Грецька класична філософія

 

Грецька класична філософія займає історичний проміжок з другої половини V ст. до кінця IV ст. до н. е. Це особлива епоха у становленні всієї системи європейської філософії. Перш за все тому, що саме в ній працювали такі відомі титанічні особистості, як Сократ, Платон та Арістотель. Багато постулатів, принципів, ідей, які вони висловили, здійснили і продовжують здійснювати величезний вплив на філософів та філософські системи, створені протягом наступних 25-ти століть.

Ці мислителі поставили в центр своєї філософії не космогонічні проблеми (тобто проблеми виникнення світу), а саму філософію. «Я не мудрець, я тільки люблю мудрість», – казав Сократ, пояснюючи мотиви за якими він називав себе філософом. Але любити мудрість – означає прагнути зрозуміти її. І тому думки грецьких класиків були спрямовані перш за все на проблему пізнання.

Вирішуючи цю проблему, відомі філософи сперечались один з одним, з іншими філософами – їхні суперечки стали свого роду «вічним рушієм» філософської думки. Першим почав суперечку Сократ, який вважав, що пізнання починається з особистості, з внутрішнього і зовнішнього світу того, хто пізнає. Пізнай себе, пізнай, що таке доброчинності, – і ти отримаєш платформу, з якої можна буде пізнати і все решта.

Естафету суперечки перейняли Платон та Арістотель. Платон був учнем Сократа і обожнював свого вчителя, зробив його своїм «філософським героєм». Арістотель в свою чергу спочатку вчився у Платона, а потім заявив: «Платон мені друг, але істина дорожча». Розійшлися вони у поглядах на те, з чого необхідно починати пізнання. Платон вважав – із загального, ідеального; Арістотель – з окремого, конкретного, матеріального. Так і з’явились філософські системи ідеалізму та матеріалізму.

Ідеї Істини, Добра, Краси та Справедливості, об’єктивні ідеї, поняття Деміурга, Творця Всесвіту – ось що вніс у філософію Платон. Поняття Космічного Розуму, «вічного рушія», форми та матерії, науки, мистецтва та досвіду, закони логіки, руху і розвитку – ось що дав філософії Арістотель.

Крім того, ці філософи створили блискучі, з чудовими традиціями філософські школи платонізму та арістотелізму, які розвинули, помножили та передали думки і твори своїх засновників наступним філософським епохам.

Софісти

Софісти – давньогрецькі вчителі мудрості. Вони створювали школи, де навчали юнаків різними наукам та мистецтвам, головним з яких вони вважали мистецтво формулювати і відстоювати в суперечці свою думку з тих чи інших важливих філософських питань. Софістам подобалось розмірковувати буквально про все – про створення світу, про буття, про людину і суспільство, про математику, музику, поезію та багато іншого. Часто ці розмірковування здавались парадоксальними, такими, що суперечили здоровому глуздові, але софістів це мало турбувало – головне, вважали вони, щоб міркування, яке доводило ту чи іншу думку, було логічно доведеним. А відповідає воно істині чи ні – неважливо, оскільки софісти вважали, що немає і не може бути ніякої загальної або об’єктивної істини.

Софісти займали філософську позицію сумніву по відношенню до того, що стверджували до них перші натурфілософські системи Фалеса, Парменіда, Геракліта, Демокріта та ін. Софісти вважали, що якщо прийняти точку зору того чи іншого натурфілософа, то доведеться визнати, що людське пізнання просто неможливе. Адже пізнання є процес просування або розвитку свідомості. Якщо ж, наприклад, прийняти позицію Парменіда про неможливість руху, тоді ніякий процес, в тому числі і пізнавальний, неможливий. Якщо ж, навпаки, прийняти позицію Геракліта про те, що «все тече, все змінюється», то вийде, що пізнанню не буде на що спертися. Дійсно, якщо я в даний момент пізнав щось про предмет, то вже в наступний момент часу і цей предмет зміниться, і я, що пізнаю його, теж змінився – таким чином, отримане знання неістинне, воно немовби повисає в повітрі.

