Філософія в українській діаспорі у 1920-1980рр

Поза межами радянської україни українознавчі дослідження з філософії провадились в численних культурно-громадських, освітніх, науково-дослідницьких осередках – у Празі розпочав діяльність Український вільний університет. У також українську університети та наукові установи діяли у варшаві, берліні, канаді, римі. Ці установи створювали інституціональну базу для досліджень та розробки філософії української ідеї.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є наростання в колі емігрантської молоді спроб розв’язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму – інтегрального націоналізму. Спробу теоретично обґрунтувати цю проблему зробив Дмитро Донцов («Підстави нашої політики», «Націоналізм», «дух нашої давнини». Він висунув такі постулати: 1) Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. 2) у життя ідею впроваджує не народ, який є лише чинником для всякої ідеї, а активна, відважна, спрагнена влади меншість. 3) національна ідея має бути зреалізована за будь яку ціну і будь якими засобами.

Д. Донцов доводив, що його позиція значною мірою дотична до уявлень «філософії життя», зумовлена реаліями природного й соціального світів, де немає рівності, а головним законом є боротьба за існування.

Політична доктрина Вячеслава Липинського викладена ним у «листах до братів хліборобів», ґрунтується на тому, що «без власної української держави не може бути української нації» вихідним постулатом для Липинського є земля. Аристократією він називає певні соціальні прошарки, які у конкретних умовах відіграють у житті нації провідну роль.

Своїми студіями минувшини філософської культури України уславився Дмитро Чижевський – автор перших узагальнюючих праць з історії української філософії. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку. Започаткована Чижевським методологічна лінія знайшла своє продовження в науковій школі «української філософської культури» завідувача кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії Вілена Горського і нині є провідною для історико-філософського українознавства.

Отже, до сфери історіїі української філософії входять ті вчені, що визрівали на терені Української культури, незалежно від того, на якому краю довелося формувати ці ідеї їхньому авторові. Зрештою, історія української філософії вивчає й ті ідеї, які були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у нашій культурі і справили певний вплив на її розвиток.

 

21.Українська історіософія – систематизовані погляди на самостійність і самобутність історії українського народу,його державу,культуру і Церкву в контексті всесвітньої історії. Функціонування української історіософії здійснювалося в стані постійного коливання на відносно тому ж самому науковому рівні: вже не міфології, ще не філософії історії. Історіософія – переважний спосіб історичного пізнання в українській філософській культурі. Риси української історіософії такі: 1. Українська історіософія має за свій об’єкт написання відрубної,самостійної історії України; 2. Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній,,Великій Історіософській Місії” доленосного всесвітньо-історичного призначення України, творити,,живу синтезу” західної та східної культур. 3. Усесвітньо-історичне покликання України є її об’єктивною есенціальною ознакою,природною чи геополітичною,,преференцією”. 4. Реалізація,,Великої Історіософської Місії” покликана скомпенсувати весь історичний шлях України – від давнини до сьогодення,сповнений трагічних перипетій і повстань. Основними етапами розвитку української історіософії є:

· Історіософія,,Русі”,яка закінчилася,,Україною”(давньоруської доби 11-13ст.);

· Історіософія,,України’’,яка розпочиналася,,Руссю”;

· Історіософія,,Щоб не впала Україна’’,представлена найперше козацько-старшинським літописанням та ліберально-дворянською історіософією;

· Історіософія України,,Поміж Великоросією та Малоросією’’(доби романтизму-19ст.)

· Класична Історіософія України-Русі 19-поч.20ст.)

· Модерна історіософія 20ст. в українській діаспорі;

· Сучасна українська історіософія кінця 20 – поч..21ст.

 

22. Особливості сучасної світової філософії. Західна філософія 20ст. постає перед нами вже зовсім в іншому вигляді, з принципово іншим способом філософування,з якісно іншими підходами до ключових,онтологічних,гносеологічних,антропологічних і філософсько-історичних проблем,ніж у класичній західній філософській традиції,що мала за основу античну філософію.Триває науково-технічна й інформаційна революція,завдяки яким розширюються величезні перспективи освоєння земної і космічної природи.На цьому тлі сучасна західна філософія відмовляється від фундаментальної єдності буття і мислення. Раціональне пізнання світу стає не абсолютним,а відносним, яке до будь-якої інформації про світ прикладає цілу серію умов можливості. Значно посилюється інтерес до людини. Про саму людину можна сказати тільки те,що вона втрачає будь-яку конкретну сутність, яку з різних точок зору намагалися розшукати мислителі з давніх часів. Відповідно складається ситуація маргіналізації філософії. Остання принципово відмовляється від цілісного систематизованого погляду на світ на користь роздумів із будь-якого приводу.Іноді такий привід може призвести до широких узагальнень,іноді обмежується зауваженнями.

