Державний устрій Арабського халіфату

Джерела та система мусульманського права. Як правова система, мусульманське право (шаріат[31]) виникло і оформилося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світового значення. Подібно до римського права, воно розвивалося разом з державою — від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VІІ ст. (за часів пророка Мухаммеда) до величезної імперії. Значення мусульманського права полягає в тому, що після падіння Арабського халіфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло «другого життя» — було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер.

По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери сус­пільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над немусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками.

Джерела права. Найважливішим джерелом шаріату був «Коран». У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Мухаммеда із настановами з правових пам’яток Стародавнього Сходу та звичаями доісламської Аравії. «Коран» складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VІІ ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить 114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 — містять приписи щодо правил поведінки мусульманина[32] і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми.

Положення «Корану» мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо окремих конкретних випадків. Це — свідчення низької юридичної техніки правотворця і впливу на право соціонормативних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато установлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкладається.

Іншим джерелом мусульманського права була «Сунна» («Священний переказ») — додаток до «Корану». Вона складається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам’яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона датується ІХ ст., коли були складені перші шість ортодоксальних збірників цього джерела. «Сунна» містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримуються «Сунни», називаються сунітами (всі інші — шиїти).

«Іджма» як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нараховується більше 100), а пізніше — найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого характеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту «Корану» і «Сунни», з іншого — тут містилися формулювання правових норм, які не були пов’язані з Мухаммедом. Вони набували обов’язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювалися правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку суспільних відносин у завойованих арабами країнах.

Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у «Фетві». Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама «Фетва» більше нагадує збірники судових рішень.

Збірник норм, які передбачали вирішення правових питань за аналогією, мав назву «Кияс». Це одне із найсуперечливіших джерел мусульманського права. «Кияс» твердив так: правило, яке встановлено в «Корані», «Сунні» або «Іджмі», може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за аналогією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від теологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкретизм. Водночас в руках мусульманських суддів «Кияс» нерідко ставав знаряддям суддівського свавілля.

Адат — звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність враховувати специфіку певного регіону імперії.

Чисто світське право, звільнене від релігійної оболонки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які являли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти стосувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням.

Шаріат — це досить розвинена, хоча і своєрідна, система феодального права. Мусульмани-юристи викладали право зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвропейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходити із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути.

Регулювання майнових відносин. У мусульманському праві відсутній поділ на речове та зобов’язальне право. Суб’єктом права вважався лише один Аллах, а мусульманин розглядався як носій встановлених Аллахом обов’язків. Виходячи з цього, поняття правоздатності мусульманські правники обходили стороною, а в центрі їхньої уваги перебувала дієздатність особи. Дієздатною була повнолітня людина (повноліття встановлювалося за рішенням суду), яка перебувала «у здоровому глузді» (тобто не була божевільною, слабоумною чи п’яною).

Майнове право було ледве розроблене мусульманськими законодавцями. Особливу категорію у майнових правах займали речі, які не могли перебувати у власності мусульманина. Це — невідчужувані речі. До них, насамперед, належала земля. В основі питання поземельної власності знаходилася теорія, відповідно до якої земля є надбанням божим, а право розпорядження нею належить наміснику бога на землі, тобто імаму-халіфу. Він може передавати землю у приватні руки із зобов’язанням сплачувати податки за неї. Завойована в інших державах земля є недоторканною для приватних осіб і передається на користь усього мусульманського суспільства. Завойовані землі можуть передаватися окремим особам, зокрема як винагорода за службу, однак лише на праві користування (іноді — довічного), але не на праві власності.

Не визнавалася власність мусульман і на так звані «нечисті» речі (вино, свинина, книги, що суперечать вченню ісламу, зображення богів, картини тощо).

Способами набуття права власності були: загарбання речей, успадкування майна, знахідка речі та перехід речей за договором. Щодо останнього, то досить поширеними були договори купівлі-продажу, найму, дарування, позики, зберігання, оренди, товариства тощо. Не визнавалися договори, укладені шляхом обману, помилково чи шляхом насильства. У такому випадку договори не тільки визнавалися недійсними, але й всі сплачені на їх основі грошові суми чи речі повинні бути негайно повернуті назад.

Праву приватної власності приписувалося божественне походження. Воно розглядалося як постійне та необмежене. Таке твердження виходило з настанов «Корану». Особливий правовий режим мали землі, які складали первісну територію мусульманської релігійної общини (Мекка та прилеглі до неї території). Там дозволялося проживати лише мусульманам, заборонялося рубати дерева, брати землю, займатися мисливством тощо.

На відміну від Західної Європи, феодальна власність не мала ієрархічної структури і не була пов’язана з умовами служби. Вона посідала другорядне місце у порівнянні із державною та общинною власністю.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб за мусульманським правом вважався договором подібно до торговельних угод. Причому жінка не була стороною в договорі, а вважалася предметом договору. Тому при укладенні шлюбного контракту жінка повинна мати представника в особі свого опікуна. Однак формально при укладені шлюбу згода сторін, зокрема і нареченої, передбачалася.

Шаріат розрізняв три види шлюбу: а) постійний; б) тимчасовий; в) шлюб з невільницею.

Постійний шлюб міг бути укладений одночасно з чотирма жінками. Кожній своїй майбутній дружині жених повинен був виділити особливе майно, і за відмови з нею одру­житися він втрачав його половину. Кожна з чотирьох дружин мала право на своє утримання, окреме житло та прислугу. Перешкодою до укладення чи перебування у шлюбі вважалися близькі родинні стосунки, свояцтво, прокляття жінки, яка була звинувачена в перелюбі, ідоло­­поклоніння. Шлюб укладався у письмовій формі, а шлюбний акт складався суддею (кадиєм) і підписувався двома свідками чоловічої статі.

Тимчасовий шлюб дозволявся лише шиїтам (членам особливої релігійної секти). При його укладенні визначався термін дії шлюбу. Народжені в такому шлюбі діти вважалися законними і успадковували майно нарівні з іншими спадкоємцями. Але дружина не набувала спадкових прав.

Шлюб з невільницями шаріат дозволяв особам, які не мали достатніх засобів для утримання дружини чи дружин з числа вільних осіб. Діти від такого шлюбу вважалися законними, а жінка-невільниця після смерті чоловіка автоматично отримувала свободу.

Що стосується розлучення, то воно допускалося, зазвичай, з волі чоловіка. В усякому разі, чоловік не був зобов’язаний пояснювати приводи до розірвання шлюбу, а мав лише сплатити своїй колишній дружині певну визначену суму. Мусульманське право визначало розлучення чотирьох видів: 1) без пояснення причин, шляхом проголошення чоловіком певних фраз (наприклад тричі промовити слово «талак» або сказати «ти відлучена»); 2) покупкою дружини розлучення у свого чоловіка; 3) розірвання шлюбу кадиєм (суддею) з ініціативи дружини, якщо її чоловік не виконує своїх подружніх обов’язків, має фізичні вади, не виділяє їй достатніх засобів на існування, жорстоко поводиться з нею; 4) розлучення внаслідок взаємного прокляття. Прокляття проголошується чоловіком перед суддею, коли він вважає, що дитина його дружини є наслідком порушення нею подружньої вірності, але він не може надати для цього переконливі докази. Жінка зі свого боку теж може таким самим чином доводити клятвою брехливість таких звинувачень. У такому разі шлюб розривається остаточно і безповоротно, оскільки при розлученні іншими способами шлюб міг бути укладений повторно.

