Філософська система Г. Гегеля

№11

Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об´єкта) і знання про неї.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи. Займався астрономією та створив теорію походження всесвіту з газоподібних туманностей. Критичний період – у цей час були створені 3 знамениті «критики» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження». У них він формулює основні питання: Що я можу знати? (відповідає філософія) Що я маю робити? (відповідає мораль) На що я можу сподіватись? (Відповідає релігія).

«Критика чистого розуму» -Кант замислюється над головним парадоксом, що супроводжує нашу пізнавальну діяльність. Людський мозок влаштований так, що не може не розмірковувати над певними межовими питаннями: Чи існує Бог? Чи безсмертна людська душа?, але він нездатен дати відповідь на них. Зрештою, Кант дійшов висновку, що наші знання узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями.

«Критика практичного розуму» - стверджує, що від природи людина є ні доброю, ні злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму. Чистий розум є практичним цілком самостійно і дає людині загальний закон, який ми називаємо моральним законом, він і має скеровувати всі людські дії, бути практичним дороговказом. Але воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі була вибудувана нова концепції моралі І. Канта. Він стверджував самостійність і самоцінність моральних принципів, які базуються на волі. Закон моралі: не роби іншому того, чого не бажаєш собі.

«Критика спроможності судження» - Кант спробував з’ясувати, що таке краса. Він вирішив, що об’єктивного критерію не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване.

На зламі ХІХ –ХХ ст.. дістало поширення неокантіанство. Неокантіанці наголошували, що точні науки можуть використовувати генералізуючий метод, оскільки між природними явищами існують закономірні сталі співвідношення. А Щодо соціальних явищ слід застосовувати ідивідуалізуючий метод, тому що співвідношення між конкретними явищами в житті людини і суспільства є унікальними і неповторними.

№12

Філософська система Г. Гегеля

Філософська система Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля – найрозлогіша система в історії західної філософії. Він намагався пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук». Його система одержала назву абсолютного ідеалізму, адже, вихідне начало в Гегеля – розум – є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити все, тому доречно назвати це розумне начало абсолютним.

Абсолютна ідея – це лише невизначена інтуїтивна думка: Усе розумне – дійсне; все дійсне – розумне». Самопізнання Абсолютної ідеї, за Гегелем, здійснюється у 3 етапи:

1) Логіка. Гегель її розглядав як систему визначень мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Вона збігається з метафізикою, як розділом філософського знання про буття.

2) Філософія природи. Тут можна спостерігати, як перебуває у природі процес еволюції, перехід від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом істоти.

3) Філософія Духу. Тут абсолютна ідея втілена у різних формах інтелектуальної діяльності людини, де вона найбільш правильно і повно знаходить себе в наукових поняттях і сформованих логічних категоріях. Тим самим абсолютна ідея піднімається на вищий щабель розвитку – рівень Абсолютного духу, який являє собою зібраний докупи весь інтелектуальний здобуток світової цивілізації, який підтверджує, що поняття логіки віддзеркалюють явища природи.

Отже, Гегель показав, що пізнання - процес історичний. Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне, як не суттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці ХІХ у 1 половинні ХХ існувало неогегельянство – у центрі уваги цієї течії опинились питання філософії історії, культури, держави і права. Її представники намагались вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Гегеля та його діалектичного методу.

№13

Філософія Марксизму

Продовжувала традиції філософської класики, спирається на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природніх і суспільних явищ. Розглядала людину, як суспільну, практично діючу особу, яка не пасивно споглядає світ, а освоює його й перетворює, реалізуючи при цьому своє єство.

Карл Маркс – німецький філософ, видатний економіст, радикальний громадсько-політичний діяч, який створив філософську систему побудовану на матеріальних засадах.

Учення про людину

Основним для Маркса є твердження про соціальну сутність людини. Погляди Маркса на людину можуть бути зведенні до чотирьох основних положень:

1. Природа – неорганічне тіло людини.

2. Предметно-практична діяльність є справжньою сутністю людини.

3. Саме праця зробила з мавпи людину. Тут Маркс пропонує таке співвідношення: практика – теорія – практика.

4. У капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає феноменом відчуження. Тобто, вироблений продукт не я власнісю найманого робітника – він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню.

Учення про суспільство

Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи відкрити основні закони, які цим розвитком керують. На думку К. Маркса, суспільство складається з надбудови та базису. Надбудова – політичний лад і соціальний устрій суспільстві, а також сукупність усіх форм його культурного життя. Базис – економічна основа суспільства.

Згідно з Марксом, базис визначає надбудову, а суспільне буття – суспільну свідомість. Матеріальні чинника – первинні, а духовне – вторинне. Він стверджував, що суспільство розвивається завдяки соціальним революціям.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виділяв три основні історичні типи суспільства: 1. Докласове; 2. Класове; 3. Комуністичне.

Найбільшою мірою зацікавлення філософією К. Маркса відобразилося в неомарксизмі – це була спроба знайти за допомогою К. Маркса відповіді на деякі пекучі питання сучасності, зокрема, проблему зміцнення капіталістичною цивілізацією людської духовності. Найбільшого розмаху неомарксизм досяг у 1950-1960 рр. також звернення до марксизму спостерігалось й у радянські часи.

№14