Змістовний модуль 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)

 

Особдивості господарського розвитку Давньої Індії та Китаю та його відображення в памятках економічної думки. Землеробство високого рівня, а також тваринництво були основними видами господарської діяльності в Стародавньому Китаї та Індії. В долинах рік Інд і Ганг в Індії та Хуанхе і Янцзи у Китаї зрошувальне землеробство зародилося вже у IV тис. до н.е. На високоурожайних полях землероби збирали по два урожаї в рік бавовни, цукрової тростини, рису, пшениці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Бурхливо розвивалася торгівля, яка мала регіональну спеціалізацію.

Писемними джерелами Стародавньої Індії є переважно релігійні трактати, в яких економічні проблеми розглядаються лише у контексті певних нагальних соціальних та політичних завдань. Найважливішим з них вважається “Артхашастра” – вчення про доходи (ІV ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво державного управління. Головною метою економічної діяльності держави вважається поповнення скарбниці. Основними джерелами доходів названі прибутки від державних (царевих) підприємств, а також податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. До економічних функцій держави віднесені: заселення та облаштування нових земель; надання земельних ділянок за умов сплати податків; будівництво іригаційних споруд; виділення коштів на розвиток торгівлі та ремісництва; фінансування громадських робіт. У трактаті висловлені міркування щодо необхідності досягнення “активного” державного бюджету шляхом скорочення видатків і збільшення доходів, суворого обліку розподілу державних доходів і видатків у спеціальних книгах. Аналогічні ідеї з’являться в Європі лише дві тисячі років по тому.

Економічна думка Стародавнього Китаю розвивається як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на державну ідеологію, чинило вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е.) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпечення стабільності соціально-економічного устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезпечити більш рівномірний розподіл доходів, зменшити податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом. Він виділяє такі природно-виправдані форми власності: велика спільність (колективна власність селянських общин) та особисте володіння родової аристократії.

Представники легізму – альтернативної течії суспільної думки – вважали, що державне управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необхідність реформування економіки. Представники моїзму проповідували природну рівність людей, заперечували привілеї знаті, обґрунтовували необхідність розвитку виробництва. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соціальних утопій.

Особливе місце в історії старокитайської економічної думки займає колективний трактат “Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працювали в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма державного регулювання економіки, викладена у трактаті, передбачала: захист національної економіки від стихії ринку шляхом державного регулювання цін; стабілізацію економіки шляхом прискореного розвитку землеробства й створення державних запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадження гнучкого земельного податку; заборона відривати селян від праці на землі; формування державних фінансів без введення прямих податків; контроль за грошовою емісією з метою забезпечення високої купівельної спроможності грошової одиниці.

Господарський розвитокк Давньой Греції. Реформи Солона. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. 525 р. до н.е. Єгипет завоювали перси. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор’я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього Світу.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (від лат. Antiguns –давній). Хронолагічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. –першу половину І тис. н.е. В період античності рабовласництво досягло певного розквіту.

Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим) набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчастіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Полісу належали довколишні долини чи острови. Одна земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед вільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією і сільським населенням (демосом) точилася боротьба. У багатьох полісах земельній аристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта –наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він сформувався завоюванням спартанськими племенами ахейських іпотів, яких вони перетворили на рабів. Фізична праця для спартанців була принизливим заняттям, їхня справа –війна. Спарта була військовим табором, готовим в кожну мить рушити на ворога або на іпотів.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних районах Греції та на острівній частині Еллади. Тут великого розвитку досягли ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалювались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у У ст. до н.е. Вони перетворюються не лише на центр освіти Еллади, культурну столицю Греції, а й у важливий господарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські перевезення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з’являються кредитні відносини, поширюється лихварство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни –сільське господарство, ремесла, торгівлю.

Економічну думку Стародавньої Греції класичного періоду пов’язують з класичним рабством. У працях Ксенофонта, Аристотеля, Платона були здійснені перші спроби теоретичного осмислення економічного устрою сучасного їм суспільства. Давньогрецька концепція економіки полягала в адміні­стративному мистецтві управління домогосподарством, вона сформувала уявлення про ефективне управління ресурсами для досягнення головної мети – задоволення потреб.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про господарство”, “Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "економіка" (“ойкос” – домогосподарство, “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління домашнім господарством (маєтком грека-рабовласника). Основою господарства Ксенофонт вважав землеробство, яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереження стосовно при­роди товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на природне походження поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє дві сторони товару – корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх функції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою економічної ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи.

Платон (428-348 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої економічні інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соціально справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах.

Соціальним ідеалом Платона була натуральна економіка із використанням рабської праці, він засуджував нагромадження багат­ства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків.

Аристотель (382-322 до н.е.). Економічні погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим економістом, батьком економічної науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість економічних категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги економістів.

Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землеробство, ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “економіка”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується.

З точки зору протиставлення природного неприродному він підходить і до аналізу товару та грошей. Аристотель звертає увагу на подвійне значення благ (споживна вартість і мінова вартість). Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Природними функціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використання грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики.

Особливості господарського розвитку Давнього Риму. Характеристика аграрного господарства Стародавнього Риму у працях Каттона Старшого, Варрона та Колумелли. З часом Афіни поступаються Давньому Римові. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в ІІ ст. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Історія Риму –яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравала визначну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Стародавнього Риму. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. Розвиток ремесла в Давньому Римі відбувався повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалась на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширювала свої земельні володіння, внаслідок чого з’явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий прстір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити да казни десятину з посіву, десяту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка випасалася на пасовищах.

Наслідком цьго стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25-100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н.е. в Римі внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили виникають латифундії –великі, гловним чином скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Латифундії нараховували десятки тисяч гектарів землі та велику кількість рабів. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму.

В цей період в Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населеня прагнуло до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н.е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований, на який здавна спиралася держава –господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємством своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя дуже важким, що призводило до постійних повстань та виступу (наприклад, повстання під проводом Спартака у 73-71 рр. до н.е.). Проте закроза державі була не збоку бунтівників рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися на примусовій праці рабів. Продуктивність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов надексплуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров’я та навіть життя), а це, в свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають.

У І-ІІ ст. н.е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам –дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї із сторін. Виникли рентні відносиниу вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Колони віддавали одну третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати пекуліум –майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім’ї. Поступово відносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Знамунитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла (І ст. н.е.) у трактаті “Про сільське господарство” зазначав, що раби погано погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущенники та раби, які отримували пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які рятуючись від пограбувань та утисків вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється із сфери виробництва.

Таким чином, відбувається феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. розпочинається процес юридичного покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234—149 рр. до н. є.), Варрон (116—27 рр. до н. є.), Колумелла(І ст. н. є.).

Трак­тат Катона "Про сільське господарство" відобразив період підйому римського рабовласницького ви­робництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Като­на займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально екс­плуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Перед­бачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, Катон радив підтриму­вати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за наймен­шу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряд­дя, яке розмовляє. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціо­нального ведення великого рабовласницького гослодарства.

Погляди Варрона викладені утрактаті "Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтво­рив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласниць­кої держави. У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею ра­бовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тва­ринництва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, фор­мам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільсько­господарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечлено­роздільні звуки (робочі тварини).

У пошуках виходу із кризи римський вчений Колумелла віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необ­хідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Ста­родавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевлас­ника).