Характер причин екодеструктивних факторів

• Обумовлені виробником

• Обумовлені інтерфейсною сферою

• Обумовлені споживачем

Рис. 23.5. Схема реалізації стратегій впливу на суб'єкти з метою

екологізації економіки

попередніх його стадіях. Це дуже важпивий момент для формування систе­ми показників екологізації та їх урахування в процесі екологізації виробницт­ва. Наприклад, якщо в даному виробництві відмовитися від використання ма­теріалів, видобуток і виготовлення яких ведуть до значного забруднення на­вколишньої природи, це буде значно більш ефективним «природоохорон­ним заходом» у масштабах країни, ніж використання дорогих очисних спо-

586

руд у виробництві самих ресурсів. У зв'язку з цим досить цікавим є досвід провідних зарубіжних фірм, що ставлять за мету максимальне використання для свого виробництва вихідних матеріалів, вироблених з поновлюваних ре­сурсів, відтворення яких постійно може відбуватися в природі.

Фактори подальших стадій виробництва пов'язані з майбутніми стадіями використання виробничих продуктів. Зокрема, недоліки конструкції виробів спричиняють проблеми з їх утилізацією після завершення терміну служби, ускладнюють рециркуляцію відходів. І навпаки, екологічно конструктивний виріб дозволяє розвивати рециркуляційні технології. Наприклад, в Україні значні проблеми виникають з утилізацією автомобільних шин з металокордом. До цього часу ця проблема остаточно не вирішена, І це веде до скупчення неперероблених шин. У Японії проблему вдалося розв'язати вже на стадії шинного виробництва шляхом створення спеціальної конструкції шин, з яких легко видаляється металокорд після закінчення терміну служби покришок. У цій країні висувають високі вимоги саме до конструкції виробів з погляду придатності їх до демонтажу й утилізації на постреалізаційній стадії.

Внутрішні екодеструктивні фактори сфери виробництва можна класифі­кувати залежно від об'єкта їх впливу; вони можуть впливати: а) на людину; б) на матеріальні об'єкти виробничої системи.

Екологічна недосконалість виробництва з погляду впливу на організм люди­ни може обумовлювати шкідливі умови праці, зокрема підвищену (знижену) температуру, вологість, шум, вібрацію, контакт зі шкідливими речовинами, польо­вий вплив, ризик високого травматизму, смертності. Шкідливий вплив екоде-структивних факторів на матеріальні об'єкти може вести до прискореного спра­цювання основних фондів, до псування оборотних засобів, аварій, простоїв і, як наслідок, - збитків, недовироблення продукції та упущеної вигоди.

2. Стратегія впливу на попит. У спеціальній літературі ця стратегія символічно характеризується словом «тягти». Асоціа­тивно це добре сполучається з моделлю «виробничо-споживчого поїзду». Впливаючи на попит, можна «витягти» і ланки еколо-гізованого виробництва, яке буде обслуговувати відповідні по­треби. Суть цієї стратегії полягає в тому, щоб економічно зму­сити або психологічно переконати споживача переходити на більш екологічно спроможну продукцію.

Подробиці _____________________________________________

Екодеструктивні фактори сфери споживання можуть бути обумовлені кількома причинами: по-перше, екодеструктивним впливом безпосередньо процесів спо­живання; по-друге, екодеструктивним впливом відходів процесів споживання. За характером причин екодеструктивні фактори сфери споживання мо­жна поділити на дві групи: а) фактори, обумовлені властивостями і конструк­тивними особливостями споживчих виробів і послуг; б) фактори, обумовлені поведінкою споживачів.

587

Властивості і конструктивні особливості товарів є надзвичайно важли­вими компонентами екологічного впливу на людину. Зокрема, наявність шкі­дливих речовин у продуктах харчування може становити загрозу здоров'ю людини. Значна шкода може спричинятися екологічною недосконалістю бу­дівельних матеріалів, де вміст токсичних речовин у різних покриттях, обли­цювальних і лакофарбових матеріалах значно збільшує ризик виникнення рі­зних хвороб. Серйозну небезпеку створюють шумове, електромагнітне, ві­браційне, радіаційне забруднення, що його спричиняють різні електропобу­тові прилади, устаткування, обладнання, транспортні засоби. Особливо суво­рими мають бути вимоги щодо екологічної чистоти товарів для дітей.

Особливістю зазначених причин екодеструктивного впливу є те, що вони обумовлені екологічною недосконалістю продукції, закладеною ще на стадії виготовлення. Споживачі практично не в змозі ліквідувати зазначені негативні властивості товарів. Однак із цього не виходить, що споживач не може вза­галі впливати на цю групу екодеструктивних факторів своєю поведінкою.

Фактори, обумовлені поведінкою споживачів, умовно можуть бути поді­лені на дві групи: фактори пасивної поведінки і фактори активної поведінки.

Фактори пасивної поведінки пов'язані з можливістю відмови споживачів від придбання екологічно несприятливої продукції. Таким чином, споживач може сприяти зниженню попиту на зазначені види продукції і тим самим створювати умови для процесу екологізащї і переходу иа нові екологічно якісні види про­дукції. Однак, щоб це відбувалося, необхідні певні передумови:

• поінформованість споживачів про можливу екологічну шкідливість;

• спроможність людей усвідомити необхідність відмови від продукції, що несе екологічний ризик;

• наявність альтернативних чистих замінників;

• економічна вигідність переходу на чисті замінники або економічна (купі­вельна) спроможність придбання більш дорогої чистої продукції. Таким чином можуть бути створені необхідні і достатні передумови еко-

логізації виробництва і споживання. Дані умови одночасно визначають напря­мки мотиваційного впливу для досягнення цілей екологізації.

Фактори активної поведінки пов'язані з умінням і бажанням споживачів грамотно використовувати (експлуатувати) споживчі товари. Грамотне вико­ристання може до певної міри пом'якшити екологічну недосконалість бага­тьох видів продукції. Так само неправильна експлуатація може приводити до екологічних проблем навіть при використанні сприятливих в екологічному плані товарів. Зокрема, споживач може нехтувати обмеженнями, стандартами, що забороняють використовувати в житлових приміщеннях матеріали і виро­би, призначені для промислової зони (лінолеум, ДСП, азбест тощо); пору­шувати стандарти при експлуатації виробів (виходити за граничні темпера­турні режими і т.ін.); використовувати технічну тару для зберігання продуктів харчування.

Необхідними умовами ліквідації або зменшення екодеструктивних фак­торів є:

• екологічна грамотність споживачів;

• екологічна поінформованість;

588

• навички споживачів;

• свідомість і дисципліна споживання;

• контроль з боку держави за дотриманням екологічних стандартів.

3. Стратегія впливу на взаємозв'язки між виробниками і споживачами («інтерфейсна стратегія*). Суть стратегії в еколо-гізації проміжних ланок, що з'єднують конкретних виробників і споживачів. До форм реалізації даної стратегії слід віднести: вплив на комунікаційні шляхи, екологїзацїю торгових механіз­мів, маркетингові дослідження, розвиток інформаційних сис­тем тощо. Застосування саме цієї стратегії дало змогу багатьом країнам розв'язати життєво важливі екологічні проблеми. За­борона на торгівлю рідкісними тваринами або виробами з них оберігає фауну багатьох африканських держав. Японія змогла очистити вулиці своїх міст від смогу завдяки введенню суворих нетарифних бар'єрів (екологічних стандартів) на імпортовані транспортні засоби. Україна вже протягом кількох років має список заборонених для ввозу чи транзиту через територію кра­їни токсичних та небезпечних відходів; суттєві тарифні і нета-рифні бар'єри використовуються при імпорті автомобілів.