Після розлучення жінка повинна була впродовж трьох місяців перебувати в будинку свого колишнього чоловіка, щоб визначилося, чи не вагітна вона. Народжені у шлюбі діти залишалися з батьком.

Спадкове право. Мусульманські юристи надавали спадковому праву особливого значення. При цьому вони нерідко посилалися на слова пророка, який радив: «Вивчайте розділ спадкування, в ньому знаходиться половина знань усього права». Спадкове мусульманське право відрізнялося від європейського тим, що воно передбачало успадкування лише майна і прав померлого, у той час як європейське право, базуючись на стародавньоримському праві, передбачало успадкування як прав, так і обов’язків померлого, його активів і пасивів.

Розрізнялося два види спадкування: за законом і за заповітом. Заповідати можна було лише третину майна. Регулювалася черговість успадкування майна спадкоємцями за законом. При цьому спочатку спадкоємцями ставали особи чоловічої статі, що поділялися на 14 черг, а тоді лише могли вступити в права спадкоємців особи жіночої статі, що поділялися на 9 черг. Кожен із спадкоємців мав право лише на певну частку в спадковому майні. Успадковувана частка жінок була вдвічі меншою, ніж чоловіків. Позбавлялися права на успадкування майна: невірні, оскільки вони не можуть за жодних обставин успадковувати будь-яку власність правовірного; розлучене подружжя; особи, які стали причиною смерті спадкодавця.

Кримінальне право. Норми кримінального права були найархаїчнішими в шаріаті. Загальне поняття злочину було відсутнє, недостатньо розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом’якшували чи посилювали вину, рецидив. Була узаконена кровна помста. Кожен, хто уб’є чи смертельно поранить когось, повинен бути вбитий, якщо тільки найближчі спадкоємці вбитого не погодяться простити йому, надаючи можливість відкупитися грошовою сумою. Правило кровної помсти застосовувалося також при нанесенні ран за заздалегідь продуманим планом. У такому разі винного присуджували до сплати штрафу. Але кровна помста не застосовувалася стосовно особи чоловічої статі за поранення, нанесене жінці, а також вільної людини за нанесену рану рабові. Проте вона застосовувалася до мусульманина за поранення ним невірного.

Мусульманські правознавці поділяли злочини на три групи.

До першої належали такі, які порушували вказівки самого Мухаммеда. Вони тлумачилися як посягання на «права Аллаха». Тут не допускалося прощення. Сюди належали: богохульство (каралося смертною карою); злочин проти громадського порядку — бунт (карався смертю); опір державним властям (карався тяжкими покараннями, включаючи і смертну кару); крадіжка (передбачала покарання калічницького характеру — відрубування правої руки а при рецидиві — відрубування лівої руки); розбій (відрубування руки); вбивство в розбої (каралося відрубуванням голови чи повішенням); віровідступництво (позбавлення громадянських прав і смертна кара); вживання спирт­них напоїв (каралося 40 ударами батога), перелюб чи брехливе звинувачення в перелюбстві (каралися побиттям камінням).

Другу групу складали протиправні дії, які розглядалися як посягання на окремих осіб. Як вже зазначалося, при навмисному вбивстві акт кровної помсти мав узаконений характер. Якщо хтось без умислу вбив чи смертельно поранив іншого, то мусив відпустити на волю раба-мусульманина або поститися протягом двох місяців і, крім цього, сплатити спадкоємцям вбитого викуп, котрий міг бути відстрочений на три роки. «Коран» передбачав застосування принципу таліона за нанесення ран чи каліцтва. Вбивство і нанесення ран не каралися, коли вони здійснювалися при захисті себе, свого майна або життя чи майна інших осіб. Іншими словами, злодія можна було безкарно вбити на місці злочину, якщо той не встиг втекти або був малолітнім чи божевільним. Мала місце колективна відповідальність членів общини, жителів міста, власника земельної ділянки за вбивство за тих обставин, коли вбивця був невідомий.

Злочини першої та другої групи тягли за собою фіксовані та суворі покарання: від смертної кари шляхом повішення, четвертування, утоплення, закопуванням живим у землю до калічницьких покарань і різних форм ув’язнення (у в’язниці, в мечеті чи домашнє ув’язнення).

Третю групу складали дії, які не розглядалися як карні в період становлення Халіфату, а тому про них не йдеться в основних джерелах шаріату. Такі правопорушення стали розглядатися як кримінальні пізніше, в міру того, як майнова і владна верхівка намагалася закріпити існуючий суспільний порядок. До них належали: несплата державних податків, недотримання посту, легкі тілесні ушко­дження, обман на ринку, розтрата державних коштів, азартні ігри, бродяжництво, дезертирство під час бою, брехливі свідчення тощо. Покарання за ці та інші правопорушення визначалися тлумаченнями правознавців-теологів чи суддів і були досить різноманітними. Вони мали яскраво виражений класовий характер.

Судовий процес мав, зазвичай, звинувачувальний характер. Справа порушувалася зацікавленими особами, за винятком злочинів, спрямованих проти держави та її органів чи представників. Судові справи розглядалися публічно, як правило, в мечеті, де могли бути присутні всі бажаючі мусульмани. Сторони вели справу самостійно, без участі адвокатів. Судове представництво допускалося лише в цивільних справах, які повинні були вирішитися в одному засіданні. Процес проходив усно, хоча у деяких цивільних справах згодом стали практикуватися судові протоколи.

Основними судовими доказами були: власне визнання вини, показання свідків, клятви. Особливістю судочинства за шаріатом було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безапеляційне. У випадку виявлення нових фактів суддя міг переглянути власне рішення, що відкривало простір для суддівської сваволі, підкупу суддів та зловживань.

Формальна оцінка доказів була панівною у судочинстві. Так, повним доказом у справі вважалися показання двох шановних свідків-мусульман. Показання жінок приймалися як половинні докази. При відсутності достовірних чи переконливих доказів застосовувалася клятва, а визнання вини обвинуваченим, дане ним у повній свідомості, роз­глядалося як переконливий доказ.

Таким чином, мусульманське право, невід’ємно пов’язане з вченням Мухаммеда — ісламом, є за своєю суттю досить консервативною та закостенілою правовою системою доби феодалізму. Будь-які спроби його реформи наштовхувалися на шалений опір ортодоксальних ісламістів і рішуче придушувалися. Воно було і залишилося юридичною основою принизливого становища жінки в мусульманському світі. Крім того, шаріат став основою для релігійного, соціального та національного пригноблення народів, що входили до складу Арабського халіфату.

