ПОГАНСТВО дивись Язичництво. 2 страница

 

ПОПОВ Борис Васильович (1934, Хар­ків) — український філософ, соціолог. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1957). Кандидат філо­софських наук (1969). Від 1963 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на посадах завідуючого сектором філософії та со­ціології етносу і нації та провідного наукового співробітника. Сфера наукових інтересів: соціокультурні механізми олюднення — генетичне первинні та перманентні; теорія етносу та нації, теоретико-методологічні проб­леми світоглядних парадигм.

Основні твори: "Дві підсистеми соціального організму — спільність та суспільство" (1993); "Соціокультурна рефлексія над смислом людського життя" (1997); "Суб'єкти соціального життя і діяль­ності: етноси, нації, класи" (1998).

 

ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович (1930, Житомир) — український філософ. Закін­чив філософський факультет КНУ ім. Т. Шев­ченка (1953). У 1967 році захистив докторську дисертацію, професор (1974); член-кореспондент НАНУ (1992). Від 1956 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах: від аспіранта та молодшого наукового співробітника до завідуючого відділом логіки та методології науки (від 1967 року). Від 2002 року директор інституту філо­софії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основні сфери філософських інтересів — логіка, філософія науки, теорія та історія куль­тури. Має почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України" (2000). У 2001 році присуджена Національна премія України ім. Т. Шевченка. Президент Філософського товариства України, прези­дент товариства "Україна-Франція". Автор понад 300 наукових праць, у тому числі 10 індивідуальних монографій, багатьох посібників та підручників для студентів і аспірантів вузів.

Основні твори: "Про філософський аналіз мо­ви науки" (1966); "Філософські питання семантики" (1975); "Світогляд стародавніх слов'ян" (1985); "Микола Гоголь" (1989); "Нарис історії культури Ук­раїни" (1998).

 

ПОППЕР Карл (1902, Відень — 1994) — австро-британський філософ. Навчався у Віденському університеті (вивчав математику, фізику, філософію). Викладацьку діяль­ність розпочав в університетському ко­леджі у Новій Зеландії. Від 1949 року пра­цював на посаді професора Лондонської шко­ли економіки Лондонського університету. Філо­софські зацікавлення охоплюють галузь епістемології та філософії науки. На­прям, до якого відносять Поппера (разом із Піаже), відомий під назвою "еволю­ційної епістемології". Крім того, Поппер є од­ним із чільних представників "критичного раціоналізму". Поппер вважав, що нау­кове пізнання не відрізняється принци­пово від ненаукового, оскільки в основі першого і другого лежить пристосування до життєвого середовища шляхом проб і помилок. Ще в ранній період своєї діяль­ності Поппер почав здійснювати критику ло­гічного позитивізму, зокрема принципу емпіричної верифікації. Він заперечував емпіричний фундаменталізм на тій під­ставі, що факти не можуть бути основою для перевірки істинності теорій, ос­кільки стають значущими тільки в світлі певної ідеї чи гіпотези. Замість принци­пу емпіричної верифікації він запропо­нував принцип емпіричної фальсифі­кації. Будь-яке наукове твердження від­різняється від метафізичного не тим, що друге не може мати емпіричних тверд­жень, а тим, що ненаукові твердження сформульовані таким чином, що не мо­жуть бути спростовані за допомогою пев­них фактів. Звідси слідує, що будь-яке твердження, що претендує бути науко­вим, повинно передбачати можливість емпіричного спростування (фальсифі­кації). Поппер розглядав будь-яку теорію як гіпотетико-дедуктивну систему, з якої (ймовірно за допомогою деяких додатко­вих гіпотез) можуть бути виведені тверд­ження, хибність яких піддається емпі­ричній перевірці. Сукупність усіх тих фактів, які в принципі можуть спросту­вати дану теорію, Поппер називав "потенцій­ними фальсифікаторами". Жодна теорія не гарантована від того, щоб бути спро­стованою. У філософії науки такий підхід дістав назву "фаллібілізму". Поппер допу­скав можливість конкуренції різних теорій та їхню боротьбу за виживання. Чим більше потенційних фальсифікаторів має дана теорія і чим суворіші перевірки вона витримує, тим вона є життєздат­нішою. У своїй соціальній філософії Поппер піддав критиці есенціалізм та голізм, джерелом яких вважав філосрфію Платона, а також "історицизм" — як віру в необхідні закони історичного розвитку (фаталізм). У такий спосіб Поппер прагнув ви­явити способи мислення, які лежать в основі тоталітарних ідеологій. Суспіль­ства, що в них панують такі ідеології, він назвав "закритими"; їм він протиставив суспільства, де немає владних структур, що встановлюють критерії "правильно­го" мислення, а створені умови для діалогу різних ідей та взаємної критики. Деякі моменти епістемології та соціаль­ної філософії Поппера зазнали пізнішої крити­ки або модифікації, але це не підважило його вагомого внеску у філософію.