Подробиш

За характером виникнення можна виділити три основні компоненти інтер-фейсної сфери; торгівлю, транспортні операції, зберігання продукції.

Торгівля. Сама сфера торгівлі не спричинює суттєвого забруднення се­редовища. Однак потенційно вона є дуже потужним фактором (регулято­ром) вирішення екологічних проблем. Цьому сприяє та вирішальна роль, яку відіграє торгівля в регулюванні потоків товарів і коштів. Найчастіше екологічні проблеми, які важко розв'язати, впливаючи на виробничу чи споживчу сфе­ри, легко можуть бути вирішені за допомогою торгових механізмів. Зокре­ма, це може бути досягнуто введенням різних тарифних (експортно-імпорт­ного мита, різного виду податків, ін.), а також нетарифних (ліцензування і стандартизація продукції тощо) бар'єрів.

Завдяки торговим механізмам у вітчизняній і світовій практиці вдалося вирішити багато екологічних проблем. Зокрема, завдяки забороні неконтро-льованого ввозу будь-яких сільськогосподарських продуктів Австралія знач­но знизила небезпеку екологічних катастроф біологічного характеру.

Транспорт. Транспортна сфера сама є джерелом екодеструктивної дії. Можна виділити фактори прямого і непрямого сприяння зниженню екологіч­ного впливу транспортних операцій.

Фактори прямого сприяння пов'язані з підвищенням екологічної та еко­номічної" ефективності роботи транспортних засобів. Ці заходи пов'язані з інноваційними процесами, що ведуть до вдосконалення двигунів, застосування

альтернативних видів палива, вдосконалення інфраструктури транспортних магістралей, віддалення останніх від населених пунктів, цінних природних об'єктів, рекреаційних комплексів.

Фактори непрямого сприяння пов'язані зі зниженням обсягу транспорт­них перевезень. Це може бути досягнуто шляхом удосконалення структури постачальників і споживачів продукції, вибору оптимальних, з погляду гео­графії, транспортних перевезень, найкращого розміщення продуктивних сил на території країни, вибору оптимальних розмірів підприємства. Для України, зокрема, актуальною проблемою є вдосконалення Інфраструктури переро­бки сільськогосподарської продукції.

Транспортна сфера повинна виконувати ще одну дуже важливу екопого-економічну функцію — формувати компенсаційні і страхові фонди, що підви­щують екологічну безпеку транзитних транспортних перевезень. Для Укра­їни цей фактор є надзвичайно важливим, тому що до 70% вантажів, які перетинають кордони України (автотранспортом, залізничним, водним транс­портом), мають транзитний характер. Через територію країни проходить значна кількість транспортних трубопроводів. Повітряний простір України інтен­сивно використовується авіацією різних країн. Правильно сформована систе­ма платежів та інших економічних інструментів не тільки дала б змогу компе­нсувати еколого-економічні збитки, але й створила 6 умови для накопичення коштів під технічне переозброєння транспортних систем, удосконалення інфра­структури, вирішення цілого ряду екологічних проблем, пов'язаних із транс­портними операціями.

€ ще одна екологічна транспортна проблема. Небезпека походить з боку самих вантажів, що перевозяться. У цьому плані екологічні проблеми обумо­влюються двома факторами: по-перше, через неякісне упакування (контей-нерування) вантажів відбувається їх висипання, витікання, випаровування; по-друге, існують можливості виникнення аварій при надзвичайних ситуаціях. Зо­крема, забруднення середовища нафтопродуктами обумовлене, головним чином, аваріями при їх транспортуванні (аварії танкерного флоту, трубопро­водів, залізничні катастрофи). Відповідно, очевидними є й напрямки зниження екодеструктивного впливу транспортних операцій: підвищення якості упаку­вання вантажів, підвищення безпеки транспортних перевезень.

Зберігання сировини/продукції. Характер екодеструктивного впливу цієї сфери діяльності має багато спільного з характером екодеструктивних процесів на транспорті. Основними причинами негативних екологічних на­слідків тут є: 1) недоброякісність упакування (затарювання) продукції, що зберігається; 2) ризик виникнення надзвичайних ситуацій (аварії, катастрофи, руйнування ємкостей, ін.); 3) контакт людей з екологічно небезпечними інгре­дієнтами при обробці і затарюванні вантажів тощо.

Примітка

Для України розглянута сфера діяльності є досить важливою з огляду на ту загрозу, яку створює тривале збереження сільськогосподарських отрутохі­мікатів і мінеральних добрив. Основна проблема полягає в низькій якості

590

упакування й незадовільному облаштуванні місць зберігання. Часто еколо­гічно токсичні вантажі зберігаються у розірваних мішках (а іноді й просто незатареними насипами), у тимчасових складах, які незадовільно охороня­ються, а головне, мають погані умови зберігання, часом навіть під відкритим небом. Подібні умови не забезпечують належного зберігання токсичних ре­човин, внаслідок чого вони потрапляють у ґрунт і ґрунтові води.

Тільки країна, яка належним чином використовує всі три стратегії, може розраховувати на реальні успіхи в справі еколо-гізації. Умови для цього створюються при реструктуризації економіки, коли одночасно змінюються виробнича основа, ба­зові групи споживчих товарів і характер інтерфейсної сфери.

Структура економіки (виробництва, споживання) - це поділ економіки чи економічних суб'єктів/об'єктів на складові части­ни за певними ознаками (наприклад, на підрозділи, які спе­ціалізуються на випуску/споживанні окремих груп товарів), що супроводжується визначенням взаємозв'язків між цими скла­довими частинами. Найбільш характерним прикладом структу­рного поділу економіки є галузева структура. При реструкту­ризації, економіки (тобто зміні її структури) трансформується перш за все галузевий устрій. Однак у ході цього процесу змі­нюється і структура окремих підприємств (тобто склад цехів, служб і ділянок). Перехід на виробництво нових видів продукції, природно, змінює і структуру сфери споживання (співвідношення окремих груп споживчих товарів).

Перевага організованих, керованих державою структурних змін (реструктуризації) обумовлена кількома обставинами. По-перше, будь-які трансформаційні зміни в економіці (зміни го­меостазу суб'єктів господарювання і економічних систем) не­минуче пов'язані з економічними втратами. Централізована координація екологічно спрямованих змін дає можливість змен­шити загальні витрати перебудови. По-друге, проведення за­значених змін потребує значних інвестиційних вкладень. Це обумовлює концентрацію інвестиційних джерел на державно­му рівні. Виходячи з наведеного, можна зробити ще два висно­вки. Перший: масштабні перебудови в економіці повинні від­буватися не постійно, а чергуватися з відносно спокійними періодами функціонування вже сформованих структур (у цьо­му випадку скорочуються можливі економічні втрати перебу­дов). Другий: перебудови (реструктуризації) мають здійснюва­тись комплексно, охоплюючи, по можливості, всі рівні

591

економічної системи (це знижує інтегральний обсяг витрат пе­ребудови). Подібні зміни мають ретельно готуватися на держа­вному рівні. Держава зобов'язана контролювати і сам констру­кційний процес, забезпечивши його чітким управлінням, аде­кватними мотиваційними інструментами, належною оцінкою і корекцією перебігу процесів.