Золота Орда: утворення, розвиток, державність і право. Монголо-татарська ранньофеодальна держава утворилася на початку ХІІІ ст. і характеризувалася сильною військовою організацією. Вождь одного з монгольських племен Темучин, підкоривши інші племена, у 1206 р. на курултаї (зібранні родової аристократії) був обраний ханом під іменем Чингіс-хана. Головною метою держави стала широкомасштабна завойовницька політика. Війна заради грабіжництва стала одним із джерел збагачення кочової аристо­кратії. Другою причиною завойовницької політики було намагання правлячої верхівки шляхом перетворення країни на військовий табір та постійного пограбування чужих народів приглушити внутрішні суперечності давньомонгольського суспільства. Однак завоювання не тільки не принесли відчутних вигод для більшості монгольських племен, але й ослабили державу. Монголія продовжувала залишатися відсталою ко­чівницькою країною.

За часи правління Чингіс-хана та його наступників був підкорений Китай, Середня Азія, Кавказ, Східна Європа, зокрема найбільша та найсильніша на той час східноєвропейська феодальна держава — Київська Русь. Грабіжницькі походи завойовників, котрі перетворили багаті, процвітаючі країни на пустелі, мали тяжкі наслідки для поневолених народів, особливо Стародавньої Русі. Саме героїчна боротьба давньоруського народу послабила наступальні сили загарбників і врятувала від розгрому європейську цивілізацію. Монголо-татарська навала прискорила процес формування на руїнах Київської Русі двох державницьких центрів — північно-східного, де згодом виникла держава російського народу — Московське царство[33], і південно-західного, на теренах якого ще в 1199 р. було утворено Галицько-Волинське князівство, яке стало правонаступником Київської Русі і продовжило державницьку традицію українського народу.

Величезна імперія Чингіс-хана була охоплена внутрішніми суперечностями. Ще за свого життя її правитель розділив країну між чотирма синами. Старшому синові Джучі дісталися землі, котрі були найвіддаленішими від Монголії, — від Іртиша до причорноморських степів і Криму, Кавказ і Середня Азія. За часів правління внука Чингіс-хана Батия тут в 30—40-х роках ХІІІ ст. утворилася держава Золота Орда зі столицею — містом Сарай у нижній течії Волги.

Свого найбільшого розквіту Золота Орда досягла у другій половині ХІІІ ст.—на початку ХІV ст. Саме за цих часів складається її військовий та адміністративно-судовий державний апарат, а державною релігією стає іслам. У 60-х роках. ХІV ст. Золота Орда впадає у смугу усобиць, які призвели до руйнації держави. Перемога литовсько-руського війська над татарами на Синій Воді у 1362 р. і московського війська на Куликовому полі у 1380 р. призвели до зруйнування Золотої Орди як держави. Вона розпалася на кілька улусів (самостійних державних утворень). У 20-х роках ХV ст. з її складу остаточно виділилося Сибірське ханство, в 40-х роках — Ногайська орда, у 1438 р. — Казанське ханство, у 1433 р. — Кримське[34], а згодом — Казахське, Узбецьке, Астраханське ханства. Остаточна загибель Золотої Орди як держави припадає на початок ХVІ ст.

У суспільній організації Золотої Орди чітко проглядається система сюзеренітету-васалітету. Великі феодали (темники, тисячники) володіли становою власністю — землею, пасовиськами, худобою. Від них залежали дрібніші феодали (сотники, десятники).

На вершині феодальної ієрархії знаходилася кочова аристократія — ханська династія. Другу групу панівного класу складали беки і найони, які належали до великих феодалів. До третьої групи феодалів входили тархани — власники середнього достатку. Останню групу складали дрібні служилі феодали — нукери.

Феодально залежне населення складалося із кочівників (карачу), землеробів та міських жителів.

На дні соціальної ієрархії знаходилися раби, кількість яких у державній та приватній власності була величезною.

За формою правління Золота Орда була ранньофеодальною монархією з примітивною структурою державного апарату і наявністю численних пережитків родоплемінних відносин. На чолі держави стояв хан. Його оточувала верхівка кочової аристократії, яка спрямовувала і контролювала діяльність глави держави. Це вказує на те, що влада хана не була необмеженою, хоча деспотичні форми і методи правління йому були притаманні.

Впливовим органом державної влади був курултай — з’їзд феодальної знаті, який скликався для вирішення найважливіших питань життя країни (вибори хана, організація військових походів, укладення міждержавних договорів тощо). Його скликання, зазвичай, приурочувалося до релігійних свят. Це був дорадчий орган при ханові. Характерним в його роботі було те, що на ньому були присутні і брали участь у роботі жінки-аристократки.

Центральними органами галузевого управління були дивани (канцелярії).

Провідне місце серед чиновницького апарату посідав візир — номінальний глава уряду, якому підпорядковувалися різні відомства та судовий апарат. Серед найвищих посадових осіб перебували чотири улусних еміри (управителі). Старший з них — беклярибек — був головнокомандуючим військами і вважався першою особою в державі після хана.

Принципом управління була десяткова система, в основі якої знаходилася військова організація: командирами десятитисячних загонів були темники, які одночасно воло­діли адміністративними та судовими функціями. Їм підлягали, відповідно за ієрархією тисячники, сотники і десятники. Місцевими правителями були баскаки зі своїми канцеляріями і штатом чиновників. Вони наглядали за порядком в країні, сплатою данини та виконанням інших повинностей на користь держави.

Право. Джерелами права Золотої Орди були: а) грамоти, ярлики та розпорядження золотоординських ханів; б) Велика Яса — збірник старомонгольських законів та звичаїв; в) «Сокровенне сказання» — зібрання звичаїв та нормативних актів пізньофеодального періоду; г) закони шаріату; ґ) звичаєве право.

Усім правовим джерелам був притаманний синкретизм права. Зокрема, Яса погрожувала суворою карою тим, хто стрибав через вогонь, стіл, чашку, хто прав одяг або повертався по тій самій дорозі, по якій від’їздив. Під страхом смерті заборонялося проходити по тому місцю, де була ставка хана, опускати у проточну воду руку.

При успадкуванні майна старший син отримував більшу частку спадку, а юрта і домашні речі, худоба переходили до молодшого сина, який, одружившись, жив із батьками. Викуп нареченої був обов’язковим.

Кримінальне право відзначалося надзвичайною жорстокістю. Найменше порушення законів чи звичаїв каралося смертною карою (простою чи кваліфікованою). Крадіжка коня каралася десятиразовою компенсацією. За відсутності коней злодій розплачувався своїми дітьми, а коли і їх не мав — власною головою. За дрібні крадіжки передбачалися тілесні покарання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Зазначте характерні риси формування державності у арабів.

2. Які чинники обумовили розквіт, занепад, розпад і загибель Арабського халіфату?

3. Чим відрізнявся суспільний устрій Арабської держави від устрою європейських феодальних держав?

4. Яка форма правління була притаманна Халіфату?

5. Назвіть та охарактеризуйте органи влади та управління Арабської держави.

6. Зазначте риси мусульманського права.

7. Назвіть та дайте характеристику джерел мусульманського права.

8. Розкрийте процес регулювання майнових відносин за шаріатом.

9. Шлюбно-сімейне та спадкове мусульманське право.

10. На які групи поділяло злочини право Арабського халіфату? Дайте їм характеристику.

11. Розкрийте процес формування та розвитку держави монголів.

12. Суспільно-політичний устрій Золотої Орди.

13. Розкрийте джерела та риси права Монгольської держави.

