Механізм якобінської диктатури

Робочим ядром влади, її штабом, центром управління став комітет громадського порятунку, який здійснював урядову владу в системі революційно-демократичної диктатури. Його склад у кількості від 9 до 16 осіб щомісячно переобирався Конвентом. Він посідав провідне місце серед інших комітетів і мав досить широкі повноваження — від дипломатичних до адміністративних. Комітет очолював М. Робесп’єр;

Структурною частиною революційного уряду був комітет громадської безпеки, який теж обирався Конвентом і щомісячно перед ним звітував. Він підпорядковувався комітету громадського порятунку, керував поліцією і вів боротьбу з контрреволюцією. Роль комітету різко зросла після 17 вересня 1793 р., коли був прийнятий «Декрет про підозрілих». Він оголошував підозрілими всіх, хто не міг надати достатніх доказів своєї революційності, або тих, хто не міг довести, на які кошти він живе. Декрет предписував арештовувати всіх підозрілих. Якщо на них мали обвинувачувальні матеріали, арештовані підлягали суду. Якщо ж їх не було, такі особи залишалися під арештом на невизначений термін.

У системі органів якобінської диктатури важливу роль відігравав революційний трибунал. Він був створений жирондистським Конвентом ще навесні 1793 р., але знаряддям революційного терору став з осені того самого року. Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі призначалися Конвентом. Процедура судочинства в трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю. До 10 червня 1794 р. за вироком революційного трибуналу було страчено 2607 осіб.

10 червня 1794 р. Конвент прийняв декрет «Про ворогів народу», який ще більше спрощував судову процедуру. Відкидалися будь-які демократичні основи судочинства. Звинувачений допитувався лише на судовому засіданні у присутності присяжних і публіки. Він позбавлявся права на захист. При винесенні вироку присяжні керувалися лише власною совістю і «революційною свідомістю». За злочини, які підлягали суду революційного трибуналу, виносився виправдувальний вирок або смертна кара. За цим декретом за 48 днів диктатури було страчено 1350 осіб.

Влітку 1794 р., коли в результаті перемог революційних армій зникла безпосередня небезпека для революції, а завдання буржуазно-демократичних перетворень були в цілому вирішені, все яскравіше стали виявлятися внутрішні суперечності якобінської диктатури. Буржуазію не влаштовували запроваджені якобінцями обмеження у сфері підприємництва. Вона не бажала дальшого продовження якобінського терору. Приватновласницьке селянство, отри­мавши в ході революції давно очікувану землю, стало відвертатися від якобінців. Воно бажало порядку і стабільності. До цього ж прагнули міські низи.

Дрібнобуржуазна партія, якою була партія якобінців, не могла послідовно проводити лінію демократичних революційних перетворень. Ситуація ускладнювалася тим, що якобінці були змушені обмежувати у своїх діях велику і середню буржуазію, котра бажала стабільності і яку лякав терор якобінців. Це була партія руйнації всього застарілого і консервативного. Знищуючи його, вона мимоволі лила воду на млинове колесо буржуазії. ″Весь французький тероризм був нічим іншим, як плебейським засобом розрахуватися з ворогами буржуазії, - писав Володимир Ленін.

У результаті розбіжностей відбувся розкол в якобінському блоці. У Конвенті визріла контрреволюційна змова. 27 липня 1794 р. (9 термідора за якобінським календарем) стався контрреволюційний заколот, що призвів до падіння якобінської диктатури. Цими подіями завершилася Велика французька буржуазна революція.

Під час революції склалося у своїх головних рисах буржуазне право, яке закріпило нові виробничі відносини у суспільстві. Наріжним каменем правової системи став інститут приватної власності. Він пронизує обидві Декларації, дві Конституції (1791 р. та 1793 р.). В основі зобов’язального права покладені принципи свободи і рівності, зокрема свободи договірних відносин і формальної рівності сторін в договорах.

У сфері кримінального права відбулися суттєві зміни. На основі висунутих в Декларації 1789 р. прогресивних принципів кримінального права був виданий перший кримінальний кодекс. Він встановив суворі санкції за зазіхання на приватну власність. Всякий виступ проти існуючого порядку, проти влади супроводжувався тяжкою карою, яка нерідко мала публічно-залякувальну форму. Були зроблені перші кроки у напрямі реорганізації судової системи: встановлений єдиний для всіх громадян світський суд; всі інститути інквізиційного феодального процесу ліквідовувалися; закріплювалася презумпція невинуватості.

