Плюралістична порівняльна політологія

Вже з кінця 60-х років порівняльна політологія відчуває все більший вплив нових методологічних орієнтації, пов'язаних з відродженням інтересу до політичної філософії і критикою раціональних підстав науки. Приблизно в цей час розгортається критика біхевіоралізму (Easton, 1969). Можна виділити кілька підстав цієї критики. По-перше, політична наука в цілому і порівняльна політологія зокрема опинилися несприйнятливими до нових соціальних і політичних змін, які так бурхливо виявилися в кінці 60 - початку

70-х років у вигляді контр-культурних рухів молоді. По-друге, спроба створити на основі біхевіоралізму і структурного функціоналізму політичну науку, позбавлену ціннісної навантаження, фактично призвела до панування лише однієї теоретичної парадигми, пов'язаної з ідеологією «буржуазного лібералізму». По-третє, виявилося, що біхевіоральная і структурно-функціональна методологія порівняльного аналізу, що орієнтується на пошук закономірних зв'язків і подібностей, фактично вели до створення такої картини політичного світу, який позбавлявся значної частки унікальності та різноманіття. По-четверте, переважання кількісних методів аналізу в порівняльної політології хоч і створювало можливість для перевірки гіпотез, але одночасно приводило до їх збіднення. Фактично шляхом статистичної перевірки затверджувалися часто або досить банальні істини, або вже відомі залежності. По-п'яте, хоча порівняльна політологія і включала в своє поле зору країни Азії, Африки і Латинської Америки, але сформована телеологічна концепція залежного розвитку викликала протест як у західних компаративістів, так і у дослідників не західних країн.

Відродження інтересу до політичної теорії і філософії не могло не відбитися на стані емпірично орієнтованої порівняльної політології. Деякі дослідники заговорили навіть про кризу даної галузі науки (Badie, 1989; Ragin, 1991; Giri, 1993). Однак, погоджуючись з критикою емпірично орієнтованої порівняльної політології, слід сказати, мабуть, про те, що тут спостерігається деяка трансформація методологічних дослідницьких моделей і перенесення інтересу з пошуку подоб і загальних залежностей на показ відмінностей та створення нових більш різноманітних класифікацій.

У 70-і роки порівняльна політологія знову постала перед проблемою відновлення. Хоча Г. Алмонд і говорив про те, що криза в порівняльній політології було скоріше політичним, ніж інтелектуальним (Almond, 1990, р. 252), дисципліна стала змінюватися і методологічно, і змістовно. Тематика порівняльних досліджень характеризується переходом від вивчення традиційних інститутів і чинників політичної діяльності (держава, партії, вибори, засоби масової інформації) до осмислення нових явищ (довкілля політики, групові інтереси і неокорпоратівізма, нові масові рухи, пост-матеріальні цінності, етнічні; мовні, вікові і тендерні фактори). Особливе значення надається дослідженням того, як формується політичний курс, як впливають на нього старі і нові інститути і фактори. Формується ціла самостійна субгалузі - порівняльна публічна політика.

Відбувалися і відбуваються серйозні зміни і в галузі методології. Мабуть, саме ці зміни змушують говорити про кризові тенденції в порівняльної політології. Перш за все, це пов'язано з переоцінкою значення біхевіоралізму і структурного функціоналізму. Не випадково все ще тривають атаки на ці методологічні підходи (Turner, 1993). Разом з тим можна говорити про наступні основні тенденції, які характеризують процес методологічної трансформації порівняльної політології.

Першу тенденцію можна позначити як радикальну. Найбільш чітко вона представлена в постмодерній і феміністської політико-теоретичних орієнтаціях. Постмодерн і фемінізм по-різному підходять до критики сучасного наукового пізнання і розуміння політики. Але суть критики одна: радикальний розрив з домінуванням у пізнанні одного стилю, будемо називати його «раціонально-науковим» або «маскулінних». Хоча ці радикальні орієнтації знайшли відображення насамперед у політичній теорії і філософії, але їхній вплив стає все більш помітним у методології політичних досліджень, і, що для нашої теми важливо, постмодерн і фемінізм проблематичність теми теорії і методу в порівняльної політології (Inglehart, 1995; Marsh, 1995).