Тести-тренінги

1. Розпад Арабського халіфату на окремі держави мав своїм наслідком те, що халіф:

а) вважався номінальним главою держави;

б) став лише духовним главою мусульман;

в) зосередив найвищі судові функції;

г) був координатором дій місцевих правителів.

2. Права і привілеї представників панівного класу Арабської держави:

а) не регламентувалися мусульманським правом;

б) детально регламентувалися нормами права держави;

в) залежали від ступеня наближеності до Мухаммеда;

г) визначалися родовитістю походження феодала.

3. Центральними органами державного управління Арабського халіфату були:

а) канцелярії еміра;

б) дивани;

в) колегії шейхів;

г) міністеріали.

4. Істинні мусульмани були зобов’язані сплачувати одну сорокову частку доходів від нерухомості на:

а) підтримку бідних верств населення;

б) будівництво мечетей та інших культових споруд;

в) озброєння армії;

г) утримання почесної охорони халіфа.

Третій модуль

Історія держави і права Нового часу

Тема 5. Виникнення буржуазної держави і права

1. Громадянське суспільство як історичний етап у розвитку людської цивілізації.

2. Основні тенденції розвитку буржуазної держави.

3. Загальна характеристика буржуазного права.

 

Література: 1 (с. 309—312; 408—410; 420—421); 2 (т. 2, с. 3—58; 269—297); 3 (с. 219—245); 4 (с. 445—481); 6 (т. 2, с. 1—24); 7 (с. 161—179); 8 (с. 279—293); 9 (с. 169-178); 10 (с. 305—332); 11 (с. 282—305); 12 (с. 154—170); 13 (с. 244—267); 14 (с. 247—271).

 

Становлення громадянського суспільства[35] в державах Європи і Америки розпочинається із середини ХVІІ ст., коли західна цивілізація вступає у нову епоху, яку прийнято називати Новим часом. Її зміст характеризується якісно новим станом людського суспільства, яке за своїм соціально-правовим характером стає громадянським.

З історичної точки зору громадянське суспільство як певна форма життєдіяльності людини прийшло на зміну станово-кастовому суспільству, котре домінувало у рабовласницьку та феодальну епохи. На відміну від попереднього, громадянське суспільство засноване на визнанні правової рівності людей. Вперше у багатовіковій історії всі люди, незалежно від їхнього соціального похо­дження і становища, професії чи роду занять, юридично були визнані рівними учасниками громадського життя. Соціальними суб’єктами цього сус­пільства стають громадяни (звідси і походить назва цього етапу в історії людства), які мають не тільки обов’язки, але й низку за­кріплених законом і визнаних державою прав і свобод.

Докорінні перетворення цього часу відбулися під впливом нерозривно пов’язаних міх собою соціально-економічних, політичних та ідеологічних процесів, котрі здійснили переворот у свідомості людей, створили відповідну систему цінностей нового суспільства.

До них, у першу чергу, слід віднести урбанізацію — небувале зростання міст, які вперше за всю історію людства одержали економічну перевагу над селом, відсовуючи останнє на задній план як в економічній, так і в політичній сфері. Бурхливий розвиток міст, що розпочався ще за доби Середньовіччя, породив так званий «третій стан», соціальну основу якого складали буржуа — міська майнова верхівка. На відміну від середньовічного ремісника, цеховика, буржуазія втрачає тісний зв’язок зі своїм колишнім станом і відчуває себе часткою більшої спільноти — класу чи нації. Як головна зацікавлена верства у загальному русі за зрівняння свобод, особистої і майнової недоторканності, охорону приватної власності, буржуазія, по суті, очолила рух за встановлення безстанового (громадянського) сус­пільства.

Серед процесів економічного характеру, котрі вплинули на становлення сучасного суспільства, варто назвати індустріалізацію — постійно зростаюче використання у виробництві машин, початок якому поклав промисловий переворот в Англії у другій половині ХVІІІ ст. Перехід від мануфактурного до промислового виробництва з використанням машин і сучасних механізмів та технологій означав вирішальну зміну не лише у матеріальних умовах життя людини. Люди західної цивілізації стають першовід­кривачами у різних галузях промислового прогресу, вони менш залежні від природи і, що особливо важливо, людина нової епохи вже інакше дивиться на суспільство і природу, по-іншому ставиться до держави і права, вважаючи, що їх можна, а іноді і вкрай необхідно, видозмінювати.

Появі нового мислення сприяло поширення нових суспільно-політичних ідей, які об’єктивно обґрунтовували неминучість становлення нового суспільства. На перших порах такі ідеї мали релігійне обрамлення (наприклад пуританізм в Англії). Але вже у ХVІІІ ст. антифеодальна ідеологія набуває світського характеру. Французьким мислителям доби Просвітництва — Вольтеру, Монтеск’є, Руссо — вдалося у концентрованій формі викласти головні ідеї передової політичної думки того часу. Масова свідомість і культура зазнають неабиякого впливу знань про природу і суспільство, поширення грамотності і засобів комунікацій.

Не можна обійти увагою і такий чинник, як демократизація політичного життя. Ідеї мислителів-просвітителів «розкрили очі» на ставлення людей до державної влади. Вона надзвичайно швидко позбавляється в очах людей свого божественного ореолу. Її сприймають раціонально, про неї судять за результатами її діяльності. Зник страх перед нездоланною силою державного монстра. Зовсім не випадково епоха Нового часу принесла у країни вітер революцій — свідомих спроб насильницьким шляхом перевлаштувати світ.

Всі ці передумови сприяли появі соціального ідеалу нового суспільства, де людина визнається вищою соціальною цінністю, де гарантується та забезпечується економічна, ідеологічна та політична свобода громадян. Цей ідеал, котрий сформувався на зорі Нового часу, став основним змістом нової епохи, яку цілком справедливо називають епохою громадянського суспільства.

Процес становлення громадянського суспільства відбувався нерівномірно. В авангарді руху за побудову безстанового суспільства йшли розвинуті країни західної цивілізації — Англія, Франція США. Із запізненням більш як на 100 років до них приєдналися країни західної та східної цивілізацій — Німеччина, Австрія, Італія, Японія, Китай, Туреччина та ін. Після Другої світової війни цей рух охоплює інші країни світу, зокрема і колишні соціалістичні держави.

Досвід будівництва громадянського суспільства нараховує століття. Залежно від ступеня наближеності фактичного стану суспільства до його соціального ідеалу, епоху громадянського суспільства можна поділити на два етапи: а) формування основ громадянського суспільства (середина ХVІІ— середина ХХ ст.); б) розвиток громадянського суспільства на власній основі (середина ХХ—початок ХХІ ст.).

Початок першому етапові будівництва громадянського суспільства поклала англійська революція середини ХVІІ ст., французька та американська революції кінця ХVІІІ ст. Основною зацікавленою силою руху до безстанового (громадянського) суспільства була буржуазія. Тому суспільство післяреволюційного періоду стали називати «буржуазним». З цього часу і до середини ХІХ ст. буржуазія як економічно найсильніший і політично організований клас виступила в боротьбі з феодалізмом виразником інтересів усього суспільства, виконавши тим самим свою революційну роль.

