Антикризовий потенціал національних економік

Протягом останніх сорока років фінансові кризи в десятках країн призвели до втрати близько 10-30% національних фінансових активів. Останнім прикладом фінансової дестабілізації є світова фінансова криза, що зародилася в США у 2007 році як криза нерухомості та поширилася по всьому світу, в тому числі і по українському фінансовому ринку, що призвело до тотальної макроекономічної кризи в усіх сферах економіки.

У відповідь на поширення кризових явищ уряди багатьох країн світу почали активно розробляли антикризові програми. Одним із ключових напрямів антикризових заходів є використання інструментів бюджетно-податкової політики. Пакети бюджетно-податкового стримування економіки були особливо значними в Японії, США та азійських країнах з ринками, що формуються. Країни ЄС, Африки і Латинської Америки застосовували дані інструменти в менших обсягах. Фіскальні стимули позитивно впливають на економіку вцілому, проте як показує практичний досвід у країнах з ринками, що формуються, у період дестабілізації фінансових ринків застосування фіскальних стимулів може призводити до суттєвого підвищення рівня процентних ставок, невід’ємним компонентом яких є ризикові премії. Якщо при цьому довіра учасників фінансового ринку до перспектив утримання макроекономічної стабільності у країнах є хиткою, а зростання ризикової премії достатньо вагомою, то ефекти фіскальних стимулів стають негативними. Крім того, проведення стимулюючої фінансової політики може мати небезпечні наслідки у країнах із великими проблемами у зовнішньому фінансуванні та значними обсягами зовнішніх боргових зобов’язань.

Стосовно бюджетної політики, то у розвинутих країнах збільшення дефіциту бюджету і нарощування державного боргу зазвичай позитивно впливають на економічну динаміку в короткостроковому періоді. Проте в довгостроковій перспективі підвищення реальних процентних ставок у результаті проведення експансійної фіскальної політики і зростання податкових вилучень, необхідних для обслуговування накопичених боргів, деформують економічні пропорції та знижують динамізм економічного розвитку

Наступним напрямом здійснення антикризових заходів було визначено посилення контролю за фінансовими установами (Спільна декларація саміту країн Великої двадцятки, який проходив у Лондоні 1-2 квітня 2009 року). Ця сама проблема порушувалася і на саміті в Піттсбурзі 24-25 вересня того ж року. У межах більш жорсткої системи регулювання їхньої діяльності передбачається вжиття заходів для попередження надмірного левериджу банків і задекларовано необхідність збільшення резервів на покриття можливих ризиків, що формуються в період економічного піднесення. У розвинутих країнах Великої двадцятки прямі бюджетні витрати на рекапіталізацію фінансового сектору досягли станом на початок 2010 року 2,7% ВВП минулого року.

Отже, основними сферами впливу антикризової політики урядів є грошово-кредитна політика, бюджетно-податкова політика, підтримка населення, банківської системи, реального сектора економіки. Механізм застосування та набір антикризових інструментів у кожній з країн світу відрізняється масштабами, спрямованістю, ранжируванням за пріоритетами тощо. Приклади антикризових заходів в окремих країнах світу представлені у таблиці 1.

Потрібно зауважити, що ефективність реалізації антикризової політики прямо пропорційно залежить від якості антикризових програм і планів, механізму їх впровадження. Антикризові програми і плани Європейського Союзу, Росії, Казахстану, Китаю характеризується комплексністю та системністю складових частин, досяжністю поставлених цілей, помірною забезпеченістю фінансовими ресурсами. Антикризові програми і плани ґрунтуються на засадах антициклічного регулювання засобами грошово-кредитної та фіскальної політики. Основною перешкодою на шляху до відновлення економіки є недостатність фінансових та інвестиційних ресурсів.

Таблиця 1. Інструменти реалізації антикризової політики окремих країн світу

Державна антикризова підтримка в країнах ЄС включала такі заходи: вливання капіталу, викуп проблемних активів, поширення державних гарантій на певні види зобов’язань фінансових установ, надання ліквідності центральним банком і розширення схем гарантування депозитів. У широкому розумінні фінансові, економічні та соціальні втрати від фінансової кризи перевищили 4% ВВП прямої бюджетної підтримки фінансового сектору чи 19% ВВП підтримки держави у цілому. Станом на початок 2010 року кумулятивне падіння ВВП у країнах Великої двадцятки, охоплених проявами системної кризи, сягнуло 27%.

Потрібно зазначити, що посилення глобальної кризи та можливість формування її другої хвилі є наслідком слабкості антикризових заходів, зокрема у країнах ЄС. Спекулятивний капітал пішов у Китай, де його обсяги з 2009 р. щокварталу збільшуються на 60 млрд. дол., що веде до наростання нового глобального дисбалансу. Свій «внесок» у це роблять і США, проводячи політику «дешевих» грошей із метою врятувати свої банки й економіку від катастрофи. Але це тільки підсилює проблему відриву монетарної сфери від реального сектору та створює структурні передумови для нових кризових явищ, тобто комплекс передумов майбутніх потрясінь унаслідок істотних глобальних структурних диспропорцій та прагнення суб’єктів господарювання перекласти свій фінансовий вантаж і проблеми і реальному секторі на конкурентів. Такі підходи стали однією з причин народних бунтів у країнах Африканського континенту