Економічний розвиток Великої Британії. Дослідження ринкового господарства у працях Д. Рікардо, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Дж.С. Мілля

Велика Британія — батьківщина промислового перевороту, хронологічні рамки якого охоплюють період кінця XVIII — середини XIX ст. (погляд щодо завершення промислового перевороту в першій чверті XIX ст.).

Політичні, економічні та соціальні передумови промислового перевороту. Англійська буржуазна революція (1640―1660 рр.) утвердила капіталістичну приватну власність, створила умови для швидкого розвитку продуктивних сил і підприємництва в усіх сферах економіки.

Мануфактурне виробництво характеризувалося високим рівнем галузевої спеціалізації. З’явилися мануфактури для виробництва знарядь праці. За рівнем мануфактуризації конкурентів у англійської промисловості не було. рівень оподаткування промисловості був низьким (1/3 від голландського), проте ручна технічна база не забезпечувала потреб виробництва, запитів внутрішнього та зовнішнього ринків. Велика Британія була батьківщиною більшості технічних винаходів.

Капіталізоване сільське господарство забезпечувало продовольчі та сировинні потреби країни, одночасно було споживачем промислової продукції.

Сформований національний ринок стимулював розвиток сфер і галузей економіки. Лідерство у світовій торгівлі давало змогу імпортувати товари з усіх країн.

Швидкі темпи та масштабність первісного нагромадження капіталу сприяли нагромадженню буржуазією коштів, необхідних для організації великого машинного виробництва, та створенню резерву робочої сили для розвитку фабричної промисловості.

Склалася система загальної та професійної освіти: початкові школи наприкінці XVIII ст. були у 2/3 церковних приходів, середню освіту надавали класичні та реальні школи (вивчали переважно природничі науки і мови), вищу технічну освіту здобували в університетах міст Глазго, Единбурга, Манчестера, Бірмінгема або так званих дисидентських академіях. В 1789 р. у Лондоні відкрито Королівський інститут ― науково-освітню установу. Закон про освіту 1802 р. зобов’язав підприємців створювати фабричні школи. Це сприяло розвитку винахідництва і підвищенню кваліфікаційного рівня робітників.

Важливе значення мали природні умови господарювання: країна перебувала у центрі світових торгових шляхів; мегастабільні комунікації через доступні побережжя та річкову систему; держава була забезпечена необхідними сировинними ресурсами (вовною, кам’яним вугіллям, залізною рудою тощо).

Промисловий переворот пришвидшила конкуренція. Імпорт заліза з Росії та Швеції обмежував масштаби металургійної та металообробної промисловості. Дешевий індійський ситець загрожував бавовняній промисловості, що конкурувала зі сукняною.

Політичний союз буржуазії та земельної аристократії давав змогу проводити економічну політику, спрямовану на посилення позицій Великої Британії у світовому господарстві. Політика протекціонізму захищала розвиток національної промисловості.

Хід промислового перевороту. Початком промислового перевороту вважається відкриття в 1769 р. підприємцем Р. Аркрайтом першої прядильної фабрики у м. Кромфорді. У 1780 р. фабрик було 20, в 1790 р. ― 150, у 1868 р. ― 2543, де використовували 32 млн прядильних і 379 тис. ткацьких верстатів. Лише у 1788―1803 рр. виробництво ситцю зросло втроє. У 20-х роках XIX ст. механізовані всі виробничі процеси та підгалузі (панчішно-в’язальна, мереживна, тюлева) бавовняної промисловості. Вітчизняні тканини були головною статтею англійського експорту. Бавовна визначала ритм британської економіки впродовж XIX ст. У середині XIX ст. завершилася механізація сукняної, швейної, галантерейної, паперової та поліграфічної галузей промисловості. У текстильній і швейній промисловості була зайнята третина робітників.

Сировинною основою важкої промисловості стала добувна галузь ― кам’яновугільна та залізорудна. Видобуток вугілля зростав: у 1800 р. ― 10,1 млн т, 1850 ― 49 млн т, у 1870 ― 110 млн т.

У металургійній галузі перший чавуноливарний завод побудував А. Дербі у 1756 р. У середині XIX cт. більше 600 доменних печей виплавляли чавун, залізо і сталь на основі пудлінгування та бесемерівського методу. Це забезпечило кількісну та якісну першість англійського металу. Виплавляння чавуну зросло: у 1780 р. ― 80 тис. т, 1850 ― 2,3 млн т.

Революційну роль відіграло масове поширення парового двигуна. У 1782 р. паровий молот використано у металургійному, а в 1785 р. ― у бавовняному виробництві. У 1820 р. загальна потужність 320 парових двигунів у промисловості становила 5,2 тис. кінських сил (одна парова к. с. еквівалентна силі 21 людини), у 1870 р. ― 940 тис. к. с.

