Річ художня–елемент матеріальної культури, зображений у художньому творі. Див.Предметний світ 8 страница

Майстерність психологічного аналізу в творах|в,біля| Теккерея багато в чому обумовлена його неординарними здібностями живописця. Суто «живописними» прийомами у|в,біля| Теккерея можна назвати|накликати| багато характеристик дійових осіб, портрети, жанрові сцени, пошуки зорової дії на читача. Саме з такого роду експериментами пов'язане широке використання предметів образотворчого мистецтва в романах письменника, де картини і статуї грають роль своєрідних психологічних деталей. Живописні портрети персонажів, що згадуються в текстах, допомагають письменнику передати хід часу.

Символ в цьому романі набуває|придбаває||дуже| особливого значення. Так, наприклад, за допомогою символіки одягу, що розходиться по швах, що став тісним для змужнілого героя, Теккерей пояснює характер|вдачу| розриву Філіпа|Філіпа| з|із| суспільством|товариством|, межі якого стали вузькими для нього. Для письменника символи стають смисловою домінантою оповіді, що визначає не стільки окремих героїв, скільки ідею твору|добутку| в цілому|загалом|.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – один із ідейно-художніх напрямів у літературі і мистецтві XIX ст. Починаючи з 1830-х, набуває розвитку у Франції, згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для Р. стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-чуттєвого світосприйняття на перше місце у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває аксіологічного (ідеологічного) звучання. Принцип вірності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність. Визначальними для Р. були прагнення до об'єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»), переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності і розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, превалювання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін. На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних (економіка, соціологія, психологія) наук та ін.

Слово «Р.» відоме ще з середньовічних часів. У схоластичній філософії реалізмом називався напрям, який, на противагу номіналізму, приписував абстрактним поняттям (універсаліям) реальне існування. Наприкінці XVIII ст. поняттями «реалізм», «реаліст» означується певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд), відмінний від типу «ідеаліста», мрійника. З кінця 20-х XIX ст. термін «Р.» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизм) та «літератури образів» (романтизм). Першого теоретичного обґрунтування як напрям у літературі і мистецтві Р. набуває завдяки художникові Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх полотен під назвою «Реалізм» (1855) обґрунтував програмні засади реалістичного напряму, та письменникам Шанфльорі і Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з теоретичними деклараціями у збірнику «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1856-57). З цього часу поняття «Р.» стає широковживаним як у художній практиці, так і в літературній критиці й естетиці. Найвидатнішими представниками Р. були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Діккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Франко, Б. Грінченко та ін. У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлумачення його змісту, напрямів, хронологічних рамок. Одні дослідники вважають Р. властивим літературі і мистецтву споконвіків, виділяючи «античний Р.», «ренесансний Р.», «просвітницький Р.», «Р. XIX ст.», «Р. XX ст.»; інші пов'язують його виникнення з епохою Відродження або сімейно- побутовим романом XVIII ст. Існують теоретичні версії «Р. без берегів», «наївного Р.», «магічного Р.», виділяють «етнографічно-побутовий Р.», національні різновиди Р.; розглядають Р. як художній метод, художню систему, тип художнього мислення і творчості тощо.

Український літературознавець Д.Затонський виділяє такі риси Р. першої половини ХІХ ст.: історизм, соціальний аналіз, «взаємодія типових характерів з типовими обставинами», «саморозвиток» характерів та «саморух» дії, прагнення відтворити світ як непросту єдність, як суперечну цілісність. До цього слід додати прагнення до демістифікації дійсності, оголення рушійних чинників людської поведінки в суспільстві, які зводяться назагал до збагачення та честолюбства, тяжіння до панорамності, епічності зображення, до показу внутрішнього через зовнішнє накопичення речових подробиць та деталей, до певної дидактичності та викривання, нарешті, деміургічність — письменник виступає як всевидяче та всезнаюче око. Можна виділити дві тенденції в розвитку Р. першої половини століття: соціальну (О. де Бальзак, М.Гоголь), та психологічну (Стендаль, О.Пушкін, М. Лєрмонтов).

