ПОГАНСТВО дивись Язичництво. 1 страница

ПОДВИГ — морально значуща дія людини, що спирається на її вільне самовизначення й спрямована на досягнення результатів, які значно перевершують рівень очікуваного від даного людського суб'єкта. За своєю суттю, подвиг — діяння важке, пов'язане з подоланням великих труднощів, що потребує від людини самовіддачі й максимального напруження сил. Залежно від конкретної мети й загального характеру цінностей, що підлягають реалізації, вирізняють подвиги трудові, воїнські, подвиги любові, культурне або духовне подвижництво (поступування душі шляхом вдосконалення й спасіння) тощо. Ціль подвигу може мати соціальний або переважно індивідуальний характер, проте і в останньому разі передбачається її загальнозначущий духовно-моральнісний вплив. Подвижницькою дією може поставати й недіяння (тобто відмова від негідної, неналежної дії), і налаштованість життя загалом, а суб'єктом подвигу — як конкретна особистість, так і спільнота ("подвиг народу"). Повдиг можна розглядати як особливий різновид вчинку. Відтак брак "культури вчинку" (Бахтін) за умов тоталітаризму закономірно поєднується з надмірним культом подвигу як вольового, екстраординарного засобу незрідка оманливого вирішення нагальних суспільних проблем, розрахованого на ентузіазм мас. (В. Малахов)

ПОДВІЙНОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАКОН — закон формальної логіки, за яким операція заперечення, двічі послідовно застосована до якогось судження, дає вихідне судження. Отже, подвійне заперечення рівнозначне ствердженню. Цей закон застосовують у двозначній логіці. В багатозначній логіці подвійного заперечення закон має дещо інший зміст, а в інтуїціоністській логіці не є логічним законом.

ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ — логічна операція, в результаті якої обсяг родового поняття, яке відображає клас предметів, поділяється на видові поняття, що відображають різновиди даного класу предметів. Особливим прийомом поділу обсягу поняття є дихотомія.

ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (1850, село Ярославці Київської губернії — 1891) — український вчений, громадський діяч. Закінчив природничий факультет Київського університету (1871), за фахом медик. У 1876 році (Бреслау, Німеччина) захистив докторську дисертацію. Подолинський поділяв марксистську ідею соціального визволення трудящих від капіталістичної експлуатації, проте вбачав головний спосіб її звільнення у громаді — особливій формі самоорганізації народу. Був співавтором (разом із Драгомановим та Павликом) програми українського "громадівського" (або "драгоманівського") соціалізму. Ідейною домінантою соціалістичних переконань Подолинського була національна ідея — організація економічного та суспільного життя народу є найоптимальнішою, коли вона складається у межах етнічної єдності, що визначається, головним чином, мовою. У колі наукових інтересів Подолинського — зв'язок між фізичними і соціальними науками, конкретні форми взаємовпливів суспільних і природних процесів, питання енергетики виробництва. Засновник української соціальної етногігієни.

Основні твори: "Життя й здоров'я людей на Україні" (1878); "Ремесла й фабрики на Україні" (1879); "Нігілізм в Росії" (1879); "Соціалісти України в Австрії" (1880); "Перегляд громадянського руху в Західній Європі" (1881); "Громадівство й теорія Дарвіна" (1881); "Людська праця і єдність сили" (1882).