Відзначимо лише деякі важливі для порівняльної політології положення. Політологічний постмодерн проблематизував саму порівняльну політологію, так як поставив під сумнів саму можливість отримання істинного результату пізнання, що базується на консенсусі щодо подібності структур і функцій реального політичного світу. «Методології, запропоновані Дерріда, Фуко і Ліотаром (де конструкція, генеалогія та паралогічне, відповідно), задумані, в цілому, для того, щоб децентрірованно виробництво мови та істини для більш точного відображення випадкового і відносного характеру пізнання. Товариство містить плюральність гетероморфний мов. Генеалогічний аналіз виявляє, що історія була боротьбою між цими мовами»(Roch, 1993, р. 340). Піддаючи критиці раціоналізм і раціональні моделі демократії, постмодерн закладає основи плюралізму методологічних і теоретичних орієнтації. Однак при цьому відбувається фактичне повернення до конфігуративним дослідженням, а саме це було одним з основних пунктів, на якій-будувався перехід від «традиційної» до «нової» компаративістики.

У порівняльній політології феміністська хвиля знайшла відображення в дослідженнях становища жінок у різних скандинавських демократіях, проблеми громадянства і політичної участі, особливостей публічної політики і держави загального добробуту (Adams & Wiston, 1980; Haavio-Manila et al., 1985; Ruggie, 1984; Hernes, 1988). Феміністська порівняльна політологія виділяється в самостійну галузь зі своїми центрами, журналами і фахівцями (Mazur, 1999).

Друга тенденція пов'язана з відновленням значення історико-порівняльної методології, найбільш виразно проявленої насамперед у сучасному прочитанні К. Маркса і М. Вебера. Хоча Маркс і Вебер є антагоністами з питання соціальних закономірностей, але обидві методологічні традиції дозволяли в цей період, з одного боку, протистояти вузькості емпірика-кількісної методології порівняння, з іншого, підвищити в дослідженні роль соціальних та соціально-культурних факторів пояснення (економічні та соціальні структури, релігія, етнічність, культура).

Ще в 60-ті роки ряд дослідників активно починають використовувати методологію політичного порівняння М. Вебера і К. Маркса. Серед послідовників Вебера можна назвати С. Ейзенштадта, Р. Бендиксен і Г. Рота. Перший використовував веберську концепцію «панування» і бюрократії для порівняльного аналізу імперських форм правління ще в 60-і роки, а пізніше - кліентелістскіх відносин у політиці (Eisenstadt, 1963, 1984, 1987), не кажучи вже про більш масштабні компаративістський проектах. Р. Бендікс, досліджуючи розвиток національних держав в Західній Європі, Росії, Японії та Індії, спирався на веберські поняття раціональності та традиційності, патрімоніалізма, бюрократизації, плебісцитарної демократії (Bendix, 1978).

Г. Рот надавав особливого значення концепції патрімоніалізма в порівняльному аналізі політичного розвитку в третьому світі (Roth, 1968).

У 60-80-ті роки відроджується інтерес до марксистської концепції класів, класової боротьби, власності, типу виробництва як пояснювальним факторів політичного розвитку, революцій і становлення держав. Так, Б. Мур одним з перших використав концепції буржуазних і сільськогосподарських соціальних структур для пояснення виникнення капіталістичної демократії, фашизму і комунізму (Moore, 1966). Т. Скокпол для пояснення революцій у Франції, Росії та Китаї використовувала концепції соціальної структури і конфлікту (Skocpol, - 1979).

Одночасно з цим на початку 70-х років з'являються дослідження, присвячені методологічним проблемам порівняння у М. Вебера і К. Маркса. Особливе значення має фундаментальна праця, видана під редакцією І. Валіера в 1971 р., «Порівняльні методи в соціології», в якій великі розділи були присвячені К. Марксом і М. Вебером (Vallier, 1971). Змістовні спроби вписати марксистську традицію в політичну компаративістику були зроблені П. Калверт (Calvert, 1983) і Р. Чілкоутом (Chilcote, 1981; 1994).

Підхід до порівняння М. Вебера характеризується сьогодні як порівняльно-історична методологія, що поєднує позитивізм і неокантіанства. Калберг у своїй недавній роботі, присвяченій Максом Вебером і його методу порівняння, бачить специфіку веберовской методології, по-перше, в інтерпретатівной розумінні соціальної дії, що включає в себе як об'єктивні, так і суб'єктивні компоненти, по-друге, концепції ідеальних типів, які знімають опозицію теорії інтерпретації та позитивізму, по-третє, в концепції мультікаузальності пояснення політико-соціальних явищ. Він підкреслює, що «Вебер говорить про такий рівень аналізу, який відрізняється від виняткового зосередження, з одного боку, на одиноких та переслідують свої інтереси індивідуума, і з іншого боку, на глобальних узагальненнях" суспільства ", на органічних" системах "та простий орієнтації на норми. Поступаючи так, він звертає свою увагу на об'єднання суб'єктивного сенсу і індивідуальної дії з чітко соціальними орієнтаціями»(Kalberg, 1994, р. 31).