Примітка __________________________________________________

Структурні зміни є своєрідним проривом на новий якісний рівень економіки, при якому за галузями-лідерами на інноваційний «плацдарм» спрямовуються інші підрозділи національної економіки. Реструктуризація на певний період закріппює досягнуті успіхи, у тому числі екологічного характеру. Період роботи економіки між реструктуризаційними зрушеннями - це час, коли галузі і підприємства-аутсайдери підтягуються до рівня передових підрозді­лів, а лідери готують інноваційну, інтелектуальну та інвестиційну базу для нового ривка.

У зв'язку з цим надзвичайної ваги набуває формування комплексу еко­номічних і організаційних заходів, які на першому етапі створюють умови для пожвавлення виробництва в традиційно сильних наукоємних сферах укра­їнської економіки (виробництво ракетно-космічної техніки, авіаційна промис­ловість, виробництво композитних матеріалів, порошкова металургія, елект­роніка, мікробіологія, суднобудування, ін.). Подібні структурні зміни мо­жуть дати значний екологічний ефект не тільки внаслідок того, що в зазначе­них секторах економіки збиткоємність продукції значно нижча від рівня, вла­стивого народному господарству країни. Головне — дані види виробництва завдяки високій рентабельності створюють надійний базис майбутніх транс­формацій економіки країни. А високий науковий і технологічний рівень може дати інноваційний Імпульс і іншим секторам економіки.

Незважаючи на значну кількість чинників, що характери­зують різні сторони виробничо-споживчого циклу, існує спіль­ний для них фактор, що зв'язує воєдино, здавалося б, розріз­нені економічні процеси. Цим єдиним фактором є людина. Го­ворячи про екологізацію попиту, пропозиції, торгівлі, комуні­кацій тощо, ми насамперед маємо на увазі екологізацію відно­син між людьми в основних фазах виробничо-споживчого цик­лу. Аналізуючи екологізацію виробництва і споживання, ми розуміємо, що вона може бути реалізована тільки конкретними людьми, їхньою працею, знаннями, навичками, бажаннями. Тому екологізація економіки передбачає, насамперед, екологі­зацію людей, потреби яких вона покликана задовольняти і зу­силлями яких вона це здійснює.

592

Розділ 24

Екологічна освіта і виховання як компоненти механізму забезпечення

стійкого розвитку

24.1. Необхідність поліпшення якості екологічної освіти

Один із принципів екорозвитку наголошує, що екологічна без­пека суспільства тісно пов'язана з рівнем культури, освіченості та вихованості людей у цьому суспільстві.

Зростання актуальності проблем формування та реалізації концепції стійкого розвитку в Україні гостро ставить питання про якісне поліпшення екологічної освіти і виховання. Уся дер­жавна система управління охороною довкілля відчуває гостру потребу у кваліфікованих фахівцях, які швидко сприймають нові вимоги еколого-економічної політики, здатні компенсува­ти екологічну неосвіченість керівників різного рівня і ефектив­но вирішувати сучасні екологічні проблеми.

Підготовка таких фахівців можлива лише за умови подаль­шого вдосконалення всієї системи екологічного виховання та освіти. Тому в планах екологічної освіти потрібно ширше вико­ристовувати міжнародний досвід, накопичений розвиненими країнами. Це обумовлено перш за все тим, що проблеми еколо­гічної освіти і виховання вже виходять за національні межі і все більше набувають міжнародного характеру.

Вторгнення людини в біосферну систему саморегуляції, яка формувалася в процесі еволюції планети протягом мільйонів років, вимагає особливих знань, обережності, передбачливості та високих прогностичних можливостей науки, що гарантують безпеку біосфери. У зв'язку з цим подальший розвиток екологі­чної освіти і виховання, підвищення його теоретичного рівня є одним із актуальних завдань людства.

593

Перед науковцями світу вперше стоять завдання екологізації матеріальної і духовної діяльності людства. Тому подальший розвиток екологічної свідомості на сучасному етапі розгляда­ється як об'єктивна необхідність. Освіта, що використовує ре­зультати сучасної науки і техніки, повинна відігравати провід­ну роль в усвідомленні та кращому розумінні сучасних проблем навколишнього природного середовища. Вона повинна сприяти встановленню раціонального відношення до природи і до вико­ристання державою своїх природних ресурсів. Освіта в галузі довкілля повинна охоплювати людей усіх вікових груп на всіх ступенях формальної та неформальної освіти.

Необхідність розширення та вдосконалення системи еколо­гічної освіти і виховання була визнана не лише делегаціями держав, що брали участь у роботі першої Міжурядової конфе­ренції з освіти в галузі довкілля, але й більшістю країн світу.

Примітка

Великих зусиль щодо розвитку екологічної освіти докладають різні міжна­родні організації". Так, організація економічного співробітництва та розвитку в Європі (ОЕСР) регулярно проводить семінари з питань екологічної" освіти. Організація африканської єдності (ОАЄ) здійснює заходи, слрямовані на роз­виток екоосвіти в країнах Африки. Організація ліги арабських держав з пи­тань освіти, науки й культури розробила спільно з ЮНЕСКО програму з питань довкілля не лише для державних, але й громадських форм екологіч­ної освіти.

Питанням екологічної освіти і екологічного виховання в нашій країні почали приділяти увагу на початку 70-х років XX ст., коли стало зрозуміло, що багато помилок, які призво­дять до порушення екологічної рівноваги в природі, виникають через незнання законів екології. Було сформовано систему при­родоохоронної освіти, яка здійснювалася за двома основними напрямками:

1) поширення відповідних природоохоронних знань серед на­селення через лекційну пропаганду, видання науково-попу­лярної і спеціальної літератури, засоби масової інформації та ін,;

2) природоохоронна підготовка через систему загальної, про­фесійної та вищої освіти.

Одним із недоліків існуючої системи екологічної освіти є те, що природа розглядається як енергетичний та сировинний ре-

594

сурс матеріального виробництва, а її цінність визначається, перш за все, як господарська. Екологічний аспект розуміння природи як необхідного середовища життєдіяльності людини залишався на периферії екологічної освіти, головним критерієм якої було раціональне природокористування. Передбачалося, що в резуль­таті використання досягнень НТП стара природомістка техніка і технології з великим обсягом виробничих відходів буде замі­нена менш ресурсоємною та екологобезпечною, що, у свою чер­гу, вимагає підготовки нових спеціалістів з іншим рівнем еко­логічної освіти.

Слід відзначити, що ця система екологічної освіти, незважа­ючи на всі її недоліки, була, безперечно, кроком уперед від за­гальної екологічної безграмотності 70-х років XX ст. Інша річ, що вона була дітищем свого часу і існуючої державної системи, тому, звичайно, не може відповідати сучасним вимогам, як, зреш­тою, і вся нинішня система державної освіти. Тому цілком зро­зуміло, що в сучасних умовах вона потребує подальшого розви­тку і вдосконалення.

Однією з основних вимог сучасності до системи екологічної освіти і екологічного виховання є формування в населення еколо­гічної свідомості і екологічного складу мислення як важливої скла­дової загальнолюдської моралі. Основою екологічної свідомості і екологічного складу мислення є знання, переконання і навички у сфері взаємодії людини з природою. Ці знання і навички людина повинна засвоювати на всіх етапах навчання і виховання.

24.2. Мета і принципи екологічної освіти

Екологічна освіта - процес і результат засвоєння систематизо­ваних знань, умінь і навичок теорії та практики раціонального природокористування і охорони природи, формування екологі­чного мислення і світогляду, що базуються на принципі індиві­дуальної екологічної відповідальності.

