Економічний розвиток Франції. Особливості аналізу ринкового господарства у працях Ж.-Б. Сея, К.Ф. Бастіа, С. Сісмонді

Промисловий переворот у Франції почався у першому десятилітті та завершився у кінці 60-х років XIX ст. В історії промислового перевороту визначають три періоди: перша третина XIX cт. ― початок промислового перевороту; 1830—40-ві роки ― розгортання промислового перевороту; 1850—70-ті рр. ― завершальний етап.

Політичні, економічні та соціальні передумови промислового перевороту. Велика французька буржуазна революція 1879—1794 рр. радикально розв’язала протиріччя французької економіки, пришвидшила формування підприємницької ринкової економіки. Так, в аграрній сфері було скасовано без викупу феодальні права та податкові привілеї дворян, особисті феодальні повинності селян, які стали власниками земельних наділів; оголошено обов’язковим розподіл земель громади за вимогою третини її членів, незалежно від віку і статі; проведено секуляризацію церковного майна з вільним продажем землі; дозволено конфіскацію та продаж землі емігрантів, селяни отримали пільгові права на її купівлю або безстрокове володіння. У промисловості скасовано цеховий лад і регламентацію виробництва,

урядові заходи стимулювали розвиток солеварної та військової промисловості. Декларувалася свобода торгівлі, скасовано внутрішні митниці та обмеження, запроваджено протекціоністський митний тариф і метричну систему мір (метр, кілограм). Уведено єдину систему оподаткування. Гарантувалися демократичні права громадян.

У сфері розподілу було встановлено максимум заробітної плати, фіксовані ціни на сільськогосподарські та промислові товари, введено карткову систему на продукти харчування, заборонялася торгівля ними. Проводилася політика збільшення податків і примусового займу, реквізицій хліба і фуражу. Єдиним платіжним засобом стали асигнації. Заборонялися робітничі організації та страйки. Ці соціально-економічні реформи викликали незадоволення народних мас.

Рівень мануфактуризації промисловості на початок XIX ст. залишався незначним. Переважало дрібнотоварне кустарне та ремісниче виробництво. Було знищено цехову систему. Винахідництво і темпи впровадження технічних досягнень відставали від англійських. Проте бажання подолати англійську конкуренцію стимулювало науково-технічний прогрес. У 1850—60-х роках підприємці отримали урядові кредити для розвитку важкої промисловості, у тому числі спеціальні позики для технічного переозброєння виробництва.

У сільському господарстві кількісно переважало дрібне натурально-споживче господарство, що обмежувало розвиток внутрішнього ринку. Одночасно процеси капіталізації розорювали селянство, яке ставало основою ринку робочої сили. Розвиток підприємницького господарства забезпечував попит на вітчизняні промислові товари. Процес первісного нагромадження капіталу відбувався повільно.

Економічна політика у роки Директорії та імперії Наполеона (1804—1814) сприяла зростанню промисловості: розвивалися галузі, що працювали на війну; за рахунок успішних загарбницьких війн нагромаджувалися значні кошти; забезпечувався широкий зовнішній ринок для французьких товарів шляхом нав’язування захопленим європейським країнам примусового безмитного експорту та вигідних для французької промисловості торговельних договорів. У 1810 р. створено Раду в справах фабрик і мануфактур, у 1811 р. ― Міністерство мануфактур і торгівлі. Континентальна блокада (1806 р.) спричинила закриття французького та європейського ринків для англійських товарів, що сприяло розвиткові у Франції тих галузей, які використовували місцеву сировину (сукняної, лляної, полотняної, швейної, взуттєвої, металообробної). Разом з тим, криза охопила галузі, що працювали на колоніальній сировині (бавовняну, цукрову) або експортували продукцію. Ввіз англійської техніки також було заборонено.

Політика уряду Реставрації 1815—1830 рр. посилила позиції дворянства, відтісняючи промисловців.