Віхою в розвитку Р. стала творчість Г. Флобера, котрий звільняється від впливу романтичного пафосу і, більше того, іронічно його розвінчує («Мадам Боварі»). Він водночас підносить Р. на виший ступінь і готує певною мірою його кризу. Флобер абсолютизує принцип саморозвитку характерів і сюжету, відмовляючись від авторського втручання в розповідь («письменник у своєму творі повинен бути, як Бог у природі, бути присутнім скрізь та бути невидимим ніде»), впливаючи на читача лише за допомогою стилю.

Різдвяні жанри – пов’язані із християнським святом Різдва культурні явища, народжені від оптимістичної віри у Боже Спасіння. Найпоширенішим Р.ж. є різдвяне оповідання.

Традиція різдвяного оповідання, як і всієї календарної літератури в цілому, бере свій початок в середньовічних містерій. З містерії в різдвяне оповідання перейшла загальна атмосфера чудесної зміни світу або героя. Традиційний різдвяний сюжет має світлий і радісний фінал, в якому добро незмінно тріумфує. Герої твору опиняються в стані духовної чи матеріальної кризи, для вирішення якої потрібно диво. Диво реалізується тут не тільки як втручання вищих сил, але і щаслива випадковість, вдалий збіг. Часто в структуру календарного оповідання входить елемент фантастики, але в пізнішій традиції, орієнтованій на реалістичну літературу, важливе місце займає соціальна тематика.

У другій половині XIX ст. жанр користувався величезною популярністю. Видавалися новорічні альманахи, підібрані з творів відповідної тематики. Засновником жанру різдвяного оповідання прийнято вважати Ч. Діккенса, який в 1840-х рр. сформулював основні постулати «різдвяної філософії»: цінність людської душі, тема пам'яті і забуття, любові до «людини у гріху», дитинства.

«Різдвяна філософія» –позасоціальна|, утопічна філософія добра і світла у художніх творах Ч. Діккенса. Знайшла своє найяскравіше вираження у циклі «Різдвяних повістей» письменника: «Різдвяна пісня у прозі» (A Christmas Carol in Prose, 1843), «Дзвони» (The Chimes, 1844), «Цвіркун за вогнищем» (The Cricket on the Hearth, 1845), «Битва життя» (The Battle of Life, 1846), «Одержимий, або Угода з привидом» (The Haunted Man and the Ghost’s Bargain, 1848).

Річ художня–елемент матеріальної культури, зображений у художньому творі. Див.Предметний світ

Розповідач, або Наратор (лат. паrrarator – розповідач) – різновид літературного суб'єкта, вимислена автором особа, від імені якої в епічному творі він веде розповідь про події та людей, з допомогою якої формується весь уявний світ літературного твору. Р. – літературна постать, котра, як правило, є водночас автором і персонажем (вчений-мандрівник в новелах П. Меріме «Кармен», «Венера Ільська», «Локіс»). Від співвідношень автора і Р. залежить характер розповіді літературного твору, спосіб розкриття його змісту. Діапазон їх широкий: від Р., який не має нічого спільного з автором, крім того, що ним вимислений, до Р., що є безпосереднім виразником авторських ідей, його ідеологічної позиції. Характеристика Р. включає два важливі моменти: його позицію щодо твореного ним уявного світу твору; ступінь його видимості в структурі літературного твору. Позиція Р. – то насамперед його погляд на персонажів і події, що відбуваються; його активна участь у них (Р. – співучасник подій) чи часово-просторова віддаленість (Р. – споглядач, «судя», «вчитель»). Ступінь видимості залежить від того, називає автор свого Р. чи ні; наскільки явне у творі його «я» граматично; наскільки виразною є його характеристика. Автор може не називати свого Р., та читач має виразне уявлення про його вік, стать, соціальне становище, симпатії й антипатії, характер, оскільки про це свідчить його розповідь. Тип Р. залежить від жанру та його історичного розвитку. Для реалістичного роману XIX ст. характерним є класичний тип Р. – всезнаючого, категоричного й безапеляційного у своїх оцінках. В українському літературознавстві побутують терміни «Р.» і «оповідач», які різняться граматичним виявом розповіді: оповідач виступає у формі першої особи, Р. – у формі третьої особи.