Серед головних ідей екологічної освіти можна виділити такі: світогляд на основі сучасної екологічної картини світу;

- усвідомлення єдності всього живого та неживого в природі;

- пізнання себе як частини навколишнього світу;

- розуміння різноманітності цінностей природи (матеріальної, емоційної, естетичної та ін.);

595

- використання системного підходу до вивчення живих сис­тем різного рівня організації;

- розуміння екологічних взаємозв'язків, що забезпечують ці­лісність живих систем як процесів обміну речовиною, енер­гією, інформацією;

- перехід від антропоцентричного підходу до вивчення приро­дних процесів та явищ до екоцентристського та поліцентрист-ського підходів;

- розуміння причин суперечностей (виникнення екологічних проблем) у системі «природа - суспільство» як невідповід­ність природних та соціальних законів;

- розуміння екологічної кризи як кризи культури;

- розуміння внеску екологічної культури в загальну культуру людини;

- усвідомлення морального вибору способів доцільної діяльності, узгодженої з екологічними і моральними імперативами;

- виховання екологічної відповідальності за стан навколиш­нього природного середовища, свого здоров'я та здоров'я інших людей;

- розуміння концепції сталого розвитку людства як коеволюції суспільства і природи;

- розуміння необхідної гармонізації взаємовідносин суспільс­тва і природи як соціальної проблеми (Корекина и др., 2000). Реалізація цих ідей можлива лише за умови створення єдиної

системи неперервної екологічної освіти та виховання (ЕОВ). Формування такої системи в реальній дійсності ускладнюється такими факторами:

1) значним розширенням вікових меж людей, які навчаються (від народження і протягом усього життя);

2) значним збільшенням тривалості освіти (обов'язкова школа все більше втрачає функції останнього етапу освіти, постій­не самовдосконалення стає необхідною її складовою);

3) потребою поширення впливу освіти на сфери емоційної, со­ціальної та фізичної діяльності.

Таким чином, неперервна екологічна освіта - це результат взаємодії трьох основних освітотворчих факторів: сім'ї, навча­льних закладів та засобів масової комунікації. Без такої єдності не можна вирішити проблему неперервної екоосвіти.

Основні її принципи полягають ось у чому:

- здійснюється протягом усього свідомого життя людини;

596

- спрямовується на систематичне поповнення, оновлення, вдо­сконалення екологічних знань, умінь, навичок і життєвих орієнтацій людини;

- задовольняє потребу у формуванні в особистості глибоких внутрішніх мотивів діяльності як у рамках навчальних за­кладів, так і шляхом самоосвіти (Некос и др., 1996). Неперервною екоосвіту можна вважати тільки тоді, коли вона

здійснюється протягом усього життя людини і характеризуєть­ся належною глибиною і різноманітністю.

її можна уявити як особливий аспект трудової діяльності, як внутрішню потребу особистості, що їй вона присвячує части­ну свого вільного часу. Неперервна система екоосвіти - це не просте додавання її' окремих частин (у базовій та суспільній освіті, самоосвіті тощо), а єдина детермінована система, яка формує мотивацію екологічної освіти та виховання на державному рівні.

Мета екологічної освіти випливає із сучасного розуміння її суті, визначеної колективними зусиллями спеціалістів багатьох країн світу, рекомендацій міжнародних форумів з даної пробле­ми, специфіки розвитку та потреб нашої держави.

Основною метою освіти в галузі охорони навколишнього середовища є формування екологічної культури особистості як форми регуляції взаємодії людини з природою.

Екологічна культура характеризується:

- наявністю світоглядних ціннісних орієнтацій щодо природи;

- різнобічними глибокими знаннями про навколишнє середо­вище (природне і соціальне);

набуттям умінь і досвіду вирішення екологічних проблем (насамперед на місцевому і локальному рівнях);

- екологічним стилем мислення і відповідальним ставленням до природи і свого здоров'я;

- безпосередньою участю в природоохоронній діяльності;

- передбаченням можливих негативних наслідків природопе-ретворювальної діяльності людини.

Екологічна культура виявляється у свідомості, мисленні, по­ведінці особистості.

Мета екологічної освіти досягається поетапно, шляхом вирі­шення освітніх, виховних і розвиваючих завдань: • виховання розуміння сучасних проблем навколишнього се­редовища та усвідомлення їх актуальності для всього людс­тва, своєї країни і рідного краю;

597

• розвиток особистої відповідальності за стан навколишнього середовища на національному й глобальному рівнях;

• засвоєння кращих досягнень загальнолюдської і національ­ної культур, розуміння багатогранної цінності природи (не лише утилітарної, а й естетичної, санітарно-гігієнічної, нау-ково-пізнавальної, рекреаційної, морально-етичної);

• оволодіння науковими знаннями про взаємозв'язок у сис­темі «людина ~ суспільство - природа», формування знань і умінь дослідницького характеру, спрямованих на розвиток творчої і ділової активності при вирішенні екологічних про­блем і життєвих ситуацій;

• сприяння переходу набутих знань в особисті переконання, які б виключали можливість лицемірства щодо природи; розвиток потреби в спілкуванні з нею;

• розвиток умінь приймати відповідальні рішення щодо про­блем навколишнього середовища, оволодіння нормами еко­логічно грамотної поведінки;

• засвоєння і використання у взаємозв'язках людини з приро­дою народних традицій і кращих досягнень світової практики;

• виховання постійної турботи про власне здоров'я та вироб­лення навичок його збереження;

• залучення підростаючого покоління до активної природоохорон­ної діяльності на основі набутих знань і ціннісних орієнтацій, На міжнародному рівні освіта в галузі навколишнього

середовища розглядається як неперервний процес, що охоплює всі вікові, соціальні та професійні групи населення. Основопо­ложне значення мають такі її принципи:

• неперервність, системність і систематичність, які забезпечу­ють організаційні умови формування екологічної культури особистості, наступність між окремими ланками освіти;

• виховання розуміння цілісності, єдності навколишнього се­редовища, нерозривного зв'язку його компонентів, взаємо-зумовлення природних процесів. Істотну роль у реалізації цього принципу відіграє вчення про екосистему, біосферу і ноосферу;

• міждисциплінарний підхід до формування екологічної куль­тури, який передбачає не механічне впровадження різнобіч­них знань екологічного спрямування у зміст різних предме­тів, а їх логічне підпорядкування основній меті екологічної освіти:

• висвітлення екологічних проблем на глобальному, націона­льному і краєзнавчому рівнях, що передбачає ознайомлення із загальними і локальними проблемами навколишнього се­редовища, а також практична участь у розв'язанні місцевих екологічних проблем;

• спрямованість навчання на розвиток ціннісно-мотиваційної сфери особистості, гармонізація зв'язків із навколишнім се­редовищем.

Примітка

Останній принцип можна виразити формулою: «Відчувай, спостерігай, уза­гальнюй, дій». Поряд із високою екологічною компетентністю акцентується увага на формуванні моральних загальнолюдських якостей, оціночно₇крити-чного мислення, емоційно-художнього сприйняття довкілля, засвоєння пра­вових норм поведінки.

Екологічна освіта передбачає вдосконалення внутрішнього світу самої людини на засадах почуття людської гідності, гуманізму, взаємодопомоги, виховання альтруїстичних якостей особистості. Екологічна освіта розвиваєть­ся з урахуванням традиційної культури, але не у вузьконацюнальному, а планетарному аспекті, через усвідомлення себе як частини макросвіту, по­в'язаної з ним численними нерозривними зв'язками.

