Фізіологічні основи мовлення

Розвиток органів звукового мовлення проходив одночасно із загальним фізичним і психічним розвитком людини як біологічного виду. Однією з біологічних передумов розвитку здатності вимовляння членороздільних звуків служила наявність у людиноподібних предків набагато більшої, ніж у інших тварин, рухливості губ і язика, яка надалі усе збільшувалася. Слід зазначити, що системи, які забезпечують мовлення, можуть бути розподілені на дві групи: периферійні і центральні. До периферійних належать голосовий апарат і органи слуху, а до центральних – певні структури головного мозку.

Голосовий апарат складається з трьох основних систем: органів дихання, гортані, порожнини рота і носа. Органи дихання забезпечують струм повітря, що примушує вібрувати голосові зв’язки гортані, коливання яких і створює звукову хвилю. До органів дихання відносяться легені і м’язи, що приводять їх до руху, у тому числі діафрагма (грудочеревна переона, що відмежовує грудну порожнину від черевної), яка, вигинаючись подібно куполу вгору, давить знизу на легені і виробляє окремі видихальні поштовхи різної сили, що забезпечує вимовляння складів мови. Гортань є продовженням дихального горла. Вона утворена чотирма хрящами, у просторі між якими розташовані в горизонтальній площині голосові зв’язки. Голосові зв’язки є двома еластичними м’язами, які приводяться в коливальний рух струмом повітря, що виходить з дихального горла. Голосові зв’язки завдяки своєму розташуванню і рухливості хрящів, до яких вони прикріплені, можуть здійснювати зміни двоякого роду. По-перше, голосові зв’язки можуть натягатися або залишатися не натягнутими. По-друге, вони можуть бути зімкнуті між собою або розходитися своїми кінцями так, що між ними утворюється простір, званий голосовою щілиною. Проходячи крізь гортань, струм повітря породжує звукову хвилю. Вона потрапляє в порожнину рота і носа, які виконують функції резонуючої труби. Порожнина рота є головним резонатором звукових хвиль, що виникли в гортані. Шляхом зміни величини і форми порожнини рота утворюється різне звучання голосних звуків. Порожнина рота є також органом, що створює перешкоди струму повітря, яке, долаючи ці перешкоди, породжує звуки, звані приголосними.

Носова порожнина виконує функцію додаткового резонатора, прохід до якого може бути відкритий або закритий піднебінною завіскою (задньою рухливою частиною піднебіння). У першому випадку виходять так звані носові звуки – м, н. Удругому випадку – звуки неносові.

Розвиток здатності вимовляти членороздільні звуки пов’язаний із розвитком здатності їх сприймати. Навчаючись говорити членороздільно, людина вчилася і розуміти те, що вона говорить. Мовленнєва діяльність завжди знаходиться під контролем, і в неї можуть бути внесені необхідні корективи тільки завдяки слуху. Розвиток слуху людини відбувався за рахунок розвитку центрального апарату, що виражається в ускладненні кори головного мозку. Якщо порівняти мозок мавпи і мозок людини, то ми виявимо, що слухова зона кори в людини відносно більше аналогічної зони кори головного мозку мавпи. Проте ці відмінності виражаються не лише в кількісних показниках – збільшенні площі слухової зони. У людини в цій зоні знаходяться специфічні мовленнєві центри.

Нервові шляхи, які зв’язують кортіїв орган, що знаходиться на барабанній перетинці, з мозком, закінчуються у звивині Гешля. Якщо станеться порушення функцій тієї або іншої ділянки цієї звивини, то в людини відбувається випадання відповідного слухового відчуття. Наприклад, поразка внутрішньої частини звивини спричиняє втрату слуху відносно високих звуків, а порушення її зовнішніх частин – втрату слуху відносно низьких звуків. Таким чином, ця сфера є проекцією кортіїва органа і центром, з яким первинно пов’язані слухові відчуття. Інтеграція цих відчуттів відбувається на суміжних ділянках скроневої долі, розташованих у першій і частково в другій скроневій звивині. Саме тут у лівій півкулі локалізується специфічний слуховий центр мовлення – центр Верніке. При порушенні діяльності цього центру людина втрачає здатність розрізняти слова, хоча окремі слухові відчуття в неї залишаються непорушеними. Таке явище дістало назву сенсорної афазії. Тому вважається, що саме цей нервовий центр забезпечує розрізнення звуків мовлення.

