Загальна характеристика мовлення і мови

Однією з основних відмінностей людини від тваринного світу, відмінністю, що відбиває закономірності її фізіологічного, психічного і соціального розвитку, є наявність особливого психічного процесу, що зветься мовленням. Мовлення – це специфічно людський спосіб формування і формулювання думок за допомогою мовних засобів, а також процес спілкування людей за допомогою мови. Для того, щоб вміти розмовляти і розуміти чужу мову, необхідно знати мову й уміти нею користуватися.

При цілісному розгляді мовної здатності людини до XX століття вчені тісно зв’язували мовлення і мову. При цьому поняття «психологія мовлення» і «психологія мови» вживалися як синонімічні. Проте на початку XX століття відомий лінгвіст Ф. де Соссюр протиставив поняття мовлення і мова. Він вважав, що мовлення породжується поточними, скороминущими станами психіки, воно є об’єктом психології; у мові ж підкреслював її стійку системну організацію і кваліфікував її як явище соціальне, що формується соціумом і має вивчатися в лінгвістиці.

Мова – це система умовних символів, за допомогою яких передаються поєднання звуків, що мають для людей певне значення і сенс. Мова – це досить складне явище, яке породжується суспільством і є формою віддзеркалення в суспільній свідомості людей їх громадського буття. Мова – це багаторівнева система зі своїми вимогами, обмеженнями, правилами використання вербальних знаків, яким суб’єкт навчається як у природних умовах – за допомогою батьків, у сім’ї, – так і в спеціальних навчальних умовах – у школі, на курсах, за підручниками, словниками.

Основне призначення мови полягає в тому, що, будучи системою знаків, вона забезпечує закріплення за кожним словом певного значення. Будь-яке значення слова – це завжди узагальнення. На відміну від мови мовленням прийнято називати сам процес словесного спілкування, який може здійснюватися у формі повідомлення, вказівки, питання, наказу. З психологічного погляду, спілкування за допомогою мови – це не менш складне явище, ніж сама мова. Для того, щоб передати за допомогою мови яку-небудь інформацію, необхідно не лише підібрати відповідні слова, що мають певне значення, але і конкретизувати їх. Всяке слово є узагальненням, тому в мові воно має бути звужене до певного рівня, або сенсу, тобто введено в певний контекст.

Окрім змісту, що передається за допомогою словесних значень, у мовленні виражається й наше емоційне ставлення до того, що ми говоримо. Це явище є емоційно-виразним аспектом мови й обумовлене тим тоном звучання слів, який ми використовуємо для вимовляння висловлюваної фрази.

Таким чином, мовне спілкування – це складний і багатоаспектний процес. Складнощі переходу від загальних мовних норм до їх конкретного використання призводять до того, що мовленнєві процеси дуже пізно досягають своїх максимально можливих вершин. За дослідженнями Б. Г. Ананьєва, найкращі мовленнєві результати фіксуються у віці 35–40 років. До цього мовленнєві навички розвиваються, проходячи певні періоди опанування функцій і форм. При цьому удосконалюється правильність використання вербальних знаків, їх різноманітність, виразність, точність, логічна співвіднесеність, доцільність у різних ситуаціях, розуміння як складних текстів, так і підтексту, легкість конструювання з окремих вербальних елементів цілісного повідомлення.

Сучасному стану мовлення як універсальному засобу спілкування передував тривалий процес філогенетичного розвитку людини. Перехід від «ручного» або кінетичного мовлення – жестів до власне звукового мовлення, ймовірно, почався більше 100 тисяч років назад. Швидше за все, це було пов’язане з розвитком виробництва і первинним розподілом праці, коли виникла істотна потреба в мовленні. Звукове мовлення відразу не було таким досконалим, як зараз. Спочатку слова, як і жести рук, мали дуже загальні, розпливчаті значення. Те ж саме слово могло використовуватися для позначення різних за змістом предметів. Подібне явище дістало назву первісного полісемантизму, або багатозначності слів.

Найімовірніше, що на першому етапі виникнення і розвитку звукового мовлення не було ні дієслів, ні іменників, ні інших частин мови. Тому перші мовленнєві форми були дуже примітивні. У них не виявлявся ні прихований зміст, ні контекст. Мова використовувалася тільки для передачі якої-небудь інформації і не була пов’язана з передачею емоційного стану особи, яка говорить. Пізніше, під впливом праці, відбувався розвиток значень слів. Слова не лише набували конкретнішого смислового значення, але і диференціювалися за граматичними формами. Усе це привело до формування мови зі складною морфологією і складним синтаксисом.