Отже, мета, завдання й принципові положення концепції екологічної освіти в Україні спрямовані на різнобічну підготов­ку підростаючого покоління, яке у майбутньому зможе вирішу­вати екологічні проблеми на основі наукових знань, здорового глузду й набутого досвіду, керуючись національними гуманіс­тичними ідеалами й традиціями господарювання (Пустовіт та ін., 1996).

24.3. Етапи і зміст екологічної освіти

Принцип неперервності процесу екологічної освіти означає, що вона має починатися на дошкільному рівні і продовжуватися на всіх етапах формальної і неформальної освіти (рис. 24.1).

Необхідно зауважити, що кожний із цих етапів у сучасних умовах потребує певного вдосконалення. Потрібно не тільки переглянути орієнтири екологічної освіти та виховання, а й ство­рити їх нову модель, яка була б спрямована на посилення еко-лого-правової освіти, культури і науки. Процес екоосвіти та

599

 

Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта

 

Професійно-технічна
освіта
"
Вища і середня спеціальна освіта
V
Перепідготовка
кадрів

Рис. 24.1. Основні етапи (ступені) екологічної освіти і виховання

виховання повинен мати мобільний характер і корегуватися з урахуванням сучасної та прогнозної екологічної ситуації.

Дошкільна, шкільна та позашкільна освіта. Мета освіти -формування в зростаючого покоління відповідного ставлення до природи як до головного надбання на основі загальнолюдської моралі та міжнародних правових норм (Програма, 2002).

У дошкільному віці діти вперше знайомляться з природою. З огляду на підвищену емоційну чутливість малят перевага на­дається емоційно-естетичному сприйняттю природи, розвитку естетичних (красиво), інтелектуальних (цікаво), гуманістично спрямованих почуттів (рослини і тварини теж живі організми і мають право на існування) у ставленні до природи.

Основа екологічної свідомості - це елементарні знання про природу:

• орієнтування в найближчому оточенні;

• усвідомлення життєво необхідних потреб живих істот;

• ознайомлення з елементарними відомостями про взаємозв'я­зки живої і неживої природи, значення її в житті людини. Пізнання дітьми природи відбувається під час активної ді­яльності, коли вони оволодівають навичками бережливого став­лення до її об'єктів, збереження і створення умов для їх норма­льного існування.

X X

Та ш О

Ш та

Ш о о

Таі т 'і_ о

ш

Під керівництвом батьків і педагогів розвиваються прита­манні дітям любов, потяг до природи, виховуються почуття спів­переживання, що є необхідною основою формування особистості.

Загальна середня освіта спрямовується на те, щоб випускни­ки основної школи здобули базовий рівень екологічної освіти, засвоїли такі елементи екологічної культури:

• знання про взаємозв'язки між компонентами природи та людською діяльністю, про причини і шляхи вирішення го­ловних екологічних проблем;

• навички здорового способу життя і бережливого ставлення до об'єктів природи.

Екологічна освіта в середній школі передбачає також вихо­вання почуття власної відповідальності за стан навколишнього середовища, свідомого ставлення до природи на основі розумін­ня її різнобічної цінності.

Зміст шкільної екологічної освіти структурується за блочно-модульним принципом і відображає напрями сучасної екології. Обов'язковими є блоки: а) екологія як наука про закономір­ності співіснування організмів і взаємодію із середовищем жит­тя; б) екологічні аспекти сучасної цивілізації.

Шкільний етап - дуже важлива ланка неперервної екологіч­ної освіти. Він ґрунтується на позитивному емоційному досвіді спілкування з природою, розвиваючи початкові уявлення про світ, закладені в дошкільний період. Водночас шкільний етап є базою для подальшого розвитку і поглиблення екологічної освіти.

Напрямки вдосконалення шкільної екологічної освіти: 1- Забезпечення підготовки викладачів з екології та екорадни-

ків для шкіл з метою засвоєння нових методик проведення

занять з охорони довкілля.

2. Розробка концепції екологічної освіти, що забезпечує відповід-

не міжпрограмне охоплення як місцевих, так і світових еко­логічних проблем.

3. Розробка програми екологічного навчання для шкіл.

4. Включення екоосвіти як складової частини в програми осві­ти для дорослих.

5. Введення в школах програми з рециклінгу.

6. Підтримка місцевої діяльності в галузі природоохоронної та екологічної освіти за допомогою забезпечення інформацією, матеріалами і створення обладнання для природоохоронної та екологічної освіти.

601

7. Внесення в розділ «Ознайомлення з природою» програми виховання та навчання в дитячому садку елементів екологі­чного виховання для дошкільників.

8. Внесення в навчальні плани шкіл польової практики, що формує практичні навички екологічної діяльності.

9. Впровадження розділу «Екологічне виховання дошкільни­ків (школярів)» у програми педучилищ, університетів, засі­дань методичних об'єднань, курсів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

10. Розвиток системи позашкільної роботи в галузі екологіч­ного виховання в різних формах її організації: табори праці та відпочинку, екологічні табори, польові екологічні практикуми, шкільні екологічні клуби та об'єднання за інтересами.

11. Подальша підтримка вже існуючих шкільних екологічних клубів, станцій юннатів та гуртків еколого-натуралістично-го профілю.

12. Підтримка та посилення шкільних/класних проектів і кон­курсів.

13. Розробка та впровадження навчально-методичного забезпе­чення за всіма зазначеними напрямками. Професійно-технічна освіта. Мета - формування екологіч­ної компетентності майбутніх робітників як складової частини професійної підготовки; формування навичок екологічної оцін­ки технологічних процесів і техніки, виховання відповідально­го ставлення до природного середовища.

Екологічна освіта учнів навчально-виховних закладів різно­го рівня акредитації полягає в опануванні спеціальними профе­сійними екологічними знаннями та вміннями відповідно до на­пряму майбутньої трудової діяльності.

Важливим завданням екологічної освіти учнів професійних навчально-виховних закладів є виховання відповідального ста­влення до природи та наслідків виробничої діяльності.

Зміст екологічної освіти для даної ланки орієнтований:

• на формування цілісних уявлень про природу та місце лю­дини в ній, про природоперетворювальну роль виробничої діяльності;

• набуття професійних знань про шляхи запобігання нега­тивним впливам певних видів діяльності на природу й здо­ров'я;

602

• формування професійних природоохоронних умінь, а також навичок збереження власного здоров'я.

Напрямки удосконалення професійно-технічної освіти:

1. Внесення питань охорони природи до структури навчальних програм і планів виховної роботи училищ.

2. Розроблення навчальних програм і навчально-методичних посібників з питань охорони навколишнього середовища, що розраховані на різні категорії фахівців у галузі промисло­вості, сільського господарства, сфери послуг та ін., з ураху­ванням їх потенційного та можливого впливу на стан до­вкілля.

3. Розроблення та запровадження нових розділів у програми на спеціальних курсах підвищення кваліфікації інженерних і педагогічних кадрів.

4. Розроблення для профтехучилищ спеціальних навчальних програм з раціонального використання природних ресурсів, їх рециркуляції, енергозбереження.

5. Внесення природоохоронних проблем до дипломних робіт випускників профтехучилищ.

6. Узагальнення та поширення передового досвіду в ековихо-ванні та екоосвіті учнів системи профтехосвіти.

Вища та середня спеціальна освіта. Мета - формування в майбутніх фахівців екологічної культури виробництва, знань, умінь, навичок, необхідних для вирішення завдань контролю за якістю природного середовища, створення маловідходних та ресурсозбережних технологій, а також медико-екологічних умов для забезпечення здоров'я населення.

