Кирило. Очі пістрявої фортуни

 

Він ніби й не зрозумів питання:

— Які очі можуть бути у долі? Очі є в нас. Принаймні повинні бути.

 

Трускавця ми дісталися вже в обідню пору. Я вважав, що ті сто кілометрів для мене — не проблема, тому зранку вирішили востаннє випити знаменитої львівської кави в одній зі старих кав’ярень. Там розслабилися, сиділи собі, ніби нікуди й не поспішали, та згадували, як учора оглядали собор святого Юра — сил у Надійки вистачило тільки на цю одну екскурсію. Саме потрапили на греко-католицьку службу, трохи дивну для православного ока: віруючі сидять, наче десь у Римі, на зручних лавочках, більшість жінок не в хустках, а в модних капелюшках. Молоденька черниця, тоненька й привітна, показала нам будинок, де зупинявся вже майже легендарний папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну, а потім спустилася з нами до склепу. Біля останнього пристановища кардинала Йосипа Сліпого ми з Матеєм відверто нудьгували, охоче дивились тільки на улюблену Надійку, а вона дуже зацікавилась розповідями нашої балакучої монахині про історію собору та біографію нового католицького святого. Вона про це й ранком за кавою весь час згадувала.

І тому ми виїхали нерано, і дорогою халепа вийшла: звернув не на тому перехресті, раніш ніж треба. І заблукав. Замість ста кілометрів проїхали манівцями невідомо скільки. Мене збили з пантелику й послужливий напис «Трускавець», і невеликий дощик, типовий для Прикарпаття, і загадкова Надійчина поведінка: то вона розбазікувала без упину, то несподівано замовкала і так глибоко задумувалась, що я відчував її повну відсутність. Сидить поруч, а душа — у тридесятому царстві. Хоч розмовляй зі щіткою, що скаче туди-сюди по склу, легко змахуючи нечасті краплини.

Дорога кружляла, ми проїжджали невеликі села з міцними акуратними будиночками, ґанки яких прикрашали домашні вазони з уже розквітлими петуніями. Чи вони їх до хати на ніч заносять — холодно ж іще?

— І що нам робити в тому Трускавці? — почала нарікати Надійка.— Залишилися б іще у Львові. Таке гарне місто...

Я на ці провокації не вівся. Робив своє — крутив баранку.

Сам я в Трускавці зроду не бував, Надя — теж. Я розраховував, що місто вже повинно було з’явитись перед нашими очима, але воно явно не квапилося виходити нам назустріч.

Довелось зупинятись біля двох тверезого вигляду селян. Немолодий чолов’яга з широкою бородою органічно поєднувався навіть із дощем. Йому затишно було у прибалтійського типу вушанці, зручних просторих джинсах та куртці з плащівки. Він із прихильністю окидав поглядом серпанок краєвиду й терпляче втовкмачував щось недоладному супутникові — худому сутулому бідакові, на якому така ж простьобана синтепоном куртка висіла, як на гнилому паркані, мокрі кучері обліплювали високе чоло, очі страдницьки погоджувалися з неспинними муками й незручностями життя. Уважно, ніби якусь новину, слухав він і докладні пояснення бувалого бороданя щодо правильної дороги. Той спочатку щиро дивувався, як це я міг так рано звернути, зате наприкінці потішив звісткою, що їхати нам залишилось якихось п’ятнадцять кілометрів.

Я порівняв їх із переодягненими у штатське попом та дячком, чим нарешті посмішив Надю.

Коли дісталися Трускавця, дощ припинився, між хмарами з’явилися прямовисні промені, й місто вийшло назустріч охайним, трохи сонним, прикрашеним першими ще росянистими квітами. Ми весело крутились гористими прикарпатськими дорогами, мальовничими та небезпечними, повертали разом із вузькими вуличками, на яких гарні старовинні будиночки межували з суперсучасними. Обшарпаних домів, у санаторній частині принаймні, не зустрічалося.