У період липневої монархії 1830—1848 рр. та Другої імперії 1852—1871 рр. економічну політику визначала фінансово-промислова аристократія. Були встановлені високі ввізні мита на вугілля, метал, вовну, худобу, що призвело до підвищення цін на металургійну продукцію. Найшвидшими темпами розвивався не промисловий, а банківсько-лихварський капітал.

Промисловий переворот почався в текстильній промисловості. У 1790 р. нараховувалося 89 прядильних машин, у 1848 р. для виробництва ситцю було задіяно 116 тис. верстатів з 3,5 млн веретен, для виробництва шовку ― 90 тис. У 1860-х роках понад половину прядильних веретен приводили в рух парові машини або автоматичні прилади. Обсяги сукняної промисловості за перше десятиліття XIX ст. зросли в 5 разів, використання бавовни у 1815—1830 рр. ― у 3 рази, за 1830—1860-ті роки ― у 2,1 рази.

Важка промисловість характеризувалася видобутком бурого та кам’яного вугілля, розвитком металургії з технологією пудлінгування та бессемерівською. У 1850—1860-х рр. темпи розвитку важкої промисловості випереджали легку. Проте в кількісному вираженні показники були незначними, меншими порівняно з англійськими у 8,8 раза.

У першій третині XIX ст. промисловість працювала на дешевих гідравлічних двигунах. Використання парових двигунів зросло у 1830—1840-х роках, стало масовим у 1850—1860-х роках. У 1820 р. парових двигунів було 39, із них 27 у текстильній промисловості, у 1865 р. ― 27,8 тис. У 1841 р. у промисловості з’явився перший паровий молот.

Будівництво залізниць почалося у 1830-х р. Їх протяжність на початок 1848 р. досягла 15,3 тис. км, на 1865 р. — 17,4.

У 1820−1860-х роках сформувалося французьке машинобудування, що виробляло рейки, потяги, вагони, верстати тощо.

Підсумки промислового перевороту. На початок 1870-х років економіка Франції мала аграрно-промисловий характер. У структурі національного доходу частка промислової продукції становила 42,5 % порівняно з 25 % наприкінці XVIII ст. Однак загальний обсяг промислової продукції за вартістю впродовж 1812—1870-х р. зріс у шість разів з 2 до 12 млрд франків, вартість сільськогосподарської продукції оцінювалася в 7,5 млрд фр. У 1866 р. у Франції нараховувалося 1 млн підприємців і 3 млн найманих працівників.

Переважало виробництво продукції галузей легкої і харчової промисловості. Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької, американської.

Організаційну структуру промисловості визначали підприємства з двома — чотирма працюючими, на яких працювало 60 % французьких робітників. Значну роль продовжувала відігравати ручна праця. Одночасно характерною ознакою промислового розвитку була концентрація виробництва на основі акціонерного капіталу. Так, металургійні підприємства об’єдналися в акціонерне товариство «Коміте де Форш», залізниці ― у шість акціонерних компаній.

Сформувалися промислові райони. Велика текстильна промисловість розташовувалася на півночі Франції, в Ельзасі, Лотарингії, металургійна ― у Луарському басейні.

Франції належало друге місце у світі після Великої Британії за обсягами промислового виробництва та загальним економічним потенціалом.

Хронологічно та за темпами зростання виробництва промисловий переворот відбувався повільніше, ніж в Англії. Це пояснюється недостатнім інвестуванням, обмеженим промисловим кредитом. Банки Франції проводили спекулятивні та біржові операції, державні та зовнішні займи. Виробництво предметів обмеженого вжитку і розкоші механізувалося повільно. Панування дрібної власності та дешева робоча сила малоземельних селян гальмували розвиток великої промисловості та впровадження машин. Світова економічна криза 1857 р. і депресія 1860-х років, торговельний договір із Великою Британією 1860 р. про скасування або обмеження мита на англійські товари також уповільнили промислове зростання.

Формування підприємницького сільського господарства після буржуазної революції 1789—1794 рр. характеризувалося такими процесами:

· концентрацією землі. У 1815 р. 0,6 % від загальної кількості власників землі володіли 42,3 % землі, 99,4 % ― 57,7 % землі. У 1860-х роках близько 40 % землі належало власникам, що мали понад 40 га.