Але, ставши «на ноги», зміцнивши своє економічне і політичне становище, буржуазія відступає від розуміння соціально справедливого суспільства. Вона звужує його до формальної та юридичної рівності членів цього суспільства. Такий класовий егоїзм зазнав жорсткого протистояння з боку більшості — робітників, селянства, інших соціальних верств, які домагалися не тільки формально-юридичної, а й реальної економічної та соціальної рівності. Як наслідок — майже століття світ потрясали революції та війни.

На другому етапі розвитку громадянського суспільства (доба після Другої світової війни) заможні класи були змушені рахуватися із загальнонаціональними інтересами, йти на компроміс задля відвернення нових революцій і громадянських воєн. Післявоєнний час — це доба завершення процесу формування основ громадянського суспільства і максимального наближення його до свого соціального ідеалу. Найважчим у втіленні на практиці теоретичної моделі громадянського суспільства є задоволення різноманітних матеріальних і духовних інтересів громадян. У свій час Г. Гегель зазначав, що громадянське суспільство нагадує поле бою: там один інтерес постійно зіштовхується з іншим.

Громадянське суспільство не може самостійно перебороти соціальні конфлікти і тому потребує створення спеціального інституту, який був би спроможним примирити роз­різнені інтереси. Таким інститутом виступає держава, яка покликана за допомогою права сприяти подоланню конфліктів і забезпечити оптимальні умови для нормальної життєдіяльності суспільства.

Основні тенденції розвитку буржуазної держави. Громадянське суспільство сприяло появі якісно нового типу держави. На зміну «поліцейській державі» доби феодалізму, котра характеризувалася детальною регламентацією суспільного життя, тотальним державним контролем за населенням, широкими повноваженнями адміністративно-поліцейських органів, приходить «правова держава». Її змістом і призначенням був захист прав людини, дарованих їй природою. Забезпеченню цих прав громадян мав слугувати спосіб розподілу владних повноважень верховної влади в державі: поділ влади на гілки та їх рівновага.

Зрозуміло, перехід від «поліцейської» до «правової» дер­жави був непростим і досить тривалим. До середини ХІХ ст. держава поступово перетворюється на ліберальну, коли їй, за образним висловом Л. М. Бостан та С. К. Бостан[36], відводилася роль «нічного охоронця» підприємницької діяльності буржуазії. Мається на увазі, що вона здійснювала лише охоронні функції, не втручаючись у приватноправові відносини.

На той час ідея правової держави включала в себе захист суспільства і особи від державної влади, всесильної державної машини. Як мінімум, ставилося завдання — домогтися нейтральності держави у суспільних відносинах. Адже як при рабовласництві, так і при феодалізмі держава ви­ступала цілком на боці правлячих верств, як карально-охоронна сила існуючого ладу.

Із середини ХІХ ст. до охоронної функції держави додаються (щоправда, зі значними обмеженнями) соціальні функції. Поступово долається негативне ставлення до держави як до інституції, що протистоїть людині. До її обов’язків долучається забезпечення соціально зорієнтованої економіки, залагодження соціальної нерівності. Вперше громадянське суспільство надає громадянам можливість впливу на державну владу через участь у роботі представницьких установ парламентського типу.

Після Другої світової війни, коли громадянське суспільство досягло відповідного рівня зрілості, держава набуває «соціального» обличчя. Сучасна соціальна держава повинна забезпечувати кожному громадянину гідні умови життєдіяльності, соціальну захищеність, участь в управлінні виробництвом, а в ідеалі — однакові життєві шанси і можливості для реалізації себе як особистості.

Форми держави. За своєю формою держава старого суспільства була абсолютною централізованою монархією з унітарною формою територіального устрою. Свого часу вона відіграла позитивну роль у суспільному прогресі, у формуванні буржуазних націй. Але якщо сама форма державно-територіального устрою задовольняла потреби «третього стану» (буржуазії), то форма правління і особливо політичний режим вступили у суперечність з інтересами більшості населення. Недемократичні, часом деспотичні, форми і методи, якими монархічні структури здійснювали свою владу, призвели до того, що абсолютизм став оплотом, символом і водночас виразником усього застарілого, консервативного, антинародного.

У боротьбі з абсолютною монархією встановлювалися принципи народного правління:

— верховенство законодавчих органів, які базувалися на народному представництві (парламент, конгрес, сейм);

— поділ влади в державі та їх взаємна рівновага.

У країнах, де не вдалося цілком усунути старі класи, в першу чергу, дворянство, від влади або де значні їх прошарки поповнили ряди буржуазії, формується правлячий союз дворянства і буржуазії. Політичним відображенням його стає дуалістична монархія (Англія) або конституційна монархія (Франція). Подальша політична боротьба, яка нерідко супроводжувалася революціями (Франція) призвела до перетворення дворянсько-буржуазної на буржуазну парламентську монархію (Англія) або республіку (Франція).

По-іншому формувалася буржуазна державність США, яка починалася фактично «з чистого листа» (за відсутності стійких феодальних відносин). Тут державні форми з самого початку ґрунтувалися на трьох основних принципах: республіканізмі, федералізмі та демократизмі. Той факт, що в інших країнах (зокрема континентальної Європи) ці принципи взяли гору лише через багато років, говорить про суперечливий характер їх соціально-економічного і полі­тичного розвитку.

Після Другої світової війни республіка стає панівною формою правління у більшості країн світу.

Основною тенденцією розвитку форми державно-територіального устрою стало домінування унітаризму, котрий зміг пристосуватися до потреб нового суспільства. Свідченням цього є його конституційне закріплення в багатьох країнах світу. Федерація, котра найбільше відповідає внутрішньому змістові громадянського суспільства, оскільки саме вона більшою мірою дозволяє забезпечити фактичні права і свободи громадян на місцевому рівні, дотепер не одержала значного поширення у світі.

Одночасно продовжує існувати і така архаїчна форма державно-територіального устрою, як імперія. У своєму класичному вигляді імперії, успадковані від станово-кастової епохи, прийшли до свого закономірного фіналу і розвалилися після закінчення Першої світової війни (Російська, Німецька, Австро-Угорська, Османська). Інша, завуальована, імперія проіснувала аж до 60-х рр. минулого століття. Йдеться про величезні колоніальні імперії в Азії та Африці, що продовжували існувати за фасадом таких уні­тарних і демократичних держав, як Франція і Велико­британія.

В епоху громадянського суспільства змінюється значимість елементів форми держави. На відміну від попередньої епохи, форма реалізації державної влади стала більше залежати не так від форми правління, як від форми по­літичного режиму. На цьому тлі у державно-політичне життя надовго входить протистояння демократизму і тоталітаризму.

Тоталітаризм, націлений на повну перебудову громадянського суспільства, став своєрідною «візитною карткою» історії ХХ століття. Пристосовуючись до умов окремих країн, він проявився у вигляді державності фашистсько-нацистського типу (Італія, Німеччина, Угорщина, Іспанія тощо) та більш поширеного комуністично-соціалістичного типу (СРСР, соціалістичні країни Східної та Південно-Східної Європи, Китай, Куба та ін.). Щодо останніх, то існування в цих країнах тоталітарних режимів було закономірним наслідком ідеології диктатури пролетаріату і соціалістичної перебудови суспільства.