Важливий напрям промислового перевороту ― розвиток парового транспорту та вдосконалення доріг. У кінці XVIII ст. почали будувати дороги з твердим покриттям. До 40-х років XIX ст. був поширений водний транспорт, система каналів з’єднувала райони країни, які отримали вихід до моря, здешевила перевезення у чотири рази. У 1811 р. започатковано пароплавне річкове сполучення, в 1830-х роках ― морське, в 1840―50-х рр. ― океанське. Першу залізницю побудували в 1825 р., а в 1870 р. протяжність залізниць становила вже 25 тис. км. У 1847―1852 рр. прокладено телефонну лінію між портами Дувр і Кале.

Машинобудування як самостійна галузь сформувалося у перших десятиліттях XIX ст. Виробляли обладнання для легкої промисловості, парових машин, потягів і вагонів, річкових і морських суден, у 1850―1860-х рр. розпочалося верстатобудування.

Підсумки промислового перевороту. У середині XIX ст. Велика Британія була індустріально-аграрною країною. У структурі господарства переважало промислове виробництво.

У промисловості панувало фабричне виробництво. За обсягами виробництва переважала легка промисловість, лідирувала ― текстильна. Галузева структура промисловості охоплювала добувну, металургійну, машинобудування, текстильну, швейну, галантерейну, паперову, поліграфічну. Обсяг промислового виробництва впродовж першої половини XIX ст. збільшився у 4 рази. Продуктивність праці лише за 1770―1840 рр. зросла у 27 разів. Темпи приросту промислової продукції за десятиліття становили 6 %.

Змінилася економічна географія країни. Сформувалися такі промислові райони: Ланкшир, Манчестер і Глазго ― центри бавовняної, Йоркшир ― сукняної, Південний Уельс, Середня Шотландія, Західний Мікленд ― важкої та добувної промисловості. Лондон став світовим банківським і торговельним центром.

Склалася соціальна структура індустріального суспільства. У промисловості та будівництві працювало 49,9 % зайнятих, у сільському господарстві в 1850 р. ― 21 %, у 1870 р. ― 15 % зайнятих. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень, де мешкало майже 86 % населення. Інтенсивність праці на фабриках була високою. Робочий день продовжувався 16―18 годин, використовували некваліфіковану робочу силу, працю жінок і дітей.

За рівнем промислового виробництва Велика Британія зайняла монопольне місце у світі, відігравала роль «майстерні світу». В 1840 р. її частка у світовому промисловому виробництві досягла 45 %. Випуск продукції важкої промисловості переважав у чотири―п’ять разів випуск продукції США, Німеччиною та Франціэю. Країна була світовим перевізником, тоннаж торгового флоту становив 60 % від світового. Зі збутом промислових товарів колоніальна імперія не мала проблем.

Зростання промислової могутності Великої Британії дало змогу перейти від політики протекціонізму до вільної торгівлі: скасовано навігаційні акти, що захищали морську торгівлю від іноземної конкуренції, ввізні тарифи на продовольство і сировину.

Характерною ознакою економічного розвитку Великої Британії були економічні кризи: у 1815—1816 рр. ― криза перевиробництва промислової продукції, в 1825—1826 рр. ― перша циклічна, що охопила всі сфери і галузі господарства з наступним періодом депресії. Економічні кризи повторювалися періодично: 1836 р., 1847 р., 1866 р. Остання стала початком втрати країною світового лідерства.

Великобританія створила першу в історії людства фабрично-заводську промисловість, упродовж кінця XVIII — середини XIX ст. була лідером світового індустріального господарства.

Ознакою аграрної економіки було зростання підприємництва. Завершення процесу землеустрою привело до концентрації землевласності. Так, у 1883 р. в Англії та Уельсі 1,43 % власників володіли 73,94 % приватних земель, 3,98 % власників ― 87 % всієї землі. У Великій Британії під лозунгом «вільна торгівля землею» (free trade in land) почалася боротьба проти родової власності та єдиноспадковості.

Основна організаційно-господарська форма у цей період ― фермерське господарство, переважно на орендованій у лендлордів землі з використанням найманих робітників. У сільському господарстві зайнято 996 тис. працівників, інвестиції у фермерське господарство оцінюються в 450 млрд ф. ст. У 1870 р. Велика Британія мала 40 тис. жаток, стільки само, як Франція і Німеччина разом.

Упродовж 1800―1850 рр. темпи зростання сільського господарства становили 1,45 %, а продуктивності праці за XIX ст. ― 1 %. У 1861 р. сільське господарство давало половину необхідних для країни м’яса та пшениці. Загалом сільськогосподарське виробництво не забезпечувало промислово-споживчих потреб країни, їх задовольняв імпорт.