Розповідь – зображення подій і вчинків персонажів через об'єктивний виклад їх від третьої особи, на відміну від оповіді – викладу від першої особи. У порівнянні з оповіддю Р. більш нейтральна, в епічному творі зумовлює послідовність подій у часі, є основною формою сюжетотворення. Р. про події, з яких складається сюжет, є минулим у стосунку до розповідача. Іноді розповідач, прагнучи ліквідувати часову дистанцію, вдається до часу теперішнього, ужитого в функції часу минулого.

Роман виховання – тип роману, організуючим центром якого є ідея становлення. Сюжет заснований на конфлікті центрального героя з різними сферами суспільства. Основний інтерес зосереджений на процесі розвитку індивіда, спрямованому на зближення із зовнішнім світом, і самопізнання. Р.в. зображує формування героя від початку життя до певного щабля зрілості. Основними ознаками жанру є: яскраво виражений процес внутрішнього і зовнішнього становлення особистості від дитинства до фізичної і духовної зрілості; виховання та формування особистості через мистецтво, працю, середовище, подорожі, вплив ідеологій тощо; мотив випробувань (ініціації); дидактична спрямованість фіналу.

До жанру Р.в. у літературі реалізму належать: «Життя Девіда Коперфілда», «Великі сподівання» Ч. Діккенса, «Містечко» Ш. Бронте, «Історія Пенденніса» В.М. Теккерея, «Виховання почуттів» Г. Флобера.

Роман для дівчаток – різновид роману, що утвердився у вікторіанську добу в Англії (творчість Е. Несбіт, Ф.Х. Бернетт, Л. Т. Мід, Е. Еверет-Грін, Е.Д. Едамс та ін.)як жанрова структура, в якій головною героїнею стала вольова і незалежна дівчинка, що володіє лідерськими якостями. Цей жанр було започатковано 1868 р., його виникнення пов’язують із появою роману Л.М.Олкотт «Маленькі жінки».

Наприкінці 1880-х рр. у Великобританії стали виходити книги і журнали, адресовані дівчаткам, оскільки проблема виховання та освіти майбутньої дружини і матері, що гостро прозвучала в епоху Просвітництва, продовжувала хвилювати прогресивних представників вікторіанського суспільства. Жанр англійського Р.д.д. синтезував у собі і елементи просвітницького роману і повчальної повісті, і риси виховного роману, і навіть, в деякій мірі, характеристики готичного і лицарського романів, але, безумовно, з орієнтацією на дитячу аудиторію.

Рамкова структура творів для дівчаток відрізнялася постійністю. Значення драматичної зав'язки в їх композиції було основоположним. Деякі романи починаються з того, що в сім'ї помирає мати, на якій тримається усе життя вдома, або молодша сестричка, обожнювана старшими дітьми. Цікаво, що батько може бути відсутнім зовсім або важко хворіти, як сталося в романі Л.Т. Мід «Поллі – дівчинка нового типу». Кінець мав бути обов'язково хорошим, але все-таки не happy end, оскільки героїні ніколи не вдасться забути минуле, що залишило помітний відбиток у її душі.

Зміст романів, вписаний у реальний простір і час, наповнений впізнаваними деталями побуту вікторіанського століття, головні героїні – дівчатка перебільшено хороші, такі, якими їх хотіли бачити в першу чергу дорослі.

Ідилічними на сторінках цих творів були відносини дорослих з дітьми. Два «табори» не вступають в явні конфлікти, контрасти в їх поведінці навмисно згладжуються. В романах для дівчаток не спостерігалося явної антитези між зображенням мрії і дійсності: життя головних героїнь схоже на мрію про ідеальне дитинство. В книгах докладно розповідалося про те, що уявлялося пристойним, бажаним, а тому, на думку авторів, і необхідним у виховних цілях.