Слуховий центр Верніке пов’язаний з іншим специфічним мовним центром кори головного мозку – центром Брока, який знаходиться в задній частині третьої лобової звивини лівої півкулі. Це руховий центр мовлення. Порушення нормального функціонування цього центру виражається в тому, що людина втрачає здатність вимовляти слова. Зовні у неї залишається здатність вимовляти які-небудь звуки, зберігається здатність рухати язиком, оскільки центр, що відповідає за рухи голосового апарату, знаходиться в передній центральній звивині, але вона ніби втрачає «пам’ять прийомів вимовлення слів», тобто порушується інтеграція окремих звуків у слова. Отже, центр Брока є продуктом історичного розвитку людини і тісно пов’язаний з процесом мовлення. Цей нервовий центр також властивий тільки людині. Найвиразніше взаємозв’язок анатомічних структур мозку і функцій мовлення проявляється при ушкодженнях або порушеннях відповідних ділянок мозку. Оскільки мовлення тісно пов’язане із слуховою (центр Верніке) і моторною (центр Брока) зонами, то ушкодження будь-якої із цих ділянок призводить до одного з різновидів афазії.

Мовлення пацієнта з афазією Брока має незначну кількість складних речень, і взагалі йому властивий телеграфний стиль, що нагадує двохслівну стадію становлення мови. У пацієнтів з афазією Верніке, навпаки, мова зберігає синтаксис, але помітно позбавлена змісту. У них є проблеми з підбором потрібного іменника, і час від часу слова винаходяться випадково. Ці спостереження вказують, що при афазії Брока порушення відбувається на синтаксичному рівні, а при афазії Верніке порушення відбувається на рівні слів і понять.

Із слуховими центрами мовлення пов’язане також і письмове мовлення. Виявлено, що в ситуаціях порушення функцій слухового мовлення порушується і письмове. Звичайно, це не означає, що письмове мовлення залежить тільки від центрів слухового мовлення. Для процесів писемності потрібна також нормальна робота центрів інтеграції тонких рухів руки, у тому числі центрів інтеграції зорових сприйнять, що знаходяться в потиличних долях та відповідають за співвідношення зорового сприйняття із звуковими образами центрів скроневих доль, що регулюють рухи очей центрів лобових доль. Це говорить про те, що всі форми мовленнєвої діяльності регулюються не окремими мозковими центрами, а їх складною системою, що об’єднує багато ділянок кори головного мозку.

 

Види і функції мовлення

У загальній структурі мовленнєвої діяльності можна виділити різні форми організації мовного спілкування і, відповідно, різні форми мовлення. До основних форм мовлення належать – зовнішнє усне, зовнішнє письмове і внутрішнє.

Зовнішнє (усне і письмове) мовлення є зовнішніми способами формування і формулювання думки і передачі інформації. Основними формами зовнішнього усного мовлення є діалогічне, монологічне і полілогічне (групове) мовлення.

Діалогічне (діалог) – первинна за походженням форма мовлення, що протікає під час розмови. Маючи чітко виражену соціальну спрямованість, вона служить потребам безпосереднього живого спілкування. Її головна особливість полягає в тому, що розмова активно підтримується співрозмовником, тобто в мовленнєвому процесі беруть участь двоє, використовуючи прості обороти мови і фрази. Діалог як форма мовлення складається з реплік (окремих висловлювань), з ланцюга послідовних мовленнєвих реакцій; він здійснюється або у вигляді звернень, що чергуються, питань і відповідей, або у вигляді розмови (бесіди) двох або декількох учасників мовного спілкування. Діалог як форма мовного спілкування спирається на спільність сприйняття навколишнього світу співрозмовниками, спільність ситуації, знання предмета розмови. У діалозі, разом із власне мовленнєвими засобами звучного мовлення, велику роль грають і невербальні компоненти – жест, міміка, а також засоби інтонаційної виразності. Ці особливості визначають характер окремих висловлювань у діалозі. Структура діалогу припускає граматичну неповноту, опускання окремих елементів граматично розгорнутого висловлювання (еліпси або елізії), наявність повтору лексичних елементів у суміжних репліках, вживання стереотипних конструкцій розмовного стилю (мовні «штампи»). Діалог не вимагає розгорнутого вираження мовлення, оскільки співрозмовник у процесі розмови добре розуміє те, про що йдеться, і може подумки добудувати фразу, вимовлену іншим співрозмовником. Внаслідок цього діалогічне мовлення в психологічному плані є найбільш простою формою мовлення.