Сільське господарство розвивалося в умовах аграрного протекціонізму. «Хлібні закони» (1815—1846 рр.) забороняли імпорт зерна, якщо вартість його була менша від визначеної. Як наслідок, ціни на зерно зросли з 45 до 100 шилінгів упродовж 1770―1810 рр. Відміна «хлібного» мита стала одним з факторів інтенсифікації виробництва шляхом технічно-технологічного вдосконалення.

У фінансовій системі провідну роль відігравали Англійський банк (1694) і Королівська біржа (1690). Після встановлення золотого стандарту (1797 р.) білети банку стали замінником золотої монети. Кількість приватних банків упродовж 1797―1825 рр. збільшилася до 800. За законом 1826 р. дозволялось засновувати акціонерні банки, яких у 1836 р. уже було 70. У 1854 р. вони стали членами Розрахункової палати (1773), брали активну участь в обігу грошей і кредитуванні. У 60-х рр. XIX ст. частка інвестицій банків у промисловість становила до 50 %. Операції на фондовій біржі сприяли залученню 100 млн ф. ст. у промислове виробництво. Лондон став фінансовим центром Європи.

Велика Британія відігравала головну роль у світовій торгівлі. Частка торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17,4 % у 1801 р. до 22 % у 1871 р. Зовнішньоторговельні обороти впродовж 1800―1870 рр. збільшились у 7 разів. Експортували текстиль, машини, вугілля, продукцію металургійної та машинобудівної промисловості, імпортували промислову сировину та продовольство. Частка Великої Британії у світовому товарному обороті становила в 1870 р. 25 %.

У другій половині XIX ст. зовнішньоторговельний баланс Великої Британії став пасивним, тобто імпорт переважав над експортом. Однак платіжний баланс за всіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало (посередницькі, торговельні, банківські операції за кордоном, фрахт, транспортні послуги). Так, у 70-х р. XIX ст. від’ємне торгове сальдо становило 181,9 млн ф. ст. і перекривалося прибутками від міжнародного обміну послугами ― 160 млн ф. ст., від іноземних інвестицій ― 95,9 млн ф. ст.

У 40-х р. XIX ст. Велика Британія проводила політику вільної торгівлі та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з колоніями. Там, де не можна було економічно підпорядкувати країну, Велика Британія вдавалася до силових методів (війни з Китаєм, поява англійської ескадри в Японії в 1853―1854 рр.).

Негативно вплинув на Велику Британію режим торгової політики світового ринку. З європейських країн лише Прусія проводила політику вільної торгівлі, оскільки була зацікавлена в експорті сільськогосподарської продукції до Великої Британії. Французький уряд підвищував протекціоністські мита. США неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі країни, крім Великої Британії, проводили політику аграрного протекціонізму.

Найвизначнішим економістом Великої Британії був Девід Рікардо (1772―1823) ― представник класичної політичної економії, послідовник і водночас активний опонент А. Сміта. У 1821 р. він заснував перший клуб політичної економії.

Економічні ідеї Д. Рікардо знайшли відображення у багатьох працях. Найвідоміша з них ― «Засади політичної економії та оподаткування» (1817), в якій він виклав свою систему економічних поглядів. Книга складається із 32 глав. У першій частині (гл. І―ХІІ) досліджуються основи економічної теорії, у другій (гл. ХIII―ХІХ) ― питання ефективного оподаткування, у третій (гл. ХХ―ХХХІІ) дається критичний аналіз основних економічних теорій того часу.

Предметом дослідження політичної економії Д. Рікардо визнавав зростання багатства нації, головним завданням ― “визначити закони, які керують розподілом доходів“.

Для методології дослідження економічних процесів і явищ Д. Рікардо характерні:

· механістичний матеріалізм як філософська основа, визнання економічного розвитку об’єктивним і закономірним процесом;

· послідовне і неухильне дотримання теорії вартості, визнання праці основним джерелом багатства;

· ідея особистого інтересу як головної рушійної сили розвитку суспільства;

· доктрина природного права як наукової істини, концепції економічного лібералізму, вільної конкуренції та невтручання держави в економічне життя;

· визнання капіталізму вічним, єдиним і природним суспільним ладом;

· захист корисності політики фритредерства для економічного розвитку суспільства;

· високий рівень абстракції, поєднання абстрактного методу з кількісним аналізом для визначення кількісних характеристик економічних явищ. Використання діалектичного методу: розгляд економічних процесів і явищ у різноманітності їх форм і суперечностей.

Проблеми ринкової економіки та вільного підприємництва вчений досліджував у трудовій теорії вартості, теорії капіталу та грошей, теорії розподілу доходів, теорії відносних (порівняльних) переваг у міжнародній торгівлі.