Третя тенденція може бути визначена як оновлюючу. Вона пов'язана з розширенням методологічних інструментів наукового порівняльного аналізу шляхом звернення до нових концептуальним підходам, які дозволяють використовувати і розвивати напрацьований комплекс засобів статистичного аналізу і одночасно вирішувати проблему єдності кількісного і якісного дослідження. Ця тенденція не чужа використанню всього позитивного, що було проявлено в радикальній та історико-порівняльної орієнтаціях (Teune, 1990, р. 55 - 58). З останніх робіт цього напрямку слід відзначити збірки за редакцією Г. Віардо «Нові напрямки в порівняльній політиці» (Wiarda, 1986) і Х. Кемала (Keman, 1993), роботи Ж.-Е.Лейна і С. Ерссон «Порівняльна політика: Введення і нові підходи»(Lane, Ersson, 1994), Д. Сарторі«Порівняльний конституційний інженеринг: Дослідження та структури, наміри і результати»(Sartori, 1994), П. Пеннінгса, Х. Кемала і Я. Кляйнненуіса«Проведення досліджень у політичній науці. Введення до порівняльних методів і статистику»(Pennings, Keman, Kleinnijenhuis, 1999), Г. Пітерса«Порівняльна політика. Теорія і методи»(Peters, 1998). Однак з метою більшої строгості тут буде звернуто увагу на власну значущість обновленческой тенденції.

По-перше, критиці став піддаватися структурний функціоналізм за формальність і відсутність можливості при його використанні відповісти на питання, чому ті чи інші держави і політичні системи розрізняються при здійсненні функціональних необхідності. Генрі Тьюні в зв'язку з цим писав: «Те, що утвердилось під ім'ям теорії - структурно-функціональна теорія, чи теорія Парсонса - було лише набором категорій для упорядкування досвіду. Людські потреби, визначені Маслоу, наприклад, служили скоріше політичним цілям держави загального добробуту, ніж цілям дослідного пояснення. Сьогодні, після такої уваги до них, вони навряд чи використовуються»(Teune, 1990, р. 48). Звідси зріс інтерес до таких теоретичним моделям, які б визначали порівняльне дослідження спочатку. Значно підвищувалася роль теорії при формулюванні гіпотез, при появі порівняння та інтерпретації емпіричних даних. Теорія набуває не інструментальне значення для порівняння, а стає метою порівняльного аналізу.

Термін «теорія», пише в зв'язку з цим Стефан Новак, повинен відсилати до «можливо недвозначного комплексу або системам законів, або до широких узагальнень законообразності, об'єднаним на основі загального уніфікованого принципу, з ясно виявляються типологіями і (або) історичними умовами їх обгрунтованості» (Novak, 1989, р. 40).

По-друге, багато в чому нове розуміння в теорії визначається суперечкою навколо проблеми національної держави як основної одиниці порівняльного аналізу. Хоча порівняльний метод багато в чому відрізняється від статистичного, але відмінності ці найчастіше трактувалися як кількісні, типу «мало випадків, багато змінних». Кореляції між змінними розглядалися як достатні для перевірки висунутих гіпотез про каузальності відносин між факторами. Звичайно, говорилося про необхідність супроводжувати кількісні дані якісною інтерпретацією, але це вже розглядалося як додаткова умова дослідження. Безліч даних, наведених в 60-і і 70-і роки з використанням витонченої математичної техніки, все ж таки стали викликати запитання. І один з головних: чи можна розглядати окрему країну або національну державу як незалежні одиниці аналізу? В якості вирішення цієї проблеми став формуватися так званий «холістського підхід», що отримав різне тлумачення у дослідженнях таких вчених, як Л. Сильверман, А. Пшеворськ, Г. Тьюні, С. Анттіла (Anttila, 1993, р. 18 - 26). «Холлістскій підхід» передбачає розгляд різних просторових утворень (тобто національні держави) як деяких взаємопов'язаних частин цілого, описаного теорією.

