Предмет, об'єкт, історія виникнення соціології комунікації

Комунікація є одним із найцінніших соціальних ут­ворень. Завдяки їй людина виокремилася з природного світу.

Комунікація (лат. — зв'язок, повідомлення) — пе­редавання інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціальних матеріальних носіїв.

Вона може бути вербальною (передавання інформації за допомогою усних чи друкованих слів), візуальною (за допомогою образного ряду), орієнтованою на сприйнят­тя за допомогою слуху (музична), невербальною (коли одержувач інформації інтерпретує міміку, жести, сим­воли тощо), комбінованою. Узагальнену схему, яка структурно відображає процес комунікації, запропону­вав Р. Якобсон:

 

контекст повідомлення

Адресант ------------------->- Адресат

контакт код

 

З розвитком суспільства, ускладненням соціальної структури і соціокультурних відносин змінювалися форми та особливості аудиторії, на яку було спрямовано інформацію. Відповідно змінювалася й комунікація, реалізуючись на різних рівнях автокомунікації, між-особистісної, групової і масової комунікації.

Автокомунікація — інформаційний процес, за якого відправником і одержувачем інформації є один і той самий суб'єкт. Відбувається за схемою «Я» — «Я» (друге «Я» прирівнюється до третьої особи).

Повідомлення в процесі автокомунікації переформульовується і набуває нового сенсу.

Міжособистісна комунікація — процес одночасної і безпосеред­ньої мовної взаємодії комунікантів.

Для міжособистісної комунікації потрібні спільний комунікативний простір, активність її учасників, зво­ротний зв'язок, вироблення спільних смислів, ідентич­не розуміння комунікативних сигналів тощо.

 

Групова комунікація — обмін інформацією, комунікативна взає­модія у межах однієї групи, етносу, спільноти.

Під час міжгрупової комунікації індивідуальні уяв­лення об'єднуються у цілісність, сприймання комуніка­тивних одиниць є більш стереотипним. Часто вона пристрасніша за міжособистісну комунікацію.

Масова комунікація — систематичне та одночасне поширення однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метою інформу­вання та здійснення ідеологічного, політичного, економічного, психологічного, організаційного впливу на думки, оцінки і пове­дінку людей.

Комунікація, будучи пов'язаною з передаванням ін­формації, не обмежується лише цим. Тому часто розмежо­вують поняття масової комунікації та масової інформації.

 

Масова інформація — стереотипізована інформація, яка опера­тивно та регулярно поширюється на велику, географічно розпоро­шену аудиторію.

Інформація і комунікація є двома рівнями процесу спілкування. Перший — пізнавальний (когнітивний) — пов'язаний з поширенням соціально важливих відомос­тей серед широкої аудиторії. На цьому рівні інформація створює умови для пізнавальної діяльності соціальних суб'єктів, є пізнавальним ресурсом при формуванні уявлень, ціннісних орієнтирів, стереотипів поведінки

тощо. На другому рівні процесу спілкування одержана соціальним суб'єктом інформація поєднується з систе­мою існуючих норм і цінностей, регулює контакти з навколишнім середовищем, передусім соціальним. За цих умов процес комунікації має безпосереднє відно­шення до соціальної дії. Усе це свідчить, що комуніка­ція — розгалуженіший процес, який суттєво впливає на функціонування соціуму. У формі масової інформації та масової комунікації вони конституюються лише завдя­ки засобам масової інформації і не можуть існувати по­за ними.

Засоби масової інформації — соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, Інтернет, видавництва тощо), що забезпечують зби­рання, оброблення та масове поширення інформації.

З розвитком зацікавлення в дослідженні процесів ко­мунікації в їх соціальному сенсі виникає й утверджуєть­ся соціологія комунікацій як окрема галузь соціології.

Соціологія комунікацій — галузь соціології, предметом якої є за­кономірності інформаційних явищ у суспільстві, процесів комуні­кації, діяльність соціальних груп та інститутів, що виробляють і по­ширюють інформацію (в т. ч. і масову).

 

Предметом її дослідження є взаємодія комунікатора, аудиторії та визначення змісту, особливостей спри­йняття інформації, вивчення функціонування окремих засобів масової інформації тощо. Об'єктом — сукуп­ність інформаційних і комунікаційних явищ у їх соці­альному вимірі.