Основні твори: "Логіка наукового відкриття" (1935); "Відкрите суспільство та його во­роги" (1945); "Злиденність історицизму" (1957); "Припущення та спростування" (1963); "Об'єктивне знання" (1972).

 

ПОПУЛІЗМ (від латинського populus — народ) — доктрина політичної дії, стиль політич­ної поведінки, що орієнтуються на безпо­середнє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "популізм" сягає часів Стародавнього Ри­му, коли у II — І століття до нашої ери на політичній арені виник рух так званих "популярів", що представляли інтереси численного плеб­су. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми популізму. Згодом назву популізм поча­ли пов'язувати з рухом широких верств американських фермерів за аграрні реформи у Спо­лучених Штатах (90-ті роки XIX століття). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у другій половині XIX століття, нази­вався народництвом. Обидва рухи пев­ною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний ро­мантизм); крім того, їх поєднувало праг­нення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії так зване "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на дер­жавні структури. У більш загальному вигляді популізм — відкрита політична апе­ляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юн­ктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, уле­щуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення популізму в політич­ній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом ство­рення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпу­ляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення популізму створюють­ся у кризових суспільствах, коли внаслі­док руйнації традиційних структур знач­на кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал популізму (у негативному розумінні останнього) складається з дема­гогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутли­вості масової аудиторії, зловживання по­бутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та інше. Ра­зом із тим, популізм відображає стихійний про­тест проти нехтування владною верхів­кою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безро­біття. Як певна ідеологічна форма колек­тивізму популізм не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обсто­ює визнання народу як головного чинни­ка політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучас­ному споживацькому суспільстві популізм пе­рестає існувати тільки в царині політи­ки, здійснюючи експансію в усі інші сфе­ри суспільного буття (популізм релігійних про­повідників, популізм реклами, популізм освітянський, тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до популізму виступають відвертість (вміння го­ворити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на про­тивагу проголошуваних популізмів утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяж­них для "пересічної людини" цінностей). (В. Заблоцький)

 