Як показала історія, тоталітаризм виявився недовговіч­ним і був зруйнований або в результаті Другої світової війни, або в ході внутрішніх перебудовних явищ наприкінці ХХ ст. Але він сформував цілісний державно-правовий уклад з особливим деформуючим впливом на стан суспільства, його рудименти ще мають прояви у низці держав світу.

Загальна характеристика буржуазного права. Становлення громадянського суспільства, яке докорінно змінило державу, не могло не відобразитися на праві, незважаючи на його консерватизм і малу рухливість. Англійська і французька революції стали серйозним випробуванням на міцність правової надбудови суспільства, яке залишилося від Середньовіччя. Новий правовий порядок став ґрунтуватися на: а) визнанні загальної рівності всіх людей від народження; б) на рівності всіх громадян перед законом.

Оскільки новий правопорядок був зумовлений якісно новими суспільними відносинами — буржуазними, то і право нового типу стало визначатися як буржуазне право.

Нове становище особистості в суспільстві та державі, що склалося на початковій стадії громадянського суспільства, вплинуло на сутність права, яке стало будуватися на якісно нових принципах.

1. Принцип індивідуалізму. Він став відображенням розкріпачення особистості, її звільнення від станових, корпоративних, цехових та інших феодальних рамок. Це знайшло своє вираження вже в перших правових актах Великої Французької буржуазної революції, насамперед, у «Декларації прав людини і громадянина» (1789 р.), де головним суб’єктом права стає людина як особистість, її права та свободи. Права людини, відображені в юридичних документах (наприклад «Декларація незалежності» США, 1776 р.), стали розглядатися як природні, священні, невідчужувані. Вони підкріплювалися низкою гарантій прав громадянина у публічній і приватній сферах.

2. Принцип свободи. Йдеться про свободу не лише як виразника загальнолюдського гуманістичного ідеалу, а і як складової частини громадянського суспільства: економічні свободи, соціальні, політичні, релігійні тощо.

3. Принцип законності. З одного боку, це — рівність усіх перед законом, а з іншого — закон має виступати як регулятор всіх суспільних відносин. Він надає суспільству стабільності і відкидає будь-яке феодальне свавілля і беззаконня. Саме буржуазія прагнула створити суспільство, котре базувалося б на правопорядку. Вона потребувала стабільності, тому цей принцип став умовою не тільки реалізації політичних і громадянських прав, гарантією демо­кратичних інститутів влади, але й стабільності всього економічного життя.

4. Принцип верховенства права. Якщо раніше право народжувалося з настанов держави, а його творцями були правителі та їх оточення, то відтепер творцем права стає народ. Його суверенітет у цій сфері виявляється через представницькі законодавчі органи — парламенти.

Буржуазне право являє собою сукупність встановлених чи санкціонованих державою норм і правил поведінки, покликаних захищати основи буржуазного способу виробництва, в першу чергу — приватну власність, і регулювати суспільні відносини в державі.

У процесі свого становлення та розвитку буржуазне право набуло таких рис. По-перше, воно являло собою, насамперед, рецептоване право попередніх епох (рабовласницької та феодальної). Воно виникло не на порожньому місці, а сформувалося на підвалинах добуржуазних правових систем, які функціонували в суспільстві, котре вже знало і відносини приватної власності, і ринкові відносини, і досить високий рівень юридичної техніки. Тому значна частина норм середньовічного і навіть рабовласницького права (наприклад римського права) увійшла в оновленому вигляді до нового, буржуазного права. Від «старого» права було відкинуте лише те, що суперечило економічним, політичним та гуманітарним потребам нового суспільства або ускладнювало подальшу еволюцію самої правової системи.

По-друге, буржуазне право виникло у вигляді інтегрованих національних правових систем. Воно успішно подолало середньовічний партикуляризм, стало уніфікованим не лише в межах власних держав, а й увібрало в себе правові досягнення інших країн і народів. У результаті виникають і розвиваються інтернаціональні правові системи.

По-третє, право набуло характеру системи законодавства і системи права. У своєму зародковому вигляді така риса права зустрічається у станово-кастовому суспільстві. Тепер законодавство стало основним джерелом права, а його узгодження, удосконалення та кодифікація стають головними у правотворчій діяльності буржуазних держав.

По-четверте, відбувається організаційне оформлення галузей права. Поряд з такими «старими» галузями, як цивільне, кримінальне право, виникають нові, притаманні лише буржуазному періоду галузі: конституційне (державне), акціонерне, банківське, стразове, митне право та ін.

Набувши таких загальних рис на етапі переходу від станово-кастового до громадянського суспільства, буржуазне право продовжувало розвиватися. Поширення ринково-економічних зв’язків по всій земній кулі спричинило інтернаціоналізацію не тільки економічного, а й правового життя. Стала виявлятися тенденція подолання колишньої самоізоляції правових систем різних країн, посилення їх взаємодії, інтеграції та створення світових правових сімей.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Коли громадянське суспільство розпочало процес свого становлення?

2. Назвіть та дайте характеристику процесам, які кардинальним чином вплинули на формування громадянського суспільства.

3. У чому полягав соціально-правовий ідеал нового суспільства?

4. На які етапи можна поділити будівництво громадянського суспільства в цивілізованих державах світу? Дайте їм характеристику.

5. З чим образно порівнював громадянське суспільство Г. Гегель?

6. Проаналізуйте, як відбувався перехід від «поліцейської» до правової держави.

7. Назвіть принципи народного правління.

8. Що таке тоталітарна держава? Наведіть приклади.

9. Назвіть та охарактеризуйте принципи буржуазного права.

10. Дайте визначення буржуазного права.

11. Які риси притаманні буржуазному праву?

Тести-тренінги

1. Становлення громадянського суспільства в державах Західної Європи відбулося під впливом:

а) урбанізації;

б) поширення нових суспільно-політичних ідей;

в) демократизації політичного життя;

г) все разом узяте.

2. Які з названих соціальних верств були найзацікавленішими в побудові безстанового суспільства:

а) буржуазія;

б) селянство;

в) духовенство;

г) цехові ремісники.

3. Громадянське суспільство надавало громадянам можливість впливати на діяльність державної влади шляхом:

а) контролю її доходів і видатків;

б) участі в роботі представницьких установ парламент­ського типу;

в) періодичної звітності посадовців перед громадянами;

г) застосування імпічменту щодо високих урядовців.

4. Які з перерахованих принципів буржуазного права до нього не належать:

а) принцип індивідуалізму;

б) принцип незмінюваності суддів;

в) принцип законності;

г) принцип свободи;

ґ) принцип верховенства права.

Тема 6. Становлення та розвиток буржуазної держави в Англії

1. Англійська революція та її вплив на формування держави нового типу.

2. Формування конституційної монархії.

 

Література: 1 (с. 309—312; 408—410; 420—421); 2 (т. 2, с. 3—58; 269—297); 3 (с. 219—245); 4 (с. 445—481); 6 (т. 2, с. 1—24); 7 (с. 161—179); 8 (с. 279—293); 9(с.179-189); 10 (с. 305—332); 11 (с. 282—305); 12 (с. 154—170); 13 (с. 244—267); 14 (с. 247—271).