Директоріальна та консульська республіка. Поразка якобінців і прихід до влади термідоріанців (переворот 9 термідора) суттєво видозмінили республіканську форму правління. За прийнятою у 1795 р. новою Конституцією, найвищим органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, котрий складався з двох палат — ради старійшин (верхня палата) і Ради 500 (нижня). Законопроекти складала Рада 500, а верхня палата їх затверджувала або відхиляла. Законодавчий корпус обирався виборщиками — особами з 25-річним віковим цензом, які володіли майном.

Виконавча влада вручалася Директорії у складі 5 осіб, яка призначалася радою старійшин з кандидатів, висунутих Радою 500. Щорічно відбувалася ротація складу Директорії на одну особу. Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Директорія, то форма правління дістала назву директоріальна республіка.

Директоріальна республіка виявилася недовговічною. Ситуація в державі склалася так, що термідоріанці опинилися «між молотом і наковальнею» (двома конфліктуючими соціально-політичними силами — трудящими з низьким рівнем життя і дворянством, яке вимагало реставрації старих порядків).

Свій політичний порятунок правлячі сили вбачали у встановленні такої форми правління, за якої державу б очолила «сильна особистість», котра б не зупинилася ні перед чим задля захисту влади і власників. У встановленні сильної влади була зацікавлена і частина селянства, яка отримала в ході революції землю у власність.

Саме в цей час на політичній арені з’являється фігура генерала Бонапарта. Сталося так, що підбурювані роялістами (прихильниками монархічної влади) біля приміщення Конвенту зібралися понад 20 тис. осіб, які вимагали скасувати недемократичний декрет про вибори. Для придушення заколоту Директорія звернулася до Наполеона Бонапарта і доручила йому командувати військами. Досить швидко повстання було придушене. Директорія побачила в ньому свого захисника, уособлення твердої влади.

Другою сторінкою в біографії Наполеона, у його боротьбі за владу став його авторитет в армії, успішно проведені ним військові операції у «революційних війнах». Наполеон також користувався підтримкою впливових фінансистів, сановників, зокрема двох членів Директорії. Змова для здійснення державного перевороту вступила у вирішальну фазу тоді, коли опозиціонери домоглися призначення Бонапарта командуючим Паризьким гарнізоном військ.

9 листопада 1799 р. будинок, де засідав Законодавчий корпус, був оточений військами Бонапарта під приводом захисту Законодавчого корпусу від якобінського повстання. Спочатку Наполеон намагався умовити Раду 500 погодитися на зміну Конституції. Одержавши відмову, він наказав солдатам увірватись до зали і розігнати найвищий орган Франції. А надвечір того самого дня частину депутатів парламенту насильно зібрали у залі засідань. Під за­грозою розправи вони ухвалили рішення про передачу влади трьом консулам — Бонапарту, Роже Дюко і Сійєсу. Встановлений у державі режим консульства фактично був військовою диктатурою.

Як далекоглядний політик Наполеон розумів, що військова диктатура може мати право на існування за умови її прикриття певними конституційними формами. У грудні 1799 р. за його ініціативи на плебісциті (близько 3 млн голосів «за» і лише 1,5 тис. «проти») було прийнято чергову Конституцію Франції, яка закріпила режим консульства в країні*

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. вже не містила у якості преамбули ″Декларації прав людини і громадянина″, оскільки ″перший громадянин Франції″ Наполеон Бонапарт не вважав за потрібне нагадувати народові про його демократичні права, свободу і братерство. Гарантуючи власникам їхнє майно, набуте в ході революції шляхом конфіскації і поділу дворянських володінь, Конституція 1799 р. заявила, що ″після здійснення законного продажу національного майна незалежно від його походження″ набувач такого майна вже не може бути позбавленим його (ст..94). В основному законі держави правитель

_______________.

*Всю роботу конституційної комісії Наполеон взяв у свої руки. Впродовж декількох днів він продиктував комісії головні положення нової конституції. Саме тоді він промовив свою знамениту фразу: ″Пишіть коротко і неясно″. (Цит по: Ливанцев К.Е. История буржуазного государства и права: Учебное пособие. – Ленинград. – Издательство Ленинградского университета, 1986. – С. 182).

 

передбачив посилений соціальний захист військових, завдяки яким Наполеон дійшов до вершин влади. Зокрема, йшлося про встановлення пенсій для поранених чи скалічених воїнів, для вдів і дітей військових, котрі померли внаслідок отриманих на полі бою поранень (ст..86).

