Тема 7. Політична соціологія. Соціологія права. Соціологія громадської думки

 

План викладу матеріалу

1. Політична соціологія.

2. Соціологія права.

3. Соціологія громадської думки.

Політична соціологія

Політика – галузь відносин між соціальними суб’єктами (класами, соціальними групами, політичними партіями, окремими особами, національними спільнотами, державами) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) політичної влади.

Соціологія політики – галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.

Предмет соціології політики охоплює соціальні аспекти функціонування політичної сфери – інституціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політичних форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу на процес функціонування влади.

Історію становлення соціології політики поділяють на три періоди: передісторія соціології політики (до середини XIX ст.), класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. – 20-ті роки XX ст.), сучасний етап.

Поява соціології політики як самостійної галузі знання пов’язана з діяльністю німецького соціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади, владних відносин, дав класифікацію типів держави в суспільстві.

З того часу проблеми політики загалом і соціології політики досліджували на різних рівнях теоретичного знання і під різними кутами зору багато вчених: проблему еліт – італійські соціологи і політекономи В. Парето, Г. Моска, політичних партій – німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, груп тиску і лобізму – А. Бентлі, Д. Трумен, пропаганди і масових комунікацій – американський політолог Г. Лассвелл. Предметом соціології політики стали проблеми конфліктів і змін бюрократії, громадських організацій і рухів, входження громадян у політичне життя, а також політична культура і політичне лідерство.

С. Ліпсет зосередив увагу на аналізі соціальних умов розвитку демократії. Багато досліджень (Р. Мертон, Р. Блан та ін.) стосуються проблем бюрократії. Чимало праць (П. Лазерсфельд, Р. Россі) присвячено виборчим кампаніям, проблемам виборів.

Сформовано проблемне поле соціології політики, основними елементами якого є:

1. Аналіз політичного процесу та його матеріальної основи.

2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типологія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій.

3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). До універсального набору політичних параметрів належать:

1. Ранги державної ієрархії.

2. Партійна належність.

3. Ранг партійної ієрархії.

4. Політична поведінка.

5. Соціологія політичної свідомості й політичної культури.

Електоральна (лат. elector – виборець) соціологія (соціологія електорату) є однією з найдинамічніших галузей в структурі соціології політики.

Електоральна соціологія – галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб’єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об’єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

Безпосереднім її завданням є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування, різноманітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії. Предмет електоральної соціології – електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об’єкт – процес обрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах (ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян та на системі прямих виборів у законодавчі органи влади).

Представницьке прогнозування результатів політичних виборів, використання професійних методик і технологій в електоральних дослідженнях розпочалося у 30-ті роки XX ст.

Одночасно з появою перших професійних центрів дослідження електоральних уподобань громадян постала так звана проблема вибору «останнього моменту», яка засвідчила стійку невизначеність уподобань значної кількості виборців напередодні виборів, а відповідно і складність передбачення остаточного результату електоральної активності громадян.

Одночасно розвивалися теоретичні концепції, що намагалися виробити цілісне бачення електоральної поведінки виборців. Першою вдалася до них чиказька школа досліджень політичної поведінки, представники якої поставили питання про вплив на результати виборчої боротьби агітації в засобах масової інформації.

Соціологічна концепція. Наголошує на безпосередній залежності виборчої поведінки електорату не від переваги політичних чи ідеологічних програм, платформ, а від належності виборців до певних великих соціальних груп (класових, етнічних, конфесійних, поселенських тощо).

Соціально-психологічна концепція. Зосереджує увагу на опосередкованому впливі на політичні уподобання «маргінальних» для політичних процесів чинників – сім’ї, духовних цінностей, найближчого оточення тощо. її прихильники стверджують, що симпатії до певних партій та ідеологій є не стільки свідомими виявами електоральної активності, скільки наслідками ранньої соціалізації індивіда (в сім’ї, під впливом найближчого оточення тощо).

Теорія «раціонального вибору». Згідно з нею кожен виборець голосує за партію, яка, на його думку, може бути найкориснішою для нього (йдеться передусім про меркантильні інтереси).

Теорія «політичного поля». Будучи найчіткіше окресленою в працях французького соціолога П. Бурдьє, вона пояснює електоральні уподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контексті відносин «домінування – підкорення». Центральними у ній є поняття соціального простору та політичного поля.