Надійка зачаровано роздивлялася місто через скло. Я згадав, що вона нічого не їла понад три години, і загальмував біля маленького затишного ресторанчика. Сподобалось, що він наче потопав у квітах, вони прикрашали палісадник, вікна, двері, огорожу. Я чемно допоміг Наді вийти з машини. Вона сперлася на мою руку й сказала:

— То ось який він, Трускавець! Я про нього багато чула. А назва завжди нагадує про старий фільм. Пам’ятаєш — «Хто поїде в Трускавець»? Там головна героїня все збиралась із матір’ю до Трускавця, говорили про нього, говорили, але так і не показали. Там Терехова й Кайдановський гарно грають. Пам’ятаєш? Старий фільм, іще радянський?

Я такого фільму не пам’ятав, але розплився в усмішці й кивнув. А вона також усміхнено додала:

— Поки що Трускавець мені подобається.

Її бліде обличчя останнім часом трохи преобразилося, синець під тональним кремом був майже непомітним, очі засяяли внутрішнім спокоєм. Сукня, яку ми придбали у Львові, підкреслювала витонченість її фігури. От волосся трохи відросте — і стане вона кращою за будь-яку фотомодель. Та вже і зараз краща за них усіх!

Ми зайшли до залу. Я допоміг Наді сісти і взагалі опікав, як міг. На столику вже лежало меню, і я, наче старий зануда, нагадав:

— Вибирай тільки дієтичне, тобі поки що іншого не можна. А я за компанію їстиму те ж саме.

І тут я побачив, що до мене поспішає Єгор власною персоною. Ось кого я аж ніяк не сподівався тут зустріти! Ми з ним по-чоловічому обнялися й міцно потисли один одному руки.

— Прошу до мого столу,— чемно запропонував Єгор, звертаючись до Надійки.— Я — друг Кирила. Мене звуть Єгор.

— Надія,— вона простягнула йому свою тоненьку ручку, і він, наче француз чи поляк, підніс її до губ, схилившись при цьому елегантно та вишукано. Раніше за ним такої галантності не помічалося. Надійка всіх змінює на краще! Мені стало смішно:

— Яким вітром тебе сюди занесло? Невже проблеми з нирками?

Єгор був неабияким спортсменом і взагалі людиною, що не лінується дбати про своє здоров’я. Але відповів він серйозно:

— Проблеми не в мене, у мами. Влаштував її в непоганий санаторій, знайомі порекомендували. А сам увечері — додому. Роботи по горло.

Замовивши для себе й Надійки дієтичний суп, парові котлети, рибу на пару та легкі салати, я продовжив розмову з Єгором, який уже закінчував свій обід:

— Ти потягом чи машину вже полагодив?

— Потягом. Машину полагодив, але урод якийсь... Врізався мені в бік. Не щастить мені на цьому «Audi» — і край. Хоч продавай. Уявляєш, поспішав, запізнювався вже на п’ятнадцять хвилин на аудієнцію... до однієї красуні. Та не дивись на мене так, ми ж не змовники. Нічого серйозного, Бог милував. Я не закохуюсь,— і Єгор кинув виразний погляд на мою Надю.— Коротше кажучи, на перехресті — червоний. Зупиняюсь як слід, чую — дзинь! — правого заднього ліхтаря наче й не було. Виходжу. Що робити? А це нещастя сидить в старезних «Жигулях», голову схилив, за руль обома руками вхопився. На роботі — цейтнот, нащо мені з ДАІ канитель? Кажу: «Плати за ліхтар — і до побачення. Я не здирник, але сімсот гривень мінімум». Показує паспорт: «Ось моя адреса. У мене зараз при собі таких грошей нема. Завтра привезу вам на роботу. ДАІ не треба». Так і я ж бачу, що він напідпитку, яке вже там ДАІ! Коротше, написав мені розписку, заїхали до нотаріуса, все гаразд. Ну, і що ж ти думаєш? Що далі було?