Монологічне мовлення (монолог) визначається в психології мови і психолінгвістиці як зв’язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої – повідомлення про які-небудь факти, явища реальної дійсності. Монологічним мовленням є, наприклад, мова викладача, оратора, лектора, доповідача та ін. Воно вимагає від особи, яка говорить, уміння логічно й послідовно викладати свої думки. Монологічне мовлення психологічно складніше, ніж діалогічне, і служить для цілеспрямованої передачі інформації. При цьому особа, яка говорить, повинна оцінювати те, як засвоюється передавана нею інформація слухачами, тобто вона повинна стежити не лише за своїм мовленням, але і за аудиторією. До основних властивостей монологічного мовлення належать: однобічний і безперервний характер висловлювання, довільність, розвиненість, логічна послідовність викладу повідомлення, обумовленість його змісту орієнтацією на слухача, обмежене вживання невербальних засобів передачі інформації. Особливість цієї форми мовлення полягає в тому, що її зміст, як правило, заздалегідь заданий і заздалегідь планується. Зіставляючи монологічну і діалогічну форму мовлення, О. О. Леонтьєв особливо виділяє такі якості монологічного мовлення, як відносна розвиненість, велика довільність і програмованість.

Полілогічне мовлення (полілог) або групове мовлення є дуже своєрідною формою здійснення мовної діяльності, що об’єднує в собі компоненти діалогічного і монологічного мовлення. Полілог («багатоголосся») реалізує колективну форму масової комунікації; він активно використовується при проведенні різних громадських і культурно-масових заходів. Яскравим прикладом полілогу є різного роду «телешоу», які буквально заполонили останнім часом телеекрани в усіх країнах світу.

За формою полілог є розгорнутим і ускладненим діалогом, мовним спілкуванням, учасниками якого є не двоє-троє, а відразу багато людей. За своїм змістом (зокрема, характером відображення предмета мовлення) і комунікативною спрямованістю полілог більшою мірою відповідає монологу, але принципово відрізняється від останнього тим, що завдання мовленнєвої комунікації тут «вирішуються колективно», при спільній участі цілої групи, колективу людей (свого роду «мікросоціуму»). Структура полілогу включає як діалоги двох або одразу декількох співрозмовників, так і окремі монологічні висловлювання деяких учасників «громадських зборів». Особливістю полілогічного (групового) спілкування є наявність «ведучого» – функцією якого, передусім, є організація спільної мовленнєвої діяльності цілого колективу людей. Він «обирає» предмет розмови (тему для обговорення), складає (чи бере участь у складанні) «сценарію» спілкування, встановлює основні правила його проведення, скеровує й організовує загальну й мовленнєву поведінку учасників полілогу, здійснює контроль за дотриманням встановленого «регламенту», а головне, він виконує основну «єднальну» соціальну функцію, об’єднуючи, «цементуючи» мовленнєві (часом «різнополярні») дії різних людей у єдиний процес мовної комунікації. Таким чином, полілог є похідною від діалогу специфічною формою реалізації мовленнєвої діяльності, що увібрала в себе «властивості» як діалогічного, так і монологічного мовлення.

Під час усного мовлення особливо помітно виявляється емоційний стан, а також ставлення до теми розмови і до співрозмовника. Якщо ви говорите дуже тихо і повільно, часто зупиняючись для обдумування наступних слів, а іноді просто замовкаєте, то це ознака боязкості, нерішучості, крайньої невпевненості в собі. Квапливе гучне мовлення – ознака емоційного збудження. Іноді в процесах професійної деформації особливості мовлення ніби символізують основні показники професії, наприклад, менторський тон у шкільних педагогів, командні інтонації у військових, прохальні інтонації у жебраків. Емоційно виразне мовлення привабливіше і цікавіше, ніж монотонне, особливо в публічних варіантах – мовлення політиків, лекторів, артистів.

Як діалогічне, так і монологічне мовлення може бути активним або пасивним. Обоє ці терміни, звичайно, умовні і характеризують діяльність людини, що говорить або слухає. Активна форма мовлення – це мовлення людини, що говорить, мовлення ж людини, яка слухає, має пасивну форму. Річ у тому, що коли ми слухаємо, ми повторюємо про себе слова особи, яка говорить. Зовні це не проявляється, хоча мовленнєва діяльність наявна. Слід зазначити, що в дітей розвиток активної і пасивної форми мовлення відбувається не одночасно. Дитина передусім учиться розуміти чуже мовлення, а потім починає говорити сама. Проте і в зрілому віці люди розрізняються за мірою розвитку активної і пасивної форм мовлення. Дуже часто буває так, що людина добре розуміє мовлення іншої людини, але погано передає свої власні думки. І навпаки, людина може досить добре говорити, але абсолютно не уміє слухати іншого.