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД — сукупність пізнавальних засобів, проце­дур, які дозволяють установити схожість і відмінність між явищами, що вивчаю­ться, виявити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням); різновид історичного методу (дивись Істо­ризм). Як систематично розроблений метод сформувався в XIX столітті у порівняльному мовознавстві (Гумбольдт, Гримм, Востоков), етнографії (Моргай, Тайлор). Пізніше його почали широко застосову­вати в різних сферах природничого і суспільного знання: анатомії, антропо­логії, геології, історії, соціології тощо. В соціології застосування порівняльно-історичного методу пов'язане з ідеями Конто., Спенсера, Дюркгейма. Логічною основою порівняльно-історичного методу є зіставлення і порівняння об'єктів дослідження і вста­новлення ознак схожості та відмінності між ними. За характером схожості по­рівняння поділяють на історико-генетичні, історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, прита­манних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичного методу: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетичне не пов'я­заних об'єктів, і власне порівняльно-історичний метод, що фік­сує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а роз­ходження між ними — як показник їх­нього різного походження. Успіхів було досягнуто переважно в аналізі генетич­них зв'язків та явищ взаємовпливу на основі історико-генетичних порівнянь. Для застосування історико-типологічних порівнянь необхідно було виділити теоретичні принципи типізації суспіль­них явищ. В сучасній філософії нема єди­ного погляду на цю проблему, бо спроби циклічного розгляду історичного проце­су чи пошуки його синхронних зрізів (Шпенглер, Тойнбї) не позбавлені схема­тизму. В сучасній соціології наявна тен­денція поєднання порівняльно-історичного методу із структур­но-функціональним аналізом. Зберігає своє значення і Марксове вчення про суспільно-економічні формації, яке ста­ло основою типізації стадій суспільних процесів. Нині порівняльно-історичний метод застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій, при порівнюванні різних со­ціальних інститутів (сім'я, виховання тощо). Разом із тим робляться спроби пе­реосмислити методологію порівняль­но-історичного дослідження, збагатити її новими засобами.

 

ПОР-РОЯЛЯ ЛОГІКА ("Логіка або вмін­ня мислити") — підручник з логіки, напи­саний послідовниками Декарта — Арно і Ніколем у монастирі Пор-Рояль, що був центром янсенізму. Книга видана 1662 року у Парижі. В основу Пор-Рояля логіки покладено принципи логіки Аристотеля та вчення Декарта про істину. Відповідно до чоти­рьох ступенів пізнання, які визнавали автори Пор-Рояля логіки, вона поділяється на чо­тири частини: поняття, судження, умо­вивід і метод. У книзі дано детальну кла­сифікацію суджень, розглянуто питання про відмінність між синтетичним і ана­літичним методами пізнання.

 

ПОРФИРІЙ (234, Тир) — ан­тичний філософ, неоплатонік, учень і систематизатор вчення Плотина. Автор коментарів багатьох творів Платона й Аристотеля, праць із риторики, грама­тики, природничих питань. Виступав як критик християнства ("Проти христи­ян"). Зібрав, відредагував і видав твори Плотина, розташувавши їх за "дев'ятка­ми" (енеадами). У філософському вченні розвиває ідеї Плотина, зосереджується на проблемі повернення людини до першовитоку буття (Бога, Нуса). Цей процес є своєрідною інверсією Плотинової ема­нації Єдиного у Нус (Розум), світову Ду­шу і Космос. Його основою є відсторонен­ня від усього тілесного, очищення душі від чуттєвих потягів та її зростання у "гнозисі" (знанні достеменно сущого). Через сходження до Бога людина рятує свою душу, звільняючи її з полону чуттєвого буття. Це сходження унаоч­нюється у розвитку доброчесності, в яко­му Порфирій виділяє чотири щаблі. Перший — громадянські чесноти, що передбачають приборкання пристрастей і прагнень, які призводять до конфліктів між людьми, підриваючи їх спільність і солідарність. Другий — чесноти, метою яких є звіль­нення душі від зовнішніх впливів і забез­печення її спокою. Третій — душевні чес­ноти, завдяки яким очищена душа звертається до вищого змісту буття і його першопочатку. Четвертий — духовні, або розумові, чесноти, що спрямовують жит­тя душі в інтелігібельному світі. На цій стадії людина стає духовною і уподіб­нюється Богові. Оскільки весь процес на­ближення до Бога здійснюється у людсь­кій душі і шляхом її метаморфоз, то бого-пізнання невід'ємне від самопізнання людини, запорукою якого є любов. Ідея духовного зростання у подальшому стала одним із визначальних компонентів хри­стиянського світогляду (особливо у се­редньовічній містиці — Бонавентура), одначе місце "знання" у наближенні До Бо­га посідає віра. Окрім етичних найбіль­ший вплив мали логічні праці Порфирія. Його "Вступ до "Категорій" Аристотеля", де він виокремлює п'ять головних логічних ознак поняття (рід, вид, вирізняльна, суттєва і випадкова ознаки), за часів Се­редньовіччя був однією з основ логіки і викладів логічного вчення Аристотеля. У цій праці Порфирій також сформулював пи­тання про природу універсалій (зали­шивши його поза розглядом), розв'язан­ня якого стало головним завданням се­редньовічної схоластики і породило її основні напрями — реалізм та номіна­лізм. Не менше значення мала розробле­на Порфирієм логічна процедура класифікації і субординації понять ("древо Порфирія"), яка стала одним із головних принципів се­редньовічного мислення.