Трудова теорія вартості є відправним моментом у вченні Д. Рікардо. На противагу А. Сміту, вчений заперечував оцінку вартості як результат поєднання зарплати, прибутку та ренти. Він обґрунтував монічне (однофакторне) визначення вартості товару: вона залежить від кількості праці, необхідної для його виробництва, і не може визначатися винагородою за цю працю. Вартість первинна відносно форм розподілу і не може визначатися доходами. Визначення вартості за робочим часом є абсолютним, загальним законом, а «співвідношення між кількістю необхідної праці при придбанні різних товарів ― єдиний засіб, який може озброїти людей правилом обміну цих товарів» [49]. Одночасно Д. Рікардо пропонував вартість, яку визначають витрати праці, називати «абсолютною», а вартість, яка визначається отриманими в обмін товарами ― «відносною».

Д. Рікардо сформулював положення про те, що величина вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виготовлення й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. Він дійшов висновку, що вартість товару регулюється не фактично затраченою працею окремого виробника, а працею, суспільно необхідною для виробництва товару за найгірших умов (максимальних витрат праці). Отже, вчений започаткував питання про розмежування праці на індивідуальну і суспільно необхідну.

Д. Рікардо розмежовував споживну (корисність) і мінову ( цінність) вартість товару, зазначаючи, що корисність є основою мінової вартості, але не може бути її мірилом. Вартість (цінність) визначає легкість чи складність виробництва. Кількість доступних споживних вартостей, що знаходяться у розпорядженні людей, визначає багатство. Воно збільшується зростанням кількості споживних вартостей, з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці.

Д. Рікардо визначив поняття «ціна» як мінову вартість, виражену у грошовій формі. Аналізуючи зв’язок між природною і ринковою ціною, обґрунтував фактори, які впливають на ціну: попит, пропозиція, величина вартості товару, витрати виробництва, прибуток. Стверджував, що за умов конкуренції ринкова ціна, коливаючись навколо природної ціни під впливом попиту і пропозиції, забезпечує переливання капіталу та повернення ринкових цін до природних. На основі цього пояснював роль ринку в розподілі капіталу між галузями народного господарства у точно визначеній пропорції. Стверджував, що на рівень цін товарів поряд із затраченою живою працею впливає праця уречевлена у засобах виробництва. Наголошував на прямій залежності зниження рівня мінової вартості товарів від збільшення використання на їх виробництво основного капіталу.

У теорії розподілу доходів Д. Рікардо виходив з пріоритетності проблем розподілу в економічній теорії. Досліджував механізм розподілу доходу нації між трьома класами суспільства (власниками землі, власниками грошей або капіталу і власниками робочої сили або найманими робітниками) з метою виявлення частки доходу кожного із них (земельної ренти, прибутку і заробітної плати) або пропорцій поділу національного продукту. На відміну від А. Сміта, вчений доводив: якщо вартість створюється лише працею, то зарплата і прибуток є двома частинами однієї величини і змінюються обернено пропорційно. Рента є різницею між загальною вартістю і сумою зарплати і прибутку, отже, також може змінюватися за рахунок інших доходів.

Визначаючи заробітну плату як дохід робітника, плату за працю, Д. Рікардо:

· аналізував природну і ринкову ціну праці. Природну ціну визначав як суму життєвих засобів, необхідних для існування робітника та членів його родини, ринкову ціну — як суму грошей, що дійсно сплачується під впливом попиту і пропозиції. Номінальна зарплата є грошовим виразом ціни праці, реальна зарплата ― її натуральним вираженням;

· вважав, що динаміка величини заробітної плати має регулюватися виключно «природним законом», а не державою. Рівень заробітної плати має дорівнювати фізичному прожитковому мінімуму. Перевищення ринкової ціни праці величини природної ціни (фізіологічно прожиткового мінімуму) може призвести до швидкого збільшення кількості населення і як наслідок — до погіршення умов життя;

· зробив висновок, що із розвитком капіталізму заробітна плата має тенденцію до зменшення, а становище робітників — до погіршення.

Прибуток Д. Рікардо вважав основною формою доходу, розглядав його, по-перше, як частину (або надлишок) вартості, що залишається після відрахування заробітної плати, по-друге ― як дохід підприємця із вкладеного у виробництво капіталу. На основі аналізу прибутку Д. Рікардо зробив такі висновки:

· робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує;

· прибуток залежить від величини заробітної плати. Залежність обернена: за збільшення прибутку зменшується заробітна плата і навпаки;

· норма прибутку (його співвідношення із заробітною платою, частка в загальній вартості) має природну тенденцію до зниження внаслідок дії закону спадної родючості землі (обґрунтованого А. Тюрго). На думку Д. Рікардо, із залученням у господарський обіг менш родючих земель і зростанням ренти ціни на продовольство і працю зростають, абсолютна величина прибутку може зростати, але норма прибутку має тенденцію до зниження;

· є фактори, які протидіють падінню норми прибутку. До них учений відносив вдосконалення машин, які застосовують у виробництві предметів споживання, а також відкриття в агрономічній науці.