Експериментально було підраховано, що приблизно 8 осіб із 10 слухають з великими втратами інформації. Втрати складають 70–80 %, якщо врахувати до того ж, що втраті інформації сприяє і погана пам’ять, особливо в літніх людей. Тому потрібно розвивати в собі уміння правильно слухати інших людей. Дуже важлива для гарного розуміння мовлення власна позиція слухача: його уважність, зацікавленість у засвоєнні інформації, уміння зосередитися саме на ній, а не на власних проблемах, об’єктивність у процесі слухання. Уміння уважно, зацікавлено слухати дуже часто становить коло професійних обов’язків, наприклад керівника у бесіді з підлеглим. Через акустичний мовний канал транслюється великий потік інформації. Ця інформація часто цінніша, ніж зорова, оскільки вона більш безпосередня, менше піддається свідомому контролю і тому виявляється достовірнішою.

Письмове мовлення за своєю комунікативною природою є переважно монологічним мовленням. Таким воно є «за своїм походженням», хоча в «новітній історії» людського суспільства широкого поширення набули й діалогічні варіанти мовленнєвого спілкування в письмовій формі (у першу чергу завдяки такому унікальному засобу масової комунікації, як Інтернет).

Розвиток писемної діяльності в історії людства проходив через ряд «етапних» періодів. Спочатку для «письмового» спілкування використовувалися малюнки-символи («піктограми»), згодом шляхом спрощення й узагальнення вони перетворилися на ідеограми, які й є власне першими письмовими знаками. Такий спосіб написання був створений ассирійцями. Він наочно символізував загальну думку мовлення, оскільки кожен знак (ідеограма), який у ньому використовувався, «означав» ціле словосполучення або окреме мовне висловлювання. Пізніше ідеограми «трансформувалися» в ієрогліфи, які означали ціле слово. З часом на їх основі були створені знаки, що були комбінацією знаків-букв; цей вид писемності – силабічна (складова) писемність – виник у Єгипті і Малій Азії (Давня Фінікія). І тільки через декілька століть на основі узагальнення досвіду письмового запису думок, ідей та іншої інформації з’являється альфабетична (від грецьких букв α і β – «альфа» і «бета») писемність, у якій один буквений знак означає один звук; ця писемність була створена в Давній Греції. Таким чином, розвиток письма йшов у напрямі видалення від образності і наближення до звучного мовлення. Спочатку писемність історично розвивалася незалежно від усного мовлення, і тільки пізніше стала опосередкована нею.

Письмове мовлення відрізняється від усного не лише тим, що воно зображується графічно, за допомогою письмових знаків. Одна із найважливіших відмінностей усного мовлення від письмового полягає в тому, що в усному мовленні слова вимовляються одне за одним, тож коли звучить одне слово, попереднє до нього вже не сприймається ні особою, яка говорить, ні слухачем. У письмовому мовленні справа інакша. Особа, що пише, та особа, яка читає, мають у полі свого сприйняття одночасно ряд слів, а в тих випадках, коли в цьому є потреба, вони можуть знову повернутися на декілька рядків або сторінок назад. Це створює певні переваги письмового мовлення перед усним. Письмове мовлення можна будувати більш довільно, оскільки написане завжди перед нашими очима. Крім того, письмове мовлення легше сприймати. З другого боку, письмове мовлення є складнішою формою мовлення. Воно вимагає більш продуманої побудови фраз, точнішого викладу думок, оскільки ми не можемо надати письмовому мовленню реального емоційного вияву, супроводжувати його необхідними жестами. Крім того, процес формування і вираження думки протікає в усному і письмовому мовленні неоднаково. Про це може свідчити той факт, що нерідко одним людям легше висловити свою думку письмово, а іншим – усно.

Письмове монологічне мовлення може виступати в різних формах: у формі письмового повідомлення, доповіді, письмового оповідання, письмового вираження думки у формі міркування тощо. В усіх цих випадках структура письмового мовлення відрізняється від структури усного діалогічного або усного монологічного мовлення. Найяскравіше відмінності усного і письмового мовлення проявляються в психологічному змісті цих процесів. С. Л. Рубінштейн (1973), порівнюючи ці два види мовлення, писав, що усне мовлення – це передусім мовлення ситуативне (багато в чому зумовлюється ситуацією мовного спілкування). Ця «ситуативність» мовлення визначається рядом чинників – по-перше, у розмові вона обумовлена наявністю загальної ситуації, яка створює контекст, усередині якого передача і прийом інформації істотно спрощуються. По-друге, усне мовлення має ряд емоційно-виразних засобів, що полегшують процес комунікації, роблять точнішою й економнішою передачу і прийом інформації; невербальні знаки мовної діяльності – жести, міміка, паузи, голосова інтонація – також створюють ситуативність усної мови. По-третє, в усному мовленні існує цілий ряд засобів, які залежать від мотиваційної сфери і прямо або побічно є проявом загальної психічної і мовної активності.

