Що отримають самі держави, які стануть членами

По-перше. членство в Організації дає чіткі гарантії безпеки, адже напад одну з держав-членів розглядається як напад на них усіх. Потрапити під захист найсильніших у військовому відношенні держав є вигідним для держав, розташованих у такому потенційно вибухонебезпечному регіоні, як Центрально-Східна Європа.

Вступ східноєвропейських держав до НАТО позбавляє Росію будь-яких надій на повернення іх до своєї сфери впливу. Ютже, нові члени організації отримують гарантіі не лише військової безпеки, але й політичної незалежності.

По-друге, в они отримують можливість провести модернізацію та структурну перебудову своїх армій, переведення їх на професійну основу, потреба в чому вже давно назріла, фактично за рахунок багатих західних партнерів.

Зпдно з доповіддю уряду США американському конгресу від 24 лютого 1997 р., США оплатять 15 відсотків суми, потрібної на створення мобільного добре озброєного війська в нових країнах НАТО, європейські члени організації — 50 відсотків.

По-третє. членство декількох, а в перспективі — усіх держав регіону повинно виключати можливість конфлікту між ними. Відповідно будь-яке тертя знаходитиме набагато швидше вирішення.

Однак є думка, що пострадянсткі країни бажають вступити в нАТО не лише з питань безпеки, а щоб відчути себе європейськими країнами, оскільки вступ в ЄС довга і складна процедура.

 

Певні переваги, які здобуває після розширення НАТО і Європейська система безпеки, це такі:

- Обєднання в одній військовій організації всіх європейських держав, що є стратегічного метою розширення НАТО, що дозволить уникнути конфліктів на континенті;

- вступ до НАТО держав Центрально-Східної Європи посилить європейський напрям організації, що є дуже актуальним, оскільки останнім часом відчувається певна нерівномірність силових потенціалів Сполучених Штатів і держав ^Європи.

- розширюються можливості проведення миротворчих операцій і участі в них держав Центрально-Східної Європи та їхніх партнерів, які не є членами НАТО.

 

Звичайно, крім переваг, розширення НАТО пов”язане з певними проблемами.

1. Так саме НАТО проти розширення, щоб мати менше шансів бути втягненими в конфлікт, тому членами є зовсім не ті, хто потребує найбільшого захисту. Наддержави від відходять від політики завоювань і відстоювання позицій до політики невтручання (подалі від неприємностей).

2. Існує проблема й щодо самого процесу розширення, зокрема головним противником його є Росія.

Проте насправді її керівництво обмежилося лише заявами й не змогло зробити реальних кроків. Росія зараз не може протисгояти Альянсу. Більша частина російської військової техніки потребує оновлення, а військовий бюджет Росії менший від Эагального бюджету НАТО у 500 разів, в якого значно менше проблем із модернізацією. Окрім того, вона залежна від Заходу економічно. Однак наявність великої кількості ядерної зброЇ, боязнь екологічних катастроф і соціальних проблем змішіє змушує західні країни рахуватися з Росією.

Тяжкий стан економіки не дозволив Росії стати великою державою та створити реальнупротидію північно-атлантичному Альянсу в регіоні. Не можуть рівноцінно протистояти НАТО й інші потенційні центри, зокрема ісламський світ і Китай.

 

Розвиток співпраці з НАТО стало важливою складовою стратегії національної безпеки України. Розвиток а ґрунтується на концепції “ особ ливого партнерства ”.

Особливе партнерство означає: розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах: політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо.Концептуальні положення знайшли своє втілення в Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією, підписаній у липні 1997 р. на саміті держав-членів НАТО в Мадриді".

Основними Італузями співробітництва між Україною та НАТО стали:

— політичні питання та питання безпеки, зокрема розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, включно з безпекою ^ України;

— запобігання конфліктам, розв^зання криз, підтримання їмиру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій з огляду на роль ООН та ОБСЄ в цій сфері;

— контроль над озброєнням і роззброєнням, зокрема питання, що стосуються Договору про ЗЗСЄ, Договору про ' відкрите небо, а також заходів зміцнення довіри та безпеки за Віденським документом 1994 р.

Сторони погодилися й надалі розширювати та інтенси-фікувати своє співробітництво, зокрема в межах Ради, Євроатлантичного партнерства, що включає й розширену. програму Партнерства заради миру".