 

ПОСТМОДЕРН — неологізм, який позна­чає:

а) період європейської історії, що починається після завершення Модерну;

б) особливий умонастрій, котрий нині по­ширений у всіх сферах людської життє­діяльності: культурі, філософії, політи­ці, економіці, технонауці, сфері плане­тарного комунікативного праксису то­що.

Саме тому він став одним із ключо­вих термінів у словнику міждисциплінарного спілкування і вживається з най­різноманітнішими епітетами ("філо­софський", "естетичний", "культуро­логічний", "політичний", "історіософсь­кий", "релігійний" та інші). Ключову роль у формуванні цього умонастрою відіграв філософський дискурс про Модерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштайном, Вебером, Фуко, Ортегою-і-Гассеттом. Домінантною для цього дискурсу була ідея, що доба Модерну не тільки збагатила європейську цивіліза­цію неминущими гуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальними прозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивілізації, як європо­центризм, андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвиток індустріального ставлення європоцивілізації до природи на шкоду всім іншим. У наш час філософський постмодерн розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр, Рорті, Джеймсон, Еко, Дельоз, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лабарт. Усі вони намагаються досягти адекват­ного розуміння теперішньої екзистенційної ситуації, в якій опинилася євро­пейська цивілізація, їхні філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не європоцентристський, погляд на становище цивілізації у пород­женому нею самою світі; деконструювати європоцентристські новочасові то­талітарні соціальні, економічні, полі­тичні, науково-технічні, духовні струк­тури; активізувати пошуки нових не оксиденталістських моделей планетарного співтовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори постмодерну шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, — проб­лем, заповіданих нашій цивілізації до­бою Модерну. Головні ознаки постмодерну: 1) Зане­покоєність сучасних інтелектуалів гло­бальними негативними наслідками трьох­сотрічного здійснення проекту Прос­вітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм, планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зрос­тання енергоспоживання, вичерпання не поновлюваних енергоджерел, перенасе­лення планети, расизм, войовничий на­ціоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо).

2) Світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва. 3) Іро­нічне ставлення інтелектуалів до будь-яких проявів європоцентризму. 4) Ент­ропія довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, розвиток Розуму, емансипацію праці, прискорення НТП, діалектику Ду­ху, герменевтику смислу).

5) Девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермі­нізму, дисенсусу і таке інше. (В. Лук'янець)

 

ПОСТМОДЕРНІЗМ — термін для позна­чення ідеології мистецтва, що почало формуватися в 60-70-ті роки XX століття під впливом кризових явищ, притаманних авангардизмові того періоду. Постмодернізм у мис­тецтві знаменував насамперед відмову від меж стилістичної жанрової визначе­ності, поєднання матеріалу гетерогенних культурних традицій, синтез "високого" і "вульгарного", визнання рівноправності усіх напрямів. З часом постмодернізм набував рис загальнокультурного явища, ос­кільки його ідеї знаходили прибічників у найрізноманітніших сферах культури. Перша спроба застосувати поняття постмодернізм де характеристики філософії належить Ліотару ("Постмодерний стан", 1979). Але вона не стала успішною, оскільки су­проводжувалася низкою неузгодженостей, насамперед історико-філософських. Якщо в мистецтві постмодернізм, як правило, означає відштовхування від традицій художнього авангарду, котрий має досить чіткі хроно­логічні межі, то в філософії так і не вдало­ся дійти згоди стосовно того, що розуміти під "модерном", "епохою модерну". Наприклад, Вельш налічує принаймні шість варіантів розуміння цього поняття сучас­ними філософами. Така невизначеність призводить до неефективності поняття постмодернізм, оскільки префікс "пост-" містить неод­нозначні хронологічні імплікації. Зрештою, певна некоректність поняття "філо­софський постмодернізм" (постмодерн) була визнана самим Ліотаром у працях кінця 80-х років XX століття. Для позначення плюралістичних орієнтацій сучасної філософії більш при­датним є термін "постструктуралізм", котрий часто вживається як синонім філо­софського постмодернізму. (О. Соболь)