· дробленням селянської власності. Селянським господарствам належало в середньому 3—12 га землі, вони складалися з парцел переважно розміром до одного гектара. Була поширена оренда землі, зберігалася здольщина. Черезсмужжя обмежувало можливості інтенсифікації виробництва. Селянські господарства були основними виробниками сільськогосподарської продукції. Інтенсивно відбувався процес їхньої економічної диференціації. Зростала селянська заборгованість іпотечним банкам і лихварям. Кількість найманих працівників становила 0,9 млн осіб;

· повільним процесом механізації та технологізації сільськогосподарського виробництва. За цим показником та продуктивністю праці, рівнем заможності основної маси селян сільське господарство Франції відставало від таких європейських країн, як Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Бельгія тощо.

Вартість сільськогосподарської продукції впродовж 1812—1870-х рр. збільшилася від 3 до 7,5 млрд фр. Однак її частка у національному доході за період економіки вільної конкуренції зменшилася з 75 % до 57,5 %. Сільське господарство Франції посідало 11 місце у світовому виробництві.

Темпи зростання фінансового капіталу були значно більшими порівняно з виробничим і комерційним. Перша половина XIX cт. ― це період грюндерства ― масового заснування банків. Основою банківської системи був Французький емісійний банк (1800), що здійснював операції з державними цінними паперами, надавав кредити урядові.

Сформувалася система комерційних кредитно-банківських установ: кредитні товариства, ощадні каси, приватні, у тому числі акціонерні банки, збирачі податків і нотаріуси в ролі банкірів. У 1818 р. відкрито першу ощадну касу, в 1852 р. створено перший акціонерний банк, у 1859 р. ― перший депозитнийакціонерний банк. Були заборонені спекулятивні операції та встановлений максимальний грошовий вклад. Утворились колоніальні банки, але вони поступалися англійським.

Паризька біржа перетворилася на світовий грошовий ринок, що надавав кредити урядам багатьох держав. Сума цінних паперів з 1851 до 1869 р. збільшилася у 3 рази і становила 33 млрд фр. На відміну від Лондонської, на Паризькій біржі продавали переважно не акції, а облігації як французького, так й інших урядів і приватних компаній.

Розвиток лихварства і спекулятивна гра на біржах пришвидшували концентрацію капіталу. Наприкінці 1960-х років 183 великих капіталісти володіли акціями та облігаціями на суму більш ніж 20 млрд фр. Сформувалася верства населення, так званих рантьє, яка жила лише за рахунок процентів на капітал.

Франція за обсягом зовнішньоторговельного обороту протягом XIX ст. посідала друге місце після Великої Британії. Переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 рази пояснювалося повільним розвитком господарства. Порівняно нерозвинена фабрична промисловість зумовила переважання споживацького експорту і пасивне сальдо торгового балансу Франції. Головне місце у французькому експорті займали шовк, вина, меблі, шкіра, фарби, парфумерія та ювелірні вироби. У 1869 р. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина і сільськогосподарські продукти.

Зовнішньоекономічна політика Франції характеризувалась суперечностями між фритредерством і протекціонізмом. Промислова буржуазія Франції відстоювала протекціоністські позиції. Прихильниками фритредерства були підприємці, які займалися внутрішньою торгівлею або залізничним будівництвом, зацікавлені у зниженні цін на металовироби, рейки, будівельні матеріали тощо.

Еволюція класичної політекономії у Франції пов’язана з творчістю Жана Батиста Сея (1767—1832) ― вченого-економіста, засновника французької школи класичної політичної економії. Він був послідовником і головним популяризатором ідей А. Сміта в континентальній Європі.

Найбільш значимі праці: «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» (1803), в якій автор першим виступив проти домінування фізіократичної теорії у французькій економічній думці, «Англія та англійці» (1814), «Катехізис політичної економії» (1817), «Повний курс політичної економії» (1828—1829).

