Автор. Роздуми про Розарій та муранське скло

 

Отже, чому православна, хоч і не воцерковлена Надія завжди носила на руці браслет, що являв собою частинку католицьких чоток — Розарію?

Все просто. Кирило купив його на площі Святого Петра в Римі. Бо Надійка зацікавилась венеційським склом, з якого його виготовили.

Мурано — північна околиця Венеції, ще в ХІІІ столітті тамтешні майстри перейняли секрети сирійських та візантійських склодувів і почали виготовляти власні вироби в готичному стилі. Віками складалася традиція виробництва витончених кубків, бокалів, дзеркал, світильників, намист, які вирізняли не лише тонка робота, а й прегарні наліплені деталі, розпис емалями, вигадливе тонування.

Останнім часом в моду ввійшли прикраси, зроблені за зразками ХVІ-ХVІІ століть. Наслідувачів у світі розвелося — безліч. З’явилося багато підробок.

А у Ватикані продавали чотки-розарії з муранського скла. Надія й Кирило, обоє вони геть нічого не знали про традицію молитов на вервечці, Розарію. Придбали просто як гарний стильний браслет.

Відомо, що ця красива назва — Розарій — з’явилася ще в ХІІ столітті, до появи славетного венеційського скла. Тодішній люд любив прикрашати статуї Божої Матері вінками з троянд. Потім здогадались, що вінок із молитов — ще краще. Один стародавній єгипетський пустельник, який щодня читав триста молитов, щоби не збитися з ліку, використовував маленькі камінчики, але вервечка-намисто — середньовічний винахід — набагато зручніша. У католиків вона складається з п’яти десятків маленьких намистинок (для повторення «Ave Maria»), які розділяються п’ятьма великими (на них читають «Отче наш»). Кожна «десятка» присвячується певній темі для роздумів з життя Ісуса Христа і Діви Марії, їх називають Таємницями. В залежності від дня тижня згадуються Радісні, Скорботні, Славні Таємниці чи Таємниці Світла.

Історія свідчить про беззаперечну силу цієї молитви. Коли 1569 року Оттоманська Порта, наймогутніша тогочасна держава, звернула своє хиже око на Рим, було очевидним, що не лише Риму, а й усій Європі — кінець. Вона була розпорошена й не мала військової сили. Чим допомогти нечисленним залишкам шляхетного лицарства? Римський папа закликав розгублену паству молитися на Розарії. За перемогу... І через якихось два роки у битві під Лепанто жменька християнських кораблів блискуче розтрощила могутній флот султана.

Скажете: це було давно і неправда. Будь ласка, приклад з історії новітньої. Не замислювались: чому це всі країни Східної Європи, звільнені від фашистів радянськими військами, одностайно будували комунізм, лише сама Австрія чомусь відпала від соціалістичного табору? А там знайшовся один монах-францисканець, який умовив трохи не сімсот тисяч фанатиків щодня читати Розарій, вони влаштували такий собі «Хрестовий Похід Молитви про Звільнення Батьківщини». Сім років, сидячи по хатах, перебували в цьому поході. А тепер пошукайте в наукових джерелах: з якого це дива керманичі СРСР у 1955 році вирішили вивести свої війська з Австрії? У Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, Угорщині контингент залишили, а з Австрії — прибрали. І ухвалили це саме 13 травня — у всесвітньовідомий день з’явлення Божої Матері у Фатимі.

Що? Ви й про фатимських пастушків не чули? А про Гвадалупську Божу Матір? А про Лурдську?

Тоді вибачайте, я замовкаю. Тепер забороненої літератури немає. Та пошукайте хоч і в Інтернеті.

Не можна ж геть нічого не знати!

 

Надія. Чернече життя

 

— Там я зрозуміла, що в житті не буває нічого випадкового. Ну, майже не буває...

 

Те літо напрочуд швидко проминуло. Пронеслося, проскочило, умчалося, зникло. Я помітила, що його вже нема, коли над головою закружляли з репетом скривджених дітей зграйки перелітних птахів. На уроках біології в школі нам казали, що в птахів у головах обмаль мозку, але ці нерозумні птахи безпомилково вибрали єдино правильний напрямок: на південь, і ми з Сашком тільки сумно подивилися їм услід.