Вихідними положеннями вузівської екологічної освіти є таке:

• метою освіти має бути усвідомлення кожною особистістю своєї належності до сім'ї, народів, своєї відповідальності не тіль­ки за рідний край, а й за Землю в цілому, виховання розу­міння необхідності збереження генетичного фонду планети й турботи про долю наступного покоління, тобто формуван­ня в студентів основ біосферного погляду:

• екологічна освіта у вищих закладах освіти є продовженням попередніх етапів екологічної освіти, наступним вищим рів­нем у системі неперервної багатоступеневої екологічної освіти;

• вузівська екологічна освіта має бути різноплановою, охоп­лювати всі рівні, бути організованою так, щоб забезпечувати потреби України в екологічних кадрах;

603

• екологічна освіта у вищих закладах освіти повинна мати кі­лька рівнів (принаймні три).

Примітка

Так, найвищим ступенем підготовки спеціаліста-екопога інженерного рівня спід вважати якісне засвоєння ним усього обсягу знань відповідно до програми, уміння самостійно аналізувати й модепювати типові екологічні ситуації' з орієнтацією на управління останніми, якісно виконувати нескладні комплексні екологічні експер­тизи, приймати рішення на перспективу, виконувати екологічну паспортизацію об'єктів. Фахівців-екологів вищого рівня і широкого профілю готують провідні університети України, де є для цього відповідна база. На базі цих закладів готу­ються кандидати, магістри і доктори наук екологічного профілю.

Особливе значення має екологічна освіта студентів педагогічних вузів, майбутніх учителів, які, маючи високий загальний рівень екологічної культу­ри, повинні опанувати і методику виховної роботи зі школярами.

Напрямки удосконалення:

1. Розроблення та запровадження в кожному вищому та серед­ньому спеціальному навчальному закладі комплексної про­грами безперервного навчання та виховання студентів і уч­нів у галузі інженерного захисту довкілля та раціонального природогосподарювання з урахуванням усіх аспектів екології, ресурсозбереження, екологізації культури, екологізації пе­дагогічної, юридичної та медичної освіти.

2. Розроблення навчальних програм, підручників та навчаль­них посібників з проблем екології та реалізація їх у навча­льному процесі.

3. Удосконалення методики викладання екологічного права (основ екологічного права) та спецкурсів з еколого-правових дисциплін у сучасних умовах для підготовки фахівців у га­лузі права, інших гуманітарних та природничих наук і знань.

4. Створення нових та реорганізація діючих наукових, зокре­ма, еколого-експертних центрів, діяльність яких спрямова­на на дослідження та оцінку різноманітних проблем охоро­ни довкілля, використання природних ресурсів, дотриман­ня принципів екологічної безпеки.

5. Визначення пріоритетних напрямків наукових досліджень у галузі використання природних ресурсів, охорони довкіл­ля, створення засад екологічної безпеки.

6. Організація досліджень та експериментів з вирішення про­блем охорони природного середовища, раціонального приро­би

догосподарювання, запровадження маловідходних та енер-гозбережних технологій, з еколого-педагогічної, еколого-юридичної", медико-екологічної тематики.

7. Створення в системі управління екологічної безпеки регіо­нального наукового центру екологічного права та законодав­ства для здійснення комплексних еколого-правових дослі­джень.

8. Внесення пріоритетних природоохоронних проблем у дип­ломні роботи випускників.

9. Підтримка проведення науково-практичних семінарів, кон­ференцій з екологічної тематики для студентів вищих на­вчальних закладів.

Перепідготовка кадрів. Мета - трансформація існуючого суспільного світогляду на базі формування нової парадигми еко-логізації виробництва та споживання; модернізація знань, удо­сконалення навичок.

Система неперервної екологічної освіти охоплює також пі-слявузівську освіту, метою якої є підвищення рівня екологічної культури, ознайомлення з новітніми досягненнями екології та охорони природи. Першочерговим є навчання керівного складу, господарників, адміністраторів, менеджерів, політичних діячів.

Базовий зміст післявузівської екологічної освіти охоплює:

• сучасні уявлення про біосферу, її склад, функціонування, причини деградації, перспективи виходу з кризи;

• поняття й закони екології, відомості про основні напрями екологічних досліджень;

• правові аспекти охорони навколишнього середовища. Особлива увага приділяється вивченню екологічних проблем

конкретної сфери діяльності слухачів.

Перевага надається рольовим іграм, екскурсіям та іншим активним формам і методам.

Екологічна освіта і перепідготовка викладачів, керівних пра­цівників та інших категорій населення здійснюється інститута­ми післявузівської освіти за спеціальними галузевими програ­мами.

Напрямки удосконалення на цьому етапі:

1. Проведення семінарів з біології та географії для вчителів середніх шкіл.

2. Залучення викладачів до додаткових джерел екологічної інформації.

605

3. Навчання викладачів роботи з доступними засобами масової інформації.

4. Проведення конференцій викладачів.

5. Розвиток перепідготовки викладачів на всіх рівнях і для всіх категорій освіти, створення факультетів підвищення квалі­фікації при вищих навчальних закладах з підготовки та пе­репідготовки викладачів з освіти в галузі природного сере­довища.

6. Введення в навчальні плани перепідготовки фахівців (друга вища освіта) дисциплін екологічного напрямку (наприклад, «Основи екології та екологічного управління природними ре­сурсами»).

Одним із важливих компонентів, що забезпечують досягнення навчально-виховної мети, є зміст екологічної освіти.

Зміст екологічної освіти передбачає розроблення системи наукових знань (уявлень, понять, закономірностей), які відо­бражають філософські, природничо-наукові, соціально-еконо­мічні, технічні, правові й морально-етичні аспекти комплексної екології, розвиток цієї системи.

Набуття знань як елемент екологічної освіти охоплює пізна­вальні і діяльнісні компоненти навчання. Пізнавальні компонен­ти передбачають не лише систему екологічних знань, а й визнача­ють внутрішню культуру підростаючого покоління, формують го­товність до свідомої діяльності щодо гармонізації стосунків у сис­темі «людина - суспільство - природа». До інтелектуальних нале­жать уміння мислити, здійснювати такі розумові операції, як ана­ліз, синтез, абстрагування, класифікація даних, наукове прогно­зування. На цій основі виробляється уміння приймати екологічно доцільні рішення, формуються дослідницькі навички.

Практичні (діяльнісні) вміння спрямовані перш за все на дотримання норм екологічно грамотної поведінки людей у при­роді і виконання практичних дій щодо захисту навколишнього середовища та власного здоров'я.

Загальнонавчальні вміння спрямовані на формування вмін­ня підвищувати екологічну компетентність, працювати з літе­ратурними джерелами, аудіовізуальними засобами, складати плани, програми, проекти, здійснювати самоосвіту, працювати як індивідуально, так і в колективі, дбаючи при цьому про своє здоров'я, а також створюючи мікроклімат взаєморозуміння, взаємоповаги, терпимості в колективі.

Національний характер змісту екологічної освіти та вихо­вання відображає один із напрямів міжнародної стратегії дій у галузі освіти з проблем навколишнього середовища і виража­ється в широкому і активному залученні здобутків етнопедаго-гіки, використанні трудових народних традицій, елементів ка­лендарної обрядовості, фольклору з метою виховання в учнів шанобливого ставлення до природи.

Водночас зміст екологічної освіти орієнтований на загально­людські цінності, ідеї гуманізму, демократії, вдосконалення самої людини.