Автори надавали колосального значення опису таких моментів у житті дівчинки, як смерть одного з батьків, щоденна праця, самообмеження в усьому, і насамперед у їжі. Оскільки дані твори були покликані виховувати дівчаток-читачок, велика увагу зверталася на користь правильного харчування при здоровому способі життя.

У творах даного жанру немає негативних героїнь-дівчаток. Напівнегативні героїні, що збилися з праведного шляху і спочатку відмовляються підкорятися законам гуртожитку у вікторіанській родині, згодом каються і роблять все можливе для спокутування своєї провини перед близькими.

Опинившись у складних обставинах через сімейні проблеми або шкільні негаразди, і позитивна, і напівнегативна героїні були змушені самостійно вибудовувати відносини з подругами-суперницями, слугами, близькими і далекими родичами, вчителями і директрисами школи або пансіону.

Предметом в романі для дівчаток є виховання дівчинки, її підготовка до майбутнього дорослого життя, тому навіть на пригодах юної героїні читачки вчилися уникати в реальному житті тих вчинків, від яких тій довелося постраждати. Сюжет більшості творів для дівчаток розвивається, як правило, послідовно і однолінійно, проте його драматичні повороти часто переплітаються з сенсаційно-комедійними елементами.

З початку і до кінця роману героїня так і залишається дівчинкою, що не встигла підрости, але пройшла через ряд випробувань, здатних значно змінити її характер.

На сторінках романів для дівчаток з героїнею можуть траплятися і таємничі, повні авантюризму події. Потай від дорослих і без їх дозволу героїня може дозволити собі наважитися на поїздку з провінційного містечка до Лондону в повній самоті для того, щоб зустрітися з багатою родичкою або поклопотати без благословення матері про безвинно постраждалого і потрапившого до в'язниці батька.

Юна героїня змушена стикатися зі злом, але у завуальованій формі: про справжні жахи та злидні мова в творах для дівчаток ніколи не йшла.

Повчальний тон романів для дівчаток був заданий авторами для того, щоб підготувати героїню до майбутнього дорослого життя, повного проблем і поневірянь. У зв'язку з цим в романах для дівчаток вікторіанського періоду велике значення надається міркуванням про виховання дітей, монологічним висловлюванням позитивних героїнь про те, яким прикладам слід керуватися, якої поведінки дотримуватися у відносинах з батьками, однолітками, молодшими братами і сестрами, слугами та ін.

Роман кар`єри – тип роману, характерний для літератури реалізму, в якому зображено еволюціюособистості через внутрішній конфлікт, втрату моральних цінностей («Червоне і чорне» Стендаля, «Втрачені ілюзії» О. Бальзака, «Ярмарок марнославства» В.М. Теккерея, «Любий друг» Г. де Мопассана, «Сестра Керрі» Т. Драйзера тощо). Р.к. вбирає низку аспектів роману виховання і є варіацією теми молодої людини. Молодий герой – найбільш адекватний сюжет і тема для аналітичного розгляду можливостей суспільного розвитку і його оцінки. Цей сюжет дозволяв усвідомити суспільні структури, зображувати їх динаміку: можливість аналізу суспільних відносин поєднувалась у ньому із дослідженням внутрішнього устрою особистості сучасної людини.

Роман мандрів – різновид пригодницького чи сенсаційного роману, сюжет якого побудований на розповіді про подорож. Сюжет Р.м. може поєднувати у собі документально-нарисову і вигадану авантюрну складову, любовний сюжет, мотив виховання почуттів, елементи фантастики та ін. Окремі елементи сюжету Р.м. використовує Ч. Діккенс («Посмертні нотатки Піквікського клубу»).