Наше веселе оточення теж випарувалося з першими заморозками — хто продовжив навчання, хто повернувся до роботи... Усякий дріб’язок, що крутився й пурхав навколо, звітрився, а справжні Сашкові друзі були далеко. Ми знали, що Дон поїхав автостопом підкоряти Європу, Клапоть заслаб і подався відлежуватися до родичів, Матей поневірявся далеко, в Кременчуці, Ашот зі своїм гостинним ресторанчиком перебував небезпечно близько до мого батька.

Стояв холодний, із неприємним нічним морозцем листопад... Вечір переходив у ніч, коли нас, з оглушливими криками, щедро приправленими нецензурною лексикою, наче сміття, вимела з під’їзду, де ми затишно влаштувалися на верхньому поверсі біля батареї центрального опалення, колосальних розмірів супер-баба, вона ж двірник, вона ж генерал двору. Довірена їй ділянка нам сподобалася: було дуже чисто, ні папірця, ні недопалка, доглянуті вазони з кімнатними квітами прикрашали вікна в під’їздах, а підлогу між сходами укривали симпатичні дешеві килимки.

Ці килими нас і згубили. Сашко влаштував із них зручне двоспальне ліжко. Не сидіти ж на голому бетоні! А ця Держиморда, помітивши пропажу — і чого їй вночі не спалося? — не полінувалася залізти на дев’ятий поверх. Нас за бомжів прийняла!

Зачувши її лемент, із квартир визирали заспані фізіономії, але невдовзі розчаровано зникали в ситому теплі й затишку: справа звичайна, зима, ці брудні суб’єкти вічно лізуть до їхнього благополучного під’їзду погрітися.

Ми мовчки спускалися, а вона не вгавала:

— Так ладу ніколи не буде! Плюють, курять, бєзчінствують! Волочаться всякі жулікі та повії!

— Не смійте нас ображати, ми — музиканти,— не витримав Сашко між п’ятим і четвертим поверхами.

Ліфт працював, але цей страж комунального порядку в незграбній спідниці не хотів позбавити себе задоволення розіграти комедію на повну програму, щоб ніхто з мешканців не сумнівався, що вона недаремно їсть свій хліб із преміальними.

— Я от зараз міліцію викличу, вони сєйчас розберуться, який ти музикант со своєй малолєткою!

Зустріч із міліцією аж ніяк не входила в наші плани, і ми знову опинились під зоряним морозним небом. Пішли проти вітру, у бік залізничного вокзалу. Сашко попереду зі своєю гітарою в чорному шкіряному чохлі, подарованому багатеньким байкером на фестивалі, а я трохи відстала. Тремтіла вся — од волосся до п’ят — чи від морозу, чи від образи, з очей мимоволі полилися сльози. Пальці закоцюбли, і я сховала їх під пахви, а схрещеними руками захищала груди.

Оглянувшись, Сашко зупинився:

— Ти що, засмутилася? Не переймайся ти так! Плюнь, що з неї, болванки дерев’яної, взяти?

Я підійшла ближче, і він, обійнявши, пригорнув мене до себе:

— Дурненька дитина ще й плаче. Не плач. Є в мене один запасний варіант. Не дуже, звичайно, гарний, але на цей раз згодиться.

— Поїдемо до твоїх у Калинівку?

— Набагато краще. І без ниття, нотацій, хоч і не без проповідей. Є тут недалеко жіночий монастир. Перезимуємо там.

— І нас не виженуть?

— Сподіваюсь, мітлою вимітати не стануть.

Уже на окраїні нам несподівано пощастило: якась милосердна душа, купивши, очевидячки, нове турецьке покривало, синтетичне й яскраве, викинула на смітник, вірніше — акуратно повісила на стінку смердючого бака-контейнера домоткане вовняне покривало та дві накидки для крісел, сильно побиті міллю, але цілі, без великих дірок і навіть досить чисті.

Сашко закутав мене в покривало, дбайливо замотав в одну накидку гітару, а другу накинув собі на плечі, й дорога до монастиря стала небагато веселішою, спати перехотілося.