Таким чином миротворчі опреації ООН можна поділити на 2 категорії.

1. операції по підтримці миру. Збройні сили ООН при здійсненні таких операцій можуть мати лише легку зброю, необхідну для самооборони.

До операцій по підтримці миру належать:

· спостереження за умовами перемир’я, припинення вогню чи воєнних дій;

· забезпечення роз’єднання між збройними силами в конфлікті;

· сприяння законному уряду в запобіганні збройного втручання ззовні чи ліквідація наслідків такого втручання;

· недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;

· контроль за дотриманням прав людини;

· сприяння наданню гуманітарної допомоги.

За час існування ООН було проведено 40 операцій по підримці миру. В них брало участь до 1 млн. людей воєнного, поліцейського персоналу з 68 країн. Майже 1000 чоловік загинуло в ході виконання цих операцій. “Голубі каски” отримали Нобелівську премію. Нажаль, більшість з цих операцій не призвели до остаточного врегулювання конфліктів.

2. операції примусу до миру. Це бойові дії сил ООН, що складаються з контингентів держав-членів. Примус використувається як для боротьби із збройною агресією так і для забезпечення в критичних ситуаціях рішення Ради Безпеки. Основним завданням такмх операцій є припинення кровпролиття у випадках агресій, створення умов для проведення мирних переговорів.

Операції примусу до миру застосовуються як “крайній засіб”. Тобто вони стають необхідними тільки в результаті збройної агресії, що ігнорує звернення РБ припинити її та відвести війська агресора, або в зв’язку з надзвичайною небезпекою для життя людей, руйнування атомних об’єктів, електростанцій, а також великих споруд, що запобігають затопленню густонаселених об’єктів та територій. В таких випадках Рада Безпеки, опираючись на достовірну інформацію, не тільки правоздатна, але й повинна за допомогою примусових мір запобігти біді, якої не уникнути в результаті збройного конфлікту.

Рада Безпеки володіє наддержавними повноваженнями, оскільки, коли нею встановлюється наявність реальної “загрози міжнародному миру і безпеці” це допомагає створенню правових основ для прийняття Радою рішень необхідних, щоб попередити життєво небезпечні катастрофи.

Одне з питань, що стосується надзвичайного характеру операцій примусу - необхідність забезпечення їх застосування саме як акції колективної безпеки ООН. Це питання можна віднести до невизначених, а саме стосовно колективності. Враховуючи, що чисельність держав-членів ООН наближається до 200, навряд чи можна вважати колективними операції, які здійснююьбся в основному США, та супроводженням потужних американських сил деякими військовослужбовцями інших країн.

Важливу роль для діяльності НАТО на сучасному етапі мав Брюссельський саміт 1994 р., який проголосив програму “Партнерство заради миру”.

1. Наслідком багаторічних міжнародних зусиль по врегулюванні проблем міжблокового протистояння стало створення в 1975 р. організації, яку можна характеризувати як основу тодішньої європейської системи безпеки — Конференції безпеки та співробітництва в Європі (КБСЄ). У 1994 р. її перейменовано на Організацію безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

У Західній Європі після здобуття незалежності рядом країн Центральної та Східної 1 Європи. Встановився новий розподіл сил,

. У результаті посилилася співпраця з; організаціями та державами Європи, заклалася основа колек-тивної системи безпеки, у якій ОБСЄ ставала керівним елементом.

Таким чином ОБСЄ формувалася як результат довго-тривалого процесу зближення держав Західної Європи. Гельсінський Заключний Акт ОБСЄ висловив зрівноважені інтереси 35 держав-членів і мав комплексний характер. Як вказано в Заключному Акті, держави-учасники ОБСЄ підтвердили, що їхньою метою є діяльність у напрямі покращення взаємо-відносин і забезпечення умов, в яких їхні народи будуть жити в дійсному та тривалому мирі, вільні від будь-яких загроз і спроб порушення їхньої безпеки.. Цей механізм знайшов практичне застосування в кількох напрямах:

— багатосторонні зустрічі представників держав ОБСЄ (Гельсінкі-75, Белград-77, Мадрід-80; Відень-86, Гельсінкі-92, Будапешт-94, Лісабон-96 та інші), предметом обговорення на яких 6ули різноманітні сфери, які визначені Заключним Актом в Гельсінкі;

— багатосторонні постійні конференції (Стокгольмська коиференція, Віденські переговори в справі створення центрів сиівробітництва і безпеки “35”, переговори в справі звичайних озброєнь в Європі “23”, а також у справі людського виміру ОБСЄ);

— багатосторонні зустрічі експертів ОБСЄ, які займаються окремими напрямами співпраці;

— втілення в життя засад і рекомендацій ОБСЄ в інших формах (в односторонньому, двосторонньому чи багатосторон-Ньому порядку).

