ПОГАНСТВО дивись Язичництво. 4 страница

ПРИСВОЄННЯ — соціальна форма, яка фіксує стан освоєння людьми реальності та оволодіння нею шляхом перетворення її елементів у предмет належності відповідному суб'єктові життєдіяльності як об'єктові його волі. У присвоєнні відбувається поєднання індивідуальної діяльності людей з предметами їх суспільності, перетворення нічийного у "своє", "моє", "твоє", "наше", "ваше" і так далі, внаслідок чого соціальна реальність фрагментується на світ "свого" і світ "чужого". Фрагментування соціальної реальності відбувається через виокремлення та розмежування її частин, позначених іменем або символом даного суб'єкта, якому ці частини належать. У присвоєнні обов'язково фіксуються ознаки "свого" і не обов'язково "власного", оскільки світ "свого" значно ширший світу "власного" (дивись Привласнення). Присвоєння має універсальний характер та специфічні особливості — в залежності від тієї чи тієї форми життєдіяльності людей. У соціальному аспекті присвоїти річ означає оволодіти нею, підпорядкувати її суб'єктові з метою використання як певного засобу досягнення його цілей. У процесі присвоєння суб'єкт включає річ у контекст власної соціальності та життєвого досвіду, де вона стає елементом буденності та плинності життя, звичок, традицій та виконує функціональні навантаження відповідно до прийнятих суб'єктом соціальних доктрин. Завдяки присвоєнню потреби, інтереси, цілі й цінності людських індивідів, суспільних груп, спільнот сповнюються соціальним змістом. Зрештою, присвоєння виступає чинником узагальнення й універсалізації, котрий інтегрує світ свого у цілісну відкриту систему. (В. Коцюбинський)

ПРИЧЕПІЙ Євген Миколайович (1939, село Шарапанівка Вінницької області) — український філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1963). У 1985 році захистив докторську дисертацію, професор (1987). У 1968-1973 роках — співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1990 року — завідуючий кафедрою КТІЛП (нині — Київський державний університет технологій та дизайну). Голова Феноменологічного товариства України (1998).

Основні твори: "Феноменологічна теорія свідомості Е. Гуссерля" (1971); "Філософія як форма суспільної свідомості" (1981); "Буржуазна соціологія знання: Критика методологічних принципів" (1983); "Філософія: Посібник", у співавторстві (2001).

ПРИЧИННІСТЬ, каузальність (від латинського сausa — причина) — один із моментів універсального зв'язку предметів і явищ світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами — причинами — інших — наслідків. В античній філософії вчення про причинність мало філософсько-світоглядний характер, бо стародавні мислителі шукали начала буття. Аристотель вважав, що причинність і начало — одне й те саме; узагальнивши те, що до нього спочатку виділили матеріальну причину (Фалес, Анаксимен та інші), потім рушійну (нус — Анаксагор, ворожнеча і дружба — Емпедокл), формальні причини розглядали прибічники вчення про ідеї, а цільова належним чином ніким не була сформульована. Аристотель узагальнив попередні дослідження і чітко виділив чотири види причин: матерія, форма, джерело руху, мета. Структуру причинності Аристотель відкрив, аналізуючи процеси праці — скульптуру, будівельне мистецтво. Оскільки людина бачить світ крізь призму діяльності, Аристотель переносить її структуру на весь світ. Рушійною силою у нього був першодвигун, цільовою — ентелехія і так далі. Аристотелівське вчення панувало до Нового часу. Бекон розчленовує дану класифікацію на дві групи: фізика вивчає діючу причину і матерію, метафізика — кінцеву і формальну. Мету як причину він бачив лише в діяльності людини. Ще більш радикальним був Декорт, який відкинув і матеріальну причинність, залишивши тільки рух як предмет фізики. Відтоді дослідження причинності пішло двома шляхами: природознавства і людинознавства. На першому шляху були відкриті динамічні та статистичні закони і причинні зв'язки, генетичні — в живих організмах. Але найбільш важливим виявився той вид спричинення, який являє собою діяльність, бо людство живе нею. Цілі та їх реалізацію вивчали переважно в філософії історії. Віко, Фіхте, Шеллінг відкрили суттєву закономірність — неспівпадання цілей і результатів діяльності. Ці мислителі, а потім Гегель дану закономірність пояснювали тим, що окрема дія підпорядкована розумній силі, яка визначає внутрішній план історії (Бог, світовий розум) і модифікується нею. В подальшому неспівпадання виявилося наслідком всебічного переплетіння і, отже, трансформації одиничних цілей і дій. Зазначені філософи наголошували, що наслідки дій звичайно небажані, а то й протилежні задумам. Таке їх співвідношення разюче підтвердилося уже в реальній історії, насамперед в революціях Нового часу, особливо в соціалістичних революціях XX століття. А в другій половині XX століття воно було усвідомлене у найбільш загальному вигляді — як сукупність глобальних проблем, породжених діяльністю людства, але ніким не бажаних і не передбачуваних. Це найбільш фундаментальна відома людині структура причинення, вона залучає до себе або спирається на ті, що вивчає природознавство, і надає їм філософсько-антропологічного змісту.