Предметом політичної економії Ж. Б. Сей визначав дослідженнязаконів, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства, джерело зростання якого вбачав у виробничому потенціалі нації. Розширив смітівське розуміння багатства продуктами, які «мають вартість…, є виключною власністю їх власників», а також створюються у сфері послуг і є нематеріальними. Вважав, що продуктивною є праця як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва. Нематеріальні продукти (послуги) корисні для людей, мають мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти. Методологічною основою праць Ж. Б. Сея були смітівські принципи та методи: економічного лібералізму, саморегулювання економіки, досконалої конкуренції, об’єктивності та універсальності економічних законів тощо. Проте, на відміну від А. Сміта, вчений обмежував предмет політичної економії позитивною стороною, визнавав лише теоретичне та описове її призначення. Наголошував на необхідності поєднання двох наукових методів дослідження: індуктивного і дедуктивного.

Теорія вартості. Ж.Б. Сей продовжив розвиток суб’єктивної теорії вартості, започаткованої вченими Ф. Галіані та А. Тюрго. Стверджував, що виробництво створює споживну вартість (природну корисність товару взагалі), яка, в свою чергу, надає предметам цінність. Наголошував, що корисність є «першоосновою цінності». Мірилом цінності вважав ціну.

Вчений обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, згідно з якою три основні фактори виробництва ― праця, капітал і земля ― створюють кожен свою частку цінності продукту та визначають доходи власників цих факторів: заробітну плату найманих робітників (носіїв праці), прибуток капіталістів, ренту землевласниківка Ця теорія ґрунтується на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності та є складовою теорії доходів (розподілу). Він стверджував, що дохід робітників обмежується заробітною платою, рівень якої визначається необхідним для підтримки життя. Суспільству вигідна низька заробітня плата, яка за умов конкуренції знижує ціну продукту. Бідність є результатом надлишку населення порівняно із засобами його існування. Прибуток, на думку Ж.Б. Сея, складається з процента на капітал, що акумулюється за допомогою часу, виробництва та ощадливості, та підприємницького доходу як винагороди за організаційну висококваліфіковану працю, новаторство і ризик. Він зробив висновок, що в умовах вільної конкуренції власники факторів виробництва (класи) отримують кожен лише свою частку вартості, отже, між ними є гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва. Ж.Б. Сей започаткував аналіз категорії «людський капітал», наголошуючи, що здібності людини можна розглядати як капітал, а кошти, витрачені на фахове зростання, є продуктивними.

Теорія трьох факторів виробництва є основою факторного аналізу і методу виробничої функції, які широко використовуються у сучасних економічних дослідженнях.

Ж.Б. Сей аналізував виробництво як натуральний процес впливу людини на природу, в результаті якого створюється багатство. Вперше визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. На його думку, за допомогою машин відбувається зменшення витрат праці та збільшення обсягів виробництва корисних речей. Машина витісняє робітників, а згодом сприяє зростанню зайнятості і приносить їм «найбільшу користь», здешевлюючи виробництво продукції. Тому робітничий клас більше за інших зацікавлений у технічному вдосконаленні виробництва;

Ж.Б. Сей розробляв концепцію підприємництва. Підприємців розглядав як ключовий чинник економічного розвитку, здатний взяти на себе відповідальність за успіх чи невдачі виробництва. Вважав їх ініціативними діловими людьми, новаторами, носіями технічного прогресу, розсудливими і чесними.

Вчений розробив теорію ринків збуту або реалізації, яка пізніше отримала назву «закон ринків», або «закон Сея». Згідно з цим законом за умови економічного лібералізму виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в їх споживанні (попит на них) завдяки необхідності покривати витрати виробництва; виробництво товарів і послуг обов’язково породжує доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Гроші є лише пасивним знаряддям обміну, тимчасовим посередником у товарообмінних операціях.