 

Ці зустрічі мають урядовий а6о позаурядовий хар відображають або визначають напрям розвитку європейських держав. Можна стверджувати, що ОБСЄ стала співтворцем змін, які наступили в Європі в 70-х, 80-х, 90-х роках.

3а. Важливим фактором у сфері безпеки стала Паризька Хартія Нової Є вропи яка являє собою договір про загальні збройні сили в Європіу підписали 22 держави 19 листопада 1990 р. Держав підписали Декларацію, проголосили, що більше не розглядають себе як противників, висловили спільну волю дотриму існуючих кордонів.

Згідно з умовами Паризької Хартії була створена в рамках ОБСЄ Рада Міністрів закордонних справ, яка проводить регулярні зустрічі. Створено також Центр запобігання конфліктів у Відні, а також Бюро вільних виборів, яке пізніше перетворено на Бюро демократичних інституції та прав людини.

ОБСЄ має безсумнівні переваги:

— Вона охоплює всі (за винятком Китаю) ядерні держави;

— визначає місце США в ', європейській політиці;

— створює умови для “європеїзації” дсржав колишнього СРСР, перш за все Росії;

— зрештою завдяки широкій, хоча не дуже претензійній сфері своєї діяльності (як у сенсі географічному, так і функціональному), може стати інституцією, здатною до поширення проблематики військової безпеки на політичні, суспільні та культурні аспекти.

Однак. загалом ОБСЄ може виконувати роль форуму, на якому можна дискутувати на різні теми, але пемає, засобів втілити ухвалені рішення в життя. Організація не і представляє збройної сили, тому реалізація рішень з окремих пироблем залежить від доброї волі її учасників.

Планується, що нова система безпеки має будуватися на “кооперативному підході” — співробітництві держав та взаємодії організації та структур безпеки на основі рівноправності, партнерства та солідарності.

Мета співробітництва в галузі безпеки в рамках ОБСЄ— створення єдиного простору безпеки,; вільного від роз^днувальних ліній і неподільного за своїми основоп0ложними принципами.

4. Іншим важливим елементом європейської системі став Західноєвропейський Союз (ЗЕС) — міжурядова ві йськово-політична організація держав Західної Європи. Юридичною” основою діяльності ЗЄС є Брюссельський договір (( 1948 р.) і Паризькі угоди (жовтень 1954 р.).

У період “холодної війни” ЗЄС відігравав другоряд Цьому значною мірі сприяло прийняте в 1950 р.про об^днання військових структур із НАТО під егідою останнього.

Нове народження ЗЄС розпочалося з закінченням війни. Роль ЗЄС в галузі європейської безпеки була визначена в Договорі про Європейський Союз (підписаному в Маастрихті в грудні 1991р.) і в Петезбергській декларації (червень 1992р.). На початку 90-х рр. було задекларовано, що європейський Союз розвиватиметься як оборонний комплекс ЄС і водночас як європейська опора НАТО. Зроблено перші кроки, щоб ЗЄС став дійовим інструментом у проведенні миротворчих і гуманітарних операцій у випадках, коли НАТО, і передусім США, не виявлять бажаннябути до них залученими.

Важливою подією стало створення в 1988 р. Військового комітету ЗЄС, головним завданням якого є розробка рекомендацій для Ради міністрів ЗЄС щодо характеру реакції на конкретні загрози інтересам європейської безпеки, координація діяльності багатонаціональних військових формувань.

Зміцнення ЗЄС, насамперед його військової структури створює реальні можливості для зменшення впливу на європейську оборонну політику Сполучених Штатів, які зорієнтовані виключно на “натоцентристську” модель безпеки.

Коло обов’язків включає протистояння таким новим видам безпеки, як:

- гуманітарні надзвичайні ситуації;

- розповсюдження тероризму;

- міжнародна злочинність

- загроза забруднення середовища,

- ситуації, які відносяться до роззброєння і знищення ядерної і хімічної зброї.