ПОЗАСВІДОМІСТЬ — психічна реальність, що протистоїть свідомості, існує за її межами і може бути представлена у свідомості (повністю або частково) і не представлена в ній. Позасвідомість — центральна категорія в усіх напрямах та школах психоаналізу. У європейській філософії концепція позасвідомості вперше чітко була сформульована Ляйбніцем у "Монадології". Ляйбніц трактував позасвідомість як найнижчу форму душевного життя, середовище, яке оточує усвідомлені уявлення, Кант пов'язує позасвідомість з інтуїцією та апріорним синтезом як вищою формою чуттєвого пізнання. Романтизм вбачає у позасвідомості універсальне джерело творчості і створює своєрідний культ поза свідомості. Для Шопенгауера позасвідомість виявляється передусім як воля до життя. Фройд розробляє фундаментальну теорію позасвідомості і визначає її як метапсихологію. Основу її складає вчення про динамічну взаємодію позасвідомості ("Воно"), свідомості ("Я" або "Его") та "Супер-Его" ("Над Я"). Якщо свідомість формується під впливом соціального середовища, то позасвідомість дана людині від народження. Для Фройда позасвідомість та свідомость знаходяться у постійному конфлікті, адже імпульси позасвідомості постійно "атакують" свідомість, а "принцип реальності" не дає можливості втілити їх у життя. Цей конфлікт розв'язується або через витіснення — повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело, або через сублімацію — символічне вираження імпульсів позасвідомості у формі артефактів культури. У вченні Фройда "Супер-Его" ("Над Я") — це своєрідна сфера позасвідомості, яка контролює дії свідомості і генетично пов'язана з образом одного з батьків. Юнг створює теорію колективної позасвідомості, вузловими центрами якої є архетипи колективної позасвідомості. У психосинтезі, актуалізуючому психоаналізі та андроген-аналізі розрізняються поняття "позасвідомість", "підсвідоме" ("підсвідомість") та "надсвідоме" ("надсвідомість"). Підсвідоме трактується як "нижче позасвідомості" — та її частина, в якій знаходяться психічні травми та комплекси, надсвідоме осмислюється як "вище позасвідомості" — сфера зрілої особистості, яка творчо розкриває свої глибинні можливості. Слід розрізняти поняття "позасвідомість" та "несвідоме". Останнє означає стан деактуалізованої, інфантильної свідомості і має морально-оціночне забарвлення ("несвідомий вчинок"), тоді як поняття поза свідомість — морально амбівалентне ("позасвідомий вчинок"). На відміну від "несвідомого", поняття "неусвідомлене" виражає прихований стан позасвідомості по відношенню до свідомості. (Н. Хамітов)

ПОЗБАВЛЕННЯ — термін,започаткований Аристотелем; використовувався у схоластиці для опису фізичних явищ, руху, спрямованого на зміну ознак, що містяться у субстраті, тобто на зміну матеріальних речей. Перехід від одного явища до іншого, від однієї ознаки до іншої розумівся як перехід від її відсутності до її наявності. Протиставлення наявності і відсутності, тобто форми та її позбавлення, було визначальним при описі руху в античній і схоластичній версіях перипатетичної фізики.

ПОЗИТИВІЗМ (від латинського positivus — позитивний) — філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у другій половині XIX століття. В історичній еволюції позитивізму вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та інші), емпіріокритицистський (Мах, Авенаріус, Пірсон, Дюем та інші), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та інші). Основоположник позитивізму — Конт, якому належить також термін "позитивізм", кинув радикальний виклик метафізичній традиції європейської культури і проголосив настання нової епохи — справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама слроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засобами різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує методи синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX-XX століть позитивізм переживає кризу, зумовлену науковою революцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу позитивізму, на якому стратегічне завдання вбачається не у створенні всеосяжних "синтетичних" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про природу, суспільство й мислення, а в розробці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції позитивізму (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного позитивізму, Віденського гуртка та аналітичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філософії не наукою про реальність, а практикою аналізу штучних і природних мов. Головна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психологізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей. Філософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втручання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації позитивізму у постпозитивізм. (В. Лук'янець)

ПОКАЯННЯ — феномен моральної свідомості, який полягає у визнанні особистістю власної моральної провини з метою її виправлення і самовдосконалення. За змістом покаяння залежить від суб'єкта моральної вимоги (Бог, людство, держава, соціальна група, інша особа). Для релігійної свідомості покаяння полягає у спокутуванні особою її провини (гріха) перед Богом, яке відбувається в різних релігіях через жертвопринесення, сповідання й прощення. У XX столітті відомі приклади покаяння від імені нації, держави, соціальних інститутів (покаяння за провини німців проти людства в роки фашизму, покаяння за злочини тоталітаризму сталінської доби, покаяння верховного ієрарха за помилки церкви). (Є. Мулярчук)