На основі всебічного психологічного аналізу письмового мовлення Л. С. Цвєткова виділяє ряд її відмінних особливостей:

· письмове мовлення, у цілому, більш довільне, ніж усне. Уже звукова форма, яка в усній мові автоматизована, при навчанні писемності вимагає розчленовування, аналізу і синтезу. Синтаксис фрази в письмовій мові так само довільний, як і її фонетика;

· письмове мовлення – це свідома діяльність, яка найтіснішим чином пов’язана з усвідомленим наміром. Знаки мови і вживання їх у письмовому мовленні засвоюються дитиною свідомо і навмисно на відміну від «несвідомого» (недостатньо усвідомлюваного) вживання і засвоєння їх в усному мовленні. Письмове мовлення – це свого роду «алгебра мови, найбільш важка і складна форма навмисної і свідомої мовної діяльності»;

· функції письмового мовлення хоча й дуже широкі, проте вужчі, ніж функції усного мовлення. Основні функції письмового мовлення – це забезпечення передачі інформації на будь-які відстані, забезпечення можливості закріплення змісту усного мовлення та інформації в часі. Ці властивості письмового мовлення нескінченно розширюють межі розвитку людського суспільства.

Існує ще один, додатковий, вид мовлення – кінетичне мовлення. Цей вид мовлення зберігся в людини з давніх часів. Первинно це був основний і, ймовірно, єдиний вид мовлення, він виконував усі мовні функції: позначення, вирази та ін. З часом цей вид мовлення втратив свої функції і нині використовується здебільшого як емоційно-виразні елементи мовлення – жести. Дуже часто ми супроводжуємо своє мовлення жестами, що надає йому додатковї виразності. Проте існують досить великі групи людей, для яких кінетичне мовлення, як і раніше, залишається основною формою мовлення. Маємо на увазі людей глухонімих від народження або таких, що втратили можливість чути або говорити в результаті нещасного випадку чи захворювання. Однак і в цьому випадку кінетичне мовлення істотно відрізняється від кінетичного мовлення давньої людини. Воно розвиненіше і має цілу систему знакових сигналів.

Існує також загальне ділення видів мовлення на два основні види: внутрішнє і зовнішнє. Зовнішнє мовлення пов’язане з процесом спілкування, обміном інформацією.

Внутрішнє мовлення передусім пов’язане із забезпеченням процесу мислення. Це дуже складне з психологічного погляду явище, що забезпечує взаємозв’язок мовлення і мислення. Найважливіше значення в плані наукового дослідження проблеми внутрішнього мовлення мають праці Л. С. Виготського. Внутрішнє мовлення, за Л. С. Виготським, «... є особливим за психологічною природою формуванням, особливим видом мовленнєвої діяльності, що має абсолютно специфічні особливості й яке полягає в складних відношеннях до інших видів мовленнєвої діяльності». Це визначається передусім функціональним призначенням цього виду мовлення, а саме тим, що «...Внутрішнє мовлення є мовленням для себе. Зовнішнє мовлення є мовленням для інших». На основі глибокого і всебічного аналізу зовнішнього і внутрішнього мовлення Л. С. Виготський дійшов висновку про те, що неправомірно розглядати внутрішнє мовлення як відмінне від зовнішнього лише за мірою вокалізу. Вони відрізняються своєю природою. «Зовнішнє мовлення – це процес перетворення думки в слова... Внутрішнє – зворотний за напрямом процес, що йде ззовні всередину, процес випару мовлення в думку».

У вітчизняній психолінгвістиці виділяють декілька форм внутрішнього мовлення, кожна з яких «специфічна» щодо виконуваної нею основної функції. У концепції О. О. Леонтьєва і Т. В. Ахутіної чітко протиставляються один одному такі поняття, як «власне внутрішнє мовлення» (внутрішнє мовлення в трактуванні Л. С. Виготського), «внутрішнє промовляння» і «внутрішнє програмування мовного висловлювання». Усі три компоненти внутрішнього мовлення (у широкому його розумінні) тісно взаємозв’язані і можуть брати участь в тому самому акті розумової та мовної діяльності.