Наступним етапом розвитку мови стало створення писемності. Письмове мовлення, як і усне, у своєму розвитку пережило ряд етапів. Спочатку письмові знаки виникли і розвивалися під впливом кінетичного мовлення, а пізніше, з виникненням звукового мовлення, письмові знаки стали відбивати сенс звуків, що призвело до виникнення писемності сучасного буквено-фонетичного типу. Таким чином, людське мовлення, як і людське мислення, є продуктом суспільно-історичного розвитку, у ході якого мовлення стало виконувати ряд функцій і зайняло одне із значущих місць у психічному й соціальному житті людини.

Людська здатність володіти словом, що вивчається психологією мовлення і психолінгвістикою, багатогранна і включає ряд необхідних компонентів. Відповідно до цих компонентів описується загальний контур мовленнєвої взаємодії (рис. 16. 1). Повна форма мовленнєвого процесу припускає участь у ньому не менше двох партнерів, залучених до комунікації. Вони пов’язані повідомленнями, що спрямовуються і приймаються, утворюючи контур мовленнєвої взаємодії. Кожен із учасників спілкування може або говорити, або слухати.

Рис. 16. 1. Проста схема контуру мовленнєвої взаємодії.

Необхідним елементом цього контуру є вимовний блок, що включає органи артикуляції й утворення голосу (А). Спілкуючись, ми також сприймаємо і розуміємо мову інших людей, що здійснюється за посередництвом сприймального блоку, в усній мові – органу слуху (В). Зазначимо, що мовлення будується на основі прихованої від безпосереднього прояву системи мови, вироблених у дитинстві мовних умінь і навичок. А що найбільш важливо – це можливість вираження через мовлення психологічного змісту, думки, почуттів, спогадів. За допомогою вимовних слів ми зовнішніми засобами виражаємо внутрішні, приховані від інших психологічні стани. Блок С – внутрішнє мовлення – прийнятий для позначення такого роду прихованих внутрішніх процесів, що мають місце під час розмови.

На початку XX століття з’явилася значна кількість праць, де описувалися факти мовленнєвого онтогенезу (М. О. Рибніков, О. М. Гвоздьов, К. Бюлер, К. і В. Штерни та ін.). Розвиток мовлення дитини підпорядкований певним закономірностям. Загалом дитина проходить три етапи становлення мовлення: підготовчий, або дофонемний, – від народження до 1,5–2 років, етап самостійної мови – від 1,5–2 до 7 років і етап систематичного навчання і розвитку мови – шкільний період.

Дитина створює декілька моделей своєї мови, які потім видозмінює, «відкидає» у міру свого розвитку. Протягом дитячого віку першого періоду, коли розвиваються функції відображення, пересування, маніпулювання та імітації, також активно формуються перші передмовні прояви: гомін,вигукиі лепет. Основним механізмом, що лежить в основі засвоєння мовлення, є процес імітації. Головною умовою збереження і розвитку природженого наслідувального рефлексу є живе емоційне спілкування дорослого з кожною дитиною індивідуально. У віці близько 3–5 місяців настає час, у період якого діти можуть випадково вимовляти звуки будь-яких мов світу. Незабаром це змінюється лепетанням, перехід до якого є невиразним та індивідуальним. До процесу самонаслідування приєднується імітація тих звуків, які вимовляють дорослі. Виникають приблизні і доки текучі опозиції звуків. Потреба в спілкуванні отримує подальший розвиток. Уперше виникаючи в соціальній ситуації, передмовні вербальні прояви, починаючи з 5–7 місяців, супроводжують інші види діяльності дитини.

Для цього періоду характерний багатий асортимент звуків (їх близько 78), який майже в 2 рази перевищує той, що потрібний. У 9–11 місяців предметні і словесні дії дитини, керованої дорослим, сприяють розумінню ситуативного мовлення і появі перших узагальнень. Лепет у пізньому його розвитку представлений двократними повтореннями складів – ітераціями (ва-ва, ня-ня, дя-дя та ін.) – важливим компонентом формування слухових еталонів і вимовних одиниць. Переважання лепету над іншими вербальними проявами у віці від 5 до 18 місяців служить показником правильного передмовного розвитку дітей. До закінчення першого року семантичне навантаження має не фонема, а інтонація, ритм і звуковий малюнок слова, що безпосередньо висловлюють бажання, потреби і почуття дитини. Трохи пізніше за рік з’являються односкладові ударні і однослівні сигнали – «слова‑тексти», що означають ситуацію.

