Надійка. Чи є у нас вибір?

 

— Ні,— сказала вона,— ні, це ілюзії, це так тільки здається, що є вибір, що шляхів багато, а путь — лише єдина, та, якою ми прямуємо.

 

Кирило вагався. Нелегко відважитися на таку кардинальну зміну способу життя, й без того попсованого таланистими викрадачами автомобілів.

Я почала складати речі, мені вже тоскно було в цьому надто благополучному спокійному містечку, по самісінькі вінця заповненому хворими людьми, злодюжками й огидною «Нафтусею». І почувалася я чудово, цілюща водичка обдарувала-таки мене необхідною енергією. І настрій був чудовий, хоча підсвідомість і скиглила питанням: чи не поспішила я стосовно Кирила. Він поводився зі мною бездоганно, але ця бездоганність здавалася дистильованою, він ніби розігрував роль галантного кавалера, лицаря без страху й докору. Поживемо ще разом — з’ясуємо, що тут насправді, а що — так, поза.

— Я вже сказала: потягом не поїду: ненавиджу задуху, вічно вікна задраєні. Не зима. Я — автостопом, а ти?

Кирило вагався.

Моя совість була чиста — я лишала йому вибір. Він мав право чинити, як хотів, я не збиралась його умовляти.

Він подумав, подивися у вікно, за яким усе буяло — весна. Нарешті зважився:

— Ти не залишаєш мені вибору: я не можу відпустити тебе саму, це дуже небезпечно.

Ось вам хвалена чоловіча логіка: Єва плід дала, якби не вона, то все склалося б інакше...

— Гаразд, їдьмо разом, якщо ти так хочеш. Збираймо речі, все зайве — в багаж, і легкі, як птахи,— на трасу.

Зайвого набралося на добрі дві валізи. А я попереджала Кирила: не накуповувати ні вовняних домашніх шкарпеток (це ж смішно, попереду ж літо!), ні гуцульських ковдр, пухнастих і невагомих. Але занадто об’ємних. Єдине, що я взяла,— ґердана, яку повісила на шию повéрх золотого медальйона.

Вже вечоріло, коли ми вибралися нарешті на трасу, і все через Кирила. Поки зібрали його речі (чоловік, а такий шмотник) та відправили додому «Автолюксом», поки розрахувалися в готелі, знову слухаючи співчуття щодо втрати авто. А потім він вирішив іще пообідати, і ми втратили забагато часу в ресторані, де Кирила наче прорвало — мабуть, він хотів наїстися на три дні наперед. Хай там як, а на апетит цей хлопець ніколи не скаржиться.

Ми стояли на дорозі, і в мене на душі стало так легко та ясно, наче поруч Сашко, і мені належить цілий світ, немовби увесь створений із серпантину доріг. Вабить і лякає невідомістю. Тут усе можливе. Можна доправити Кирила на батьківщину, викласти батькові все, що накипіло — й майнути знову за божевільним Сашком...

Одна по одній пролітали повз нас вантажівки й легковики, кілька мотоциклів, два трактори, навіть дідусь на старосвітському возі, запряженому справним конем. Зупинилися тільки три машини, всі вони їхали на захід, а наш напрямок — схід. Темнішало, коли нарешті трапилася автівка до Львова, це був не оптимальний варіант, але краще, ніж залишатися тут. Вирішили їхати, переночуємо в Матея. От несподіванка йому буде!

— Я чогось не розумію, цього твого клятого автостопа! — гудів Кирило, вмощуючись на задньому сидінні.— На трасу ми вийшли о п’ятій, зараз — десята. П’ять годин! За цей час ми чи потягом, чи автобусом проїхали б щонайменше з п’ятсот кілометрів, півдороги, а такими темпами і за три дні не дістанемось.

Я вмить обеззброїла його:

— А ми кудись поспішаємо? Ти ж відпустку взяв на місяць. А тут пригоди. От скажи, потягом ми б до Львова заїхали? Матея побачили б? Мені здається, ти чогось у цьому житті ще недотямив.