 

Причини та особливості англійської буржуазної революції.

Державно-правовий розвиток Англії в добу феодалізму у багатьох своїх рисах відрізнявся від країн континентальної Європи. Ці відмінності проявилися і в переломний момент історії держави, коли у ХУП ст.. вона пережила дві революції, які отримали назву ″Великий заколот″ і ″Славна революція″. У своїй ідеологічній основі революційні рухи ніби поверталися до часів Середньовіччя, відстоюючи лозунги церковної реформи, очищення релігії та створення незалежної від королівської влади церкви, відновлення ″старих і добрих звичаїв і вольностей″. А з іншого боку, англійська революція стала прообразом Великої Французької буржуазної революції. Саме вона чітко окреслила закономірності буржуазних революцій, їх рушійні сили та особливості в окремих країнах.

Будь-яка революція визріває всередині суспільства у той час, коли соціально-економічний розвиток вступає у суперечність із відсталою політичною структурою, яка його стримує. Це однозначно призводить до виникнення загальнонаціональної кризи, наслідком якої є визрівання революційної ситуації. Це — перше правило революції.

Виникненню капіталізму в Англії передувало так зване первинне нагромадження капіталу, суть якого полягає у створенні двох основних умов, без яких не може мати місця капіталістичний спосіб виробництва: наявність ринку дешевої робочої сили та нагромадження так званого «стартового капіталу», необхідного для організації виробництва. Первинне нагромадження капіталу в Англії було пов’язане з позбавленням селян землі, розоренням ремісників, секуляризацією церковного майна. Селянство як клас було практично ліквідоване в процесі так званого «огороджування земель». Ці землі скуповувала розбагатіла міська буржуазія. Поряд з процесом «огороджування» відбувалося «очищення» земельних ділянок від дрібних фермерів з метою збільшення розміру поміщицьких землеволодінь, які потім здавалися в оренду і перетворювалися на пасовиська для овець, оскільки овеча вовна ставала сировиною для мануфактурного виробництва.

Таким чином, капіталізація сільськогосподарського виробництва відбувалася, з одного боку, шляхом виникнення великих товарних господарств, а з іншого — шляхом штучного банкрутства дрібних землевласників та орендарів.

В Англії буржуазний розвиток охопив усі найважливіші сфери виробництва. На той час політична система держави була чисто феодальною. Буржуазія, «нове дворянство» були невдоволені тотальним контролем з боку держави за їхнім підприємництвом. Постійне роздратування викликало відверте вимагання грошей під виглядом нових податків, поборів, позик, мита та ін. Предметом гострої критики стала система управління державою, зокрема діяльність позасудової юстиції в особі Високої комісії та Зоряної палати, постійна зневага до судів з боку королівської адміністрації, зловживання і корупція чиновників, ігнорування парламенту тощо.

Друге правило революції говорить про наявність у суспільстві рівня свідомості людей, здатних до кардинальних змін. В Англії ідеологічною основою революції став пуританізм — рух, який спрямовувався проти англіканської церкви, а відтак — проти всього архаїчного, феодально-абсолютистського.

За третім правилом революції були необхідні соціальні сили — організатори, керівники і рушійна сила революції. В Англії, крім торговельно-промислової буржуазії, на капіталістичний шлях розвитку перевела свої господарства значна частина дворянства. Землеволодіння «нового дворянства» (джентрі) були вже не феодальною, а буржуазною власністю. Економічно сильний клас буржуазії в політичному плані був майже безправним, оскільки політична влада належала феодальному дворянству. Абсолютистсько-феодальний лад Англії уже не задовольняв ні буржуазію, ні нове дворянство. На цій основі виникає союз буржуазії із джентрі для спільної боротьби проти феодалізму.

З іншого боку, англійське селянство, яке складалося із вільних власників, орендарів, наймитів, досить гостро відчувало сваволю влади під час збирання податків, у судах. У їхніх садибах нерідко ставили на постій загони королівської армії. Через усю Англію прокотилася хвиля селянських повстань, заворушень, масових виступів. Злидні і безробіття охопили робітничі маси. Населення майже повністю припинило сплату податків.

Головні особливості англійської буржуазної революції обумовлювались своєрідністю економічного життя і соціально-політичної структури цієї острівної держави. По-перше, англійська буржуазія виступила проти феодальної монархії, панівної англіканської церкви і старого феодального дворянства в союзі з джентрі (″новим дворянством″), а не з широкими масами народу. По-друге, саме союз буржуазії з передовою частиною дворянства примножив її сили і забезпечив перемогу над абсолютистською владою. По-третє, англійська революція мала незавершений характер і характеризувалася значною обмеженістю соціально-економічних і політичних перетворень. Головним показником цього є збереження великого землеволодіння ленд-лордів, відсторонення селянства від вирішення аграрного питання. По-четверте, обмеженість і вузькість соціальної бази революції, її рушійних сил. Боячись власного народу, буржуазія пішла на поділ влади з новою земельною аристократією, вплив якої у деякі часи був вирішальним. Це обумовило утворення в Англії такої різновидності буржуазної, конституційної монархії, коли поряд з представницьким органом (парламентом) були збережені недоторканими феодальні установи (сильна королівська влада, палата лордів, таємна рада тощо). Перетворення напівфеодальної, аристократичної політичної системи Англії на буржуазно-демократичну відбувалося поступово і розтягнулося на ХУШ-ХІХ століття.

Англійські правителі у такій «вибухонебезпечній» ситуації продовжували правити по-старому. Вони добивалися права збирати податки без санкції парламенту, прагнули мати сильну армію, за допомоги якої можна було тримати в покорі всіх невдоволених існуючим режимом. Представники нового дворянства і буржуазії в парламенті утворили парламентську опозицію.

Протистояння старих і нових сил англійського суспільства знайшло відображення у конфлікті між парламентом і королем, котрий досяг апогею за часів правління Карла І. У 1628 р. парламент розробив і подав на затвердження королю «Петицію про права»:

— ніякі податки не можуть запроваджуватися королем без згоди парламенту;

— нікого із підданих не можна заарештувати, ув’язнити чи позбавити власності без судового процесу;

— не підлягає покаранню той, хто відмовиться від сплати незаконних податків.

«Петиція» містила й інші вимоги, що були спрямовані проти свавілля королівської адміністрації. У ній відображене одне з головних питань буржуазної революції — обмеження прав королівської адміністрації і прерогатив королівської влади.

Під тиском обставин Карл І підписав «Петицію», але досить скоро від неї відмовився, а в 1629 р. розпустив парламент. Для Англії це було політичне зухвальство. На цей самий час в країні відбувалися масові переслідування пуритан, які виступали за незалежність церкви від держави. Переслідування інакодумців призвели до масової еміграції до Америки.

Доба 11-річного безпарламентського правління була озна­менована безконтрольним свавіллям влади і поглибленням кризи. Розпочата непопулярна в народі війна з Шотландією призвела до ще більшого спустошення казни. Карл І був змушений звернутися до парламенту. Однак скликаний у квітні 1640 р. парламент не тільки не підтримав короля, а й висунув зустрічні вимоги — покарати посадових осіб за зловживання владою та своїм службовим становищем. 5 травня 1640 р. король розпустив парламент. Квітнево-травнева сесія англійського парламенту отримала назву «короткий парламент».