По-третє, критичне ставлення до порівняльних досліджень макрорівня виявило дві основні тенденції в пошуку вирішення теоретико-методологічних та техніко-методологічних проблем. З одного боку, стверджувалося, що макротеории надмірно спрощує соціальну реальність і може навіть грунтуватися на помилкових передумовах. Це означало, що дослідження не отримує теоретичної моделі, яка б адекватно відтворювала реальність. Рішення при цьому бачилося в акценті на якості даних, на складності та унікальності макрополітичних подій, на поверненні до історії (тобто до «реального» часу, місця, народу) (Tilly, 1984, р. 2, 14). З іншого боку, критика порівняльно-історичної тенденції в політології і політичної соціології за заперечення в ній загальної теорії і прагнення до унікальності приводила до спроб створення нових теоретичних моделей, які б дозволяли поєднувати емпіричний (в тому числі, кількісний) аналіз з широкими узагальненнями каузальних відносин (Kiser & Hechter, 1991, p. 9, 17). Результатом другого орієнтації з'явилися запозичені з економічних і соціологічних вчень моделі раціонального вибору, теорії ігор, концепції неоінстітуціоналізма, теорії політичних мереж (Luebbert, 1986; Riker, 1992; Tsebelis, 1990; Kato, 1996; Laver, Shepsle 1996; Knoke, Pappi, Broadbent, Tsujinaka, 1996).

Звичайно, обговорення проблем порівняльної політології сьогодні не зводиться цілком до радикальної, порівняльно-історичної та відновленим тенденціям. Можна відзначити й інші, більш приватні або більш традиційні дослідження. Так, удосконалюється і розширюється сфера використання методів математичної логіки (наприклад, нове для порівняльної політології використання булевої алгебри і проявився інтерес до логіки нечітких множин), зростає значення методів порівняння найбільш схожих і найбільш несхожих систем, приділяється особлива увага проблемі еквівалентності в порівнянні, підвищується роль такої змінної, як «час» і т.д. Слід відзначити також і зміни в тематиці порівняльної політології. У полі зору на цьому етапі потрапляють перехідні процеси, конфлікти, регіональна інтеграція, політичний дискурс, нова політична ідентифікація, політичні фінанси, корупція, демократичний аудит і т.д. Щодо самостійними є такі напрямки, як демократизація і транзитологія. У цілому, навряд чи можна говорити про зниження інтересу до порівняльної політології, можна лише констатувати серйозну розбудову її методології та тематики. У зв'язку з цим можна погодитися з оцінкою Сіднея Верби: «У майбутньому можна очікувати, що ситуація в області порівняльної політології залишиться колишньою.

Дисципліна збереже свою неоднорідність стилів і теорій, а більшість її прихильників (practitioners) будуть як і раніше вважати це благом (healthy)»(Verba, 1986, p. 36).

1. ПОРІВНЯЛЬНИЙ МЕТОД У ПОЛІТИЧНОЇ НАУЦІ

Опис історії порівняльної політології показало, що при всьому значенні теорії метод і його проблеми залишаються в ній центральними. Власне порівняльна політологія і отримала свою назву за методом, а не на уроках. На цій підставі багато заперечують за порівняльною політологією власну предметну специфіку, а відповідно і власну теорію, кажучи, що порівняльна політологія - це і є вся політична наука, в якій використовується порівняльний метод. Свого часу Еміль Дюркгейм підкреслював, що порівняльної є вся соціологія. Однак, будучи методом дослідження, порівняння вносить своєрідність не тільки в дослідницьку стратегію і техніку, а й в результат, тобто одержуване політичне знання. В останньому випадку не тільки підвищується обгрунтованість теоретичних узагальнень, вони набувають, як пишуть М. Доган і Д. Пелассі, синтезований характер (Доган, Пелассі, 1994, с. 260 - 264). Порівняльна політологія в цьому сенсі являє собою галузь політичної науки, в якій на підставі емпіричного аналізу різних політичних систем виводяться синтезовані теоретичні узагальнення середнього рівня у вигляді причинних залежностей, типологій і класифікацій, моделей, теорій. Разом з тим, як підкреслював свого часу Арендт Лейпхарт, порівняльна політологія не означає, що в ній використовується виключно метод порівняння, так само як і порівняльний метод може використовуватися в інших галузях політичної науки (Lijphart, 1971, р. 690). Можна погодитися і з тим, що порівняльна політологія як окрема галузь політичної науки може бути виділена тільки на основі єдності її змісту та порівняльного методу, у противному випадку порівняльна політологія розчиниться або в політичній науці, чи в соціальних науках в цілому (Mair, 1996, р. 311). І все ж, центральної тут виступає методологія порівняльного аналізу, дослідженню якої і присвячена ця глава