23.,,Філософія підозри”(Ф.Ніцше, З.Фройд). Величезну роль від класичної до сучасної західноєвропейської філософії відіграли мислителі 19ст. Серед них виділяють творчість К.Маркса, Ф.Ніцше, З.Фройда. Цих мислителів об’єднують під назвою,,філософи підозри” – за те,що вони спромоглися піддати сумніву основоположні постулати філософії Нового часу. Для знаменитого німецького філософа Ф.Ніцше (1844-1900) першочергове значення мало не абстрактне надіндивідуальне буття,а саме життя – як потік невловних для розуму миттєвостей існування. Звідси походить назва його філософської системи –,,філософія життя’’. Ф.Ніцше закінчив своє життя в психіатричній лікарні: його розум потьмарився після апоплексичного удару. Як лікар-психіатр Зігмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і методи лікування неврозів,психічних розладів,для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість,яка досі вважалася цілісною єдністю,що панує над усіма іншими людськими якостями,насправді є складним,багаторівневим явищем,де власне свідомості відводиться далеко не перше місце. Згідно з фройдівською концепцією,у структурі особистості виділяють три елементи: 1. Воно – неусвідомлена сфера психіки; 2. Я – її свідомий рівень; 3. Над-Я – внутрішній,,цензор”, який формується під впливом вимог.

24. Екзистенціально-антропологічні напрями. Екзистенціалізм – провідний напрям філософської думки 20ст., який осмислює проблему людини,її сутності й існування,буття у світі,можливостей і перспектив свободи та відповідальності. Відомі дві великі,,хвилі” екзистенціалізму,в одній з яких провідну роль відіграли німці,а в другій – французи. Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм,який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує. Ідейними посередниками екзистенціалізму були данський філософ і теолог Серен К’єркегор (1813-1855), представники,,філософії життя”,засновник феноменології Гуссерль. Основні ідеї екзистенційної філософії можуть бути зведені до трьох основних тверджень: 1. Існування передує сутності. 2. Людина відповідає не тільки за себе,але й за всіх людей. 3. Людина приречена бути вільною. Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини,а з іншого – демонструє,що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

25. Позитивізм та його різновиди. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перший позитивізм виник у 30 – 40 роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт (1798-1857), який і запровадив термін,,позитивізм’’, Герберт Спенсер та Джон Стюарт Мілль. Головним досягненням цього періоду є закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

· Теологічна стадія,коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ;

· Метафізична стадія,коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями;

· Позитивна,наукова стадія,яка,на думку перших позитивістів,тільки-но розпочалася.

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) набув певного поширення наприкінці 19-поч.20ст. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1836-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На перший план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв’язати ці проблеми, на думку теоретиків другого позитивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та,,критики чистого досвіду”.

Третій позитивізм,або неопозитивізм відрізнявся від попередніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систему знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами,що піддаються спостереженню.

Четвертий позитивізм (постпозитивізм) пов’язаний з іменами Карла Поппера і Томаса Куна. Він набув поширення з 50-60-х років 20 ст. Замість процедури верифікації Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Відсутність спростовних фактів іще не є підтвердженням безумовної істинної теорії. Загальний висновок виявився доволі парадоксальним: якщо теорія взагалі не піддається намаганням її спростувати, то вона не є науковою.

26. Ситуація Постмодерну у філософії. Відлік Постмодерну починається з моменту появи і розповсюдження американської культури, впровадження нових форм, мас – медіа. Статус філософського поняття постмодернізм здобуває у 80 – ті рр.. 20ст. перш за все завдяки ідеям французького мислителя Жанна – Франсуа Ліотара (1924 – 1998). Найвідоміші представники цього напрямку – французькі мислителі Жак Дерріда (1930 – 2004), Ж.Бодріяр, американський дослідник Р.Рорті. Філософи – постмодерністи досить своєрідно трактують сучасну соціокультурну ситуацію в західному світі і на підставі цього аналізу роблять досить несподівані висновки щодо ролі та місця філософії в культурі. Вони вважають, що в добу модерну людина надміру покладалася на науково – технічний прогрес. Це зрештою призвело до того, що процес вийшов з-під раціонального контролю. Науково-технічний розвиток триває,але людина більше не в змозі встигнути за його досягненнями; у міру прогресу наше життя не стільки полегшується,скільки ускладнюється. Тому науково-технічний прогрес більше не є ідеалом епохи.