 

Нордвикська декларація відмітила зростаючу роль і місце ОБСЄ в архітектурі європейської безпеки. Міністри країн-членів ЗЄС підтримали пропозицію підняти роль ОБСЄ, надавши йому більшу відповідальність за попередження і врегулювання конфліктів і управління кризами в зоні РБСЄ у відповідності з главою 53 Статуту ООН. Було підкреслено, що ЗЄС повинен бути спроможним стати європейським військовим інструментом у випадку, коли через гостроту гуманітарного кризису або невідкладної військової допомоги необхідне застосування війскових засобів.

 

Вважається, що сучасна система безпеки має бути комбінованою та кооперативною за своїм характером і формуватися на основі вже існуючих меанізмів безпеки — ОБСЄ, ЄС, НАТО, ЗЄС і Ради Європи, які повинні не конкурувати, а взаємодоповнювати один одного. Отже за сучасних умов жодний зі згаданих механізмів не дроможний власними силами забезпечити безпеку та стабіль-іість у регіоні.

Впливові європейські політики, прагнучи визначити майбутню долю ЗЄС, висловлюються на користь створення на Базі цієї організації о6оронного компоненту Європейського Сюзу

5, Істотним елементом європейської системи безпеки є Рада Європи, яка була створена в 1949 р. Зараз в Раді Європи йараховується 44 держави-члени.

Рада Європи має опосередковане відношення до безпеки. Основна її функція сприяння у створенні нових конституцій і вивченні сумісності законодавства по правах людини з європейськими стандартами.

Рада стала інституцією співпраці між європейськими державами. 1 Досягнення в діяльності Ради Європи є досить значними:

- Вона ухвалила понад 150 конвенціи, які мають істотне значення для європейського континенту.(До найважливіших з них необхідно віднести: Європейську конвенцію прав та основних свобод людини (1950 р.), Конвенцію про культуру 1(1957 р.), Євроиейські конвенції про охорону інформації (1981 ір.) і охорону прав меншин (1993 р.)).

- Європи є організацією, яка бореться за принципи демократії та права людини, за людські цінності, за покращення життя європейців.

 

Однак., незважаючи на велику кількість інститутів проблеми безпеки в Європі залишаються відкритими, що зумовлено:

1. неузгодженістю між інститутами,

2. домінуванням в їх діяльності країн-лідерів,

3. Небажання сторін втручатися в конфлікт, щоб не викликати внутрішні протести Вже зарраз розвинуті країни втручаються в конфлікти малих державлише тоді, окли це зачіпає їх інтереси. Така політика є досить небезпечною, оскільки нестабільність може зачепитит інтереси великих держав і ефект може бути непередбачуваний. слід планувати розвиток подій.

4. Людство не має чіткого механізму врегулювання конфлікту у випадку примусу сторін до примирення. залишається незрозумілим, чим повинен завершитися процес застосування сили військами ООН.

Організації в інших регіонах –можна зробити таблицю

 

3. Підходи до забезпечення міжнародної безпеки

НАТО було ефективним, оскільки вирішувало загрози переважно невійськового характеру. Посилення міжнародних і внутрішніх військових конфліктів продемонстрували необхідність нового типу механізмів стабільності чи видозміни існуючих.

 

Сучасна світова практика знає 3 основних способи забезппечення міжнародної безпеки:

- стримування потенційної агресіі чи набжаних дій за допомогою засобів тиску, або визначення умов за яких ці засоби можуть бути застосовані при необхідності до порушника бещпеки.

- покарання агресора чи порушника безпеки шляхом застосування до нього засобів тиску чи іншого впливу

- політичний процес – мета якого не стільки відвернути, доповнити чи завершити силові рішення, але і зробити легітимними в правовому. політичному, психологічному відношеннях результати цого явища, так і ті цілі і принципи, що стоять за ними.

Ці принципи доповнюють один одного і мають кожен зокрема як позитивні, так і негативні сторони.

СТРИМУВАННЯ по своїй суті – завжди загроза. І хоча без цього в політиці не обходяться, її використання має наступні особливості

1. застосування загроз не лише не врегульовує, але і погіршує відносини. Тим більше що легітимність загроз важко обгрунтувати (хоча їх застосування і передбачене нормами міжнародного права).