Конституція передбачала оригінальний механізм впровадження так званого ″загального″ виборчого права. Явно антинародний і антидемократичний майновий ценз було скасовано. Всі громадяни (чоловіки) з досягненням 21-річного віку, які проживали в окрузі не менше одного року, могли брати участь в обранні так званого комунального списку (до нього входила 1/10 частина громадян округу – своєрідні виборщики). Особи, внесені до комунальних списків, у тій же пропорції попадали до департаментських списків. І, нарешті, третя ланка виборів проводилася на департаментському рівні, де обиралася 1/10 частина громадян ″для здійснення національних функцій″. Ті, хто зумів попасти до цих списків, не наділялися правом участі у виборах до найвищих державних органів, а розглядалися лише як кандидати на державні посади. Таким чином, з допомогою заплутаної процедури Наполеон ліквідував притаманну республіканському ладу виборність державних органів.

На вершині влади опинився уряд, що складався з трьох консулів, з терміном повноважень у 10 років. Перший консул (Наполеон) наділявся виключними повноваженнями, другий і третій — дорадчими функціями. Бонапарту надавалося право призначати і звільняти з посад членів Державної ради, міністрів, послів, вищих офіцерів. Він же призначав (однак без права звільнення) суддів, чиновників у департаменти.

Законодавча влада навмисне була розділена між різними установами: Державна рада готувала законопроекти; Трибунат їх обговорював; Законодавчий корпус без обговорення приймав або відхиляв законопроекти (через це його влучно охрестили як «триста німих») і, нарешті, Сенат остаточно ухвалював проекти законів перед поданням їх на підписання першому консулу. Такою довготривалою процедурою прийняття законів переслідувалася двояка мета. З одного боку, прикривався диктаторський режим консульства, а з іншого — унеможливлювалася опозиція диктатору з боку законодавчої влади.

Конституція 1799 р. фактично перетворила законодавчу владу у придаток авторитарної системи, надавши Першому консулу (Наполеону) можливість активно впливати на законотворчий процес. Така, на перший погляд, антидемократична норма в тодішніх умовах дала вагомі практичні результати. Бонапарт з властивою йому енергією взявся за незвичну як для військової людини справу – розгорнув широку законодавчу і кодифікаційну роботу, беручи в ній безпосередню участь. Франція за короткий термін отримала нову правову систему, яка стала наріжним каменем економічних і соціальних перетворень в країні.

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. відмовилася від виборності департаментської і місцевої комунальної адміністрації, яка стала призначатися Першим консулом. Це було ще одним кроком на шляху ліквідації республіки і реставрації авторитарних і бюрократичних методів управління. В той же час Бонапарт не міг не розуміти тієї небезпеки, котра ховалася у могутній бюрократичній машині, яка тяжіла до свавілля і проявів беззаконня задля задоволення власних інтересів. Тому у якості гарантії від зловживань адміністрації ним були запроваджені дві противаги: по-перше, Державній раді надавалося право видавати розпорядження стосовно діяльності публічної адміністрації; по-друге, трохи пізніше при префектах і главах місцевої адміністрації були запроваджені Ради префектур з правом розгляду адміністративних і управлінських спорів. Цим самим було покладено початок інституту адміністративної юстиції, який в наступні десятиліття історії Франції отримав значне поширення.

Державно-правовий розвиток Франції у ХІХ ст. У 1801 р. Наполеон підписав угоду з Папою Римським Пієм VІІ, на підставі якої католицька церква Франції повернула собі офіційну позицію за умови суворого державного підпорядкування і дотримання принципу свободи віросповідання. Протягом 1802—1803 рр. наполеонівська армія провела низку переможних операцій проти своїх сусідів, внаслідок чого збільшилася територія держави і була встановлена воєнно-політична гегемонія Франції в Європі. Розпочалася доба наполеонівських воєн (1803—1815 рр.).

Продемонструвавши переваги сильного уряду і створивши сприятливі умови для буржуазного розвитку Франції, Бонапарт підготував політичний ґрунт для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 р. у результаті плебісциту Наполеон був проголошений довічним консулом, а у 1804 р. йому присвоюється титул імператора. Очевидці розповідають, що під час церемонії в Парижі Бонапарт демонстративно вихопив корону з рук Папи Римського і самостійно увінчав нею власну голову. Розпочався період Першої імперії, який тривав до 1814 р.

Поступове утвердження одноосібної влади Наполеона призвело до якісних змін форми державного правління Франції, яка відтепер не лише фактично, а й юридично перетворилася в монархію (імперію). Правда, у самій назві держави термін ″республіка″ продовжував використовуватися. Це нагадувало добу Стародавнього Риму часів принципату, коли одноосібна імператорська влада ховалася за республіканськими об лаштунками.