(М. Булатов)

ПРІЦАК Омелян Йосипович (1919, Самбірщина, Галичина) — американський (українського походження) вчений-історіософ, сходознавець. Один із фундаторів Гарвардського інституту українознавчих студій і його директор у 1973-1991 роках. Організатор і перший директор інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ; головний редактор відновленого ним у 1993 році часопису "Східнийсвіт". Від 1990 року — іноземний член НАНУ. Лауреат Премії Національної Академії наук ім. А.Ю. Кримського (1990) за видатні наукові здобутки в орієнталістиці та Державної премії України (1993). Автор понад 900 різнопланових за своїм характером і змістом наукових праць. Одна з центральних, у сфері творчих зацікавлень дослідника, — проблема походження Русі. У фундаментальній монографії, присвяченій цій проблемі, походження Русі пов'язується з діяльністю міжнародної торговельної корпорації, що первісно складалася з кельтських рутенів (русів), франків і фризійців. Увійшовши в співпрацю зі скандинавами і хозарами, вони й поклали початок державному утворенню Русі, яке локалізується дослідником у верхів'ях Волги. Чимало наукових праць Пріцака присвячено формуванню степових імперій середньовічного світу, зокрема першої ісламсько-тюркської держави Караханідів у Середній Азії, історії кочових народів — гунів, аварів, печенігів, половців тощо. У колі зору Пріцака — також взаємини козацької України зі Сходом. Зокрема, він детально розглянув угоди Пилипа Орлика з Туреччиною, що дало йому змогу глибше осягнути правові засади першої української Конституції 1710 року. Пріцак є також великим знавцем історіософії Грушевського та творчої спадщини А. Кримського.

Основні твори: "Рід Скоропадських історично-генеалогічна студія" (1938); "Українська культура: Загальна характеристика і основні складники". У 3 частинах, у співавторстві (1949); "Походження Русі.Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг)" (1981); "Історіософія та історіографія Михайла Грушевського" (1991); "Шевченко — пророк: Світи Тараса Шевченка" (1991); "Агатангел Кримський і його історія Туреччини" (1996).

ПРОБЛЕМА (від грецького προβλήμα — задача, утруднення) — клас завдань, що потребують практичного розв'язання в нестандартних умовах, чи евристична ситуація, яка пов'язана з неоднозначністю,можливістю альтернативних рішень. Зокрема, при розв'язанні проблеми може не бути попередньо заданого методу, його знаходять у процесі роботи. Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю або суперечності в самому знанні. Коли знання виявляється несумісним саме із собою, проблема набуває форми антиномій і парадоксів. Вирішення наукової проблеми не просто розширює сферу знання, а й поглиблює його розуміння. Звідси випливає значущість проблемного навчання для формування світоглядної культури.

ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ (від латинського providentia — передбачення, провидіння) — релігійно-філософська концепція історії як промислу Божого. Згідно з провіденціалізмом, особистісні події й історія в цілому мають своїм творильним началом надприродне й свідчать про присутність Бога в світі. Вперше ідеї провіденціалізму у систематизованому вигляді були викладені Августином Блаженним у праці "Про Град Божий". Релігійно-філософській думці України не притаманні ідеї жорсткого й послідовного провіденціалізму. Такі її представники, як Копистенський, Петро Могила та інші, розвивали думку, згідно з якою Бог покладає вибір вчинків на власну волю особи, але цей вибір, вважалося, буде тим дієвішим, чим глибше людина зречеться власної волі й чим сильніше в ній говоритиме воля Божа. У творах Сковороди тісно переплелися ідеї вищості Божої волі та важливості індивідуальної вольової напруги, що спрямована на знищення у самій людині "злої", "мучительної" волі та сприяння волі "добрій", "чистій", "праведній".

