав делегатів у верхню палату парламенту (союзну раду) і міг безпосередньо управляти міністрами. Повноваження імператора були настільки широкими, що перетворювали його владу на таку, яка стояла над усім державним механізмом. Конституція наділяла його виключними правами в галузі зовнішніх зносин. Він виступав представником імперії в усіх міжнародних справах, оголошував війну та укладав мир. Для оголошення війни конституція вимагала згоди союзної ради. Однак це положення практично усувалося застереженням, що така згода була необхідна у випадку, коли буде здійснено напад не на територію союзу чи його прибережжя (ст. 11).

У Конституції не було ясно вирішене питання про розмежування законодавчої і виконавчої влади. Фактично конституювався режим, при якому уряд на чолі з імператором мав перевагу над парламентом. Хоч законодавча влада і передавалася парламенту, імператор міг контролювати союзну раду і рейхстаг. Тільки йому належало право скликати, відкривати, закривати засідання парламенту. Головування в союзній раді передавалося імперському канц­леру, який призначався і звільнявся імператором. Розроблені союзною радою законопроекти вносились на роз­гляд рейхстагу від імені імператора. Він же обнародував закони, а також здійснював нагляд за їх виконанням. Крім того, імператор отримав право видавати розпорядження і укази, скріплені підписом канцлера, який ніс відповідальність за їх виконання.

Щодо виконавчої влади, то вона повністю знаходилася в руках глави держави. Імператор призначав главу уряду — канцлера і міністрів (статс-секретарів). Такі прерогативи імператора дають підстави твердити про юридично необмежений характер його влади.

Конституція надавала імператору і союзній раді право «забезпечувати єдність» Німецької держави. У випадку порушення будь-якою країною своїх союзницьких обов’язків до неї могла бути застосована сила. «Коли члени союзу, — говориться у ст. 19, — не дотримуються своїх конституційних союзних обов’язків, вони можуть бути примушені до їх виконання шляхом екзекуції. Розпорядження по цій екзекуції віддається союзною радою і приводиться до виконання імператором».

Виборна палата парламенту — рейхстаг — створювалася як ширма для прикриття влади імператора і надання Німеччині рис демократичної держави з представницькими органами. Стаття 4 Конституції наділяла союзну раду і рейхстаг правом видавати закони з різних питань державного життя, зокрема, встановлення розміру податків і митних зборів; визначення чисельності армії і флоту; прийняття постанов про свободу друку та спілок тощо. Важливим доповненням до ст. 4 став прийнятий у 1873 р. пункт про включення у компетенцію парламенту «загального законодавства з цивільного, кримінального права і судочинства».

Рейхстаг складався із депутатів, що обиралися населенням на основі рівних і загальних виборів при таємному голосуванні. Термін повноваження депутатів спочатку ви­значався трьома роками, а з 1887 р. вони обиралися на п’ять років. Від кожного із 397 округів обирався один депутат. Округ за тих часів нараховував приблизно 100 тис. жителів. Дуже швидко, з різних причин, рівність виборчих округів різко змінилася, однак уряд відмовився переглядати їх склад, остерігаючись збільшення числа депутатів від міського населення. Депутати рейхстагу не одержували грошової винагороди за свою роботу.

Юридично рейхстаг володів правом законодавчої ініціативи, а фактично цим правом майже не користувався. Він був більше зайнятий обговоренням і прийняттям урядових законопроектів. Конституція дозволяла у формі депутат­ських запитів критикувати уряд, однак результати такої критики були мізерні. Уряд як відповідальний перед парламентом залишався при владі, а непокірний рейхстаг, як правило, зазнавав розпуску.

Союзна рада як верхня палата парламенту посідала вагоміше місце, примушуючи рахуватися з собою імператора та уряд. Вона складалася з представників урядів окремих держав і вільних міст. Показово, що із 58 голосів у ній Пруссії належало 17, Баварії — шість, Саксонії — чотири. Карликові держави мали по одному голосу. Союзна рада видавала постанови, що стосувалися діяльності адміністрації і доповнювали закони. Вона призначала деяких імперських чиновників, давала згоду на розпуск рейхстагу, оголошувала війну і виносила постанови про застосування екзекуцій проти тих суб’єктів імперії, які не виконували своїх конституційних обов’язків.

Союзна рада володіла також судовими функціями. Вона вирішувала всі спори, що виникали між державами, які входили до імперії, з однієї сторони, та імперським урядом, з іншої. Палата була найвищою апеляційною інстанцією у тому випадку, коли суд відмовляв кому-небудь у захисті його інтересів або коли спір між суб’єктами федерації заходив у глухий кут. Вона могла давати тлумачення конституційних законів. Усі засідання ради були закритими.

Таким чином, поряд з імператором союзна рада дозволяла прусському юнкерству утримувати політичну владу в своїх руках і справляти вирішальний вплив на внутрішню та зовнішню політику Німецької імперії.

Імперський уряд був представлений однією особою — канцлером. Кабінету міністрів не існувало, а окремі міністри були фактично заступниками канцлера по своєму відомству.

Реакційна за своїм змістом і антидемократична за спрямуванням Конституція 1871 р. водночас відзначалася юридичними суперечностями, а то і просто неузгодженістю положень. Наприклад, «президент» імперії був пов’язаний контрасигнатурою з канцлером, якого він особисто призначав і звільняв. Противагою владі імператора була союзна рада парламенту, але, як прусський король, він міг у наказному порядку зобов’язати прусських депутатів діяти за його вказівкою.

У цілому Конституція стала відображенням компромісу і міцного союзу, який склався між феодально-юнкерськими землевласниками і торговельно-промисловою буржуазією.

Право Німецької держави. До об’єднання Німеччини підверховенством прусської монархії тут не існувало єдиної правової системи. У більшості карликових держав збереглися старі збірники законів або рецептоване римське право, пристосоване до умов феодалізму. У прикордонних з Францією регіонах діяло наполеонівське законодавство, у північних князівствах — датське право, на сході — прусське право.

Поява Саксонського цивільного уложення 1863—1865 рр. було значним кроком вперед у розвитку цивільного права Німеччини. Його автори здійснили спробу наблизити право до підручника, зробивши його доступнішим для населення. Поряд з римським правом Уложення включало інститути чисто німецького характеру (поземельні повинності, верховенство чоловіка у використанні майна жінки тощо). Багато із застарілих феодальних інститутів були відкинуті.

Утворення Німецької імперії поставило на порядок денний подолання строкатості правових систем. Зусиллями депутатів рейхстагу у 1873 р. були внесені поправки до Конституції, які відкривали можливості для створення єдиного загальнонімецького цивільного права. Невдовзі після прийняття поправок рейхстаг створив комісію у складі 11 осіб для розробки проекту цивільного кодексу. А в 1888 р. робота комісії завершилася опублікуванням проекту цивільного кодексу, який через свою складність та архаїчність норм виявився неприйнятним. Створена в 1890 р. друга комісія розробила і подала новий проект Цивільного уложення, який 1896 р. був прийнятий рейхстагом і підписаний імператором (вступив у силу з 1 січня 1900 р.).