Формувався імператорський двір, була запроваджена процедура вінчання на трон. Родичі Наполеона і його найближчі соратники спеціальними актами Сенату чи імператора отримували титули принців, князів, графів тощо. Створювалися особливі придворні церемоніальні посади (великий канцлер, верховний виборний тощо). Поступово стала втрачати вплив сама Конституція, оскільки Наполеон не визнавав якихось формальних юридичних перешкод у своїй діяльності, ставив себе вище закону. Піддавалася реформації затверджена Конституцією система державних органів.

Таким чином, з переходом до імперії у Франції в цілому сформувалося громадянське суспільство. Після півтора десятиліття кровопролиття, воєн, лихоліть і потрясінь суспільство нарешті отримало очікувану стабільність і порядок. Платою за це стала втрата головних демократичних завоювань революції. Переслідувалися всякі прояви вільнодумства, а право на створення будь-якої легальної опозиції бонапартиському режиму було надовго втрачене. Позитивною стороною діяльності нової влади стало завершення процесу становлення сучасної, побудованої на раціоналістичних засадах держави, яка звільнилася від теологічного і станового спадку. Така держава створювалася Бонапартом на основі суворої бюрократичної централізації, цивільної служби і відданості чиновників державним інтересам і особисто правителеві. В умовах авторитарного режиму держава все більше відчужувалася від суспільства, перетворюючись у всесильний механізм, котрий контролював не лише сферу публічного життя, а й приватну поведінку французів.

Перемога над австрійськими військами у 1805 р. призвела до повного панування Франції в Європі та ліквідації Священної Римської імперії германської нації. Воєнні дії 1806 р. принесли Наполеону низку перемог над Пруссією та російськими військами і долучили до імперії польські землі, якими володіли Пруссія та Росія. На завойованих землях були створені маріонеткові уряди, які очолювали найближчі родичі імператора.

Політика Наполеона в перші роки його правління користувалася неабиякою підтримкою населення — від великої буржуазії до бідноти. Далися взнаки пожвавлення в економіці, зростання добробуту більшості громадян, а служба в армії була не лише престижною, але й давала можливість швидко збагатитися. Сам імператор вбачався рятів­ником вітчизни, переможні війни гуртували націю, ви­кликали національне піднесення і почуття гордості за свою країну. У той же час безперервні, понад 20 років, війни почали виснажувати людські і матеріальні ресурси, а набори в армію вже викликали незадоволення. Стало зрозумілим, що економічно підпорядкувати собі усю Європу неможливо, для буржуазії війни на теренах Європи почали втрачати сенс. Російська воєнна кампанія 1812 р. стала початком кінця імперії.

Після поразки у війні з Росією і вступу союзників до Парижу в 1814 р. Наполеон І був арештований і засланий на о. Ельба, який одержав у своє володіння[47]. Династія Бурбонів була реставрована. На престол вступив брат страченого короля — Людовик ХVІІІ.

У тому самому, 1814 р., у новій Конституції, названій Хартією 1814 р., Франція проголошувалася конститу­ційною монархією, що отримала назву легітимної (законної). Наступного року Наполеону вдалося втекти з острова і за підтримки армії вступити до Парижу, де він протримався при владі рівно 100 днів. Після цього його було усунуто від влади остаточно і заслано на о. Св. Єлени. Бурбони повернулися до столиці.

Відповідно до конституційної Хартії 1814 р. особа короля проголошувалася священною. Йому вручалася вся повнота виконавчої влади. Разом з тим, він мав значні права і у законодавчій владі (право видання указів поза парламентом, право остаточного підпису законопроектів тощо).

Законодавча влада належала двопалатному парламенту: нижня — палата депутатів, верхня — палата перів. Нижня палата обиралася, а верхня — призначалася королем. До того ж, він мав право призначати перів довічно чи навіть спадково. Виборче право обмежувалося всілякими цензами, в результаті чого лише незначна частина населення Франції мала такі права.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. внутрішньополітична ситуація в державі знову загострюється. Вона була викликана, насамперед, спробою короля Карла Х ліквідувати конституційний режим та відновити монархію. З 27 по 30 липня 1830 р. у Франції відбулася липнева революція, в результаті якої монархія Карла Х була повалена, сам король втік за межі держави. Була створена конституційна монархія, головну роль в якій відігравала фінансова аристократія. Політичний режим липневої монархії був закріплений Хартією 1830 р., котра багато в чому нагадувала Хартію 1814 р. Були лише розширені права парламенту, а також знижені майновий та віковий цензи у виборчому праві.