Соціальний простір – продукт людської діяльності, що є сукупністю суспільних суб’єктів, які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об’єктивованих взаємин між індивідами.

Політичне поле – проекція соціального простору на взаємодію суб’єктів влади.

Об’єднання людей у політичну спільність стає можливим завдяки існуванню так званої докси (грец. doxa – думка, уявлення) – спонтанної згоди з повсякденним політичним порядком.

Соціологія права.

Соціологія права – галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства.

Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Об’єктом соціології права є соціально-правові відносини.

Проблематика досліджень соціології права охоплює кілька головних напрямів. Одним з них є походження правових норм, що складаються на підставі існуючих суспільних відносин, відображаючи волю законодавця, потреби суспільства, тенденції суспільного розвитку, тобто є соціально зумовленими.

Соціальна зумовленість правових інститутів та права передбачає глибокий аналіз соціальних відносин, які потребують правового регулювання.

Соціологія права в сучасному розумінні остаточно оформилась як самостійна галузь знань на початку XX ст. А сам термін «соціологія права» на позначення самостійного наукового напряму запроваджений до вжитку в 1962 р. на Міжнародному соціологічному конгресі, де було заявлено, що інтелектуальний клімат, розвиток соціологічної теорії і суспільних наук загалом зумовили необхідність інституціалізації соціології права як науки. Це стало підставою для створення у межах Міжнародної соціологічної асоціації Дослідницького комітету соціології права.

На розвитку європейської школи соціології права суттєво позначилася діяльність австрійського юриста О. Ерліха, який висунув концепцію «живого права», французького соціолога Жоржа Гурвіча (1894–1965), який окреслив предметну галузь соціології права, та багатьох інших сучасних соціологів, які працюють у цій проблематиці – Ж. Карбоньє, Б.-М. Блегвард, А. Арно, Л. Фрідман та ін. Засновником американської школи соціології права вважають Р. Паунда, який першим порушив питання про дослідження права в його соціальному контексті (під впливом його ідей перебували О. Холмс, Л. Брендейс, Б. Кардозо, Д. Френк, X. Оліфеат, В. Кук та ін.). Представники американської школи розглядають право з позиції емпіричного досвіду, інтуїції та доцільності, вважаючи суб’єктивний розсуд судді головним критерієм правомірності вчинку, стверджуючи, що право створюється судом і є засобом досягнення соціальних функцій.

У руслі загально цивілізаційних поглядів на суспільство, владу, право та особливості їх взаємодії розвивалася й українська суспільно-правова, філософська думка. Роздуми, ідеї, втілені у творах Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, свідчили про високий рівень української соціоправової думки, але вони, як і пізніші праці М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського та М. Грушевського, ще не відповідали критеріям соціоправових досліджень. Значний внесок у розвиток правознавства зробили провідні теоретики української соціологічної школи наприкінці XIX – на початку XX ст. В. Вергановський, С. Дністрянський, Б. Кістяківський, О. Кістяківський, М. Ковалевський, Л. Петражицький та ін. Було проголошено, що право на території України дослідники будуть вивчати як таке, що «...матиме самостійний інтерес для правника, історика, соціолога».

Після 1917 р. радянська юридична наука деякий час зважала на соціальні особливості дії права, що підтверджують праці відомих юристів М. Гернета, М. Духовського, А. Малицького, Є. Пашуканіса, П. Стучки та ін. Але з 30-х років соціологічний напрям у правознавстві був зведений нанівець. Соціальні проблеми права вивчалися лише в Українському вільному університеті в Празі та Українському науковому інституті в Берліні.

Соціологія права є складно структурним феноменом, структурні особливості якого виділяють залежно від застосовуваних критеріїв класифікації. Найчастіше застосовують п’ять варіантів класифікації:

1. За рівенем (масштабом) дослідження: макро-, мезо-, мікротеорії.

2. За особливостями дослідження: теоретична та емпірична.

3. За цілями й завданнями: фундаментальна і прикладна.

4. За категоріями права або соціології:

а) за юридичними категоріями, що інституціює кожну галузь права як автономну соціологічну дисципліну (соціологія карного права, соціологія адміністративного права, соціологія злочинності, соціологія законодавства);

б) за соціологічними категоріями, коли диференціація за галузями соціології передбачає невіддільність правового у соціальному. Наприклад, соціологія шлюбу і сім’ї є похідною не тільки від загальної соціології, а й від соціології права, оскільки сім’я є не тільки соціальним, а й правовим інститутом, що засвідчує міждисциплінарне взаємопроникнення різних галузей соціології.