Внутрішнє промовляння як форма внутрішнього мовлення припускає наявність прихованої рухової активності органів артикуляції, що імітує процеси, які відбуваються при зовнішньому мовленні. П. Я. Гальперін визначив це явище як приховане зовнішнє мовлення, або як «зовнішнє мовлення про себе». Внутрішнє промовляння виникає при виконанні важких завдань, наприклад, при рішенні математичних завдань, при читанні і перекладі іноземних текстів, при запам’ятовуванні і пригадуванні словесного матеріалу, при письмовому викладі думок тощо. Іншими словами, внутрішнє промовляння пов’язане з розумовими діями, що протікають в розгорнутій, ще не автоматизованій формі.

Власне внутрішнє мовлення – це мовна дія, перенесена «усередину», що виробляється в згорнутій, зредукованій формі. У типовому випадку вона виникає при рішенні інтелектуальної задачі. Внутрішня мова може супроводжуватися внутрішнім промовлянням при рішенні складних завдань, але це не обов’язкова умова її здійснення. Власне внутрішня мова може бути представлена тільки окремими «натяками», мовно-руховими ознаками слів, що є «опорними» ознаками окремих слів і словосполучень. Таким чином, у внутрішнього мовлення є два «полюси». Один – це внутрішнє мовлення, максимально наближене до зовнішнього, розмовного мовлення, що найчастіше супроводжується промовлянням. Другий «полюс» – «максимально згорнуте внутрішнє мовлення, що найменше пов’язано з промовлянням і стоїть на межі випадання з інтелектуального акту і перетворення його в простий рефлекторний акт».

Третє поняття, ключове для цієї теорії внутрішнього мовлення, – поняття «внутрішнього програмування», яке О. О. Леонтьєв трактує як «неусвідомлювану побудову деякої схеми, на основі якої надалі породжується мовленнєве висловлювання». Співвідношення внутрішнього мовлення і внутрішнього програмування виступає як «співвідношення кінцевої і проміжної ланки». Згідно з О. О. Леонтьєвим, внутрішнє програмування може розгортатися або в зовнішнє, або у внутрішнє мовлення. Перехід до зовнішнього мовлення відбувається за правилами граматичного і семантичного розгортання максимально узагальненої програми; перехід до внутрішнього мовлення також пов’язаний із застосуванням певних правил, свого роду «мінімальної граматики». О. О. Леонтьєвим була запропонована узагальнена схема співвідношення внутрішнього програмування і внутрішнього мовлення (рис. 16. 2):

Рис. 16. 2. Узагальнена схема співвідношення внутрішнього програмування і внутрішнього мовлення

 

Слід зазначити, що будь-який вид мовлення, зокрема усне і письмове мовлення, має своє призначення, тобто виконує певні функції. Головним змістом мовлення є процес комунікації, який реалізується за допомогою функцій повідомлення думки і впливу (дії) на себе і на інших людей.

Функція повідомлення (передачі інформації) полягає в обміні думками й інформацією між людьми за допомогою слів. Ця функція забезпечує здійснення контактів між людьми. У процесі цих контактів ми організовуємо не лише обмін інформацією, але і нашу взаємодію. Можна припустити, що саме ця функція в історичному плані стала основним першоджерелом розвитку мовлення людини.

Функція впливу (дії) полягає в тому, що за допомогою мовлення ми намагаємося спонукати іншу людину або групу людей до певної дії або формуємо у слухачів певну точку зору на що-небудь. Як правило, ця функція мовлення здійснюється через наказ, заклик або переконання. Фізіологічною основою здійснення цієї функції мовлення є особливий стан другої сигнальної системи в структурі психічної регуляції організму і поведінки людини. Так, за допомогою сугестії лікар-психотерапевт може викликати в людини певні відчуття, зокрема пов’язані з лікувальним ефектом. Наприклад, навіювання почуття тепла часто дозволяє зняти напад астми. За допомогою навіювання також можна допомогти людині відмовитися від куріння тютюну, вживання алкоголю.

Таким чином, спочатку мовлення розкриває свій зміст через соціальну ситуацію спілкування, яка втілюється у двох функціях, – повідомлення і впливу (дії) на себе й на інших. На цій підставі мовлення характеризується ще однією функцією – функцією регулювання своєї власної поведінки, поведінки і діяльності інших людей. Регулююча функція мовлення проявляється також в організації й об’єднанні інших психічних процесів.

З регулюючої функції походить тісно пов’язана з нею функція планування – планування людиною своєї діяльності і поведінки в суспільстві, діяльності і поведінки людей, що навколо.