27. Буття: проблеми,концепції,форми. Проблема буття – це питання про існування навколишнього світу як певної цілісності. Проблема буття для філософії – фундаментальна. Категорія буття посідає у філософській думці особливе місце. Це зумовлене двома обставинами: 1) здатністю охопити в собі всю навколишню людину,світ як цілісність, щось, що споконвіку є. 2) властивістю бути для філософії найзрозумілішим утіленням Абсолюту. Представники субстанційного напряму стверджували, що,,буття є субстанція’’, що навколишній світ предметів,явищ або процесів є реальним,дійсним,вічним. Прихильники суб’єктивістського напряму вважали, що,,буття є ніщо’’. У філософській літературі висувають і інші концепції буття,а саме: 1) матеріалістична – яка ототожнює буття з матеріальним сущим; 2) ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); 3) некласична,що протиставляє буття як процесуальність,мінливість,незавершеність сущому. Найбільше практичне значення має сьогодні формальна онтологія. Започаткована в 1990-х рр.., вона являє собою формалізовану модель поняттєвої системи. Наявність формальної онтології розглядається як головна умова,,позитивності’’ й прийнятності здобутих результатів і найефективніший спосіб їх швидкого практичного застосування.

28. Матерія та рух. Простір і час. Матерія – об’єктивна реальність, дана людині в чуттях,яка існує поза людською свідомістю і незалежно від неї. В історії західної філософії виділяють 3 хвилі матеріалізму: 1) античний стихійний матеріалізм 2) механістичний матеріалізм 3) філософія марксизму. Виділяють 3 глобальні різновиди матеріальних систем,кожен з яких підпорядковує відповідні системи: 1) біологічні системи – вся біосфера від мікроорганізмів до людини 2) система неживої природи – елементарні частинки,поля,атоми,молекули. 3) соціально організовані системи – людина,різні колективи,організації і тд. Спосіб існування матерії – рух. З цього приводу кажуть,що не існує руху без матерії,а матерії без руху. У широкому розумінні рух – це будь-яка змінна. Існують різні типи руху – від простих до надскладних. Згідно з матеріалістичними концепціями виділяють два основні різновиди руху: 1) рух, пов’язаний із збереженням якості предмета 2) рух,пов’язаний із зміною якісних характеристик предмета. Поняття,,простір” охоплює дві фундаментальні ознаки матеріального сущого: місце серед інших сущих і його тяглість. Тяглість є продовження того самого сущого. Поняття час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість – це фази того самого явища. У ній розрізняється сучасне,минуле й майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій у часовому просторі. Головною характеристикою простору є його безперервність, а часу – незворотність перебігу від минулого до майбутнього. Простір і час взаємодоповнюють один одного; простір визначають через час і навпаки.

29. Свідомість як ідеальне буття. Свідомість є сукупністю психологічних явищ; це характеристика психіки,здатність оперувати ідеальними образами; здатність людини бачити себе в навколишньому світі. Поняття свідомості є вужчим,ніж поняття мислення. Свідомість – це вища,поняттєва форма мислення. Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей. Процес усвідомлення - досить тривалий,можна умовно поділити на кілька етапів: 1) самоусвідомлення,коли людина чітко відмежовує особистісне Я від не-Я, від усього навколишнього світу. 2),,копіювання” зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття 3) розчленування цих образів 4) визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відображають реально існуючі матеріальні речі 4) поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сутності, внаслідок чого людина починає розуміти призначення матеріального предмета. У структурі свідомості індивіда З. Фройд виділяв три пласти: 1) несвідоме 2) власне свідомість 3),,над свідомість”. Ще свідомість поділяють на індивідуальну та суспільну. Індивідуальна свідомість вміщує внутрішній духовний світ однієї окремо взятої людини. Суспільна свідомість – сукупність найпоширеніших у суспільстві узгляднень щодо різних сфер його духовного життя.

30. Пізнання як предмет філософського аналізу. Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії,що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини. Пізнання – це процес здобуття,переробки,передавання та використання знань про навколишній світ. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість давати адекватне відображення дійсності. Структуру процесу пізнання становлять суб’єкт та об’єкт пізнання, його результати та умови. Суб’єкт пізнання – це той, хто пізнає. Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта. Вичленовують такі форми раціональної стадії пізнання: 1) поняття – вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища. 2) судження – фіксує зв’язок предмета з його суттєвою ознакою. 3) умовивід – форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних суджень висновуються нові знання, причому без звернення до органів чуття. Отже, суб’єкт пізнає об’єкт, і цей процес перебігає на конкретно – чуттєвому й абстрактно – логічному рівнях.