Задоволений Єгор активно взявся до десерту. А ми з Надійкою ніяк не могли впоратись із корисним супчиком. Я тоді зрозумів, що воно таке — дієтичний. Це значить — ніякий на смак, рідкий та прісний. Я здався першим, відсунув тарілку й перейшов до парових котлет, одразу ж відчувши, що й вони нічим не ліпші за попередню страву. А Єгор провадив:

— А в мене тоді таке було! На роботі — божевілля, голову ніколи підвести, незчувся, як тиждень минув. Ніхто мені моїх грошей і не думав приносити. Я в обідню перерву під’їжджаю за адресою, а там... таке жалюгідне жебрацтво! Жінка його плаче, діти голодними очима дивляться, двійко у нього, а мій боржник у чорному загулі. І що ж мені, дітей грабувати? Ну, що ті сімсот гривень? Зароблю — витрачу й не помічу. А у цього — місячна зарплатня не набагато більша. Читаєш статистику, дивишся в кіно — нібито й нічого, а як подивишся в реалі... Така бідність потрясає. Коротше, розірвав у них на очах ту розписку — та й поїхав обідати. Бог із ним, із цим виродком...

Єгор промокнув губи серветкою і перейшов до справ:

— А ти коли до Харкова збираєшся? Я сподівався, що заїдеш до мене ще на минулому тижні...— і змовк, бо Надя дивилась на нього повними сліз очима.

Моя дівчинка дуже сентиментальна. Я вже звик витирати їй очі та ніс і завжди мав у кишені й аптечці одноразові хустки. Вона швидко заспокоїлась, і застигле під час плачу обличчя знову стало привітним — наче ожила намальована картина.

Єгор підвівся:

— Люба пані, я б залюбки потеревенив із вами ще, але на мене чекають. І не абихто, а єдина в світі жінка, яка мене по-справжньому любить.

Я теж устав, щоб трохи провести його. Вже надворі Єгор ляснув мене по плечі:

— Я бачу, ти влип конкретно. Твоя Надія — рідкісний у нашому оточенні екземпляр. Сам знаєш — дівчат багато, а одружитися ні з ким. А вона — шедевр. Тільки підлікуй її — й під вінець. Схвалюю й благословляю. Бережи її.

Я радісно перепитав:

— Що, сподобалась?

І мій друг, відомий жартівник і балагур, несподівано серйозно відповів:

— Дуже сподобалась. Мені здається, дуже тобі пощастило. Бережи її.

Мені залишилось тільки вдячно потиснути йому руку.

* * *

Надя нудьгувала, а я насолоджувався відпочинком та її присутністю. Останнім часом я й забув, що воно таке — просто їсти, гуляти, спати поруч із коханою й відкласти всі турботи на завтрашній день. У мене і вихідних майже не бувало. Відчував лише незручність перед Євгеном, змушеним за двох тягти воза, але я себе заспокоїв: повернуся й дам йому відпустку, нехай повезе на море свою любу дружину й малих. У нього хлопчик і дівчинка, близнюки, сопливі такі дитинчата, цієї зими багато хворіли, Матрьошка з ними замучилась. І няньки всі якісь невдатні трапляються. Але у нього є головне — дружна родина — про таку можна тільки мріяти.

Ба! Стоп! Я став занадто сентиментальним, що то є — нічого не робити. Як там Матей казав: «Немає куди жити — от і думаєш в голову». Але тепер я іншими очима дивився на Надю й помічав усе: як світлішає її стомлене обличчя, як уміє вона радіти речам, на які я ніколи не звертав уваги, а тепер почав помічати — і теж відчувати радість. Як слухняно вона п’є неприємну, з огидно-нудотним запахом «Нафтусю», як переживає розрив із Сашком, якою доброю й милосердною буває іноді. Вона ніби повернулась із довгої тривалої мандрівки. Сподіваюсь, скучивши за нормальним спокійним життям.

Весняна погода радувала нас сонцем, щогодини ставало тепліше й тепліше. Квітів — дедалі більше. Ось-ось із розбухлих бруньок мало проклюнутися свіже листя.