Ще однією найважливішою функцією мовлення і мови в мовній діяльності людини є функція узагальнення (позначення). Спілкування між людьми стає можливим, коли всі особи, що спілкуються, користуються одними і тими ж словесними знаками з одним і тим же значенням. «Спілкування, – вказував Л. С. Виготський, – засноване на розумному усвідомленні і навмисній передачі думок і переживань, неодмінно вимагає відомої системи засобів. Таким засобом є узагальнення. Вищі форми психологічного спілкування можливі завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відбиває дійсність». Узагальнення, у свою чергу, можливо лише за наявності в слова (як основного знаку мови) значення. У психології мовлення значення тлумачиться як узагальнене і стійке віддзеркалення предметного змісту, включеного в суспільно-практичну діяльність людини.

Завдяки значенням, які мають слова, і пов’язаної з ними узагальнювальної функції мовлення і мови, мовленнєва діяльність набуває ще однієї найважливішої – когнітивної, або пізнавальної функції. Мовний знак – слово, що є узагальненим віддзеркаленням навколишньої предметної дійсності, функціонує як універсальне знаряддя пізнання людиною навколишнього світу.

С. Л. Рубінштейн зазначав, що слово, будучи об’єктивним віддзеркаленням предмета, пов’язане з ним внутрішнім зв’язком щодо спільності змісту. Цей зв’язок опосередкований через узагальнений зміст слова – через поняття або образ. При цьому слово у свідомості людини заміщає об’єкти (предмети, явища), що відображуються, заміщає їх як об’єкти сприйняття, скасовує необхідність їх безпосереднього сприйняття і маніпулювання ними; слово представляє предмети (зокрема, при рішенні інтелектуальних завдань), означаючи сам предмет або його властивості, ознаки, якості. Така предметна співвіднесеність слова лежить в основі первинної за походженням номінативної функції мови. Номінативна функція формується в онтогенезі мови на основі виділення істотних ознак предмета і власне найменування, позначення цих ознак, і стає нерідко ім’ям усього предмета (наприклад, слово «свічка» – виділення істотної ознаки – світло, світити). Слово як найменування і вказівка – первинна функція в онтогенетичному розвитку мови, з якої можна вивести всі інші.

Специфічною для мовленнєвої діяльності у сфері спілкування є функція опанування суспільно-історичним досвідом людства, у межах якої виділяють також національно-культурну функцію та ін.

Окрім функцій, указаних вище і властивих мовній діяльності загалом, мовлення, як вважає О. О. Леонтьєв, виконує ще ряд функцій, характерних для живої розмовної мови; ці функції не обов’язково проявляються в кожному висловлюванні. До них належить функція вираження, яка полягає в тому, що за допомогою мовлення людина висловлює своє ставлення до певного предмета, явища і до себе. Як правило, при висловлюванні нашого ставлення до чого-небудь, мовлення має певне емоційне забарвлення, що сприяє розумінню оточуючих нашого ставлення до предмета, про який йдеться. Ця функція з’являється вже в новонародженої дитини в її першому крикові, у якому можуть фіксуватися інтонації невдоволення і протесту. Велику роль у регулюванні функції вираження відіграють самоконтроль, спостереження за самим собою, своїм голосом, мовленням. Експерименти показали, що в разі тихої і повільної розмови на тему, неприємну для особи, яка говорить, у неї падає кров’яний тиск, а серцева реактивність зменшується. Якщо на цю ж тему говорити швидко і голосно, то у реципієнтів відзначаються значне підвищення тиску і посилення серцевої реактивності. Інакше кажучи, відбувається ніби самогенерація емоційного явища завдяки його зовнішнім пусковим механізмам.

Ще одна функція живої розмовної мови – діакритична функція, яка служить для позначення тієї або іншої немовної ситуації і виразно проявляється в трудовій діяльності. Наприклад, широко відомі мовні вирази типу: «майна», «віра» в портових робітників. Важливу роль у живій мові відіграє також функція маркування, пов’язана із вживанням найменувань, – імен, назв місць (міст, вулиць, географічних областей). До власне мовленнєвих належить і функція контакту – разом із загальновживаними, вона використовує мовні засоби, які служать для встановлення контакту; у цьому випадку в мовному спілкуванні можуть мати місце і певні вокалізми.