Суть земельної ренти Д. Рікардо визначав як частку продукту землі («вільного дару природи»), що отримує землевласник внаслідок приватної власності на землю, обмеженості та різної родючості земельних ресурсів. Джерелом ренти вважав людську працю в сільському господарстві, зростання її продуктивності. Мінову вартість сільськогосподарських товарів визначав витратами праці на відносно гірших ділянках, тому на кращих і середніх ділянках утворюється додатковий дохід як надлишок над середнім прибутком фермерів, котрий утворює земельну ренту. Величина її є різницею між вартістю продуктів сільського господарства на гірших ділянках за максимальними (граничними) витратами та їх вартістю на кращих ділянках. Додаткові доходи Д. Рікардо визначив як диференціальну ренту — як додатковий дохід, що виникає двома шляхами: з кращих за якістю та розташуванням земель; в результаті вкладення додаткових капіталів. Якщо у країні земля в необмеженій кількості та однакової якості, ренти не буде.

Обґрунтував зростання динаміки ренти, оскільки до обробітку залучається все більше гірших за якістю земельних ділянок внаслідок зростання міського населення та потреби у продуктах харчування. Згідно із законом спадної родючості землі (обґрунтованим А. Тюрго) ціни на сільськогосподарську продукцію будуть зростати, а це збільшує ренту. Вчений зауважував, що рента не є складовою ціни товару. Наявність абсолютної ренти Д. Рікардо не розглядав.

Теорія грошей. На початку наукової діяльності Д. Рікардо трактував гроші з позиції трудової теорії вартості: як особливий товар (золото і срібло), вартість котрого пропорційна кількості праці, необхідної для його виробництва і доставки на ринок. Вони є мірою вартості всіх інших товарів і засобом обігу. Кількість грошей в обігу залежить від вартості товарної маси на ринку.

У праці «Засади політичної економії та оподаткування» вчений відійшов від такого трактування суті грошей, став прихильником кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей (золота і срібла) встановлюється у сфері обігу і залежить від їх кількості. Відповідно до цієї теорії Д. Рікардо такі зробив висновки: а) в обігу може бути будь-яка кількість паперових і золотих монет, якій протистоїть сукупна маса товарів, б) їх кількісне співвідношення визначає рівень цін і вартість грошей. За наявної маси товарів збільшення кількості грошей призводить до зростання цін і знецінення грошей, і навпаки. За Д. Рікардо, гроші — технічний засіб обігу, вся грошова маса постійно перебуває у сфері обігу.

Теорія капіталу ґрунтується на визнанні капіталу головним фактором розвитку продуктивних сил суспільства, частиною багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного для надання руху праці. На думку вченого, капітал ― категорія вічна, тому знаряддя праці первісної людини також є капіталом. Розвиваючи теорію капіталу, Д. Рікардо:

· обґрунтував висновок про правомірність існування прибутку. Внаслідок відмінностей у величині прибутку виникають переміщення капіталу з однієї сфери застосування до іншої. Це означало розкриття механізму міжгалузевої конкуренції капіталів;

· поділяв капітал на основний та оборотний, пов’язував відмінність між ними з часом обороту капіталу, вважав, що вартість товару залежить також від часу функціонування основного капіталу та швидкості його обороту.

У теорії порівняльних переваг у міжнародній торгівлі Д. Рікардо доводив, що кожна країна, яка не має абсолютних переваг у виробництві будь-яких товарів, має спеціалізуватися на виробництві товарів з порівняльними перевагами, які дають найбільші вигоди за нижчих витрат праці. Торгуючи між собою, країни можуть реалізувати свої порівняльні (відносні) переваги, відмовившись від виробництва менш ефективного товару та спеціалізуючись на виробництві більш ефективного. Вчений наголошував, що для всіх учасників міжнародної торгівлі буде вигідно, коли кожна країна зосереджуватиме зусилля у своїй сфері порівняльних переваг. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національне багатство кожної країни зростає. Теорія ілюстрована моделлю «дві країни — два товари» на прикладі двох країн — Англії і Португалії і двох видів товарів — сукна і вина.

Д. Рікардо активно займався питаннями економічної політики. Економічна програма охоплює рекомендації щодо організації зовнішньої торгівлі, грошового обігу, розподілу доходів, оподаткування.

Міжнародна торгівля має розвиватися з урахуванням висновків теорії порівняльних переваг, на міжнародному поділі праці та фритредерських засадах, що сприятиме загальній вигоді всіх народів. Вчений писав про дію автоматичного механізму, який вирівнює торгові баланси і розподіляє золото між країнами.