24.4. Екологічне виховання

Екологічне виховання — це процес систематичного та цілеспря­мованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою формування екологогуманістичного світогляду, підгото­вки до виробничої, громадської та культурної діяльності.

Вирішити проблему екологічного виховання значно склад­ніше, ніж вдосконалити систему екологічної освіти. Якщо еко­логічна освіта людини визначається сукупністю її знань про особливості взаємодії суспільства з природою, то екологічне ви­ховання має набагато складніший зміст. Воно, крім екологіч­них знань, охоплює широкий спектр найрізноманітніших люд­ських якостей і характеристик, певний світогляд і світосприй­няття, моральні, правові, екологічні, соціальні принципи та норми. Тому воно не мислиться окремо від естетичної, мораль­ної, правової освіти та виховання.

Примітка __________________________________________________

Відома незліченна кількість прикладів варварського ставлення до природи людей екологічно освічених. Екологічне виховання передбачає формування таких гуманістичних якостей особистості, які, ставши її внутрішнім надбан­ням, функціонують у практиці повсякденного життя як внутрішній регулятор і контролер поведінки людини. Екологічно вихована людина не з примусу, а саме з власних принципів не дозволить собі заподіяти шкоду природі та іншим людям. Через це екологічне виховання сьогодні є вирішальною умовою за­побігання подальшій деградації природного середовища, забезпечення кое-волюції природи й суспільства, створення ноосфери - такого симбіозу суспі­льства й природи, у якому подолано загрозу екологічної кризи, а людина та природа перебувають у стані гармонійної рівноваги.

607

На цьому шляху, однак, виникає безліч найскладніших про­блем. Провідна умова успіху будь-якого виховання - віковий інтер­вал формування в людині бажаних персональних якостей. Якщо прогаяти сприятливий час для формування певних якостей осо­бистості, то пізніше їх уже неможливо сформувати взагалі.

Згадаємо В.О. Сухомлинського, який вважав, що особистість в основних своїх проявах формується приблизно до 12 років. Тому комплексне екологічне виховання людини практично тре­ба починати від моменту її народження. Інший важливий фак­тор екологічного виховання - навколишнє середовище: соціаль­не і природне. Якщо дитина в перші роки життя позбавлена можливості постійно і безпосередньо (не за допомогою малюнків або телеекрана) спілкуватися з живою природою, якщо роки дитинства проходять у заасфальтованому, брудному дворі без єдиного живого деревця і пташки, якщо в дитячих яслах, садку і школі вона, в кращому разі, бачить представників живої при­роди в клітці або акваріумі і, будучи мешканцем великого міс­та, ніколи не бачить зоряного неба, то така дитина, незважаючи на будь-які заходи екологічної освіти, не стане повноцінною людиною з розвиненим почуттям прекрасного, любові до приро­ди і дбайливого ставлення до неї. Вона буде неповноцінною і в інших людських проявах.

Примітка

Оскільки фундамент екологічного виховання закладається змалку, а першими вихователями є батьки та сім'я, то закономірно виникає питання щодо можли­вості такого виховання. Чи здатні сучасні молоді батьки ефективно почати цю роботу? Виникає сумнів, бо більшість сучасних батьків самі мають низький рівень екологічної культури.

Проблема стара, як світ: вихователь повинен сам бути вихованим. Коло замкнулося. Виникає запитання: чи можливо в такій ситуації вирішити про­блему екологічного виховання та здійснити пов'язані з ним надії на поліпшен­ня екологічної ситуації в цілому?

Надія зрушити проблему екологічного виховання з мертвої точки пов'я­зана з природним почуттям чадолюбства. Якщо батьки бажають, щоб їхні діти й онуки не стали жертвами техногенного безглуздя, вони повинні компен­сувати прогалини у власному екологічному вихованні й освіті, не допустити, щоб таке сталося з їхніми дітьми.

Невід'ємним атрибутом екологічного виховання є практич­на діяльність кожної людини, спрямована на охорону природ­ного середовища, захист тваринного та рослинного світу в міс-

608

цях її проживання. Усвідомлення кожним власної відповідаль­ності за стан природного середовища, безпосередня участь в еко­логічній діяльності можуть стати вирішальними факторами не тільки оздоровлення природного оточення в місцях проживан­ня, праці та відпочинку, а й поліпшення глобальної екологічної ситуації. Це буде найбільш дієвим засобом екологічного вихо­вання - формування гуманної, моральної, естетично розвину­тої,, духовно багатої і фізично здорової людини.

Результатом екологічної освіти та виховання є формування екологічної особистості.

Екологічна особистість - це особистість, якій притаман­ний екоцентричний тип екологічної свідомості.

Екоцентричний тип екологічної свідомості характеризуєть­ся такими головними особливостями:

1. Психологічний потяг до світу природи, що ґрунтується на уявленні про взаємозв'язок світу людей і світу природи, в основі якого лежать такі положення (Деребо, 1996):

• людина не ізольована від природи, а входить як один з еле­ментів до складної системи екологічних взаємозв'язків, тоб­то будь-яка її дія може мати непередбачені наслідки, що порушують баланс в екосистемі. Тому екологічна особистість прагне бути екологічно обережною;

• відходи людської діяльності не зникають в природі безслід­но, а так чи інакше повертаються назад до людини, здійсню­ючи руйнівний вплив на її організм. Всі закони функціону­вання системи є для людини такими ж обов'язковими, як і для інших живих істот. Тому екологічна особистість прагне бути екологічно поміркованою;

• світ природи є не лише джерелом матеріальних ресурсів, а й фактором особистого, духовного розвитку людини. Тому еко­логічна особистість прагне до психологічної єдності зі світом природи, що дозволяє реалізувати духовний потенціал, який формується при взаємодії з природою;

• не лише людське суспільство здійснює односторонній вплив на природу, але й природа впливає на характер розвитку суспільства. Тому екологічна особистість прагне впливати на інших людей, а також різні громадські, економічні і політичні структури, щоб їх діяльність була екологічно доцільною, тобто особистість прагне бути екологічно ак­тивною.

609

2. Суб'єктивний характер сприйняття природних об'єктів, що виявляється в такому:

• природні об'єкти належать до сфери «людського», рівного людині у своїй самоцінності, відповідно взаємодія з ними належить до сфери дії етичних норм, правил і т.ін.;

• природні об'єкти можуть виступати для людини в ролі пов­ноправних партнерів у спілкуванні і спільній діяльності.

3. Прагнення до не прагматичної взаємодії зі світом приро­ди, що має такий вияв:

• естетичне освоєння природних об'єктів та їх комплексів;

• пізнавальна діяльність, що обумовлена інтересом до життя природи, задоволенням від самого процесу пізнання;

• практична взаємодія з природними об'єктами, в основі якої не бажання отримати який-небудь «корисний продукт», а потреба в спілкуванні з ним;

• участь у природоохоронній діяльності, продуктивність якої не в міркуваннях «далекого прагматизму» (необхідність збе­регти природу, щоб нею могли користуватись майбутні по­коління), а в потребі турбуватися про природу заради неї самої.

Зазначені особливості складають характеристику екологіч­ної особистості.

Система основних завдань формування екологічної свідомості людини схематично зображені на рис. 24.2.