ПОКОРА — життєва позиція, форма поведінки соціального суб'єкта, яка визначається залежністю від волі іншого суб'єкта. Покора — умова існування усіх соціальних інституцій (кожний соціальний порядок спирається на визнання певних цінностей та вияв покори щодо головних загальноприйнятих норм), особливо системи владних відносин. У філософській традиції проблема покори осмислювалася вже за часів Античності. Героїзм передбачав покірливе ставлення до власної долі, готовність гідно і жертовне зустріти її веління. Разом із тим покора не передбачала пасивного очікування — за людиною (особливо за філософом) визнавалося право жити, демонструючи незалежність від обставин, свободу від страху, зневагу до всього, що хвилює і жахає пересічну людину (така незалежність від обставин визначалася античними філософами як атараксія). (В. Заблоцький)

ПОЛІСИЛОГІЗМ — поєднання декількох силогізмів, коли висновок одного силогізму (просилогізму) стає засновком іншого силогізму (епісилогізму) і так далі.

ПОЛІТЕЇЗМ (від грецького πολύς — численний, θεός — Бог) — форма вірувань і культу, що полягають у поклонінні багатьом богам. Багатобожжя складається в умовах сформованих етносів за відсутності стійких економічно-господарських зв'язків та централізованої державності. Серед характерних рис політеїзму — уявлення про ієрархію богів та особливе шанування верховного божества: у давніх греків — Зевса, у римлян —Юпітера,тощо. У східних слов'ян політеїзм представлений образами Роду, Господаря, Лади, Панни-Сонця, Громовика та іншіх богів; розвинутий політеїзм відомий персонажами Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна, Мокопіі, Велеса тощо. Боги політеїзму постають покровителями землеробства, ремесел, торгівлі, побуту, військової справи. В часи політеїстичних вірувань був поширений енотеїзм — поклоніння своєму богові і повага до богів інших етносів. Елементи політеїзму збереглися і в монотеїстичних релігіях. (Б. Лобовик)

ПОЛІТИКА (від грецького Πολιτική — державна діяльність) — у найзагальніпіому значенні — це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людьми для забезпечення певного стану деякої суспільної одиниці (суспільного утворення). Політикою займається той, хто намагається спрямовувати поведінку та взаємини між людьми в межах різноманітних суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "політика" позначають діяльність, спрямовану на великі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. Тому іноді визначають політику, ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але держава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття політика має бути підставовим (базовим) щодо поняття держави, а не навпаки. Найглибші джерела політики закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною передумовою появи політики є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосереднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і потреба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це могло бути і намагання людей відвернути хаос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Підтримання певного ладу чи порядку (заради загальної безпеки) належить до найперших і найважливіших цілей політики і чинне навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та підтримувати порядок, вигідний для них. Якщо слово "культура" застосувати в антропологічному значенні, то політика в цьому аспекті є частиною штучних світів чи культур, створених людськими суспільствами. Таке визначення політики є ціннісно-нейтральним: у ньому не говориться, що політикою ми повинні називати тільки діяльність, спрямовану на забезпечення загального "добробуту" суспільних цінностей. Ціннісно-нейтральне ("владне") розуміння політики лежить у руслі так званого політичного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне розуміння політики, хоча й містить елемент політичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих технологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні періоди та в різних історичних ситуаціях. Це можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної влади, звичаї, певні міфи і стереотипи суспільної свідомості тощо. Загалом наведене щойно визначення є радше нормативним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що політику можна розуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні політика — вид діяльності, яка має метою забезпечення найважливіших передумов добробуту суспільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у даному разі позначають не лише матеріальний, а й духовний стан суспільства; термін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізувати свою творчу енергію; вислів "узгодження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що політик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям силою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що політика має полягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щастя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насильницьких конфліктів. Звідси вислів: "політика — це мистецтво можливого". Коли говорять: "Де починається війна, там закінчується політика", то в даному випадку маємо справу з нормативним розумінням політики, з якого випливає, що не кожен "політичний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталітаризм, демократія в її популістських варіантах. Внутрішня політика перестає бути політикою, якщо ігноруються інтереси осіб, соціальних та етнічних груп чи всього суспільства (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості. Міжнародна політика також перестає бути політикою, коли одна держава або група держав нав'язують силою свою волю іншим народам або державам. У цьому сенсі справедливим є вислів: "Де починається насильство, там кінчається політика". Варто зауважити, що з ціннісно-нейтрального розуміння політики (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуністичних країнах (де політику часто розуміють як засіб утвердження групових інтересів). Але навіть у межах загалом демократичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наголошують деякі відмінні аспекти в розумінні того, якою має бути мета політики та якими мають бути політичні технології. Як правило, різні концепції політики відповідають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби політики, залежить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (дивись Держава). (В. Лісовий)