 

ПОСТПОЗИТИВІЗМ — багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори постпозитивізму (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та інші) з різних філософсь­ких позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який доміну­вав у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино за­конної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках — це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у другій третині XX століття і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура нау­кових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії станов­лення філософії науки. Найхарактерніша особливість постпозитивізму — філософський плю­ралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. Постпозитивізм — багатоголосий дискурс,у якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий ли ше як один із багатьох станів дискурсу. Ось чому, порівнюючи різні стратегії постпозитивізму (такі, наприклад, як фальсифікаціонізм Поп­пера, методологія дослідницьких прог­рам Лакатоса, філософія наукових ре­волюцій Куна, філософія особистісногс знання Полані, епістемологічний анар­хізм Фейєрабенда та інше), легко перекона­тися, що постпозитивізм — це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і без­компромісній критиці не тільки пози­тивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаю­чи на гостре протиборство альтернатив­них стратегій постпозитивізму, їм усім притаманний ряд загальних рис:

а) відмова від мето­дології нормативізму, від пошуку "єди­но правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки;

б) відмова від пози­тивістської ідеології демаркаціонізму;

в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки";

г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фун­даментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з ана­лізом структури науки і шляхів її обґрунтування;

д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методо­логічної культури;

є) гострий інтерес до методології таких "наук про склад­ність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та інше. (В. Лук'янець)

 

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ — течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва, культури. Ініціатори постструктуралізму за­перечують можливість висловити їх умонастрій за допомогою будь-якої єди­ної для всіх універсальної "грандтеорії". Кожну таку теорію вони оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Своє на­тхнення постструктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому. Принцип раціональності у них — це ли­ше прояв "імперіалізму розуму". Такою ж суворою є їхня методологічна оцінка епістемологічної ролі ідей "росту", "про­гресу", "розвитку" у науці, історії, куль­турі. Постструктуралізм — своєрідна реакція на тривале панування в культурі Заходу позити­вістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики постструктуралізму іронізують над благоговінням структу­ралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чітко вивіреного і фор­малізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем і таблиць. Для постструктуралізму не прийнятне праг­нення структуралістів надати гуманітар­ним наукам статусу точних наук. Стверд­жуючи принципи "методологічного сум­ніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, характерних для сучасної культури Заходу, постструктуралізм культивує уважне ставлення до всього ло­кального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. Програмні праці постструктуралізму припадають на 60-ті роки XX століття. Ініціатори постструктуралізму, (Фуко, Варт, Деррида, Дельоз, Бодріяр, Ліотар, Касторіадис, Кристєва, Міллер, Блум, Пол де Мен та інші) мають за мету:

а) піддати радикально­му оновленню структуралізм;

б) розроби­ти ефективну стратегію подолання струк­туралістського аісторизму, лінгвістично­го редукціонізму, традиційних герменевтичних моделей тлумачення текстів;

в) дослідити усе неструктурне у структурі;

г) виявити джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістичне опосередкованого освоєння світу, люди­ни, соціуму;

д) активізувати пошуки но­вих моделей смислоутворення.

Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом (тобто одвічним прагненням мислителів Європи в усьому знайти смисл і порядок, в усьому виявити першопричину), постструктуралізм на­магається знайти за усіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови. Цим пояснюється доволі епатажний і гроте­сковий характер постстуктуралізму, який висміює стерео­типи структуралістського мислення.

(В. Лук'янець)

 

ПОСТУЛАТ (від латинського postulare — вимо­га) — аксіоматичне твердження, що змістовно виділене серед інших аксіом теоретичної системи і передує доведен­ню їх тверджень. Прикладом постулату є тверд­ження Евкліда про паралельні прямі. В сучасній логіці й методології науки постулат ототожнюється з аксіомою. Іноді постулатом на­зивають аксіоми, які мають не загально логічне, а специфічне для конкретного змісту теорії значення.

 

ПОТВОРНЕ — естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цін­ність. Потворне має в естетичній практиці лю­дини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, пот­ребує духовного та практичного опану­вання. В античну епоху поняття потворне вис­тупало здебільшого як просте заперечен­ня краси, щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрас­не. Певне розведення негарного, вирод­ливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократа й Аристотеля. За Аристотелем, мистецт­во завдяки мімезису (грецький термін, що позначає імітацію) робить можливим відтворення виродливого. У Середньо­віччі поняття потворне тлумачилось як есте­тична категорія, протилежна прекрасно­му (за аналогією дотеологічного тлума­чення протилежності добра і зла). Проти­ставлення прекрасного, як доброго і Бо­жого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду). Значного поширення категорія потворного набула у візантійській естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій і протиставлень. Василій Великий вва­жав, що прекрасне привертає до себе кожного, а потворне викликає відразу. Псевдо-Діонісій Ареопагіт трактував потворне як прояв зла і намагався визначити його об'єктивні ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку, змішування різнорідних предметів. Мистецтво Від­родження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі. В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у "високих" мистецтвах заборонялося зоб­раження характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою крити­кою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції "ідеальної кра­си", і наголошували, що предметом мис­тецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину. Лессинг вважав, що мистецтво за­вдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мис­тецтві. Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотри­мання яких виводило мистецтво за рам­ки естетичної сфери. Особливого значен­ня потворне набуло в естетиці і мистецтві ро­мантиків, які наголошували на естетич­ному значенні потворного як поетичної антитези краси. Гегель у своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з голов­них проблем естетики у другій половині XIX століття. Розенкранц ("Естетика потворного") розвинув концепцію, згідно з якою потворне є орга­нічним моментом прекрасного. Звернен­ня до потворного обумовлювалось історичним ха­рактером мистецтва XIX століття, яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя. У мис­тецтві XX століття виразно виявилась тен­денція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опа­нувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали харак­терними рисами сучасного мистецтва.

 

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (1835, село Гаврилівка, Полтавщина — 1891) — український мовознавець, етнолог, філо­соф. Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, після чого студіював у Німеччині. Згодом — професор Харківсько­го університету, член-кореспондент Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 році за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етап­ною у розвитку вітчизняної філології. Загальносвітоглядні засади сформували­ся під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири — у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для Потребні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за Потребнею, визначається своєрідністю народної (національної) мови з власти­вим саме їй способом бачення та само­бутнім світосприйняттям. Значну увагу Потребня приділяв проблемі еволюції значень. Співвідношення в слові образу і значен­ня має історичний характер. У міфо­логічній свідомості образний і понятій­ний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктив­не, внутрішнє і зовнішнє ототожнюють­ся); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить спе­цифіку поетичної мови. Науковому мис­ленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття). Мова для Потребні є історичною формою народ­ного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структу­рах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції Потребні посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокре­ма, поняття "народ" Потребня пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і ку­льтурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потребня рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні за­гальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних націона­льних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, Потребня вважав останню "родом месіа­нізму" і захищав право національних ку­льтур на самостійне і рівноправне спів­існування і розвиток. Поняття "націо­налізм" розглядав як світогляд, що об­стоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націона­лізм є інтернаціоналізмом".