Щодня тричі, за годину до їжі (як прописали в санаторії), ми ходили широким сквериком до бювету. Обабіч дороги — безліч торговців, справжній Сорочинський, тобто Трускавецький ярмарок! На продавців провізією ми уваги не звертали, в нашому ресторані не годували — відгодовували, а ось біля яток народних майстрів зупинялись залюбки. Чого там тільки не виробляють із грубої овечої вовни, починаючи зі шкарпеток і закінчуючи величезними ковдрами! Ми з Надійкою тих шкарпеток пар із десять придбали, і собі, і друзям, біленькі, з орнаментами, та й сірі непоганий мають вигляд. Бабці моїй — цілу купу, таких теплих у неї ще не бувало.

А утвори з дерева ми любили розглядати, як експонати на виставці. Тільки ручна робота, двох однакових візерунків не знайдеш. Надійку займали й вишивані рушники, сорочки. Музей просто неба — інакше не скажеш.

Вечорами зазвичай ми допізна гуляли містом, заходили куди-небудь потанцювати. Майже медовий місяць, повна ідилія.

Зранку нашої першої неділі тут ми знову підійшли до бювету й побачили біля входу натовп, що оточив якийсь лоток. Набравши в чайнички цілющої смердючої «Нафтусі», повернулися туди. Невеличка на зріст продавщиця розклала перед відпочивальниками силу-силенну найрізноманітніших ґердан: із коралів, бірюзи, гематиту, кришталю, яшми, малахіту, перлів, бурштину, а до них — сережки та браслети. А ще чудові намиста. Все було зроблено з рідкісним смаком, нічого схожого ми не бачили навіть на виставці визнаного майстра, за вхід до якої виклали по дві гривні. Прикраси там були зі щирого золота і, як на мене, занадто великі й вульгарні. Тільки стара циганка могла б на себе таке натягнути, а Надійці геть нічого не сподобалося. Але тут... Тут було на що подивитися. Та ще й продавщиця виявилась професіоналом у сфері заманювання охочих. Вона, справжня чорноока красуня, тоненька й доброзичлива, миттєво приміряла на себе вподобану кимось поробку, потім надівала й на покупницю. Більшості, мабуть, здавалося, що прикраса їм пасує так само, як і цій гарній майстрині. Торгівля йшла жваво. Напарник продавщиці, либонь, її чоловік, також приблизно тридцятирічний, не встигав рахувати гроші, водночас наглядаючи за товаром.

У Надійки загорілися очі.

— Надю, тобі тут щось подобається?

— Все подобається,— відверто відповіла вона.— Але це не означає, що треба щось купувати.

— Я хочу зробити тобі подарунок, вибирай, доки я добрий,— і насильно затягнув її в натовп... Я також піддався впливу загального ажіотажу.

Поруч якась жінка схвильовано питала:

— Ви сьогодні до якої години будете? І коли ще приїдете?

Продавщиця завіряла її, що наступної неділі — обов’язково, якщо не буде дощу. І поштою може вислати. І візитку сунула. Їхній бізнес був поставлений на широку ногу.

— Ну що, вибрала? — спитав я у Надійки.

— Все подобається,— повторила вона.— Але це не мій стиль. Де я таке носитиму?

Я наполягав:

— Щось же подобається найбільше, правда? Мені так хочеться тут щось купити! Тому не сперечайся, а знайди найкрасивішу.

Але вибрану нею ґердану з гематиту довелося сховати в кишеню:

— Занадто театральна,— пояснила Надійка. Справді, до джинсів і куртки вона геть не пасувала.

Пізніше, блукаючи містом, ми знайшли ще один маленький магазинчик ювелірних прикрас. Також напхом напханий: вироби із золота, граната, бірюзи, всі ті корали та кришталь — стандартний набір.

Але мою увагу привернув парний медальйон — серце, поділене навпіл. Половинка — їй, друга — мені. І два золоті ланцюжки, один тоненький, вишуканий, другий — чоловічий, грубіший.

Язик не повертався освідчитись, а це чудовий таки натяк.

Я зробив нам обом подарунок. Застібаючи на Надійчиній шиї ланцюжок, пожартував:

— Тепер у нас на двох одне серце!

* * *

Я насолоджувався комфортним відчуттям повної безвідповідальності, геть-чисто забувши про «полікратів перстень», і життя брутально нагадало про себе.