Один з найвідоміших софістів, Горгій (бл. 483 – 373 рр. до н. е.), учень Емпедокла, першим сформулював три принципи відносності людського пізнання: нічого не існує; якщо щось існує, то його неможна пізнати; а якщо його і можна пізнати, то неможливо це знання передати і пояснити іншому...

Інший відомий софіст, Протагор (бл. 481 – 411 рр. до н. е.), розглядаючи проблему пізнання, вважав, що воно є виключно особиста справа кожної людини. Немає загального, об’єктивного знання про світ, кожна людина пізнає щось своє, і сама для себе визначає істинність свого знання. Протагору належить відома фраза: «Людина є мірою всіх речей», яка говорить не про те, що людина володарює над світом, а про те, що у неї немає ніякого іншого критерію істинності свого знання про світ, крім самої себе.

Софісти прославились тим, що висловлювали багато дуже суперечливих думок. Чого скажімо варта тільки одна фраза софіста Фразімаха про те, що «справедливість – це не що інше, як вигода сильнішого». Тим не менше, софістика зіграла дуже важливу роль в розвитку філософії – по-перше, вона поставила питання про відносність філософського пізнання, і по-друге, підготувала розуміння того, що людина є центром філософії, і цим створила підґрунтя для появи вчень таких відомих філософів, як Сократ, Платон та Арістотель.

Сократ

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Ці слова промовила людина, чиє ім’я стало втіленням самої філософії і класичної фігури філософа – Сократ (469 – 399 рр. до н. е.). Він народився у бідній родині афінського скульптора Софроніска та повитухи Фенарети.

Сократ прославився як розумний та винахідливий співрозмовник у філософських суперечках, що володів до того ж даром красномовства. Він був незвичайним вченим: він ніколи не записував своїх думок, не намагався створити органічного вчення про основи світобудови, про Космос, про походження людини, тварин та інші речі. Його не цікавили питання про природу першоматерії, не цікавили закони, що лежать в основі різних природний явищ. Цим він різко відрізнявся від перших грецьких філософів мілетської, елейської або піфагорійської шкіл. Не був він і софістом.

Метою і сенсом філософії Сократа стала людина. Головним у вченні Сократа стало питання про суть людського життя. Однак, в зв’язку з тим, що він не залишив після себе жодних власних творів, про його думки і слова ми можемо судити лише за спогадами, нотатками і творами його численних учнів, серед яких найбільш відомим був філософ Платон.

Відповіді на проблеми людського життя необхідно шукати всередині самої людини. Пізнай самого себе – таку мету філософії сформулював Сократ. Але що це означає – пізнати себе? І тоді Сократ ввів поняття внутрішнього голосу, або сумління, через яке душа людини з’єднана зі світом богів, з основами буття. Але для того, щоб почути його, людині необхідно вести добропорядне життя. Головними доброчинностями Сократ вважав стриманість (здатність приборкувати пристрасті, знати міру всьому), мужність (здатність долати небезпеку) та справедливість (тобто дотримання божественних і людських законів). Такою є основа вчення Сократа, яке отримало назву етичної філософії.

Особливу увагу Сократа приділяв розробці методу пізнання, або способу філософствування, який для нього полягав перш за все у бесіді. Сократ прагнув в аргументах співрозмовника виявити слабкі місця, суперечливість, які доводили б неправильність його позиції. Тобто до аргументів співрозмовника, вважав філософ, необхідно ставитись з сумнівом, або з іронією – завдяки цьому, той, хто пізнає, переконується в хибності своїх міркувань і, починаючи шукати істину в іншому напрямку, поступово знаходить правильний шлях.