У листопаді 1640 р. Карл І був змушений знову скликати парламент, який цього разу функціонував по 1653 р., діставши назву «довгого парламенту». Скликання «довгого парламенту» стало початком революції в Англії. Чому?

По-перше, за складом депутатського корпусу парламент в цілому, а особливо його нижня палата, був антиабсолютистським. По-друге, щоб запобігти можливому його розпуску, парламент прийняв «Трирічний акт» (1641 р.), який передбачав скликання його один раз на три роки незалежно від волі короля, і закон регламентного характеру, за яким заборонялося переривати, відкладати засідання чи розпускати парламент. По-третє, спеціальними актами парламент скасував «Зоряну палату» і «Високу комісію». Нарешті, в кінці 1641 р. ним приймається «Велика ремонстрація», де йшлося про політичну відповідальність посадових осіб перед парламентом.

У ″довгому парламенті″ сформувалася численна група депутатів, котрі вважали продовження боротьби з королем небезпечним для імущих класів. Незважаючи на прийняття ″Великої ремонстрації″, гостра боротьба у парламенті навколо окремих її положень не припинялася, що свідчило про серйозні розбіжності серед парламентаріїв. ″Велика ремонстрація″, яка містила в собі 204 статті, докладно перераховувала всі зловживання Карла І та його оточення. Водночас вона містила ряд положень, що визначали розвиток Англії по капіталістичному шляху: про свободу торгівлі і підприємницької діяльності; про створення в країні пресвітеріанської церкви; про створення відповідального перед парламентом уряду тощо.

Таким чином, прийняті «довгим парламентом» акти були спрямовані на обмеження королівської влади та установлення в державі конституційної монархії.

Скориставшись протистоянням у парламенті різних угруповань та його фактичним розколом, Карл І зробив спробу контрреволюційного перевороту. В січні 1642 р. він разом зі своїми прихильниками (роялістами) залишив столицю і відправився на північ країни з метою зібрати сили для збройної боротьби з парламентом і антимонархічними силами. Навколо монарха гуртувалися вірні йому представники старого феодального дворянства, значна частина офіцерства і служителі англійської церкви, якій загрожувала церковна реформа з боку пуританського парламенту. Парламент підтримували буржуазія, ″нове дворянство″, а також широкі верстви простого народу.

Конфронтація двох сил призвела до вибуху громадянської війни, яка розпочалася 28 вересня 1642 року. До 1645 р. військові дії складалися не на користь парламенту. Проте після того, як з ініціативи Олівера Кромвеля була здійснена реорганізація армії вона взяла верх. Перемога над роялістами підняла авторитет армії і надала популярності особисто Кромвелю. Парламент, навпаки, все більше втрачав свій вплив і популярність, став розходитися з військовим керівництвом у питаннях політики стосовно короля і подальшої долі революції. Течія пресвітеріан в ньому представляла інтереси торговельно-фінансової буржуазії і верхів дворянства, які відстоювали конституційну монархію, реформу церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції. Їхні супротивники – індепенденти – спиралися на середню промислову буржуазію, основну масу дворянства, котрі були прихильниками енергійного проведення реформ в державі і радикальної реформації церкви.

Половинчастий характер революції виявився у тому, що конфіскованими у роялістів і церкви землями скористалися винятково буржуазія і ″нове дворянство″. Поділ землі пройшов повз селян. В той же час революція не зачепила колишні форми експлуатації селян, їхні повинності, політику ″огороджування земель″.

Друга громадянська війна, яка спалахнула навесні 1648 р., була спровокована роялістами, які прагнули до відновлення абсолютної королівської влади. В ході суточок революційній армії знову вдалося розгромити королівські сили. Король, який утік у Шотландію, був виданий парламентській армії і заарештований.

Політична влада перейшла до рук індепендентів — представників середньої та дрібної буржуазії. Їх лідером був Олівер Кромвель. 4 січня 1649 р. палата общин проголосила себе носієм верховної влади в Англії. Її постанови мали силу закону без санкції короля і палати лордів. За рішенням особливого верховного суду (135 осіб) 30 січня 1649 р. Карл І, звинувачений у державній зраді «як тиран, зрадник і убивця, відкритий і нещадний ворог англійської нації», був засуджений до смертної кари. 30 січня 1649 р. він був публічно страчений «шляхом відсікання голови від тіла». Наприкінці березня того самого року королівське звання і палата лордів були скасовані.

Конституційне закріплення нової республіканської форми правління було здійснене Актом 19 травня 1649 р., згідно з яким у державі встановлювалася нова система влади. Її головним елементом став однопалатний парламент, який зосередив у своїх руках практично всю повноту державної влади. У результаті королівський абсолютизм змінився «парламентським абсолютизмом». Найвища виконавча влада передавалася Державній раді у складі 41 особи, які обиралися парламентом на один рік.

Таким чином, наслідком перших років глибинних революційних перетворень в Англії стало проголошення та встановлення першої в історії держави республіки. Однак політична система індепендентської республіки була нестабільною:

— індепенденти, отримавши великі земельні маєтності з числа конфіскованих королівських земель і землеволодінь роялістів, перетворилися на великих землевласників. Вони прагнули припинення революції і захисту своєї власності;

— масове невдоволення виявляло селянство, яке не тільки не отримало бажаної землі, а навпаки, їхнє соціальне становище різко погіршилося;

— активізувалися контрреволюційні промонархічні сили;

— армія Кромвеля із революційного війська перетворилася на каральний механізм, ставши, по суті, антинародною.

Захопивши владу, забезпечивши собі більшість голосів у парламенті і Державній раді, індепенденти різко змінили своє ставлення до революційних змін. Серед активних учасників революції з числа непривілейованих і незаможних верств поширився рух ″дигерів″ (″копальників″). Вони виступали за скасування приватної власності, передачу землі у громадське користування, її розподіл між всіма, хто бажає її обробляти, на засадах зрівняльного землекористування, ліквідацію експлуатації людини людиною. Для реалізації своїх утопічних завдань дигери не зверталися до повстань і насилля, а розраховували на мирні засоби. Програма ″копальників″ була викликом усій власницькій Англії, тому вона зустріла опір не лише буржуазії і ″нового дворянства″, а й частини заможних середніх селян. Рух дигерів був немилосердно придушений урядом індепендентської республіки.

Економічне становище республіки було вкрай важким. Країна переживала глибоку фінансову кризу. В графства розпочався голод. Уряд вдався до посиленого податкового обкладання, жертвами якого стало переважно селянство, в числі якого були активні учасники революції. В армії росло невдоволення невиплатою платні і перетворення її загонів на каральний механізм держави. Намагаючись зберегти владу і авторитет в армії, О.Кромвель до інспірованого правлячими колами грабіжницького походу в Ірландію, яка ще в 1641 р. повстала проти Англії, домагаючись незалежності. ″Вогнем і мечем″ О.Кромвель підкорив ″Зелений острів″ (Ірландію). Така жорстока розправа, пограбування ірландських земель, нелюдське ставлення до місцевого населення розбестило армію, перетворило її на військо колонізаторів, підштовхнуло до необхідності встановлення