На основі «закону ринків» Ж.Б. Сей зробив висновок по можливість безкризового розвитку ринкової економіки. «Збут для продуктів створюється самим виробництвом»[51]. У масштабах народного господарства завжди є повна реалізація суспільного продукту, надвиробництво неможливе, оскільки пропозиція створює відповідний попит[52]. Кожний продукт з моменту свого вироблення створює збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності. Вчений допускав можливість порушення пропорцій між попитом і пропозицією на окремих товарних ринках, розглядав досягнуту рівновагу між ними лише в середньому як тенденцію. Якщо окремі товари не продаються, то це означає, що їх вироблено надто багато, або інших товарів вироблено менше, ніж потрібно. Для того, щоб продати товари, яких вироблено занадто багато, необхідно збільшити виробництво дефіцитних товарів. Їх додаткова пропозиція збільшить попит на інші товари. Отже, забезпечуються безкризове економічне зростання суспільства, гармонія між галузями і країнами.

Аналізуючи роль держави в економіці, Ж.Б. Сей підтримував ідеї економічного лібералізму, однак зауважував, що держава може стимулювати економічний розвиток шляхом створення ринкової інфраструктури, економічного законодавства, фінансування освіти і науки.

Відомий французький економіст і публіцист Фредерік Бастіа (1801—1850), прихильник принципів економічного лібералізму, в історію економічної думки увійшов як автор теорій послуг і «гармонії інтересів». Економічні погляди виклав у праці «Економічні гармонії» (1850), а також у блискучих нарисах, що користувалися великою популярністю у Франції в середині ХІХ ст.

Абсолютизуючи ідеї економічного лібералізму, Ф. Бастіа критикував основні положення вчення Д. Рікардо, першим почав розглядати політичну економію з погляду примату споживання над виробництвом. Вважав, що споживання визначає розвиток і напрями виробництва. Був прихильником радикальної фритредерської позиції.

Теорія послуг ґрунтується на методології Ж.Б. Сея щодо визначення цінності економічних благ. Ф. Бастіа доводив, що взаємовідносини між людьми є «взаємним обміном послуг, які знижуються в цінності та зростають в корисності» [53]. Ринкове суспільство вільної конкуренції є системою взаємного обміну, в якому беруть участь рівноправні партнери. Послуга ― це будь-яке зусилля, яке зберігає зусилля інших, однак джерелом цінності є лише особисті послуги у різних сферах суспільного життя. Цінність є співвідношенням двох обмінних послуг. У результаті такого обміну створюється корисність, яка, на думку вченого, є однією з частин сукупного продукту у вигляді товарів і послуг. Послуга вимірюється як з боку продавця (його зусиллями, затраченими на виробництво товару) так і з боку покупця (зусиллями, які економляться в результаті придбання товару). Зауважував, що будь-які власність чи майно є сукупністю наданих послуг і сумою минулих цінностей, які поступово втрачають свою корисність.

Ф. Бастіа сформулював концепцію розподілу сукупного продукту пропорційно до кількості наданих послуг. Суть цієї концепції в тому, що всі учасники обміну послугами (послуга за послугу), законно отримують свою відповідну частку винагороди. Процент ― це законний дохід підприємця, земельна рента ― законний дохід землевласника. Їх величина залежить від обсягу наданих послуг. Як прихильник теорії «утримання» вчений вважав, що капітал створюється тому, що капіталіст відкладає його споживання з метою отримання будь-якої користі в майбутньому. Процент є винагородою за послугу утримання від споживання капіталу. Земельна рента є різновидом процента на капітал, оскільки землевласник ― звичайний капіталіст. Учений заперечував висновок Д. Рікардо щодо оберненої пропорційності змін у величині прибутку та заробітної плати. Доводив, що частка капіталу (прибуток) і частка праці (заробітна плата) у вартості зростають одночасно, причому із зростанням капіталу частка заробітної плати зростає абсолютно і відносно, а частка прибутку відносно знижується.

З урахуванням попередніх висновків, Ф. Бастіа розробив теорію економічних гармоній, у якій доводив солідарність інтересів праці та капіталу, відсутність об’єктивного підґрунтя для соціальних конфліктів у ринковому суспільстві між основними його класами. Ринкова економіка ― це справжнє царство волі та гармонії, заради спільної мети всі члени суспільства вимушені надавати один одному взаємні послуги і взаємну допомогу. Законні інтереси людей у взаємних стосунках є гармонійними. Прогрес суспільства реалізується через вільну ініціативу кожної людини.