В суперечці народжується істина – таким є метод філософствування Сократа, який отримав назву маєвтики. Але справа тут не тільки і не скільки в тому, хто кого переможе. Знання, вважав Сократ, вже присутнє в душі людини від народження, необхідно тільки допомогти йому «народитись», тобто необхідно усвідомити вже існуюче знання. Існує притча про те, як Сократ розмовляв з неграмотним хлопчиком-підмайстром. У процесі розмови хлопчик зумів сформулювати теорему Фалеса, знання котрої було закладене в його душі від народження, – йому необхідно було лише згадати це знання.

В своїх розмірковуваннях Сократ, як правило, прагнув на основі пошуку загальних рис різних окремих життєвих випадків вивести загальні закони моралі – це стало свого роду основою філософської діалектики, сенс якої полягає у співставленні різних аргументів та контраргументів у вирішенні того чи іншого питання.

Платон

Від народження майбутній відомий філософ Платон (427 – 347 рр. до н. е.), один із засновників грецької класичної філософії, мав інше ім’я – Арістокл. Своє відоме ім’я він отримав від вчителя гімнастики за міцну статуру («платон» означає – «широкоплечий»). В юності Платон перепробував багато занять: був борцем, займався живописом, писав вірші, потім почав писати трагедії. Переворот у його житті відбувся після зустрічі з Сократом.

Сократ був для Платона великим авторитетом, пізніше він став головним героєм майже всіх платонівських діалогів, який висловлював точку зору і аргументи самого автора, таким чином іноді важко розрізнити, де у діалозі висловлена думка Сократа, а де – Платона. Після смерті Сократа Платон вчився у послідовників Геракліта Ефеського, Парменіда і у відомого грецького геометра Евкліда, їздив до Італії до піфагорійців і до Єгипту до жерців. Повернувшись у Афіни, Платон купив садибу в Академії, місці, яке отримало свою назву за ім’ям героя Гекадема. Тут він заснував свою відому школу академічної філософії.

Платон був першим грецьким філософом, який створив всеохоплюючу філософську систему. Вона включає в себе уявлення про світ в цілому, уявлення про людину та її душу, уявлення про суспільство та державу. Основу всієї філософії Платона складає вчення про Ідеї, або Ейдоси (óбрази). Платонівські Ідеї далекі від тих ідей, які час від часу просто виникають у наших головах. Для Платона – це дещо вище, нематеріальне, але тим не менше найбільш прекрасне та розумне, що тільки може бути в світі. І найбільш реальне, адже Ідеї заключають в собі вище Знання про всі закони і зв’язки, на яких основується життя людини та існування світу. Всі наші людські знання та думки, за Платоном, є лише відображення, повторення, спогади про ті Ідеї, які, ще до народження, можуть бачити людські душі.

Світ, на думку Платона, складається з трьох частин. Головною і найвищою частиною є світ Ідей, або буття Ідей, друга частина – матеріальний світ, в якому живуть люди, і третя частина – пітьма, або небуття, руйнування всього того, що має в собі Ідеї. Головними Платон вважав етичні Ідеї – Ідеї Істини, Добра, Краси та Справедливості.

Окрім етичних ідей Платон розглядав і т. зв. об’єктивні ідеї, які відображають структуру певних об’єктів. Наприклад, існує ідея «стільця», яка визначає ті якості, без яких той чи інший конкретний предмет не може бути названий стільцем. Це не означає, що об’єкт, який відображає цю ідею, повинен обов’язково мати форму звичного для всіх нас стільця. Якщо ми, наприклад, сидимо на столі, то в цю мить ідею «стільця» відображає саме стіл, оскільки ця ідея пов’язана з потребою людини сидіти на чомусь.

Ще одна ідея Платона – це ідея про державу, яку він виклав в однойменному великому діалозі. Ідеальною державою є держава, влаштована у відповідності до його ідей. А ідея держави – це ідея Всезагального Блага. Всезагальне Благо, на думку Платона, є несумісним з приватним інтересом. Тому правителі такої держави повинні, по-перше, бути філософами, щоб пам’ятати, в чому полягає ідея держави, а по-друге, вони не повинні мати сім’ї та власності, тому що це пов’язано з приватним інтересом, який суперечить ідеї Всезагального Блага.