Він набурмосився й дивився у вікно, наче й справді намагався щось втямити.

Водій легкого «Lanos’a» слухав собі невибагливу попсову музику й не звертав на нас уваги. Ніби сам їде. Симпатичний молодик.

Я пригорнулася до Кирила, і він машинально обійняв мої плечі.

— Хочеш, розповім казку?

— Хочу! — хором відповіли Кирило та молодий водій. Він одразу вимкнув музику.

І я почала:

— В одній чудовій країні жив король. Йому завжди щастило. Ворогів розгромив, скарбницю збагатив, збудував неприступну фортецю й розкішний палац. Народ спокійний, придворні хвалять, усе гаразд. Одружився з найпершою красунею королівства, кохав її до нестями. І сподівався, що так буде завжди...

Я зробила паузу й загадково усміхнулась.

— Але... Королева захворіла, і жоден лікар не зміг їй допомогти. Король звернувся до магів і чародіїв, але й вони тільки співчутливо кивали довгими сивими бородами. Король розіслав гінців навсібіч, пів держави обіцяв тому, хто врятує кохану. Й ось йому доповіли, що у брамі стоять двоє жебраків, які знають, як вилікувати королеву. Король наказав їх впустити.

Й ось перед ним — жалюгідні створіння: виснажені тіла ледь прикриті лахміттям, крізь яке визирають виразки та гнійники, беззубі роти запобігливо всміхаються. Вони вклякли перед королем, і жінка мовила: «Преславний володарю, твоя дружина враз одужає, якщо ти погодишся обмінятися з нами долею. Лише скажи: так,— і ви обоє станете ізгоями, але житимете довго і разом».

Король кинувся до спальні. Королева була непритомна, а щоки її вже присипала смертельна крейда. Від співчуття стислося його серце. Він повернувся до зали, знову побачив огидних жебраків і зрозумів, як непросто зробити вибір. А ті дивились сльозавими очима: наскільки великим є твоє кохання? Що ти вибереш?

Знову пішов він до королеви. Повіки її вже не тремтіли, й обличчя кам’яніло. Вірна служниця приготувала вже покривало, щоб завісити дзеркало. І король збагнув, що вибір уже зроблений.

Я надовго змовкла. Навмисне, бо прикол цієї казочки — в кінці.

— То що ж він вирішив? — спитав Кирило.

— Те саме, що й ти! — мені стало весело, вдалося-таки його підловити.— У цієї казки кінець — на вибір слухача. Кому що подобається.

Наш водій голосно засміявся.

І почав говорити з нами. Він був автогонщик. Але на звичайних дорогах дотримувався правил. Хіба що заради нас міг би трохи пришвидшити... Уже ніч, і даїшники сплять. Тільки спочатку пригостить нас.

На ходу він дістав великий пакет із чіпсами, однією рукою передав назад. Кирило абияк розірвав блискучу фольгу й захрумтів:

— Дякую, дякую. Ми дуже зголодніли.

Діма — а водія звали Дімою — простягнув мені ще й підтале морозиво, у шоколаді, з гіркими горіхами.

— Ну шо? Не злякаєтесь?

Ми з Кирилом у відповідь тільки помимрили повними ротами.

І сіренький «Lanos» полетів! Ніколи ще так не їздила, правда! Було страшно, і я тісніше притулилась до Кирила.

А наш гонщик хоробро крутив кермо й розповідав про себе. Як його дружина ніяк не може народити, щоразу вагітність зривається, як він посварився з сусідами, бо сестру ображали, як він ганяв по пустелі й пісок забився в мобільник, як заздрив у школі хлопцеві, котрий умів рухати вухами...

Я навіть задрімала.

Львів зустрів нас чорно-прозорою нічною прохолодою. Ось і знайоме перехрестя. З гонщиком Дімою розпрощалися, як із рідним. Слава Богу, живими довіз, лихач безпонтовий!