Я був занадто спокійним і безтурботним, мабуть, і щасливим, якщо ейфорія закоханості в недолітку — це і є щастям. Мене навіть не бентежило, що я майже удвічі старший за Надійку. Надю, до речі, це також не хвилювало. Ми жили в одному номері, спали поруч, але не разом. І це додавало солодкої інтриги нашим стосункам. Очікування, як вони складуться далі.

Розповівши про свою нещасну любов до Сашка, Надійка наче збудувала між нами якусь заборонену межу. Наче перехід через неї вимагав якихось певних дій. Яких — це я й намагався зрозуміти. Чи просто дочекатись підказки обставин.

Вона вже безмежно мені довіряла. Вночі могла покласти голову на моє плече, обняти, безжурно й беззахисно.

І я не поспішав, твердо переконаний, що попереду в нас — усе життя. Бабуся недаремно молилась за мене...

Так проминув тиждень.

І я прокинувся серед ночі від того, що відчув на собі Надійчин погляд. Моя дівчинка стояла біля вікна в місячному світлі. Штору вона відслонила.

— Лягай, змерзнеш.

— Я хочу тобі щось сказати. Нам треба поговорити.

Я насторожився. Надія — людина непередбачувана.

Вона засмикнула штору й лягла поруч.

— Я поїхала з тобою, щоб покарати Сашка, маленька така помста. Так боляче, коли тобою нехтують... Але зараз я на нього не злюся. Він мені нічого ніколи не обіцяв, у вічному коханні не клявся. Розумієш, його добре ставлення я сприйняла за кохання. Але він не кохав. Може, просто не здатний... Я знала, що він одружений, але з дружиною майже й не жив ніколи... Коли ми були разом уже з рік, він, напившись, сказав дуже жорстокі й страшні слова, якби я була розумнішою, то пішла б від нього тієї ж хвилини. Він сказав, що спочатку зі мною відчував щось схоже на кохання, але це минуло... Мене це так вразило, з цим так важко жити, з цією невпевненістю у близькій людині. Ти вважаєш: він тобі рідний навіки, а насправді — чужий. Тепер ти розумієш, що я повелася нечесно, коли погодилась їхати з тобою сюди. Адже я не проститутка, щоб відробити твої витрати. Прошу, не перебивай, я ще не все сказала...

Надійка зробила велику паузу. А мені здавалося, що все всередині вібрує у такт із серцем.

— Я тебе майже не знаю. Але я побачила твоїх друзів, і вони мені сподобалися. Спочатку мені здавалося, що ти нехтуєш людьми, котрі, як ти гадаєш, нижчі за тебе. Але ти так щиро заприятелював із Матеєм... Я ж не даун, я розумію, чого ти зі мною панькаєшся... Я не помітила, коли це відбулося, але ти став мені потрібний... З тобою я почуваюся впевнено... Ти такий надійний... І тепер мені знову страшно... втратити тебе...

І Надійка заплакала, тихо, із застиглим у напівтемряві обличчям, тільки струмочки покотилися з очей.

Я обхопив її, підняв. Підскочив і закружляв по кімнаті. Потім почав цілувати. Обличчя, шию, руки, груди, живіт...

Яка ти прекрасна, моя ти подруженько, яка ти хороша!

* * *

У неділю вранці до нас у номер постукала чергова Ольга. Цнотливо відхиливши двері, передала, що телефонували зі стоянки, де я залишив машину, і що вночі сталося несподіване лихо: викрадено дванадцять автомобілів, і мій в тому числі. Терміново потрібно йти до міліції, оформити протокол із викрадення.

Все це Оля відтарабанила, не явивши нам схвильованого, судячи з голосу, обличчя. Біда й повинна бути безликою, щоб ми не могли зазирнути їй в очі... І я лежав із заплющеними очима... І не рухався.

Сказати, що мені шкода було мого синього «японця», значить, нічого не сказати...

— Кириле! — торсонула за плече Надія.— Кириле! Що з тобою?

— А нічого,— я розплющив очі й обернув голову до неї.

— Як — нічого?