Таке розуміння названих вище завдань випливає з аналізу тенденцій розвитку громадської екологічної свідомості, який

Формування

ставлення

до природи

Завдання

формування

екологічної

особистості

Формування

адекватних

екологічних

уявлень

Формування системи вмінь та навичок взаємодії з природою

Рис. 24.2. Основні завдання формування екологічної особистості

показує, що антропоцентричний тип свідомості є психологіч­ним підґрунтям екологічної кризи. Альтернативою, яка дозво­ляє знайти шляхи вирішення екологічних проблем, є екоцент-ричний тип екологічної свідомості, який саме і характеризуєть­ся психологічним входженням людини у світ природи, суб'єк­тивним характером сприйняття природних об'єктів та прагнен­ням до непрагматичної взаємодії з ними.

24.5. Екологічна етика як невід'ємна складова стійкого

розвитку

Категорію «етика» європейська філософія успадкувала від гре­цької культури, саме поняття походить від слова «ethos*, що в буквальному перекладі означає «звичне місцепроживання», тобто місце постійного мешкання людини. У переносному значенні «ethos* - це звичка, традиція, людська вдача і поведінка. Отже поняття «етика» характеризує сталу поведінку індивідуумів на підставі традиційних норм і правил, обмежених рамками при­стойності. Екологічна етика є невід'ємною складовою стійкого розвитку, хоча можна сказати, що в сучасності їй не приділя­ється належна увага. Тому, щоб досягти стійкого розвитку, не­обхідно чітко розуміти, що мають на меті і що означають еколо­гічна та економічна етики і їх взаємодія.

Екологічна етика. Екологічна етика як учення утворилася на межі двох наук - класичної людської етики і екології, вико­ристовуючи їх підходи, методи, погляди та ідеї.

Засновниками екологічної етики вважаються американський еколог Олдо Леопольд (1887-1948) і німецький лікар Альберт Швейцер (1875-1965). У своїх класичних працях О. Леопольд («Календар піщаного графства») і А. Швейцер («Культура і ети­ка») вперше сформулювали ідею, що до живих істот і екосистем потрібно ставитися не як до речей, а як до собі подібних. З 1970-х років екологічну етику як дисципліну почали викладати в СІЛА, а потім у Великобританії, Австралії, Норвегії, Фінляндії та інших розвинених західних країнах.

Паралельно з екологічною етикою бурхливо розвивається біоетика, що розглядає проблеми на межі екології і медицини.

У 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвіт­ню хартію природи - перший міжнародний документ, який

затвердив етичний принцип, що всім формам життя повинна бути забезпечена можливість існування.

Екологічна етика — це вчення про моральні відносини лю­дини з природою, засновані на сприйнятті природи як мораль­ного партнера (суб'єкта), на рівноправності і рівноцінності всьо­го живого, а також обмеженні прав і потреб людини.

Екологічна етика мотивує природоохоронні дії у двох на­прямах:

1) люди діють або уникають дій з міркувань і заради блага самої природи, охороняють природу заради неї самої;

2) ці дії спираються на моральні принципи, попри корисливі інтереси людини, іноді навіть із шкодою для неї.

Досить коротко, ємно і зрозуміло дав визначення екологіч­ної етики американський еколог Олдо Леопольд: екологічна етика - це обмеження свободи в боротьбі за існування.

Екологічна етика має два головних завдання:

1) зруйнувати старе, споживацько-негуманне ставлення до природи, засноване на антропоцентричному міфі, що люди­на є центром і царем природи;

2) виробити новий, екологічний світогляд, заснований на тому, що не все має робитися в ім'я людини і на благо людини. Цінності природи. Поняття цінностей природи є одним з

основоположних у теорії екологічної етики, а отже, прямо сто­сується теорії стійкого розвитку. Цінності природи - це свого роду її «корисності», які можна розбити на дві категорії: внут­рішні і зовнішні, які, у свою чергу, мають подальшу класифіка­цію (рис. 24.3).

Подробиці

Неусвідомлені цінності. Природно, дика природа має не тільки всі вищеза­значені цінності. Багато що в ній знаходиться поза людським розумом і до­свідом, багато що ще належить оцінити і зрозуміти.

Слід зазначити, що заповідники і національні парки, як хранителі ціннос­тей дикої природи, можуть мати також додаткові цінності, наприклад, миро­творчу (у випадку, якщо заповідник розташований на межі двох держав). У цьому випадку екологічна етика тісно переплітається з економічною, оскіль­ки тут уже йдеться про економіко-екологічний аспект прикордонного співро­бітництва. Останнім часом екологічний аспект, що передбачає сумісну охо­рону територій, присутній в багатьох програмах і договорах про прикордон­не співробітництво сусідніх країн.

612

ЦІННОСТІ ПРИРОДИ

Внутрішні

"корисність для себе (самоцінність)

Z

неекономічні

історико-культурна виховна

патріотична естетична етична духовна—

наукова^-екологічна-

цінність захисту від_ нових хвороб

цінність існування-

економічну вартість яких важко або неможливо підрахувати

-релігійна •музейна символічна —еталонна

Зовнішні

S

економічні

корисність' для інших

економічну вартість яких можна підрахувати

господарська рекреаційна

освітня

-цінність свободи -цінність спадщини —цінність натхнення

Рис. 24.3. Цінності природи

Етичні принципи і правила поводження з природою. В еко­логічній етиці розроблені спеціальні принципи і правила, що регламентують наші відносини з природою. Вони досить прості, зручні і можуть з успіхом застосовуватися в повсякденній прак­тиці. Дотримання цих принципів і правил екологічної етики є необхідною передумовою переходу суспільства до стратегії стій­кого розвитку. Принципи екологічної етики, на відміну від пра­вил, мають більш загальний характер і визначають наші зобо­в'язання щодо здійснення дій або утримання від них.

П'ять екоетичних принципів: 1. Не зашкодь (не заподіювати шкоди живим істотам, екосис^:

темам).

2. Не втручайся (утримуватись від обмежень свободи живих істот або екосистем).

3. Вудь порядним (не обманювати диких тварин, не зраджува­ти домашніх тварин).

4. Дотримуйся прав природи (визнання і пошана прав при­роди).

5. Компенсуй збиток (створення природних територій, що охо­роняються, захист рідкісних видів, відновлення порушеної якості навколишнього середовища, допомога тваринам і ро­слинам і т.ін.).

П'ять екоетичних правил. Правила етичної етики мають більш вузьку сферу застосування. Про них доводиться згадува­ти тоді, коли виникає конфлікт між інтересами людини і при­роди. Ці правила полягають в наступному:

1. Правило самооборони (дозвіл застосування сили проти будь-якої іншої живої істоти і екосистеми в цілях захисту свого здоров'я або життя, якщо неможливо уникнути нападу або врятуватися від нього).

2. Правило справедливого розподілу (у разі зіткнення життєво-важливих інтересів людей і життєвоважливих інтересів при­роди обом конфліктуючим сторонам має бути надана рівна частка благ).

3. Правило пропорційності (у разі конфліктів життєвоважли­вих інтересів природи і нежиттєвоважливих, до того ж пус­тих, інтересів людини пріоритет надається природі).

4. Правило мінімальної шкоди (у разі конфліктів життєвоваж­ливих інтересів природи і нежиттєвоважливих, але істотних інтересів людини пріоритет може надаватися людині. Проте якщо виникає необхідність завдання шкоди природі, то ц<я шкода повинна бути мінімальною).

5. Правило справедливого відшкодування (якщо в разі задово­лення інтересів людини завдано шкоди природі, то людина має компенсувати шкоду).

Подробиш

Практичне застосування екологічної етики. У Стародавньому Римі, де до рабів ставилися як до речей (об'єктів, а не моральних партнерів), процвітала відома нам традиція - гладіаторські бої. Громадяни Риму розважалися, див­лячись, як інші люди вбивали один одного. Потім, коли