Коли він від’їхав, весело помигавши задніми вогниками, Кирило уїдливо спитав:

— Ще один справжній друг з’явився? Шкода, адреси не записали.

От чудило, приревнував! Я не образилась, ноги вже несли до знайомого будинку. Але Кирило зупиняє, схопивши за руку:

— Негоже без подарунку. Тут десь цілодобова крамничка є.

Я ледь витримую ґрунтовне скупляння й тягну Кирила за куртку: та скоріше вже, скоріше!

Нарешті — о радість! — ми стоїмо під дверима Матеєвої шикарної квартири, а там гуде весела компанія. Маємо тричі тиснути дзвінок, щоб нарешті нас почули. Щасливий і геть п’яний Матей загортає мене в обійми та гукає до когось у кімнату:

— Хлопці! Дон! Клапоть! Ідіть вітати: Надія приїхала!

І завмирає — бідний смішний Матей. Кирило, не звертаючи на нього великої уваги, по-хазяйському заносить клунок із їжею й вином до кухні, а справжній господар стоїть, заплющивши очі, й не випускає мене з обіймів, для нього час зупинився. Нарешті я обережно звільняюсь із його рук:

— Матейчику, скажи Кирилові, що ти радий нас бачити. А то він усю дорогу доводив, що ми тобі набридли ще минулого разу, і треба йти до готелю, що непорядно йти в гості без запросин і в таку пізню годину.

— Кириле, друзяко, ти не правий,— Матей злегка поточується, тягуче, але старанно й чемно вимовляє кожне слово.— Місця тут всім вистачає, невже ти хотів мене образити?

Кирило заперечно хитає головою, мені весело, я знову серед своїх. Дона я знаю так само давно, як і Сашка, це справжній друг. А на додачу ще й неабиякий красень, із довгим хвилястим волоссям, недбало підхопленим чорною оксамитовою стрічкою, з темно-синіми очима й ніжними, майже дівочими рисами обличчя. Якби не спортивна статура, не високий зріст, то нагадував би гарну жінку. Навіть проти волі така краса привертає загальну увагу.

А Клапоть — він Клапоть і є. Завжди розхристаний, кошлатий-патлатий, все у нього абияк. І сьогодні з-під сорочки визирає витертий-вицвілий смугастий тільник, а він же ніколи моряком, та навіть і річником не був.

За вечерею Матейчик дуже делікатно питає:

— Надійко, що плануєш далі?

Боже мій, у нього чи через випиту горілку, чи через цей тітчин спадок, мабуть, дах трохи зсунувся — що взагалі можливо планувати у вирі нашого життя? В ці дитячі іграшки я більше не граюсь. Колись я планувала закінчити консерваторію, а мене після смерті мами навіть не поновили в училищі. Просто смішно. Ми з Сашком навмисно приїхали, заходили до директора, але той сказав, що це питання можливо вирішити тільки через бабки мого старого. Ну, відкрито він, звичайно, про гроші не сказав, але дуже прозоро натякнув, сволота! «Нехай ваш батько зайде, може, щось можна буде для вас зробити».

А могла би вчитися, отримала б ліжко в гуртожитку. Десь підробляла би. Так живе багато студентів...

І про Кирила я ще нічого не вирішила. Здається, я можу його покохати, але ми такі різні...

— Що я планую, Матейчику? — перепитую під сміх хлопців. Вони одразу зрозуміли комічність запитання.— Планую працювати старшим менеджером в солідній фірмі, заробляти купу грошей, тобто бабла... Це в далекому майбутті, а завтра їхати з Кирилом далі на схід, завезти його в наші Богом забуті Черкаси та рухатись далі: на схід, на схід...

— А чому не перебути ще трохи тут, у мене? Кирило і сам може додому доїхати.