 

Появі соціології комунікацій сприяв розвиток соці­ально-політичних систем у XX ст., зокрема формування в першій його половині в Європі тоталітарних режимів з міцною та розгалуженою системою масової пропаган­ди. У цей час на передньому плані опиняються пробле­ми ефективності пропаганди і контрпропаганди, впливу масової комунікації на поведінку громадян. А своїм го­ловним завданням соціологія комунікацій вважала вив­чення особливостей процесу комунікації та чинників, що впливають на його ефективність. Сам процес кому­нікації вона розглядає за такою схемою: «ХТО — ЩО ПОВІДОМЛЯЄ — ЯКИМ КАНАЛОМ — КОМУ — З ЯКИМ ЕФЕКТОМ?» (схема Г. Лассуелла). Певну кон­цептуальну базу досліджень соціальної комунікації сформували і представники школи так званого симво­лічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер).

 

Одночасно розвивався методологічний арсенал до­сліджень: процедури масового вибіркового опитування та панельного дослідження аудиторії (Г. Лазарсфельд), контент-аналізу (Г. Лассуелл, Б. Берельсон), експери­ментів у сфері масової комунікації (К. Левін, К. Ховланд) тощо. Ефективність комунікації розглядали тоді як прямий наслідок пропагандистського впливу, приді­ляючи головну увагу чинникам, що посилювали чи по­слаблювали його.

У 50—60-ті роки XX ст. під впливом структурного функціоналізму стрижневе до того часу поняття ефек­тивності було доповнене поняттям про функцію та дис­функцію в процесі комунікації. А об'єктом досліджень замість процесу комунікації стала система соціальних зв'язків, у межах яких процес соціальної комунікації реалізується і на які він безпосередньо впливає. Відтоді роль соціальної комунікації почали вбачати не лише у впливі на установки, знання окремих індивідів, а й у поширенні певних інституціалізованих стандартів сприйняття дійсності, культурних норм, стереотипів поведінки.

 

У 60-ті роки XX ст. вивчення комунікативних про­цесів відбувалося на таких дослідницьких полях:

1) мовне, головним для якого є проблеми функціону­вання у суспільстві мови як цілісної знакової системи, що відображається на соціальному рівні (концепція Е. Мейо, зосереджена на дослідженні мови як соціально­го явища); функціональна лінгвістика (Р. Якобсон та ін.), що вивчала функціональну диференціацію мовних засо­бів співвідносно з різними соціальними функціями ко­мунікацій; семіотика (Р. Варт, Ю. Лотман), що мала на меті дослідження цілісної сукупності знакових систем комунікації).

2) соціальне, для якого пріоритетні дослідження соці­альних факторів у комунікативних процесах («соціологія знання» (П. Бергер, Т. Лукман), що описує реальність со­ціального життя як певний соціальний конструкт, а ко­мунікацію — як процес його створення; «етнологія ко­мунікацій» (Г. Гарфінкель та ін.), що досліджує зв'язок загального культурного знання і мовних одиниць).

3) комунікативне, в межах якого дослідники зосе­реджувалися на безпосередніх проблемах комунікації (Дж. Остін, Дж. Сьорль); критичний аналіз дискурсу (Р. Фаулер, М. Фуко), який сприймає мову як особливий різновид соціальної практики, орієнтований на за­хоплення та збереження владних повноважень.

 

Усе це дало змогу у 70—80-ті роки розвинути радика­льні критичні напрями соціології масової комунікації. Критично настроєні дослідники звертають увагу на ма­ніпуляції масовою свідомістю, поширення та нав'язу­вання через засоби масової інформації певних ідеологій, розкривають механізми їх нав'язування, тиску на суб'єк­тів соціального життя, широкі верстви населення, на су­спільство загалом через процес масової комунікації.

Одночасно загострюється інтерес до масової культу­ри, міжнародних комунікацій, глобальних проблем по­ширення інформації, які часто розглядали в межах кон­цепції культурного імперіалізму. Конкретним резуль­татом розвитку соціології комунікацій у цей період ста­ла підготовка у межах ЮНЕСКО програми нового ін­формаційного порядку, покликаної забезпечити рівні права країн, що розвиваються, у структурі світової ін­формаційної мережі.