Ф. Бастіа заперечував державне регулювання економіки. Державу вважав фікцією, що породжує негативні тенденції до намагання всіх жити за рахунок усіх та марнотратства.

Виникнення критичного напряму в політичній економії у Франції пов’язане з діяльністю Жана Шарля Леонара Сімона де Сісмонді(1773—1842) ― відомого французького економіста й історика швейцарського походження, який започаткував критику капіталізму в політичній економії. Він запропонував свій ідеал соціально-економічного устрою суспільства як повернення до минулого дрібнотоварного устрою, теоретичне обґрунтування якого в історії економічної думки отримало назву економічного романтизмуабодрібнобуржуазної політичної економії.

Економічні ідеї С. Сісмонді знайшли відображення у працях «Про комерційне багатство, або Принципи політичної економії у їх застосуванні до торговельного законодавства» (1803), «Нові начала політичної економії, або Про багатство стосовно народонаселення» (1819), «Нариси політичної економії» (1837).

С. Сісмонді визнавав, що предметом політичної економії є матеріальний добробут людей, суспільна праця як його джерело і сфера виробництва, де він створюється. Вчений дав два трактування предмета політичної економі ї: наука про «управління народним багатством», дослідження матеріального добробуту людей, того як держава має керувати виробництвом, обміном і розподілом багатства; «наука моральна», оскільки має справу з людською природою, а не з економічними відносинами, може привести до мети лише тоді, коли взяті до уваги почуття, потреби та пристрасті людей. С. Сісмонді стверджував, що зростання багатства є засобом забезпечення загального шастя, аналізував зростання національного багатства у контексті поліпшення національного добробуту, межу розширення виробництва ― співмірно з соціальними доходами. Визнавав пріоритетну роль виробництва, одночасно певну увагу приділяв питанням споживання.

Методологічний інструментарій класичної школи С. Сісмонді доповнив новими принципами: активної ролі держави в економічному житті; на противагу абстрактному методу дослідження наголошення на необхідності враховувати час, країну і професію людини; заперечення доктрини «економічної людини», тези про єдність приватного та суспільних інтересів; невизнання об’єктивної необхідності пришвидшення науково-технічного прогресу для блага суспільства; використання функціонального методу; врахування впливу позаекономічних чинників на господарський розвиток.

С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості. Визначав вартість товару працею, розглядав її як єдине джерело багатства. Величину вартості зводив до необхідного часу, який визначав за середніх умов. Одначасно пропонував аналізувати її з погляду співвідношення між потребою суспільства (попитом) і кількістю праці, необхідної для задоволення цієї потреби.

С. Сісмонді досліджував гроші як необхідний продукт розвитку товарно-грошових відносин. Вважав, що гроші мають свою внутрішню вартість, розрізняв паперові та кредитні гроші. Проаналізував можливість знецінення паперових грошей, виникнення інфляції в результаті переповнення сфери обігу надлишковими паперовими грошима.

У теорії доходів у чений протиставляв трудові доходи нетрудовим. Вважав, що добробут суспільства залежить не стільки від розвитку його продуктивних сил, скільки від справедливого розподілу створеного багатства. Капіталізм ― це суспільство, де багатство зосереджене в руках великої буржуазії. Лише в умовах дрібного товарного виробництва можливо подолати бідність і забезпечити добробут.

Капітал вчений розглядав як фактор виробництва і ототожнював його із засобами виробництва, виробничими запасами (частина багатства), які приносять прибуток. Виокремлював основний та оборотний капітал. Нагромадження капіталу пов’язував із доброчесністю підприємців, їхньою ощадливістю.

Заробітна плата, на думку С. Сісмонді, дорівнює всій вартості продукту праці найманого робітника. Прибуток і рента є результатом відрахувань із доходу робітника. Низький рівень зарплати при капіталізмі пояснював наявними відносинами, зокрема зниженням рівня заробітної плати внаслідок безробіття, прямою залежністю між зростанням населення і зарплатою. Пропонував обмежити збільшення населення величиною доходу і закликав церкву до засудження шлюбів серед робітників, якщо народження дітей не забезпечено достатніми доходами батьків. Одночасно критикував закон народонаселення Мальтуса, переконував, що національний добробут залежить від стабільного і постійного попиту на працю.