Д. Рікардо розробив програму перебудови грошового обігу на таких принципах: стійкість грошового обігу як основа економічного зростання, побудова грошової системи на основі золота, можливість повної або часткової заміни золота в обігу паперовими грошима за умови вільного і гарантованого обміну останніх на золото за фіксованим курсом. Ці принципи були частково реалізовані, коли у Великій Британії в 1819 р. була введена система золотого стандарту.

У теорії оподаткування Д. Рікардо визначив податок як частину продукту землі та праці, яка надходить у розпорядження уряду. Продовжив розробку принципів оподаткування, започатковану А. Смітом:

· доводив, що податки зменшують нагромадження, тому необхідно оподатковувати дохід, а не капітал і спадщину;

· вважав, що податки мають бути справедливими, забезпечувати можливість їх сплати залежно від співвідношення грошової вартості доходу людини та грошової вартості товару, який вона споживає;

· розглядав зростання податків або новий податок як тягар для виробництва, що спричиняє підвищення природної ціни та скорочення обсягів виробництва, змінює ціни і заважає національному капіталу розподілятися найбільш вигідним для суспільства способом;

· відстоював оптимальність рівномірного розподілу прибуткового податку;

· податки — це зло, оскільки вони знищують стимули до розвитку виробництва, тому необхідно їх зменшувати.

Внесок Д. Рікардо в економічну науку полягав у завершенні формування класичної політичної економії, яка створила цілісну картину функціонування ринкової економіки на засадах саморегулювання. Д. Рікардо серед видатних економістів світу займає друге місце після А. Сміта. Заснував рікардіанську школу в політекономії. Його учнями були Дж. Мак-Куллох, Дж.С. Мілль, Н. Сеніор, які систематизували, популяризували і продовжували розробляти окремі положення його вчення. К. Маркс використав вчення Д. Рікардо як базову основу власних теорій вартості, додаткової вартості, середнього прибутку тощо. Абстрактний метод вченого використовували представники математичної школи. Одночасно теорію Д. Рікардо критикували С. Сісмонді. Ш. Прудон, Ф. Ліст, соціалісти.

Економічне вчення Томаса Роберта Мальтуса (1766—1834) — священика, професора і завідувача кафедри сучасної історії та економії в коледжі Ост-Індської компанії, представника англійської класичної політичної економії.

Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у працях «Дослідження про закон народонаселення» (1798), «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Основи політичної економії, розглянуті з погляду їх практичного застосування» (1820), «Міра цінності» (1823). Вчений працював над теоріями трудової вартості, заробітної плати, ренти, нагромадження, реалізації суспільного продукту (недоспоживання) і «третіх осіб»). Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.

У дослідженнях Т. Мальтуса визначення предмета і методу відповідало основним принципам політичної економії..

Основною ідеєю теорії народонаселення є залежність добробуту суспільства від чисельності та темпів приросту населення. Ця ідея зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення із темпом приросту життєвих благ, які характеризують прожитковий мінімум. Т. Мальтус сформулював закон народонаселення: за сприятливих обставин (якщо не буде воєн, хвороб, бідності), зростання населення відбувається у геометричній прогресії, тоді як засобів існування — в арифметичній, внаслідок перенаселення бідність може стати неминучою долею всього людства. Пропозиція предметів споживання буде нижчою від рівня, необхідного для життя населення.

Вчений стверджував, що згідно з біологічним законом розмноження, збільшення засобів існування сприяє розмноженню живих істот, і навпаки зменшення засобів існування — стримує. З погляду цього закону надлишок населення об’єктивно приречений на злидні, голод і вимирання. Рівноважний стан суспільства забезпечується достатнім обсягом продовольства для споживання відповідною кількістю населення; у разі порушення цієї рівноваги втручаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають суспільство до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинне втручатись і регулювати процес зростання народонаселення.

Т. Мальтус дослідив тенденцію спадної віддачі ресурсів, доводив, що додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі за певною межею не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, їх ефективність навпаки знижується. Отже, земля не зможе прогодувати зростаюче населення планети. Цей висновок надалі був розвинений економістами в законах спадної родючості ґрунтів і спадної віддачі ресурсів. Суть останнього полягає полягає в тому, що в умовах обмеженості можливостей кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів (капіталу, праці, землі) за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Це відбувається і тоді, коли приріст усіх ресурсів відбувається непропорційно. Зменшення приросту продукту пов’язується з тим, що зростання обсягу кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом інших.

За розрахунками Т. Мальтуса, якщо населення буде зростати кожні 25 років у 2 рази (в геометричній прогресії — 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256...), а виробництво продовольства — в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9...), то через два століття кількість населення буде співвідноситись із засобами існування як 256 до 9, через три століття — 4096 до 13, надалі буде безмежним і незліченним.