Вийшли за місто, довго марширували по трасі, нарешті брукованим путівцем звернули до гаю.

Ледь на сході зайнялося, ми побачили обитель. Дорогу туди позначили гарні куті ворота з вигадливою аркою — і ніяких парканів. Я думала, що монастир обов’язково повинен бути обгороджений від миру високою кам’яною кладкою, отакою кремлівською стіною. За триста метрів виднілися звичайні сільські хатки, ліворуч — майже поруч, у глибокому яру — господарський двір, освітлений самотнім ліхтарем, що тривожно хитався під вітром. Я таких допотопних ніколи й не бачила: звичайна лампочка, накрита темно-зеленим залізним конусом.

За дверима найближчого будиночка — великого, із хрестом на даху — звучав спів церковного хору. Сашко відхилив двері — дихнуло теплом. Ми прослизнули всередину цього імпровізованого храму, забилися в куточок збоку від входу й почали потроху відігріватися. Останнє, що я почула крізь сон, були жіночі голоси, поруч, просто над головою:

— А з цими що робити?

— Матінка наказала не чіпати, нехай відпочинуть.

— Ну, і добре,— і вхідні двері захлопнулися.

* * *

Я розплющила очі, знову співав хор. Був ясний день, сонячні промені іскрились у вікнах, запалювали бурштиновим полум’ям численні ікони, лягали на підлогу неправильними геометричними фігурами. Замотавшись у побиту міллю ковдру, я тихенько вислизнула назовні. Із сусіднього будиночка в бік бувалого зеленого «Москвича» квапилися дві черниці. Побачивши мене, висока жінка похилого віку в чорному вбранні й з великим хрестом на товстому срібному ланцюзі, що звисав нижче грудей, зупинилась і з привітним інтересом глянула на мене.

— Добридень,— невпевнено проговорила я.

— Благослови тебе Господь, мила,— співучо вимовила вона, невдовзі я дізналася, що це була ігуменя.— Ви звідки взялися такі замерзлі?

— З міста.

— Зрозуміло. Я зараз поспішаю, коли повернуся, вирішимо, що з вами робити. А зараз іди на кухню, скажи, щоб тебе нагодували. Трапезу ж ти проспала?

— А Сашко?

Черниця ласкаво засміялася:

— І Сашка твого теж нагодують.

— Матінко Матроно, спізнюємося,— несміливо втрутилася жінка у довгій квітчастій спідниці й лижній куртці, що стояла поруч. Сівши за кермо «Москвича», вона почала заводити мотор.

Прохрипівши кілька страшних лайок на своїй машинній мові, цей старенький автомобіль заревів трактором і прудко вискочив на битий шлях — помчав по тій дорозі, яку ми виміряли ногами минулої ночі. Я провела його поглядом і пішла будити Сашка, бо дуже хотіла їсти.

* * *

Чи була я щаслива в ту зиму? Майже. У монастирі було добре. Матінка Матрона, ігуменя від Бога, одразу ж здивувала несуєтною проникливістю: кілька коротких ухильних відповідей дали їй підставу вмить визначити нашу внутрішню сутність, у якій ми й самі ще не розібралися. «Заблукалі душі». Майже вирок, що залишає краєчок надії: як заблудилися, так можемо й вибратися на світло.

Так ми стали монастирськими насельниками. Вільного часу майже не залишалося, із Сашком бачилися тільки на службі, відвідувати яку було неодмінною умовою нашого перебування в обителі. Вперше по смерті мами моє життя впорядкувалося. Я рано вставала й рано лягала спати. Нічні богослужіння дозволялося пропускати, але іноді я відвідувала їх зі своєю сусідкою по келії, древньою черницею Дасією, на перший погляд неприступною та твердою, як граніт, а насправді витканою з милосердя й доброти. Висохла, згорблена, вона цілими днями молилася й читала Псалтир.

А мене приставили до кухні. Спочатку підсобницею, але незабаром мої кулінарні здібності — назвати їх талантами не дозволяє скромність — помітила матінка Матрона, і я час від часу замінювала куховарку, що приходила із сусіднього села.