Прибуток він визначав, з одного боку, як дохід підприємця, відрахування від продукту праці найманого робітника, «пограбування найманих робітників», з іншого ― як результат продуктивності самого капіталу, тобто як винагороду за ощадливість підприємця.

Дотримувався поглядів фізіократів на концепцію ренти, розглядаючи її як дарунок землі, винагороду природи за виробничу діяльність. На відмінну від Д. Рікардо, стверджував, що гірші земельні ділянки також не використовуються без сплати ренти.

У теорії реалізації С. Сісмонді на відміну від Ж.Б. Сея, Д. Рікардо і Т. Мальтуса заперечував можливість повної реалізації в капіталістичній економіці. С. Сісмонді виходив із того, що основною суперечністю капіталізму є невідповідність споживання (попиту) і виробництва (пропозиції). Такої суперечності не існує в ізольованому господарстві Робінзона, немає її також у дрібному товарному виробництві. Стверджував, що товари купуються на доходи, тому для реалізації всіх виготовлених товарів необхідна рівність сукупних доходів суспільства сумі витрат на виробництво (працю, капітал і землю). Якщо зменшуються доходи, то відповідно зменшується і попит на товари, частина їх залишиться нереалізованою. Із розвитком капіталізму невідповідність попиту і пропозиції зростає. Змінюється характер пропозиції, велике машинне виробництво орієнтується на великий ринок. Одночасно відбувається звуження внутрішнього ринку— по-перше, внаслідок зменшення доходів робітників, а отже, і попиту на споживчі товари, оскільки зростання безробіття знижує ціну і попит на робочу силу на ринку праці, по-друге, зменшується попит з боку підприємців, які все більшу частину прибутку спрямовують на нагромадження. На основі цього стає неможливою реалізація на внутрішньому ринку частини суспільного продукту. Вихід з економічної кризи, зумовленої недоспоживанням, можливий лише за рахунок повернення до дрібнотоварного виробництва, що забезпечить справедливий розподіл доходів.

Теорія реформ і ролі держави в економіці. С. Сісмонді розглядав державну владу як протидію розвитку капіталізму. Його р еформаторські ідеї охоплювали такі положення: державне регулювання темпів економічного зростання, стримування швидкого впровадження нових винаходів, законодавче заохочення розукрупнення великих підприємств і повернення до дрібнотоварного виробництва, відродження пріоритетної ролі селянських господарств, проведення активної соціальної політики повної справедливості.

Програма соціальних реформ передбачала: розвиток вільної кооперації, обмеження робочого дня і встановлення мінімуму заробітної плати, заборону дитячої праці та роботи у вихідні дні; створення підприємцями грошових фондів для захисту робітників у період безробіття, інвалідності, старості; створення системи соціального страхування; створення профспілок та участь робітників у розподілі прибутків підприємства.

Погляди С. Сісмонді піддали сумніву ідею природності та гармонійності капіталізму. Вони були критично проаналізовані та використані багатьма вченими-економістами, сприяли подальшому розвитку соціалістичних ідей у робітничому русі європейських країн.

П’єр Жозеф Прудон (1809—1865) ― відомий французький економіст і філософ, представник критичного напряму в політичній економії. Найважливішими працями економічного і філософсько-соціологічного характеру є «Що таке власність?» (1840), «Система економічних суперечностей, або Філософія злиденності» (1846), «Вирішення соціальної проблеми» (1848), в яких викладена система економічних ідей реформування капіталізму, дрібнобуржуазного соціалізму, свободи і рівності людей.

Предметом політичної економії П.Ж. Прудон вважав не сферу виробництва, а завдання організації обміну та споживання. Методологічною основою його вчення є ідеалізм і суб’єктивізм, ігнорування об’єктивних економічних законів, розгляд економічних процесів як поєднання протилежних властивостей, несприйняття каузального методу аналізу як домінуючого, заперечення доцільності необмеженої вільної конкуренці в економіці, врахування під час аналізу господарського життя категорій етики, моралі та соціальної справедливості.