На думку Т. Мальтуса, проблема вирішується шляхом «морального приборкання» (свідомого утримування від шлюбів незаможних, відмови бідного населення від народжування дітей) та наявності перешкод, які скорочують населення (виснажлива праця, голод, злиденність, хвороби, стихійні лиха, епідемії, війни тощо).

Теорію народонаселення Т. Мальтуса одні економісти критикують як цинічну, людиноненависницьку та недостатньо коректну, інші продовжують розвивати. Критики (в основному, це марксисти) вважають, що теорія Т. Мальтуса сфальсифікована: геометрична прогресія виводиться із статистичних даних зростання населення у США в ХVI—XVIII ст., ігнорує той факт, що зростання відбувалося насамперед за рахунок імміграції з Європи, а не народжуваності; арифметична прогресія зорієнтована виключно на екстенсивні можливості у зростанні виробництва предметів споживання і не враховує досягнення науково-технічного прогресу в сільському господарстві.

Вчення Т. Мальтуса отримало назву мальтузіанство, його сучасних прихильників називають неомальтузіанцями. Вонистверджують, що найбільший приріст населення відбувається в тих країнах, де не можуть забезпечити всім потрібним нове покоління. Тому зменшення народжуваності є головним завданням державної політики зайнятості, спосіб саморегуляції. Наприклад, у Китаї, Індії є національні програми планування родини.

У теорії вартості Т. Мальтус спирався на ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується та ототожнюється з працею, витраченою на виробництво товарів. До витрат відносив живу та уречевлену працю, прибуток на авансований капітал. Ідея, за якою величина вартості товару визначається витратами його виробництва, лягла в основу теорії витрат виробництва.

У теорії розподілу доходів вчений розглядав прибуток як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, складову частину ціни. Для визначення величини прибутку потрібно із вартості (ціни) товару відрахувати витрати, здійснені у процесі виробництва на працю і капітал. Живу працю найманих робітників вчений трактував як джерело лише однієї частини вартості товару, що відповідає заробітній платі.

Заробітну плату вінаналізував як важливий економічний чинник обмеження приросту населення. «Залізний закон заробітної плати», розроблений Т. Мальтусом, стверджує, що стабільна рівновага населення у суспільстві підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Необхідність постійного збереження низького рівня заробітної плати в суспільстві, на думку вченого, пов’язана з обмеженням приросту населення та дією закону спадної родючості ґрунтів. Т. Мальтус зазначав, що природний рівень заробітної плати:

· може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. Зростання попиту на працю приведе до збільшення заробітної плати до величини, який перевищує прожитковий мінімум. Створення умов, сприятливих для зростання чисельності населення в свою чергу приведе до збільшення пропозиції праці. Результатом цього стане зменшення заробітної плати й обмеження зростання населення в наступному періоді;

· суттєво відрізняється у різних країнах. При цьому в країнах, де найменший фізично необхідний мінімум засобів існування — найгірші умови життя. Для прикладу були взяті Англія, де основу харчування робітників становила пшениця, і Ірландія, де основним продуктом харчування була картопля. З огляду на те, що ринкова ціна пшениці вища від ринкової ціни картоплі, заробітна плата англійського робітника була вищою, ніж ірландського. Результатом цього, вважав вчений, є «ірландські халупи та лахміття»;

· визначається реальною зарплатою, яка залежить від ціни засобів існування, тобто саме такою кількістю необхідних засобів існування, яку робітник може придбати на свою номінальну заробітну плату;

· не допускає зрівняльності у доходах. Рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці та не сприяє перемозі над природними лінощами. Неминучою є бідність, до якої дуже швидко приведе будь-яка система рівності.

Досліджуючи ренту з погляду збільшення продуктивності сільськогосподарської праці в умовах обмеженості природних ресурсів Т. Мальтус зробив висновок, що перехід до обробітку гірших ґрунтів внаслідок збільшення чисельності населення став причиною виникнення додаткового доходу власників більш родючих земельних угідь (диференціальна йної ренти І). Розглядаючи проблему ефективності використання капіталів у землеробстві, Т. Мальтус обґрунтував існування додаткового доходу власників капіталу, який вкладається в інтенсифікацію виробництва (диференціальної ренти ІІ).

Теорія реалізації(недоспоживання) ґрунтується на аналізі розподілу сукупного продукту та взаємозв’язку між попитом, споживанням і заощадженням. Т. Мальтус виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації. Він стверджував: у суспільстві, яке складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки робітники внаслідок низької заробітної плати не спроможні купити всю вироблену ними продукцію, отже, попит завжди буде недостатнім для придбання всієї маси товарів. Виникає проблема надлишкових потужностей, які перевищують реальний попит, це призводить до зниження інвестицій, скорочення доходів і можливостей загальних економічних криз, зумовлених недоспоживанням, які є тимчасовими, періодичними.