— Нічого страшного. Всі документи, і на машину теж, тут, зі мною. І гроші. І всі наші речі тут, у шафі.

— А твій джип?

— Не хвилюйся, я застрахував свій «Mitsubishi». І на випадок крадіжки — теж,— нарешті мені вдалось усміхнутися.— Блін, іще вагався — чи страхувати? Інтуїція не підвела. Ніколи не можна скупитись на необхідне,— й усміх мій став переможним та самовпевненим.

— А до міліції ти підеш?

— Авжеж.

— Я з тобою,— вона вислизнула з ліжка й почала одягатися. А мені приємно було удавати олімпійський спокій:

— Тільки спочатку поп’єш свою любу «Нафтусю» та з’їси дієтичний сніданок.

* * *

Відділок міліції містився в центрі, поруч із новою церквою Іллі, як пояснила балакуча Олька. Вона щиро та шумно нам співчувала, але між зойками й розпачливими вигуками щедро ділилася потрібною інформацією:

— Від церкви праворуч — одразу побачите багатоповерхівки — на тому ж боці вулиці. Та не баріться,— напучувала вона.

Дорогою я помітив, що у моєї Надійки дуже нещасне, застигле обличчя.

— Нічого,— я взяв її під руку,— гроші є, додому якось дістанемось...

Вона підвела очі, вщерть заповнені невитеклими сльозами, і, як геть нетямущому, пояснила, чітко вимовляючи кожне слово:

— В машині залишились усі диски й касети з Сашковими піснями. Я їх у шухлядці залишила.

Все! Доля перерубала останню мотузку, що пов’язувала її з минулим. Перст судьби, а не моя зла воля.

Я тільки по-дружньому стиснув її долоньку. І подивився в очі, наче хотів перелити їхню блискучу вологу до своїх зіниць.

* * *

До чергового (а була неділя, і більш нікого у відділку не спостерігалося) стояла ціла черга таких самих «щасливчиків», як і я. Середнього віку, в охайній потертій формі, худорлявий, але з молодечим блиском в очах, із зачесаним назад прямим волоссям, цей міліціонер ніби вийшов зі старого радянського детективного фільму. Він без суєти розмістив нас: кого — навколо допотопних письмових столів, кого — на з’єднаних дерев’яними рейками фанерних кріслах (радянський кінотеатр — та й годі!), видав кожному папірець і докладно пояснив, на чиє ім’я, де, що і як писати. На пару хвилин запала тиша, і я чув поруч легке Надійчине дихання.

Остання мотузка.

Кіногенічний міліціянт почав збирати заяви в найспритніших писак та відверто й цинічно пояснювати, що справа ця — безнадійна, що він із таким уже стикався, що діяла приїжджа банда, «гастрольори», знайти наші автомобілі майже неможливо — крали, звісно ж, «під заказ»...

— Як це — «під заказ»? — перебила його молода повненька пані. Від хвилювання її чоло вкрилося крапельками поту. Пишні чорні пасма некрасиво повислизали з високо пришпиленого банта.

Я подивився на Надію — її коротеньке волосся завжди було в порядку.

Остання мотузка?

Я хочу, щоб вона відростила довгі коси. Довгі, доглянуті перукарями коси.

А міліціонер пожвавішав, йому подобалося бути в центрі уваги:

— Ну, як вам пояснити? Людина розбиває вщент свій «Fiat» або «Nissan». Крім документів та металолому — нічого немає. Нікуди не заявляє, а робить веселим хлоп’ятам замовлення — підігнати такий само автомобіль: за маркою, кольором. Перебивають номери, всі: на двигуні, на ходовій частині — і дєло в шляпі, нікому і на думку не спаде, що машина крадена. Знайти її майже неможливо. За тиждень, а то й раніш, ваші машини будуть у нових власників. Може, й за кордоном.

— Але ж це нечесно! — пролунав обурений голос повної дамочки.

У відповідь — такий оглушливий сміх, що й повітря здригнулося. Навіть Надійка сміялась, притуливши обличчя до моїх грудей. Звісно, найгучніше реготали ті, хто заздалегідь застрахував машину.