Перехідний етап від лепету до мови примітний тим, що на короткий період часу дитина втрачає практично усе, що звучало в лепеті. Звуки народжуються неначе знову. Долаючи ці труднощі, дитина починає новий шлях формування вимовних навичок, при цьому часова межа переходу до самостійної мови є індивідуальною. Псевдовербальні пошуки контакту змінюються на розуміння і вимовляння вербальних форм і далі перетворюються в осмислені й упевнені звернення, що мають комунікативний зміст. У віці понад півтора роки в дитини число двоскладних речень щомісячно збільшується в 2–3 рази і засвоюється механізм вербального розчленовування ситуації. Збільшення числа слів у реченні сприяє ускладненню структури і появі синтаксису.

У міру виділення дитиною в словах їх морфологічних частин речення починають набувати граматичної структури. Поступово завдяки збільшеним можливостям слухової пам’яті та наочно‑дієвому мисленню, які розвиваються, уточнюються предметні значення слів, виділяються морфеми і засвоюються граматичні категорії, причому не готові слова, а способи вираження. Граматика дитини дещо послідовніша й універсальніша, ніж та, якою користуються дорослі. До 3 років основи граматичної будови мови виявляються засвоєними. Далі з 3–5 років йде словотворення, в основі якого лежать уже сприйняті правила словотворення. З 2,8–3,8 років з афектно‑мотиваційної, образотворчої, з широким використанням жестів, міміки та інших засобів виразності мова стає когнітизованою зі словником від 600 до 1800 слів.

У ході розвитку мовлення на другому етапі формуються всі його складові компоненти: лексика, граматика і фонетика. Загальною закономірністю цього процесу є те, що рецептивна (імпресивна) форма мови стійко випереджає вимовну (експресивну); об’єм мовного матеріалу, доступний розумінню дітей, завжди більший, ніж той, що вони вживають у розмові; діти раніше починають розрізняти фонетичні елементи мовлення, ніж правильно їх вимовляти. Звідси великий інтерес представляє розвиток фонетичного аспекту мовлення. До опанування вимовних навичок, системою опозицій звуків, використовуваних у фонетичній системі мовлення для розрізнення значень, дитина переходить на другому році життя. Правильне вимовляння звуків припускає зв’язану діяльність слухового, мовленнєвого та моторного аналізаторів. При цьому слуховому належить провідна роль. Акустичні образи мовлення дорослих відображаються в слуховій пам’яті дитини і служать базою для їх відтворення, пошуку необхідних артикуляційних рухів до збігу з вимовою оточення. До кінця другого року фонемний слух виявляється вже сформованим. Проте на шляху становлення власної вимови дитина до 3–5 років стикається з виключно моторними труднощами. При провідній ролі слухового аналізатора послідовність засвоєння вимови голосних визначається артикуляційними властивостями: проробляється шлях від грубих артикуляційних диференціювань до тонших. Дитина поступово через систему фонетичних і фонологічних замін, проміжних звуків підходить до точної вимови. Звуки потрапляють у позиційну і контекстуальну залежність. За умови спотвореного слухового сприйняття звуків вони перетворюються на стійкі дефекти мови. Успіхи в опануванні фонетичною специфікою мови забезпечуються і раннім розвитком сприйняття, і становленням складної системи динамічних другосигнальних умовних зв’язків у сфері слухового, моторного та мовленнєвого аналізаторів. Практично формування фонетичної системи мовлення закінчується до 4–5 років.

Під впливом реакції оточення відбувається постійна корекція мовлення дитини. Слово стає узагальненим знаком, що характеризує класи ситуацій. До 6 років лексика вже в межах 2000–3000 слів. Граматичні форми стають стійкішими і диференційованими, усвідомлюються як елементи мовної діяльності: звуки, склади, слова і речення (а не як предмет або конкретний образ ситуації). У цей же період активізується внутрішнє мовлення – процес, що поєднує мислення та мовлення. Він протікає динамічно в предикативній формі, коли дитина може міркувати сама з собою, не розмовляючи при цьому вголос. При цьому значення слова, будучи само по собі узагальненням, є не лише одиницею слова, але й одиницею мислення; і в процесі розвитку вищих психічних функцій у дитини виникає якісно нова, складна єдність – мовленнєве мислення.

До семи років дитина опановує мову як повноцінний засіб спілкування (за умови збереження мовного апарату, якщо немає відхилень у психічному і інтелектуальному розвиткові, якщо дитина виховується в умовах нормального мовленнєвого і соціального середовища). Усне мовлення стає універсальним засобом мислення, спілкування та пізнання і відточується впродовж усього життя.