Роман срібної ложки (світський, фешенебельний роман) («silver-fork» novel або «fashionable» novel) – жанровий різновид роману, популярний в англійській літературі у 1820-1830-ті р. Представники – письменниця Френсіс Троллоп (мати майбутнього англійського письменника середини ХІХ ст. Ентоні Троллопа), Б. Дізраелі (ранні твори). Р. с.л. з’явився як спроба продовжити традиції історичних романів В. Скотта та англійського готичного роману. Світські романи були вельми популярні як модифікації романтичної прози, хоча жорстоко критикувалися представниками так званого середнього класу за розповсюдження «помилкових» цінностей.

Жанр виявився свого роду посередником між рафінованою романтичною культурою вищого класу і масовою культурою зростаючого класу буржуазії. Світський роман володіє очевидною соціальною спрямованістю на певний суспільний шар і грунтуються здебільшого на поширеній точці зору пізнього Просвітництва про взаємозв'язок соціальних і матеріальних умов з соціальним та індивідуальним характером.

Таким чином, цей жанр намагався адаптувати у своїй структурі вже усталені форми роману пікарески і просвітницького роману XVIII ст., що відрізнялися громадською сатирою і критикою існуючих порядків, з одного боку, і зображенням особистої моралі, психології та долі героя, що протистоїть суспільству і в той же час обумовленого оточуючим світом, з іншого. Іншими словами, в світському романі робиться спроба дослідження соціальної, зовнішньої і внутрішньої складової характеру індивіда, процесу його розвитку, а також відомої романтичної опозиції «людина – суспільство», але він асимілював ці добре знайомі теми з принципами масової літератури.

За своєю суттю, поява даної романної форми стала реакцією не лише на політичну і соціальну кризу Великобританії 1820-х рр., але і на демократизацію культури, яка вимагала створення образу нового героя. Якщо для романтичної літератури таким героєм був найчастіше джентльмен благородного походження і бездоганної, зразкової в моральному відношенні поведінки, то більш пізні модифікації англійської прози демонструють активний пошук героя, що належить якщо не до інших верств суспільства, то до інших поведінкових моделей, що дозволило б по-новому поглянути не тільки на звичні уявлення про пороки і чесноти, злочин і покарання, але і на природу людської особистості та її відносин зі світом. Пошук цей не дає значних результатів, оскільки, навіть в Ньюгейтському романі герой виявляється аристократом, не кажучи вже про світський романі, в якому герой-аристократ опиняється в центрі уваги саме в силу свого походження. Хоча в силу обставин цей герой занурюється в життя нижчих соціальних верств, проходить усі випробування і перипетії низів суспільства. У зв'язку з цим, герой відрізняється естетичною багатомірністю: незважаючи на авторську іронію, він найчастіше зображується в привабливому світлі. Ця амбівалентність особливо очевидна на рівні зображення конфлікту суб'єкта і суспільства: автори зображують своїх героїв фатамі і інтриганами, злочинцями і розбійниками, які, врешті-решт, опиняються високо моральними людьми.

Зазначені властивості дають підставу зробити висновок про те, що «сюжети, характери та елементи світського роману надавали читачам суперечливе задоволення: захоплююче видовище гріхів і примх вищих і нижчих класів, крайнє їх засудження в моральних нотаціях і висновках на користь цінностей панівного середнього класу».

Романтизм – один з провідних напрямів у європейській та американській літературі кінця XVIII – першої третини XIX ст. Визначальними рисами романтизму є: заперечння раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення «життя духу», культ почуттів, захоплення фольклором, цікавість до фантастики, екзотичних картин природи та ін.

Саморозвиток характеру, саморух дії – провідніознаки естетики реалізму.Об’єктивована манера оповіді у творах багатьох реалістів справляє враження саморозвитку подій і характерів, невтручання автора в їхній хід. «Автор повинен бути невидимим у своєму творі, як Бог у Всесвіті», – писав Г.Флобер. Майстерність письменника виявляється у вмінні примусити героя здійснювати вчинки відповідно до логіки розвитку його характеру. Це важлива закономірність реалістичної поетики. Наприклад, вчинки героїні роману О.Пушкіна «Євгеній Онєгін» Тетяни Ларіної не здаються випадковими, тому що зумовлені рисами її характеру, зокрема його цілісністю.