Ідеальна держава, на думку Платона, має бути стáновою. Вищий стан філософів формується в цій державі шляхом спеціального відбору починаючи з дитячого віку. Окрім цього стану, Платон виділяє стан виробників, для якого припускає прагнення до «так званого блага». Платон так і висловлюється – «так звані блага». Мова йде про матеріальні речі: їжу, одяг, житло та ін. Вони подільні, а тому людям властиве прагнення вхопити свою частку матеріальних благ. На відміну від них, Всезагальне благо одне на всіх. Наприклад, суспільна злагода, про яку переймається держава, одна на всіх, і її неможна привласнити комусь одному. Тому про неї, згідно з Платоном, повинні турбуватися люди, з приватною власністю ніяк не пов’язані.

Крім того, в ідеальні державі Платона передбачено стан військових, який необхідний для охорони, а також для завойовницьких війн, в яких добувають рабів. В державі Платона рабство зберігається, хоча не рекомендується обертати на рабів еллінів. Військові, на відміну від виробників, у яких окремі сім’ї, мають загальних дружин та дітей. Адже якщо у кожного буде своя сім’я, то і дбати він буде про неї на шкоду загальним цілям. А військові служать державі, подібно до філософів. Тому їхні доля – спільне проживання, спільні трапези та ін. Кожен з військових особисто для себе отримує тільки їжу.

Платона вважають автором першої комуністичної утопії. І це дійсно так. Більше того, в його уявленнях присутні риси військового комунізму з його казарменою ідеологією та психологією. Але своєрідність комунізму Платона в тому, що це комунізм верхів та комунізм споживання, а не виробництва. Протиріччя між Всезагальним Благом і приватним інтересом Платон вирішує за рахунок того, що розводить те і інше по різних полюсах. Те і інше у Платона дістається різним станам.

Такими є основи філософії Платона, його системи ідеалізму, яка охопила практично всі сторони людського життя і була покладена в основу великої кількості наступних філософських систем.

Філософія Арістотеля

«Платон мені друг, але істина дорожча» – так казав про свого вчителя, Платона, інший видатний філософ – Арістотель (384/3 – 322 рр. до н. е.). І у нього були на те свої причини.

У 17 років юний Арістотель, почувши про славну Академію Платона, покидає дім свого батька, Нікомаха, придворного лікаря македонського царя Амінти ІІ, діда Олександра Македонського. Вступивши до Академії, Арістотель скоро проявляє себе не тільки як один з найбільш обдарованих її учнів, але і як єдиний академік, до насмілився сперечатись з Платоном.

Двадцять років провів Арістотель у Академії, а потім повернувся до Македонії, де став вихователем юного Олександра. Коли Олександр Македонський виріс і став царем, який побажав завоювати не тільки всю Грецію, але і весь світ, Арістотель не розділив його намірів і повернувся до Афін. Тут він організував свою філософську школу в Лікеї (або Ліцеї).

У Арістотеля був своєрідний спосіб вчити та вести філософські бесіди, весь час проходжуючись, тому він та його учні були названі перипатетиками (від грец. «перипатео» – «проходжуватись»).

Арістотель не погоджувався з Платоном в основному питанні філософії – що лежить в основі світу, що рухає ним, речами та людьми? Платонівську теорію про Ідеї Арістотель зрозумів як уявлення про те, що певна самостійна сила рухає і світом, і всіма речами в ньому. Але такий світ не можна пізнати, вважав філософ, адже не можна навіть припустити, що станеться з якоюсь річчю в наступний момент, якщо вона керується силою, що діє за одними лише їй відомими законами. Арістотель вирішив, що пізнання світу необхідно починати з пізнання конкретних речей, а не із захмарних Ідей. Іншими словами, у пізнанні необхідно йди від окремого до загального, а не від загального – до окремого, як у Платона.

