Своєрідність американського романтизму. Досягнення Е.По

В розвитку американського романтизму виділяють два періоди: ранній (20 – 30 рр.) і пізній (40 – 60 рр.). Ранній етап представлено іменами Вашингтона Ірвінга та Фенімора Купера; перехідним етапом вважається творчість трансценденталістів – Емерсона та Торо; пізній романтизм є пов’язаним з діяльністю Едгара По, Натаніеля Готорна, Германа Мелвілла, Гаррієт Бічер-Стоу, Генрі Лонгфелло та Уолта Уітмена. Американський романтизм розвився на фоні видатних подій американської історії: буржуазна революція ХУІІІ ст. призвела до створення США; війна Америки за незалежність (1812 – 1814), яка призвело до визволення від англійського володарювання, рух за відміну закону про рабство, який отримав назву аболіціонізму (від англ. to abolish – відміняти закон). Фінальною подією, яка залишала по собі глибинний слід в літературі, стала війна між Північчю і Півднем (1861 – 1865), яка почалася через спір між промисловою Північчю і плантаторським Півднем за Дикій Захід, але згодом переросла в героїчне діяння мешканців північних штатів за демократичні перетворення, за знищення ганебного рабства. Таким чином в літературі американського романтизму набули розвитку два напрямки: аболіціоністський, головним жанром якого стала “повість раба”; і “плантаторська традиція”, головний представник якої, Вільям Гілмар Сіммс, писав у сентиментальному дусі про життя чорних рабів на плантаціях і прославляв плантаторів, порівнюючи їх із давніми римлянами.

В історію американської літератури Едгар Аллан По увійшов як поет, новеліст і критик. Він є класиком “короткого оповідання”. Його вважають родоначальником детективного жанру. Як це не дивно, але Америка По не відразу оцінила. За його життя американці не сприймали американських письменників всерйоз і захоплювалися Діккєнсом. Настрої вікторіанської Англії, література якої була схильною до моралізаторства і втілення релігійного ідеалу, були широко розповсюдженими і в Америці. Тому творчість По “прийшлася не до двору”. Першими оцінили “божевільного поета” французькі “прокляті поети” (Бодлер, Верлен, Рембо), а також символісти. Вони побачили у ньому фундатора нового мистецтва, позбавленого дидактичного, виховного начала. Розповсюдження у Європі теоретичних робіт “Філософія творчості” та “Поетичний принцип” теж сприяли новому баченню спадщини Едгара По. Чудернацькі марення По приваблювали Достоєвського, але російський письменник писав: “Едгара По можна, скоріше, назвати письменником капризним, ніж фантастичним”. Образи По лякають своєю природністю і буденністю. Це жах, який давно став звичним. Жах, в якому постійно існує людина, що є повністю відірваною від суспільства “нормальних людей”.

Купер почав свій творчий шлях як письменник американської демократії. В ранніх романах (“Шпигун”, “Лоцман”), а також у творах, які з’явилися як результат мандрів Європою (“Браво”, “Кат”), Купер підкреслює перевагу республіканського строю над монархічним. У передмові до “Шпигуна” він відмовляється від запозичених “замків, лордів, та інших атрибутів англійських романів” і заявляє, що він буде писати про “американські звичаї”. Захоплене до мелодраматизму ставлення до американських звичаїв проявляється у звеличені подвигу простої людини. У романі “Шпигун” дрібний торговельник Гарвей Бірч, ризикуючи життям, робить усе, заради свободи своєї країни від англійського володарювання, і коли президент Вашингтон вручає Бірчу грошову винагороду за проявлену мужність, Гарвей відмовляється від неї. Тому що він служив США не заради грошей. Пізніше ставлення до Америки почне змінюватися. Купер зверне увагу на зникнення низки племен індіанців, на насильство “нації промисловців” над природою. Природа відігріває в творчості Купера особливу роль. Він запозичив у Скотта низку прийомів (зокрема структуру роману, де історичні особистості служать фоном розвитку подій, а вигадані персонажі опиняються на авансцені), принцип зображення світу через “народний рух історії”. Але в творчості Скотта природа ніколи не відігравала такої ролі, яку вона відігріває у Купера. Багатство дикої природи спровокувало новий підхід. Головним героєм роману “Лоцман” є море, яке Купер знав дуже добре (перш, ніж стати письменником, він зробив кар’єру морського офіцера), одним із головних героїв пенталогії про Шкіряну Панчоху є дика природа американських прерій, могутня стихія, помірятися силою з якою може тільки дуже вольова людина. Такою людиною є слідопит і мисливець Натті Бумпо, якого його друзі-індіанці через незвичні для них чоботи прозвали Шкіряною Панчохою. Пенталогія показує нам все життя цієї дивної людини, яка приїхала до Америки майже підлітком, тоді, коли континент тільки почав засвоюватися, прожила серед неторканих лісів усе життя і на старість стала жертвою тієї Америки, якій колись так відважно прокладала шляхи через дику природу. Дружба з індіанцями навчила Натті не боятися природи, яка ніколи не образить того, хто прийшов до неї з добром. А от “нова Америка” з її містечками, кабаками і приватною власністю на землю, відштовхує старого мисливця. Він звик жити полюванням і вбив оленя. Звідки ж йому було знати, що тепер ця земля належить судді Темплю, і там не те, що полювати, а навіть і ходити заборонено. Темпль притягує старого до юридичної відповідальності. Його не турбує, що, як би не Шкіряна Панчоха і не індіанці, такі, як Чінгачгук (якого тепер звуть Джон), ніякого Темпльтауна на чолі із Темплем не існувало б. Натті біжить з-під арешту, і старого розвідника лісів, посланця білих до індіанців травлять, наче скажену собаку. Тому що жадібність стала головною рисою “нових американців”. Такою є дія роману “Піонери”, про яку М.Горький сказав: “Дослідник лісів і степу Нового Світу, він проклав шляхи для людей, які потім засудили його як злочинця за те, що він порушив їхні користолюбні закони, незрозумілі для його почуття свободи”. Індіанець Джон згадує: “Жили тут наші предки на березі озера, жили мирно…Але прийшли білі і принесли із собою довгі ножі і ром… вони заволоділи нашими лісами; злий дух жив в їхніх бочках із ромом, і вони напустили його на нас”. Індіанець Джон і є тим останнім із могікан, якому присвячено однойменний роман.