2. Щоб загроза була сприйнята належним чином можливість їїзастосування не повинна викликати сумнівів. тому небхідно час від часу проводити демонстрації сили і рішучості, що само пособі не сприяє посиленню безпеки.

3. Суттєво зачіпає психологічні аспеки міжнародних відносин оскільки сторона проти якої вони спрямовані сприймає їх як образу гідності, що може спонукати її до дійЯкі не посилюють її безпеку, але піднімають її самооцінку і впевненість в собі.

 

ПОКАРАННЯ – запізнілий захід, який застосовується, коли дії, небажені з точки зору міжнародної безпеки вже почалися і є потреба їх зупинити, а потім знову повернути систему в стан стабільності і безпеки.

Застосування загроз, якими б необхідними вони не були є завжди сильним ударом по особистості суб”єкта міжнародних відносин. Тому покарання викликає внутрішній протест, відчуття несправедливості і бажання реваншу, тобто комплекс заходів, які об”єктивно перешкоджають процесу врегулювання конфлікту (при цьому вважають. що ситуація практично не має винятків).

Наслідки можуть бути ще більш серйозними якщо спірним є само рішення прозастосування покарання і засоби його здійснення.

ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС найбільш придатний для вирішення кола психолоогічних задач (за винятком деяких, які в статті не розглядаються).

Під політичним процесом розуміють 2 речі:

1. Сукупність політичних зусиль, дій, переговорів, спрямованих на досягнення цілей (на противагу військовим)

2. ПП це певний порядок досягнення конкретних цілей. Це не лише процес вирішення конкретної задачі, але і певні правлиа, інституційне оформлення, власна внутрішня структура, місце і порядок співвідношення із міжнародними угодами.

Сучасна практика знає кілька способів застосування ПП в 2-му значенні. Це:

- політичні зусилля по досягненню конкретних домовленностей по врегулюванні і попередженню особливо небезпечних конфліктів, і перш за все у випадках оли такі зусилля носять довготривалий характер (переговори про ОСВ, загальноєвропейський процес)

- здійснення договорів і угод, що проводяться на основі 2 і багатосторонього співробітництва чи через міжнародні організації.

- кодифікація міжнародних відносин, розробка і прийняття міжнародно-правових норм, які тривалий час діятимуть в системі світової політики і міжнародних відносин

Однак міжнародні відносини займаються вирішення вже існуючих проблем і практично не займаються проблемами майбутнього, що вважається характерним для систем де відсутня безпека.

Про наявність ефективної міжнародної безпеки можна буде говорити не тоді коли не буде війн (вважається, що війн і навіть регіональних крупних конфліктів і так не було після 45р.), а тим Що міжнародні відносини будуть займатись проблемами майбвтнього розвитку.

 

Політика це спосіб організації і існування і розвитку суспільства. Розвитком власне і займаються міжнародні відносини. Безпека міжнародних відносин проявляється в:

1. в тому, що процес розвитку є усвідомленим

2. здійснюється послідовно і впорядковано

Під впорядкованістю розуміють легітимність процесу чи явища в т.ч. психологічну (щоб люди погоджувались з його існуванням. Саме для цього важалось. що порядки встановлені Богом, потім державними укладами.) Як правило в суспільстві переважає той порядок, який найменше утискає самооцінку учасників.

Але оскільки будь-яке явище ніколи не залишається незмінним, то по-справжньому стабільною і безпечною м.б. така система, яка наперед орієнтована на сприйняття будь-яких змін і нововведень.

Такий підхід вже застосовується при створення априрних правил для певних гіпотетичних ситуацій, які можуть мати місце в майбутньому. (що робити, якщо керівник держави фізично не зможе вконувати обов”язків, як діяти на випадок стихійного лиха, план пожежної евакуації).

Ситуація ще не відбуласть, а вже відомо як діяти у випадку її настання, при цьому цей порядок набуває правову. політичну, психологічну легітимність ще до настання ситуації, яка, до речі, може і не відбутися.

Такий підхід має ряд переваг:

- дає можливість підготуватись до ситуації і потім діяти максимально ефективно

- він завчасно забезпечуе легітимність форм і правил поведінки

- нівелює психологічний фактор оскільки встановлює правила гри які не прив”язані до конкретної особистості.(в яку ситуацію ти попав так і мусиш себе вести).

 

Світовий політичний процес формується як по горизонталі, щляхом формування суверенних держав і по вертикалі шляхо ієрархії його внутрішньої організації, власне світового співтовариства, яке будується на засадах сили, звичаїв і загальних для всіх нормах і правилах.