«Всі люди від природи прагнуть до знання» – з цих слів починається відома праця Арістотеля «Метафізика», де він побудував свого роду «сходи пізнання». Їх сходинками стали ієрархічно розташовані види пізнання. Перша сходинка – чуттєве сприйняття – найпростіший тип пізнання, властивий всім живим істотам, які здатні бачити, чути, торкатися предметів, мають нюх і смак. Друга сходинка – уявлення – виникає на основі чуттєвого сприйняття. При зіткненні з чимось, побачивши щось, ми отримуємо про це певне уявлення. Третя сходинка – досвід на основі пам’яті – властивий в основному тільки людині. Арістотель наводить приклад з лікуванням. Якщо Сократ, пише він, прийшов до лікаря і той, пам’ятаючи, що при такій самій хворобі певні ліки допомогли іншому хворому, дав Сократові цей засіб, то це справа досвіду. Якщо ж лікар точно знає, що при такій хворобі певний засіб допомагає всім хворим, то цей лікар має більш досконале знання – мистецтво – це і є четверта сходинка пізнання. Досвід, каже Арістотель, є знання про одиничне, тоді як мистецтво є знання про загальне. Але є і п’ята, найвища сходинка – наука – знання про першоначала та першопричини.

До речі, історія появи назви «Метафізика» не зовсім звичайна. Це слово вигадав не Арістотель, а його послідовник Андронік Родоський, який видав першу збірку творів відомого філософа. Після тому Арістотелевої «Фізики» йшов том, в якому були зібрані трактати, присвячені проблемам сущого, буття, першоначал та першопричин – їх Андронік і назвав «Метафізикою» (тобто після фізики). Надалі цим терміном почали позначати ті розділи філософії, які присвячені проблемам онтології, тобто проблемам буття та першопричин світу.

Арістотель вважав, що в основі світу лежить першоматерія, яку він однак не сприймав як щось конкретне – це свого роду можливість, потенція існування речей у світі. Самі ж конкретні речі утворюються лише коли першоматерія отримує форму – так виникає реальне, або актуальне, буття. Буття речей є матерія плюс форма – такою є формула Арістотеля. Перш за все, вважав він, ми маємо справу з кожною конкретною річчю, тому для нас важливо в ній те, що відрізняє її від всіх інших речей в світі, – це первинна сутність речі. Але багато речей мають і загальні ознаки, за якими їх можна об’єднати у роди та види – їх він називав другорядною сутністю речі.

Арістотель вважав, що все в світі рухається, причому рухається не просто так, а до певної мети. Такий рух філософ назвав ентелехією, або розвитком. У всякого руху має бути причина, отже має існувати і першопричина, яка колись вперше спонукала матерію до утворення форми. Арістотель, слідуючи власній логіці, прийшов до неминучості припущення про першоначало, або першодвигун. Так з’явилось у філософії поняття «вічного двигуна», Космічного розуму, частиною якого є особистий розум людини.

Всі інші причини руху Арістотель розділив на чотири види: матеріальна, формальна, активна та фінальна. Скажімо, якщо столяр майструє стілець, то матеріальною причиною стільця є дерево, формальною – форма стільця, активною – сам майстер, а фінальною – те, для чого призначений цей стілець.

Що ж до людини, то їй, вважав Арістотель, необхідно в житті перш за все почуття міри. Наприклад, занадто багатим бути недобре, але і занадто бідним – теж. Арістотель розрізняв і «рівні» душ: нижчу – вегетативну, рослинну, що відповідає за функції живлення, зросту, розмноження у будь-яких живих істот; середню – чуттєву, тваринну, у якої до вище наведених функцій додаються відчуття і здатність бажання (прагнення до приємного і уникання неприємного); вища – розумна душа, яка притаманна людині, додає розсудливість і мислення. Розумна душа людини після її смерті з’єднується з Космічним розумом.

Арістотель виступив у грецькій філософії як великий класифікатор та систематизатор, проповідник розумового, логічного пізнання. Він став засновником системи матеріалізму.