ПОЛІТОЛОГІЯ — політична наука у сучасному розумінні терміном "політологія" (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження. Окрім того, до основних розділів політології сьогодні відносять особливі ділянки дослідження; політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "політологія" сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметне, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); політологія повинна бути здатною здійснювати передбачення, які молена підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; політологія повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною","позаідеологічною"). У 50-60-ті роки XX століття методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті роки XX століття у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50-60-ті роки методи біхевіоризму були застосовані у полтілогії; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у політології — в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у політології до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій — теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно,сьогодні існують безперечні підстави вважати, що політологія існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців. Політологія є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування політології як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні. Заперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках. Зокрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для політології. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловом-парасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму. Крайній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція, її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій). (В. Лісовий)

ПОЛІЩУК Ніна Павлівна (1937, село Переволочне Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1959). Доктор філософських наук (1990). Від 1962 року — аспірантура, потім — науково-дослідницька робота в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло філософських зацікавлень — історія філософії, релігійний екзистенціалізм, переклад класичних та сучасних філософських текстів з англійської на українську мову. У центрі дослідницької уваги —плюралізм як фундаментальна філософська проблема.

Основні твори: "Плюралізм і сучасна буржуазна філософія: Світоглядний аспект" (1985); "Проблема плюралізму: сучасні підходи","Нові ідеї в філософії" (1991); "Філософське осмислення духовно-творчого виміру плюралізму","Світогляд і духовна творчість" (1993); "Англо-український філософський словник", у співавторстві (1996); "Екзистенційний засновок філософії Г. Сковороди","Сковорода Григорій: образ мислителя" (1997); низка перекладів, які увійшли, зокрема, до антологій: "Консерватизм" (1998); "Націоналізм" (2000) та інші.

ПОЛОЦЬКИЙ Симеон (Самуїл Гаврилович Петровський-Ситніанович) (1629, Полоцьк — 1680) — білорусько-українсько-російський богослов, філософ, поет, драматург, оратор і педагог. Освіту здобув у КМА, яку закінчив близько 1651 року. Вчився також у Віленській єзуїтській академії і, можливо, в якихось навчальних закладах європейських країн. 1656 року постригся у ченці. 1664 року переїхав до Москви. Засновник схоластичного бароко в Росії, яке він відповідно до тамтешньої суспільно-культурної ситуації модифікував шляхом послаблення традицій індивідуалізму, духовної депресії і акцентуації духу державного оптимізму і "службової" одностайності як форми нового колективізму, характерної для становлення Російської імперії. Автор збірок проповідей "Обед душевний" (1681) і "Вечеря душевная", що містять 109 слів моралістичного змісту, 78 панегіриків і 29 повчань; поеми на царський герб "Орел Російський"; букварів 1664, 1667, 1669 і 1679 років; "Жезла правлення". Основне завдання своєї творчості Полоцький вбачав у слугуванні народному добру, яке розумів як звеличування державної влади, необмеженої влади монарха, чим створював теоретичне підґрунтя для формування абсолютизму. Його праці насичені роздумами про життя і смерть, багатство і бідність, самовдосконалення, цінність людського розуму, виховання дітей, про війну і мир, про війни праведні й неправедні тощо. Заснувавши так звану "Верхню" друкарню (1679), він окрім згаданих творів видав "Тестамент, або Заповіт Василія, царя грецького, його синові Льву Філософу" (1680), що репрезентував поширений у середньовічній Європі тип повчальних кодексів політичної, суспільної і приватної моралі. Ораторська проза Полоцького і закладені в ній ідеї української філософії барокової доби сприяли поступовій переорієнтації російської думки в ранньомодерному дусі, стимулювали виникнення нових класицистичних тенденцій у російській літературі.