Сашко мешкав із робітниками, які приїхали дружною бригадою з Західної України й будували тут новий храм. Ці не пили, не курили, старанно працювали й молилися. Сашко геть змучився від такого режиму, але до початку березня протримався-таки.

Матінка-настоятелька не забула й про музичні схильності «заблукалих душ» — звеліла співати на криласі. Не минуло й тижня, як наші голоси злилися з монастирським хором, слова молитов запам’ятовувалися майже миттєво, хоча раніше старослов’янська мова здавалася незрозумілою й важкою. У будиночку для гостей стояло стареньке піаніно, дуже розладнане, але я так скучила за музикою, що кожну вільну хвилинку мчалася до нього, як вірна коханка. Матінка Матрона навіть якось поцікавилася, чи не хотіла б я вивчитися на регента. Але в нас із Сашком були інші плани...

У монастирській бібліотеці брати книги дозволялося будь-кому. Мирських видань там не було, але якось я натрапила на тоненьку брошурку православного старця Паїсія, навмання розгорнула й схвильовано прочитала:

«Рак — страшна хвороба, але дуже багато людей в останні часи через цю хворобу прийдуть до Раю.

Як урятуються християни останніх століть, адже немає вже арени відкритого мучеництва, коли сповідників Христової віри забивали в колоди, кидали до темниць, розпинали на хрестах, віддавали на розтерзання звірам, колесували, пробивали списами, обливали киплячим оловом, опускали в киплячі казани, спалювали на гарячих сковородах? Бо ніхто вже не в змозі понести тих праць і подвигів покаяння й очищення своїх душ, котрі понесли подвижники перших століть християнства, про які до нас дійшли сказання, що здаються нашій свідомості майже неймовірними?

Вони будуть урятовані терпінням хвороб і душевних скорбот! І ті, хто понесе ці скорботи мужньо й терпляче, одержать нагороди більші, ніж ті, хто спав на землі, вкушав їжу раз на тиждень, стояв на стовпі в молитві все життя».

Цими словами він дарував мені надію! Адже туга за мамою не відпускала, та тепер я зненацька побачила пекло онколікарні в іншому світлі, і стало небагато легше.

Уже наприкінці лютого почало пригрівати сонце, і Сашко зазбирався в дорогу. Матінка Матрона, бачачи наш нескоримий порив перелітних птахів, навіть не стала відраджувати. Подивилася сумно: куди летите? Навіщо летите? Спочатку дізнайтеся, що в душах ваших діється. До погибелі або до порятунку цей шлях веде?

Ми ж були глухі. Ми нічого не почули, вдячно прийняли трохи грошей на дорогу і знову вийшли на трасу.

Я ледве стримувала сльози. Сашко поглянув неприязно:

— Якщо тобі так тут подобається, можеш залишатися. Я тебе не прив’язав. Хочеш — живи тут.

Я заперечливо похитала головою.

Ми попрямували до автошляху, присіли на узбіччі. Сашко нарешті ласкаво перервав моє скривджене мовчання:

— Я вчора пісню про весну склав. Слухай! Називається «Сніжинки».

І заспівав:

Заметіль на крижаній планеті

Всі сніжинки в небо підняла,

Перехожим скаржилася в спини:

Вже конаю, а весна — мала...

І сніжинки, наче для вінчання,

Одягнулись в білую фату —

Вальсували безпорадно і печально,

В самоті летіли в темноту.

Зустрічались — випадково аж до болю

Між рахунком вальсу «два» і «три»,

Вірили, що жде їх Божа воля:

Дім в кінці путі, де ліхтарі.

І раділи, здужавши самотність,

Мріяли зустрітись знов.

Розганяв їх злий південний вітер,

Він не вірив в щирую любов.

І стогнала мить одним тремтінням,

Стріча — то тепла земного твердь.

Тільки віра не завжди є воскресінням,

Та й весна для декого — то смерть.

Не доживши трохи лиш до раю,

Не сягнувши зустрічей мети,

Падали сніжинки та кружляли

І ставали краплями води[4].

З-за повороту зринула вантажівка, в кабіні сидів один водій. Я підняла руку, а Сашко вже поспішно складав гітару в футляр.