 

Джеймса Фенімора Купера називають “американським Вальтером Скоттом”, тому що він осмислив історію своєї молодої країни. Але не тільки про історію США писав Купер. Його романи розділяються на наступні типи: історичні (“Шпигун”, “Браво”, “Кат”, “Два адмірали” та ін.); морські (“Лоцман”, “Червоний корсар”, “Пірат” та ін.); сімейні хроніки (“Чортів палець”, “Землемір”, “Червоношкірі”), романи-памфлети (“Монікіни”), публіцистичні романи (“Додому”, “Вдома”). Основним твором Купера вважається пенталогія про Шкіряну Панчоху (її ще, не зовсім точно, називають циклом “романів про індіанців”). До пенталогії про Шкіряну Панчоху надходять романи “Піонери” (1823), “Останній з могікан” (1826), “Прерія” (1827), “Слідопит” (1840), “Звіробій” (1841).

 

Мелвіл — одна із найяскравіших і значних постатей американського романтизму. Недооцінений сучасниками, він був уславлений лише в XX ст. і з запізненням, але беззастережно прийнятий у пантеон великих майстрів національної культури.

.

Натаніель Готорн (англ. Nathaniel Hawthorne, 4 липня 1804 — 19 травня 1864) — американський письменник, представник темного романтизму.

Готорн автор кількох збірок оповідань та п'яти романів, найважливішим із яких вважається «Багряна буква» (The Scarlet Letter). Місце подій творів Готорна здебільшого Нова Англія. Зазвичай це моральні алегорії, навіяні пуритантством. Основними темами Готорна є властиве людині зло та гріх. Стилю письменника притаманна складна психологічність.

В певний період життя Готорн приєднався до руху трансцеденталістів, але потім розчарувався в ньому.

 

Реалізм

Розвиток реалізму у першій половині 19 століття було естетичною подією всесвітнього значення. Адже розпочиналась доба класичного реалізму, що увібрав і переробив реалістичні досягнення попередніх епох, а також романтизму, який розвивався паралельно. Реалізм означав новий етап у критичному осмисленні дійсності, звідки і термін "критичний реалізм" саме по відношенню до реалізму 19 століття. Появ реалізму означав зміну принципу естетичного відношення до світу — зняття романтичного двосвіття, зосередження художнього інтересу на реальності у всіх її аспектах.

Реалізм у першій половині 19 століття сформувався лише у деяких країнах Західної Європи та в Росії. У ряді інших випадків (угорська, ірландська, скандинавська та інші літератури) можна говорити лише про його окремі прояви.

Повною мірою різниця національних типів реалізму може бути розкрита лише на матеріалі усього 19 століття. У першій половині сторіччя намітились лише деякі риси. Так, спільна для реалістичного дослідження життя етична оцінка здійснюється в англійському, французькому та російському реалізмі по-різному. У англійців засудження зла майже завжди завершується життєвих крахом персонажу, що його втілює. Французькі реалісти фіксують незбіжність соціальної та моральної долі персонажів: соціальна поразка піднімає людину на моральну висоту, і, навпаки, опис успіху у суспільстві є формою морального засудження.

Крити́чний реалі́зм — художній напрям, в основі якого — принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Виник у 20-х роках XIX століття у Європі. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин.

Літературним маніфестом реалізму стала передмова Оноре де Бальзака до «Людської комедії».

У ній Бальзак пише, що ідея його твору зародилася з порівняння людства з тваринним світом.

Суспільство подібне до Природи. Суспільство створює з людини, відповідно до середовища, стільки ж різноманітних видів, скільки існує в тваринному світі. Бальзак у «Людській комедії» хоче представити весь суспільний світ.

Критичний реалізм ознаменувався небувалим поширенням епосу і драматургії, які помітним чином потіснили поезію. У епічних жанрів найбільшу популярність придбав роман. Причина його успіху головним чином у тому, що він дозволяє письменник-реаліст з найбільшою повнотою здійснити аналітичну функцію мистецтва, оголити причини виникнення соціального зла.

 

· Визначальні риси реалізму

·  раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

·  правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

·  принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

·  характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

·  конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

·  вільна побудова творів;

·  превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

·  розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.