Найбільш значимі ідеї П.Ж. Прудона:

· Обгрунтування справедливості як рівності та взаємодопомоги, які реалізуються в економічних відносинах через взаємність послуг. Пропонував регулювати конкуренцію і забезпечити справедливий трудовий еквівалентний обмін. Рушійною силою економічної діяльності та стимулом економічного прогресу вважав свободу, що ґрунтується на індивідуальній приватній власності та вільному розпорядженні результатами своєї праці.

· Засудження капіталістичної власності, створеної чужою працею, як причини бідності широких верств населення. У концепції «помилки в рахунках» стверджував, що капіталісти експлуатують робітників, привласнюють значну частину створеного ними продукту. Вони оплачують лише вартість індивідуальної праці робітників, а вартість, створену кооперованою (колективною) працею ― привласнюють. Промисловці та торговці експлуатують робітників як покупців, встановлюючи надбавки до вартості. Велику приватну власність потрібно знищити з метою встановлення всезагальної справедливості, заснованої на загальній рівності.

· Обґрунтування теорії «конституйованої вартості». Вартість як вічна категорія є носієм споживної та мінової вартості, суперечності між якими долаються за умов еквівалентного обміну, що об’єднує, синтезує суперечності та утворює «конституйовану вартість» (синтетичну). Вона відрегульовується ще до продажу товару шляхом попереднього визначення кількості відповідних витрат праці та часу, отже, є пропорційною. Теорія «конституйованої вартості» визначає два джерела цінності: обмін і працю.

· Процес відтворення характеризується збалансованістю виробництва і споживання. Проте реальна дійсність заперечує «закон Сея», оскільки власники не працюють, їх споживання непродуктивне, що призводить до порушення рівноваги між працею і продуктом.

· Поділ суспільства на автономні одиниці. Ідеальним типом існування суспільства є виробничі, споживчі, кредитні асоціації виробників на принципах взаємодопомоги. Так, до асоціацій робітників і службовців мають перейти великі промислові підприємства та залізниці. Пріоритетну роль в економіці повинні займати дрібна власність і дрібне виробництво, які спроможні забезпечити обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом. Його функціонуванню сприятиме запровадження безгрошового господарства шляхом заснування Народного банку, завданням якого буде регулювання обміну товарів за допомогою спеціальних замінників грошей (бон) обміну. Знищення процента шляхом організації безпроцентного кредиту.

· Заперечення необхідності та правомірності революції, політичної боротьби. Перетворення суспільства має відбуватися мирним шляхом, у процесі знищення держави і за умови співробітництва класів. Представники капіталу і праці об’єднаються в один клас, суспільство буде здатним функціонувати самостійно без уряду, запанує анархія (відсутність державної влади), клас дрібних власників стане рушійною силою економічного розвитку.

· Заперечення комунізму. У суспільстві, про яке мріють соціалісти, слабкі пригноблювали б сильних, ліниві жили б за рахунок трудящих та здібних. Комунізм ― це система рабства, оскільки спільність володіння вимагає примусової праці, позбавляє членів суспільства свободи дії та перетворює їх на рабів держави. Ідеалом суспільства є свобода, єдина справедлива, істинна і можлива форма суспільства.

Ідеї дрібновласницького соціалізму П.Ж. Прудона були поширені в європейських країнах у другій половині ХІХ ст. Вони сприяли виникненню і розвитку анархо-синдикалізму, здійснили суттєвий вплив на робітничий рух у країнах Західної Європи.

Історичне значення економічного романтизму полягає у формуванні альтернативного визначення предмета та методу політичної економії, її значення в господарському житті, критиці ідеології економічного лібералізму та господарської системи, коли зростання виробництва спричиняє зниження життєвого рівня, визначенні основних принципів державного втручання в економіку та соціального реформування, прапаганді соціальної справедливості.