 

. Теорія мирного співіснування та міжнародної співпраці.

Зміст поняття.

Не дивлячись на значну частоту міжнародних конфліктів, можна однак ствердити, що вони є епізодичними явищами. Перманентним станом міжнародних відносин є

мирне співіснування та

співробітництво між державами світу.

Мирне співіснування та міжнародне співробітництво тісно повязане між собою, так як, перше є мінімальнонеобхідною умовою другого. Справді, ні про яку міжнародну співпрацю не можна говорити у тому випадку якщо сторони вдаються до застосування сили, або погрожують нею, один одному.

Традиційно мирне співіснування визначається як стан стосунків між державами при якому вони не вдаються до застосування воєнної сили. Важливо відмітити, що мирне співіснування можливе у двох випадках:

1. сторони не мають між собою принципових суперечностей, оскільки їх інтереси не є взаємовиключаючими, тоді невинне сили витікає з загального стану відносин і є логічним їх наслідком;

2. сторони мають суперечності, але з тих чи інших причин, відмовляються від застосування воєнної сили, що не випливає зі стану відносин між ними і є штучним.

Тобто, у першому випадку сторони не мають потреби вдаватись до сили і такий стан стосунків між ними є тривалим та стабільним.

У другому випадку мирне співіснування є до певної міри вимушеним, таким що може бути порушене настільки швидко, наскільки загострюватимуться їх відносини.

Дотримання принципів мирного співіснування, тобто:

- додержання суверенної рівності,

- незастосування сили чи погрози нею,

- непорушності кордонів,

- територіальної цілісності,

- мирного регулювання суперечностей,

- невтручання у внутрішні справи та інших, значною мірою залежать від стану стосунків між державами, а не є визначальними.

Міжнародне співробітництво може розвиватись лише на основі тривалого та стабільного безкризового співіснування держав, так як, тільки у такому випадку можуть виникати близькі і навіть спільні інтереси, потреба у реалізації яких визначає такий стан міжнародних відносин.

Визначення поняття “міжнародне співробітництво” зустрічають досить рідко через те,що як справедливо зауважує П. А. Циганков, воно ілюзорно “прозоре”.Тільки на перший погляд це поняття зрозуміле і не требує якогось чіткого наукового доведення.

Сам П. А. Циганков вважає, що співробітництво у тій чи іншій галузі виникає тому, що обидві сторони прагнуть співпрацювати.

На наш погляд, основною причиною співпраці, все ж, є обєктивні проблеми та потреби сторін,які вони самотужки не можуть вирішити, або їх вирішення можливе лише частково.

Більш точно визначає міжнародне співробітництво Ж.П.Деррієнік, У його інтерпритації співпраця трактується як стан при якому одна сторона може задовільнити свої інтереси лише за умови, що їх реалізує інша. Результатом акту співпраці є ситуація при якій учасники одночасно реалізують свої інтереси успішно, або терплять при цьому невдачу.

Традиційно відносини співробітництва включають:

співучасть та координацію зусиль сторін у вирішенні проблем безпеки,торгівлі, функціонування і розвитку транспортних систем, екології, видобутку корисних копалин, боротьби зі злочинністю, освоєння космосу тощо.

Будь-який учасник міжнародних відносин співпрацює з іншим, з огляду на прямі чи непрямі вигоди, що можуть принести такі дії. Тобто користь від співпраці є з одного боку:

- мірилом правильності дій, а з другого –

- спонукальною причиною її продовження і розвитку.

 

 

7.2 Найважливіші форми міжнародної співпраці.

 

Форми міжнародної співпраці,як і взагалі міжнародних відносин, безпосередньо залежать від кількості учасників, що приймають у ній участь. Зрозуміло, що чим більша кількість сторін приймає участь у співпраці, тим складніші механізми (тобто способи, інституції) що її забезпечують.

Двостороння співпраця здійснюється за допомогою міністерств закордоних справ, спільних торгових палат, особливо поширених, починаючи з післявоєнних часів, товариств дружби, які у свою чергу розвивають співпрацю на рівні громадськості. На нижчих рівнях співпраця здійснюється підприємствами, державними та приватними організаціями та інституціями тощо.