— Сам не можу,— сміється Кирило.— Немає на чому. Мою «Міцю» — тю-тю, угнали, ми з Надійкою жебраємо. А позаяк вона у нас профі в цій дуже затребуваній спеціальності, то я у неї проходжу спеціалізацію по автостопу та старцюванню. Сьогодні на халяву поїли морозива та мерзенних чіпсів. Не життя, а справжнісіньке свято. Я й не уявляв, скільки втрачаю, сидячи за кермом, а не голосуючи на трасі...

Спасибі, віддячив! Знала б, не брала би з собою... А може, і взяла би... Я ж бачу, як він намагається видаватися кращим, ніж є, і мені це в ньому навіть подобається.

Матей так зрадів, що у Кирила вкрали авто, наче сам виграв мільйон. Ось вона, істинна людська натура!

— Ні! Це не жарт? Вас справді обікрали? — наш гостинний господар хоче знову, «на біс», почути про несподіванку й отримати море насолоди. Наче це робить Кирила автоматично одним із наших.

Коли всі ще потроху випили, а Матей почав терзати свою гітару, Дон запросив мене:

— Ходімо, десь покуримо.

Я зрозуміла, що він має мені щось сказати наодинці. Ми прослизнули до кухні.

Через розчинене вікно віяло прохолодою, нічна тиша нерухомо зависла між старими будинками.

Дон простягнув мені цигарку.

— Дякую, поки що покинула, лікар порадив.

— А-а, тоді ладно. Матей щось казав щодо тебе... про здоров’я... А я забув. Тут такоє дєло... Не знаю, як і казати... Я думаю, на схід тобі нема чого їхати. Хочу запропонувати дещо краще: автостопом по Європі, нехіло? Пам’ятаєш, ми торік з Інтелом та Навіженим М’ячем всю Німеччину об’їздили? Враження — казкові! Щастя дитинства, казки братів Грімм! Ти про Грайфсвальд чула? Будинки — всі — з часів Ґанзи неторкані. Це треба бачити! Це — щось! Погоджуйся, не пожалкуєш. А схід, ну що твій схід? Не треба тобі туди їхати...

Він затягнувся, випустив дим, а я нічого не запитувала, очікувала на головне, заради чого він мене сюди, подалі від чужих вух, запросив. Неквапно пускав крізь вікно колечка, легкий вітерець підхоплював їх і обережно піднімав угору, через тишу, через прохолоду...

— Ми з Клаптем щойно з фестивалю. Сашка бачив...

Дон знову зробив паузу. Я мовчала.

— Коротше, він із дружиною помирився. Вона сама туди приїхала... То, сьо... Колись у церкві вінчалися... Навіщо він тобі взагалі здався? Ви з ним — не пара, ви — різні. Я завжди дивувався, що ти в ньому знайшла?!

Я не хотіла слухати його співчутливі заспокоєння. Тоді, зачинивши по собі двері, знала: роблю фатальну помилку, але по-іншому не могла, треба було йти... Я мала виконати свою обіцянку — щороку бути у мами в день її пам’яті.

— Спасибі, Доне, я все зрозуміла. Ти справжній друг.

Ми повернулися до кімнати, я сіла поруч із Кирилом. Він на мене тільки подивився, але ні про що не спитав. І за це дякую. У пляшці залишалося ще трохи вина, я налила собі повний келих і випила з такою жагою, наче вино заллє той пекельний вогонь, що розгорався в душі. Кирило заспорив про щось із Матеєм. Я дивилась на них і ніби слухала. А в голові свербіла однісінька думка-заспокоєння: «Ну і ладно, гаразд, ну й нехай він буде щасливий зі своєю дружиною. Чи надовго? Так і повинно бути... А я?»

Спати вляглися далеко-далеко за полуніч. Клапоть і Дон у залі на диванах, а Матей, Кирило і я у спальні на королівському ліжку. Кирило, вже засинаючи, повернувся до мене, обняв лівою рукою, ніжно притис до себе і прошепотів:

— Завтра їдемо далі,— і ми провалилися в сон.