Соціологія масових комунікацій зосереджується і на культурологічних проблемах, особливостях функціону­вання сучасних засобів масової інформації та якості по­ширюваної інформації. Представники постмодерністського підходу загострюють увагу на різких розбіжностях між реальним світом та його образом у сучасних комуні­кативних потоках, на зростанні в процесі масової комуні­кації ролі симулякрів (інформаційних образів, що не від­повідають життєвим реаліям).

Загалом розвиток соціології масових комунікацій, її проблематика тісно пов'язані з еволюцією самої систе­ми засобів масової інформації.

 

Першим засобом масової інформації історично була преса. Газети (тоді це були памфлети на актуальні теми і листки новин) з'явилися в Європі на початку XVII ст., будучи одним з наслідків «друкарської революції» — появи друкарських верстатів, що зумовило радикальне здешевлення й різке зростання кількості друкованих видань. Протягом XIX ст. преса ставала дедалі дешев­шою, масовішою. Одночасно скорочувався час між поді­єю та інформуванням про неї публіки, актуалізувалася інформація в пресі.

На початку XX ст. було винайдено радіо, яке вияви­ло недосяжну для преси здатність інтегрувати мешкан­ців географічно та політично відокремлених територій.

Саме завдяки радіо став очевидним ефект одночасної трансляції однієї й тієї самої інформації на широкі вер­стви населення. Тут доречно згадати трагікомічний ефект, який справила радіопостановка (в ЗО-ті роки XX ст.) роману Г. Веллса «Війна світів» на мешканців Сполучених Штатів Америки, що сприйняли ігровий сюжет як офіційне повідомлення про інтервенцію поза­земної цивілізації. Відчутним був і ефект консолідації людей, розкиданих війною по обидва боки фронту. У цьому сенсі Друга світова війна була і війною ЗМІ.

Ще одним незаперечним досягненням радіо як засо­бу масової інформації було залучення в контекст соціальної взаємодії сільського населення. Навіть у 90-ті роки XX ст., як з'ясували вітчизняні соціологічні опиту­вання, радіо було у сільській місцевості найпоширені­шим джерелом інформування.

Телебачення ще більше розширило можливості ЗМІ, закріпило створене радіо уявлення про географічний та соціальний простір і можливості його подолання. Син­тезуючи зображення і звук, воно забезпечило користу­вачам ширші комунікативні можливості, створило не­досяжний для інших ЗМІ «ефект присутності», ілюзію безпосередньої участі у важливих політичних та куль­турних подіях. Завдяки телебаченню соціальний світ став персоніфікованим, унаочненим: люди почали отри­мувати конкретну інформацію про те, що, де і як відбу­вається.

З точки зору аудиторії, телебачення створює ефект безпосереднього двостороннього спілкування. А від­повідна організованість інформації разом з різнома­нітними зоровими, звуковими та іншими ефектами робить телебачення чи не найвпливовішим ЗМІ сучас­ності.

Останнім часом дедалі більшої популярності набуває такий засіб масової інформації, як Інтернет («всесвітня павутина») — потужна мережа комп'ютерів, з'єднаних в єдиний інформаційний простір. Він відкриває доступ до будь-яких розміщених у ньому інформаційних баз даних (текстової, аудіо- чи візуальної інформації), на­дає змогу використовувати їх, обмінюватися даними, вступати в комунікацію з необмеженою кількістю осіб. До системи Інтернет підключені тисячі бібліотек, під­приємств, органів управління тощо. Однією з ознак Інтернету є високий ступінь незалежності інформаційних пакетів, оскільки вони не цензуруються.

 

Попри суттєві специфічні можливості, засоби масо­вої інформації характеризуються такими загальними особливостями:

— широта аудиторії, спрямованість і швидкість ін­формаційного впливу;

— сила, комунікативність, постійність і багатофак-торність впливу;

— єдність пропагандистського, виховного та інфор­маційного впливу;

— багатство методів і форм впливу;

— доступність, поширеність, динамічність інфор­мації.

Ці особливості роблять ЗМІ принципово важливи­ми для суспільства.