Багатостороння співпраця є більш складною, так як, у такому випадку забезпечення співдії трьох і більше сторін вимагає координації та узгодження їх дій. Цій меті служать створені у спільних інтересах спеціальні інституції і секретаріати, координаційні групи, комісії тощо. У колі їх функцій знаходиться питання технічного забезпечення діяльності тих міжнародних обєднань що працюють на багатосторонній основі. До таких відносяться також і ряд міжнародних організацій, як наприклад: Співдружність Незалежних Держав (СНД), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав, Організація Американських держав (ОАД) та інші.

Спільною рисою усіх вищеназваних міжнародних організацій є те, що кожна держава узгоджуючи свою зовнішньополітичну чи економічну діяльність з іншими членами організації (зрештою як і бубь-яку іншу), разом з тим, діє на міжнародній арені абсолютно самостійно. Будь-яка держава, що співпрацює з іншими на багатосторонній основі, залишає за собою певну суверенність, як у своїй зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вона залишає за собою повне право достосовуватись чи ні,до тих рішень що приймаються більшістю членів, такого типу, організацій. При багатосторонній співпраці автономність її учасників залишається значною, а рівень інтеграції - середнім.

Значно вищим ступенем інтеграції характеризується колективна співпраця. Для її забезпечення створюються спеціальні наддержавні інституції, на користь яких країни-члени передають (делегують) повноваження щодо прийняття рішень обов’язкових для усіх членів інтеграційного угрупування, у тих сферах компетенцій які їм визначені. Характерною особливістю процесу інтеграції учасників міжнародних відносин, на колективній основі, є на першому етапі тісна координація їх дій у тих сферах співпраця у яких визначена, як принципова; на другому відбувається злиття у єдиний, національних, політичних, економічних, військових, правових просторів. Сфера управління ними передається національними інституціями, у той час коли внутрішні (національні) органи влади залишають за собою тільки оперативне управління.

З 1 жовтня 1993 року, коли вступили у силу Маастріхтські угоди, Європейський Союз вступив у другий етап інтеграції, який передбачає створення до 2000 року єдиного економічного та політичного простору, до якого увійдуть 15 суверенних держав:Бельгія, Великобританія, Голандія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія, Франція, ФРН. Якщо ж врахувати що ФРН, Франція, Бельгія, Голандія, Люксембург, Греція, Іспанія, Італія та Португалія уклали угоду про спільний громадянський простір (Шенгенська угода), до якої ймовірно приєднаються усі інші учасники Європейського Союзу, то можна погодитися з думкою, що: “процес інтеграції (Європейського Союзу прим. авт.) пішов шляхом розвитку функціональної моделі, яка дає змогу вийти за рамки простого співробітництва і підготувати умови для можливої федерації ”87

Настільки тісна інтеграція на основі функціонування загальноєвропейських інституцій (Європейський парламент, європейські комисії, співтовариства) шляхом формування єдиного функціонального простору, справді може призвести до виникнення федеративного утворення, з можливістю його поступового перетворення у єдину державу. Ця думка доволі слушна,хоча б тому, що у світовій історії такий інцидент вже був. Так воєнна, а пізніше економічна інтеграція альпійських кантонів, що розпочалась у ХV столітті, вже в ХІХ призвела до винекнення єдиної держави - Швейцарія.

У випадку Європейського Союзу, однак, слід відмітити значно ширші масштаби інтеграції та набагато глибші протиріччя між країнами- членами ЄС. Усе це дає підстави до певного песимізму відносно можливості швидкого поєднання країн Європи у федерацію, хоч і не змінює принципової оцінки інтеграційних процесів в ЄС та їх ймовірних наслідків.

Прикладом військового колективного співробітництва, що проявило себе у формуванні єдиного воєнного-стратегічного простору Північної Атлантики, починаючи з кінця 40х років стало НАТО. Колективна співпраця у рамках цієї організації забезпечується діяльністю таких інституцій, як Північноатлантична Рада, Комітет Планування Оборони, Група Ядерного планування, Командування НАТО у Північній Атлантиці та Європі, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, у віданні яких перебувають питання стратегічного планування, інформаційного та інфраструктурного забезпечення, матеріально-технічного постачання (у тому числі і стандартизація озброєнь) безпеки (контррозвідка), цивільної оборони та ін. Воєнна та політична інтеграція у рамках НАТО, однак, не характеризується такою глибиною та тіснотою як в ЄС.