У лютому 1848 р. у Франції знову спалахнула революція. Король Луї Філіпп був вимушений відректися від престолу, і країна була проголошена республікою. Розпочалася доба Другої республіки (1848—1852 рр.).

У листопаді 1848 р. приймається нова Конституція, відповідно до якої найвищим органом влади стають однопалатні Законодавчі збори з терміном повноваження три роки. Виконавча влада належала президенту, який обирався на чотири роки без права переобрання на новий термін. Оригінальною політичною структурою стала Державна рада з дорадчими та контрольними повноваженнями. За­проваджувалося загальне (для чоловіків) виборче право. Першим президентом Франції став Луї Наполеон Бонапарт (родич Наполеона І).

У грудні 1851 р. Луї Наполеон, спираючись на воєнщину, розпустив Законодавчі збори, грубо порушивши Конституцію. В країні встановився відкритий терор. У наступному році була прийнята чергова Конституція, відповідно до якої вся повнота влади зосереджувалася в руках президента, котрий обирався на 10 років. А в листопаді 1852 р. спеціально виданим законом Луї Наполеон Бонапарт був проголошений «імператором французів» під ім’ям Наполеона ІІІ. Розпочався період Другої імперії (1852—1870 рр.).

Паризька комуна 1871 р. Зі встановленням Другої імперії справжнім господарем Франції стала фінансова і промислова буржуазія. Відбувається концентрація капіталу і створення монополій. Виникнення великих заводів та фабрик спричинило зростання чисельності і концентрації найманих робітників, у середовищі яких поширювалися ідеї рівноправності, справедливості, демократії, республіканської форми правління. Намагаючись приборкати робітничий рух, уряд організував над його лідерами низку гучних судових процесів. Це ще більше загострило відносини між підприємцями і робітниками. Антиурядові виступи проходили один за одним. На їх придушення уряд Наполеона ІІІ був змушений кинути війська.

Політична недалекоглядність та авантюризм уряду призвели до втягнення Франції у війну з Пруссією (1870 р.). Французька армія зазнавала поразки за поразкою аж поки не відбулася Суданська катастрофа, котра завершилася повним розгромом французької армії і полоном Луї Наполеона.

4 вересня 1870 р. збройні загони Національної гвардії проголосили Францію республікою. Скориставшись по­літичним хаосом, до влади прийшли діячі буржуазно-ліберальної опозиції із Законодавчого корпусу, які перебували у Версалі. А тим часом у Парижі створюється Центральний комітет національної гвардії, який став діяти незалежно від уряду, набувши статусу військово-революційного комітету.

У січні 1871 р. уряд укладає з Прусією перемир’я, призначає вибори до Національних зборів з тим, щоб домогтися від парламенту згоди на підписання принизливого миру з німцями. Одночасно з цим військова рада на чолі з новим прем’єр-міністром Тьєром прийняла рішення силою зброї придушити бунтівний Париж. 18 березня 1871 р. розпочався наступ урядових військ на столицю, однак більша їх частина перейшла на бік повсталих. У результаті влада перейшла до рук ЦК Національної гвардії, який негайно оголосив вибори до Ради Паризької Комуни.

18 березня 1871 р. Рада Паризької Комуни була проголошена найвищою державною владою. У прийнятій наступного дня декларації «До французького народу» держава проголошувалася республікою. Комуна відкинула принцип по­ділу влади і створила своєрідний тип державної організації — Раду Комуни, яка зосередила в своїх руках як законодавчу, так і виконавчу владу. Її декрети і розпорядження виконували комісії, кожна з яких відала функціями колишніх міністерств. Однак така структура державного апарату мала серйозні недоліки. Була відсутня централізація управління, в комісіях не існувало постійного голови чи робочої групи, відповідальної за прийняті рішення.

Паризькою комуною було скасовано поліцію, знищено жандармерію, а порядок підтримували пролетарські батальйони Національної гвардії. Зазнала ліквідації стара судова система, і був створений новий судовий апарат з виборними суддями. Проголошувалося демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, свобода захисту. Одночасно застосовувалися заходи репресивного характеру, наслідком яких став терор щодо безвинних осіб.

Паризька Комуна проіснувала всього 72 дні. Вона зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагативши його новими державницькими і правовими інститутами. Разом з тим, Комуну не можна розглядати як певну еталонну модель самоуправління народу, як це нерідко робилося у радянській історіографії. Слід взяти до уваги короткочасність її існування, особливі екстремальні умови перебування її при владі, невелику територію, на якій виборював своє майбутнє революційний Париж.