(Б. Лобовик)

ПРОГНОЗУВАННЯ — аналіз та наукове передбачення майбутніх станів і тенденцій розвитку соціальних чи природних явищ, обґрунтована інформація про якісні і кількісні характеристики процесів, що передбачаються. Результатом прогнозування є прогноз — знання про майбутнє і можливі варіанти розгортання сьогочасних тенденцій. Процедури та закономірності прогнозування досліджує прогностика. Засобами розробки є екстраполяція, моделювання, експертні оцінки, мислений експеримент та обчислювальні випробування варіантів на комп'ютерній основі. До пріоритетних предметних галузей прогнозування належать глобальні проблеми, тенденції соціально-економічного поступу, розвиток світових політичних подій, міжнаціональних стосунків тощо. Найефективнішим за наслідками є застосування прогнозів у науково-технічній сфері. Точність прогнозування сягає приблизно п'яти років; потому пролягає зона імовірнісних, наближених передбачень і висновків.

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний (від латинського progressus — рух уперед, розвиток; regressus — зворотний рух,повернення,відступ) — якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація). Циклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею Прогресу/Регресу у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем — майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (наприклад, кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та інше) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та інше) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому. До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захист. Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям Прогрес/Регрес, які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та інші) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння Прогрес/Регрес виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує Прогрес/Регрес. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку — в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами. Але подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів). (В. Заблоцький)

ПРОКЛ Діадох (412, Константинополь — 485) — давньогрецький філософ, неоплатонік. Навчався в Александрії, потім в Афінах у Плутарха і Сиріана. Після Сиріана очолив Академію в Афінах. Його філософські пошуки були підпорядковані прагненню створити таку систему мислення, яка б узгодила і поєднала вчення Плотина, Ямвліха, Платона й Аристотеля. Коментарі Прокла до Платона,Плотина, Порфирія, тлумачення до Гомера, Гесіода та орфіків вважаються взірцями неоплатонічної академічної екзегези. Зв'язок Прокла з аристотелізмом засвідчує написаний ним вступ до філософії Аристотеля й трактат "Першооснови фізики". Систематичний виклад понять неоплатонізму подається у "Першоосновах теології". Ієрархічна структура буття виводиться, за Проклом, від надсущого єдиного, що є Благо і Бог, через надсущих одиниць — богів до богів (умів) сущих і мислимих, яким він протиставляє богів (умів) мислячих. З останніми пов'язані мислячі душі, нижче розміщуються ангели, демони й герої, а ще нижче — "часткові душі", до яких належить душа людини. У стані екстазу душа спроможна повернутися до єдиного ("повернення" — одна з трьох засадничих категорій поряд з "єдиним" та "різноманітним"). Для філософської системи Прокла характерне обґрунтування рівноваги в процесі взаємодії еманації та повернення.

Основні твори: "Першооснови теології"; "Теологія Платона"; "Першооснови фізики: десять сумнівів щодо Провидіння"; "Про Провидіння і Фатум".

ПРОКОПОВИЧ Теофан (1681, Київ — 1736) — український мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька — Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в університетах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був професором і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І Прокопович проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку Прокоповича, повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма — як основа їхньої якісної різноманітності. Прокопович наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну від Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, Прокопович вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, Прокопович приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. Прокопович визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах Прокоповича відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах Прокопович виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні Прокоповича належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії російської державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага — "всенародної користі". Створена Прокоповичем теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Гроція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в українській філософській і суспільно-політичній думці вже від другої половини XVI століття. Але запропонована Прокоповичем теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах Прокоповича відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

Основні твори: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

ПРОЛЕЄВ Сергій Вікторович (1959, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Кандидат філософських наук (1990). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Директор Міжнародних літніх філософських шкіл (1998 — 2001). Від 1998 року — президент Українського філософського фонду, найбільшого в країні громадського об'єднання філософів. Працює в галузі соціальної та екзистенційної філософії, історії західної філософії. Автор близько 70 наукових праць.

Основні твори:"Духовність і буття людини" (1992); "Середньовічнафілософія у конспективному викладі" (1994); "Енциклопедія пороків" (1996); "Енциклопедія нравів" (2001); "Історія античної філософії" (2001).