Спільними рисами будь-яких міжнародних організацій, що функціонують на колективній основі є:

-формування єдиних функціональних просторів в межах територій країн-учасників, в яких визначальну управлінську роль відіграють, наднаціональні колективні інституції;

-втрата частини власної суверенності країн-членів та підпорядкування їх власної зовнішньої і внутрішньої політики наднаціональними структурам.

Починаючи з початку 60х років у Європі почала формуватись специфічна форма міжнародної співпраці, так звані - Єврорегіони. Під Єврорегіоном розумвється: “географічно окреслений простір, що охоплює прикордонні території двох або більше держав, які прагнуть між собою співпрацювати і координувати діяльність локальних влад у різних сферах.”88

У1963 році було утворено перший франко-німецько-швейцарський регіон “Basiliensis”, що охоплював прикордонні місцевості у долині Рейну. З часом, десятки Єврорегіонів виникли на кордонах Німеччини і Франції, Голандії і Бельгії, Швеції і Данії, Франції та Іспанії і практично на усіх кордонах західноевропейських держав. З початку 90х років до створення Єврорегіонів приступили Східноєвропейські країни,особливо Польща та Чехія. Україна, у свою чергу, активно співпрацює зі своїми західними сусідами у рамках Єврорегіонів “Буг” та “Карпати”.

Єврорегіони, як форма міжнародної співпраці, визначаються насамперед тим, що основними суб’єктами відносин в них виступають не національні уряди держав, а владні органи тих адміністративних одиниць, які безпосередньо межують між собою вздовж кордону. Так наприклад, у рамках Єврорегіону “Буг” співпрацюють між собою Хемське, Люблінське та Замойське воєводства з польської сторони, та Волинська область з української. У рамках Єврорегіонів здійснюється локальна співпраця переважно у сферах: господарній, екологічній, культурній та інших. Як правило центральні уряди сприяли діяльності Єврорегіонів, оскільки їх функціонування покращувало стосунки між сусідніми державами та визначало собою децентралізацію двосторонніх відносин.

В 90х роках ХХ століття міжнародна співпраця та інтегративні процеси стали домінуючими у таких принципових регіонах світу як Європа та Північна Америка, що визначило собою можливість принципових змін у сучасній міжнародній системі. На наш погляд, такі процеси можуть у перспективі призвести до того, що у ній домінуватимуть могутні інтеграційні утворення на чолі яких знаходитися наймогутніші держави світу, такі як США, ФРН, Росія.Щодо останньої, то очевидно можна ствердити, що інтеграційні процеси в рамках СНД розвиватимуться настільки успішно, наскільки самій Російській Федерації вдасться опанувати кризові тенденції у економіці та відцентрові - у внутріполітичній сфері.

Така ситуація навряд чи змінить зміст міжнародної системи, але масштаб і силові характеристики її основних учасників значно зростуть.

Разом з тим, доволі скептично можна віднестись до ідеї політичної інтеграції усього людства, чи під егідою ООН, чи - найрозвиненіших дердав світу, чи - інтеграційних об’єднань, що ними утворені. З точки зору А. Бовіна, причина цього полягає у відсутності стійкого балансу інтересів держав світу. На наш погляд, не тільки не існує баланс інтересів, а більше того вони у більшості учасників міжнародних відносин значно різняться.

По-перше між наймогутнішими країнами світу, що наприклад, пов’язано з практикою інтеграції в торгово-економічній сфері як в ЄС так і в Північно-Американській асоціації вільної торгівлі (NAFTA). Як одна так і друга міжнародна організація поряд із створенням єдиного економічного простору, здійснюють кроки щодо його захисту зі сторони азійських (Японія, Корея, Сінгапур, Китай) та східноєвропейських виробників (Росія, Україна, Польща Чехія та ін.). Останні, особливо розраховують на активний експорт власної продукції на ринки країн Західної Європи та північної Америки.

Так само, принаймі на середньострокову перспективу збережуться принципові розбіжності між НАТО та Росією, щодо розмежуваннясфер своїх впливів у Східній Європі.

Очевидно, що й на принаймі десятки років збережуться різнонаправлені інтереси країн, що розвиваються та групи розвинених країн.

Разом з тим, малоймовірним видається ситуація при якій вдасться гармонізувати інтереси, хоча б більшості держав, що могло б послужити початком глобальної інтеграції.