ПОЛЯРНІСТЬ — термін філософії Шеллінга. Позначає наявність у природі протилежностей та їх єдності. За Шеллінгом, перший принцип філософського вчення про природу полягає у тому, щоб зводити всю природу до полярності й дуалізму. Даний принцип він називав "способом дії природи". Згідно з ним, Шеллінг здійснив систематизацію всіх основних протилежностей: притягання й відштовхування — в механіці; полюси магніта; позитивна і від'ємна електрика — у фізиці; асоціація і дисоціація — в хімії; збудження і втомлюваність, чуттєвість і подразливість, поглинання й виділення кисню — в живих організмах. Як синонім до принципу полярність Шеллінг вживав термін "принцип магнетизму". В сучасній філософії полярність за змістом те саме, що й протилежність. Термінологія Шеллінга свідчить про те, що історично одним із основних джерел діалектики було природознавство. (М. Булатов)

ПОМПОНАЦЦІ П'єтро (1462, Мантуя — 1525) — італійський філософ. Навчався у Мантуї і Падуї, викладав в університетах Падуї, Ферради, Болоньї. Під впливом вчення Аверроеса заглибився у дослідження питання про безсмертя душі. На підставі теорії двоїстої істини схилявся до протиставлення релігійної істини, спрямованої на моральне повчання (а не пояснення світу), істині філософській, заснованій на розумі. У розумінні душі Помпонацці дотримувався думки, що душа є "абсолютно смертною" та заразом "частково безсмертною". Розум Помпонацці наближав до сфери чуттєвості і вирізняв три його різновиди: споглядально-теоретичний, спрямований на пізнання світу; практичний, що розмежовує добро і зло; діяльний, який забезпечує перетворення світу людиною за допомогою різних "механічних мистецтв". Кожна людина наділена всіма трьома різновидами розуму, але різною мірою, Помпонацці розробляв загальнокосмічну концепцію детермінізму, пов'язуючи її з "натуралістичною астрологією". За цією концепцією, Бога позбавлено функції творіння, а світ оголошено таким, що існує вічно. В поглядах Помпонацці виразно представлена позиція натуралістичного пантеїзму. У тлумаченні долі людини поєднував елементи філософії стоїцизму та християнське вчення, результатом був висновок про співставність, а то й збіг актів людської волі і Божественного провидіння.

Основні твори: "Про безсмертя душі" (1516); "Апологія" (1517); "Про фатум, свободу волі та провидіння" (1520).

ПОНЯТТЯ —

1) Спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідомлення істотних характеристик її об'єктів.

2) Форма мислення, що характеризується відображенням закономірних відношень та властивостей об'єктів у вигляді думки про їхні загальні та специфічні ознаки. Утворення поняття — складний процес, у якому застосовують такі засоби пізнання, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, умовиводи. В мові поняття виражається словом (звичайно іменником у називному відмінку) або словосполученням. Ознаки, які включаються в поняття, становлять його зміст. Предмети, що їм притаманні ознаки, відображені в змісті поняття, утворюють його обсяг. До обсягу поняття входять не тільки реальні, в даний момент існуючі предмети, а й усі ті, які будь-коли мали ознаки, що входять до змісту поняття. Така "сталість" поняття, незалежність його від окремих змін у матеріальному світі є одним із гносеологічних коренів об'єктивного ідеалізму. Поняття суперечливі за своєю природою. Оскільки поняття абстрактні, створюється видимість відходу мислення в поняттях від дійсності. Насправді поняття, відображаючи сутність, поглиблюють знання людини про навколишню дійсність. Поняття є засобом пізнання істини. Зміст поняття змінюється в процесі розвитку наук (наприклад, зміна змісту поняття "атом" від Античності до нашого часу). Математична логіка розглядає поняття як функцію, що встановлює відповідність між предметами певної галузі та істиною або хибою. З погляду діалектичної логіки, поняття є формою абстрактного поєднання одиничного, особливого, загального в пізнанні, яке конкретизується через суб'єкт, предикат та зв'язок їх у судженні та умовиводі. Фігури такої конкретизації акумулюють досвід багаторазового повторення найзагальніших відношень дійсності у свідомості людини.