— Моя вам щира порада,— намагався навести лад охоронець закону,— беріть довідку про крадіжку і звертайтесь до своїх страхових агенцій.

Колишні власники іномарок незадоволено зашуміли-загуділи, трохи понарікали на всіх винуватців нещастя, але поступово розійшлися. Завтра ж нам усім такі довідки видадуть — пообіцяв черговий.

Нарешті й ми опинилися надворі. Після задушливих казенних запахів приємно було вдихати свіже, з невеликою домішкою вихлопних газів повітря. Досить великий собор сяяв золотими банями. Крізь розчинені двері долинав злагоджений спів. Надія, яка досі мовчки спостерігала всю пригоду, запропонувала зайти до цієї церкви й поставити свічки. Промовила дуже серйозно:

— Це — доля. Нас відвідав Господь. Коли людина втрачає щось цінне для себе — це добре. У нас із тобою були дві дуже коштовні речі: для тебе — твій «Mitsubishi», для мене — касети. Значить, Бог дарує нам іще час для життя. Може, ми могли б загинути в аварії... Господь зберіг нас по великій своїй милості. Я це так розумію. Треба Йому подякувати.

Я подумав: «А чи зрозуміла ти про розірвану мотузку?» — і нічого не сказав. Надійка ж філософствувала й далі:

— Ніщо в світі, як і в природі, не зникає безслідно. Скільки втрачається, саме стільки ж повертається, хіба що в іншому форматі. Сприймай втрату, як свою добровільну жертву, не приростай своїм тісним серцем до оточуючих речей, не збіднюй себе. Що ми знаємо? Може, втратою машини від тебе відведене страшне нещастя, може, десь у дорозі на тебе вже очікувала аварія з... А я все ж таки трохи суєвірна — тьху, тьху, не хочу навіть вимовляти, щоб не наврочити, з якими фатальними наслідками може бути така аварія!

Я вислухав її з глумливою посмішкою, як самому здалося:

— По-твоєму, злодії, що позбавили мене друга чотирьохколісного, якого я придбав собі на радість, зробили благодіяння, а не злочин. А я-то, дурень, до міліції звернувся, навіщо: нехай хлопці катаються на здоров’ячко! А мені з тобою й потягом добре їхати. З твоєї філософії так виходить. Побачу їх, ще й на бензин грошенят підкину. Благодійники!

— Ти не віриш, смієшся, а так воно і є, суть ти правильно схопив, і глузуєш сам із себе.

Ми зайшли в напівсутінки церкви, купили свічки, поклали пару купюр до ящичка з написом «На прикрашання храму» і з почуттям виконаного обов’язку поквапилися до бювету — пити бридку «Нафтусю».

Надя задумливо потягувала з носика воду, а я вдоволено думав: «Замість «Mitsubishi» у мене тепер будеш ти. Тільки на такий обмін я згодний». Вона, звісно ж, не чула моїх думок.

* * *

Увечері, коли ми, стомлені довгою прогулянкою вузенькими й кривенькими трускавецькими вуличками, повкладалися в ліжко, Надійка несподівано сказала:

— Давай завтра вже додому. Так мені набридло тут... Не сплачуй завтра за наступні тижні. Добре, що дали тільки на півмісяця вперед. Тут немає більш чого робити.

— А як же лікування?

— Та я вже здорова. Не можу я тут. У мене вже нічого не болить.

Вона й справді мала набагато кращий вигляд, ніж у Львові. І я погодився:

— Гаразд. Завтра заберу довідку — і на потяг. Тут є прямий до Шевченкового.

— Який потяг? — здивувалась Надія.— Там завжди такий сморід — задихнутися можна. Поїхали зі мною автостопом. Не бійся.

Не встиг я відповісти, як вона ошелешила:

— А хочеш — їдь сам. Мені поспішати нікуди, я потім автостопом приїду.

Ач, що вигадала! Вона сама поїде! Мотузкою я її до себе не припнув, кайданами не скував, мені нічого не залишалося, як їхати з нею невідомо на чому.

Я поцілував її в плечико й вирішив не боятися.