Якщо мати на увазі різноманіття проявів мовленнєвої комунікації (функціональну і змістовну неоднорідність мовних ситуацій), необхідно виділити якусь головну характеристику мовленнєвої діяльності, яка, з одного боку, склала б її специфічну рису, відмежовуючи від інших, неспецифічних людських видів комунікації, а з другого – охоплювала б усі можливі варіанти її реалізації, усі потенційно можливі мовні ситуації. Такою загальною характеристикою мовленнєвої діяльності є єдність спілкування й узагальнення в мовній комунікації. Мовленнєва діяльність як органічна єдність спілкування і узагальнення проявляється в одночасному здійсненні в ній декількох функцій мови. У сфері спілкування такими функціями є функції передачі інформації і регуляції поведінки. У мовленнєвій діяльності ці функції виявляються в одному з трьох можливих варіантів:

· як індивідуально-регулятивні функції, тобто як «функції виборчої дії» на поведінку одного або декількох людей;

· як колективно-регулятивні функції в умовах так званої масової комунікації, розрахованої на велику і недиференційовану аудиторію;

· як саморегулятивні функції – при плануванні власної поведінки і діяльності.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Дайте загальну характеристику мови.

2. Розкажіть про основні історичні етапи розвитку людської мови і мовлення.

3. Дайте характеристику мовлення як засобу спілкування.

4. Охарактеризуйте основні положення концепції Л. С. Виготського щодо мовних (мовленнєвих) процесів.

5. Розкрийте зміст моделі процесу породження мовленнєвого висловлювання за О. О. Леонтьєвим.

6. Що ви знаєте про фізіологічні основи мовлення?

7. Які ви знаєте порушення мовлення?

8. Охарактеризуйте основні види усного мовлення.

9. Надайте характеристику письмового мовлення.

10. Що таке кінетичне мовлення?

11. Охарактеризуйте особливості внутрішнього мовлення та його види.

12. Надайте характеристику основних функцій мовлення.

13. Розкрийте основні закономірності розвитку мови у дитини.

Література

Основна

1. Белянин В. П. Психолингвистика: Учебник. – М.: Флинта, 2004. – 232 с.

2. Выготский Л. С. Собрание сочинений: В 6-и томах. – Т. 2. – Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1982. – 504 с.

3. Глухов В. П. Основы психолингвистики. – М.: АСТ: Астрель, 2005. – 351 с.

4. Залевская А. А. Введение в психолингвистику. – М.: РГГУ, 2007. – 560 с.

5. Леонтьев А. А. Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания. – М.: Наука, 1969. – 307 с.

6. Ушакова Т. Н. Рождение слова: Проблемы психологии речи и психолингвистики. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2011. – 524 с.

 

Додаткова

1. Горелов И. Н., Седов К. Ф. Основы психолингвистики. – М.: Лабиринт, 1997. – 224 с.

2. Горошко Е. И. Языковое сознание: гендерная парадигма. – М.: ИД ИНЖЭК, 2003. – 440 с.

3. Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. – М.: Прогресс, 1985. – 451 с.

4. Жинкин Н. И. Речь как проводник информации. – М.: Наука, 1982. – 157 с.

5. Засєкіна Л. В., Засєкін С. В. Психолінгвістична діагностика: Навч. посіб. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2008. – 188 с.

6. Лурия А. Р. Язык и мышление. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 320 с.

 

 

РОЗДІЛ 17. ІНТЕЛЕКТ

 

Поняття інтелекту

Інтелект – це багатовимірне психологічне явище, яке на сьогодні в психологічній науці має багато потрактувань. Основним критерієм виділення інтелекту як окремого поняття є його функція в регуляції поведінки.

Перші дослідження інтелектуальних здібностей були здійснені Ф. Гальтоном, Дж. Кеттеллом, А. Біне наприкинці ХІХ – на початку ХХ століття. У 1904 році було розроблено першу шкалу виміру інтелекту (інтелектуальна шкала Біне-Сімона) для обчислення загального коефіцієнта індивідуального рівня інтелектуального розвитку, при цьому його оцінка відбувалася шляхом співвідношення розумового та хронологічного віку людини (так званий «коефіцієнт інтелекту» або IQ). Потім протягом тривалого часу поняття «інтелект» використовувалося тестологією, але в її межах дослідники так і не змогли надати цьому поняттю коректного визначення (розповсюджений жарт: «Інтелект – це те, що вимірюють тести інтелекту»).

Інтелект (з лат. intellectus –розуміння, осягнення) – це система психологічних механізмів, які обумовлюють можливість створення людиною суб’єктивної картини того, що відбувається, тобто здатність здобувати, відтворювати й використовувати знання для розуміння конкретних та абстрактних понять і відносин між об’єктами та ідеями, і використовувати знання свідомо.