У теорії «третіх осіб» Т. Мальтус стверджував, що проблема реалізації та загальних економічних криз за умов капіталізму може бути вирішена за рахунок невиробничого споживання так званих «третіх осіб», до яких відносив державних службовців, землевласників, священиків, військових.Ці соціальні верстви населення не виробляють продукт, але отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари та послуги, тим самим роблять можливим реалізацію прибутку капіталістів. Збільшення попиту забезпечують також більш рівномірний розподіл доходів серед членів суспільства, розвиток торгівлі, зокрема зовнішньої, що розширює ринки збуту і створює можливість для отримання продуктів за низькою ціною. На думку вченого, повна реалізація можлива як рівність пропозиції вироблених продуктів і попиту, вираженого у доходах усіх членів суспільства.

Економічне вчення Джона Стюарта Мілля. Завершення класичної політичної економії. Дж.С. Мілль ( 1806—1873) — відомий англійський економіст, філософ і соціолог, політичний діяч, вчений, послідовник багатьох ідей Д. Рікардо, завершувач класичної політичної економії.

Основні економічні ідеї виклав у працях «Про предмет політичної економії та про її метод» (1836), «Про деякі нерозв’язані питання політичної економії» (1844), «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848), остання була основним підручником з економіки в європейських університетах.

Своє завдання науковця Дж.С. Мілль вбачав у систематизації досягнень класичної політичної економії в контексті рікардіанської традиції та адаптації її висновків до нових умов економічного життя, загальнофілософських і суспільно-політичних течій, виробленні рекомендацій щодо шляхів соціально-економічного розвитку європейських країн, створенні теоретичної бази програми соціальних реформ, з якими пов’язував перспективи подальшого розвитку капіталізму.

«Основи політичної економії» складаються із «Попередніх зауважень» автора та п’яти книг. У перших трьох книгах («Виробництво», «Розподіл», «Обмін») дається чіткий і систематизований виклад основних принципів класичної політичної економії, аналіз факторів економічного зростання, міжнародної економіки тощо. У четвертій книзі «Вплив суспільного прогресу на виробництво і розподіл» досліджуються передумови та обмеження економічного зростання, у п’ятій книзі «Вплив уряду» — роль держави у ринковій економіці.

Предметом політичної економії Дж.С. Мілль визначав дослідження багатства, його сутності, законів виробництва і розподілу шляхом аналізу поведінки людини в економіці та її здатності оцінювати ефективність різних засобів для досягнення багатства як основної своєї цілі.

Методологічною основою досліджень Дж.С. Мілля є такі базові засади:

· теоретико-методологічні положення класичної політичної економії;

· розмежування законів виробництва і законів розподілу. Закони виробництва незмінні, як і закони природничих наук, у них немає нічого, що б залежало від волі людини. Законами розподілу керує «людська інтуїція», їх створюють думки і бажання правлячої частини суспільства, вони відмінні в різні століття і в різних країнах. Дж.С. Мілль висловив ідею можливості реформування відносин розподілу на основі приватної власності;

· аналіз політичної економії як системи. Визнання абстрактного характеру політичної економії як науки, обмеження її предмета позитивною стороною, застосування нормативної сторони з відповідними застереженнями. Виокремлення власне «науки» як зібрання істин і «мистецтва ведення справ», яке вчений розглядав як сукупність правил, керівних вказівок для практичної діяльності. Він вважав, що головним завданням науки є боротьба за суспільне благо як суму індивідуальних благ;

· використання ідей І. Бентама та філософії позитивізму, одним із засновником якої Дж.С. Мілль був. Особливістю позитивізму була відмова від пошуку першопричини та причинно-наслідкового методу дослідження, використання функціонального підходу як взаємозв’язку між реальними явищами та системного підходу. Обґрунтування органічного поєднання дедуктивного й індуктивного методів на основі узагальнення історичного та фактологічного матеріалу. Вчений заперечував універсальний прикладний характер наукових висновків;

· використання для дослідження економіки понять «статика» і «динаміка», запозичених у філософа О. Конта. Дж.С. Мілль зазначав, що економісти вивчали закони «суспільства стаціонарного і незмінного», але прийшов час додати «динаміку політичної економії до її статики». Щоправда, як стверджує М. Блауг, «у Мілля «динаміка» означає аналіз історичних змін, а «статика», напевно, те, що ми тепер називаємо порівняльним статичним аналізом»[50];

· використання теоретичних положень соціальної філософії, розгляд економічних проблем з позицій суспільно-соціального підходу (ідея соціальної еволюції);

· формування практичних рекомендацій у галузі соціальної політики, визнання неспроможності ринкового механізму вирішити соціально-економічні проблеми та необхідності активного втручання держави.