5. За суб’єктами виконання правових ролей:

а) законодавча соціологія, покликана вивчати сили, які в процесі розвитку суспільства зумовлюють появу нових форм права (групи тиску, рівень правової куль тури, що є своєрідними соціологічними законодавцями на відміну від юридичного – парламенту, уряду);

б) судова, яка вивчає безпосередньо судове рішення і процес його прийняття.

Соціологія права як самостійна галузь знань реалізує всі властиві науці функції, сукупність яких утворює дві групи:

1. Теоретико-пізнавальна функція. Реалізується в обґрунтуванні причинно-наслідкових зв’язків взаємодії права та соціуму, у критичному оцінюванні чинних норм права, у з’ясуванні особливостей права, які заважають його визнанню в осмисленні різноманітних практичних ситуацій, повсякденній реалізації права.

2. Практична функція. Стрижнем її є прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки щодо певного правового акта, рівня правової культури громадян та засобів її підвищення. Містить елементи прогнозування, критики, оцінки, опису.

Соціологія права тісно пов’язана з теорією права. Взаємодіє вона також із філософією права. Якщо філософія права є пізнавальною теорією, спрямованою на теоретико-світоглядне пізнання держави та права, то соціологія права дає наукову картину правової реальності. У такому разі філософія права постає як спеціальна теорія пізнання (гносеологія), а соціологія права – як вчення про існуюче (онтологія).

Пов’язана також соціологія права з історією права, порівняльним правом, демографією, соціальною педагогікою та психологією, статистикою, політологією.

Право – формальний соціальний інститут, система встановлених, санкціонованих державою правил поведінки, загальнообов’язкових для населення та державних установ, захищена державою від порушень і спрямована на регулювання та охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.

Всі теорії виходять з того, що право:

– соціальне явище, без якого не може існувати цивілізоване суспільство;

– один з елементів соціальної системи, що впливає на всі її складові;

– продукт свідомої діяльності людей, спрямований на охорону особистості, соціальних груп і класів;

– у нормативній формі відображає потреби загальнолюдської справедливості, служить інтересам суспільства.

Особливості соціальної дії права виявляють себе у процесі функціонування правової системи. З точки зору соціології права основними функціями правової системи є:

– інтегративна функція – передбачає включення колективів та індивідів у єдину систему соціальної організації, існуючого правопорядку, соціального контролю;

– регулятивна функція – реалізується через на дання суб’єктам правовідносин певних взаємних прав та обов’язків, а також щодо держави та її установ.

Загалом правова система забезпечує регулювання двома методами:

а) встановленням обов’язків, прав, заборон і дозволів;

б) створенням позитивних стимулів для суспільно корисної діяльності та передумов для розвитку громадсько-правової активності.

Соціальна дія права реалізується через різноманітні форми, стадії та засоби правового впливу.

Юридична форма соціальної дії права. Полягає у врегулюванні суспільних відносин наданням прав і накладанням обов’язків на суб’єктів. Є найбільш вивченою формою соціальної дії права.

Психологічна форма. Виявляється у взаємодії інтересів учасників правового спілкування, а також у ставленні особистості до чинних правових норм (прийнятті, виконанні, ігноруванні, порушенні норм, формальному ставленні до них).

Етична форма. Реалізується через моральний потенціал норми, її справедливість, що створює передумови для успішної соціальної дії права.

Інформаційна форма. Здійснюється через надання правової інформації, яку містять юридичні норми, що справляє величезний вплив на формування психологічної установки щодо права, на визнання правової системи, правових норм.

Соціологія права виокремлює такі засоби соціально-правового впливу:

– інформаційні сигнали про зміст юридичних норм;

– юридичні норми (для їх реалізації необхідні відповідні умови);

– юридичні факти (засіб переведення абстрактної юридичної норми у конкретну площину життя);

– особистість, яка визначає форми і зміст своєї діяльності;

– соціальні умови, за яких особистість здійснює свій вибір.

Важливим елементом механізму ефективної дії права є правова культура населення, яка виявляє себе у правовій свідомості, ціннісно-нормативному комплексі, поведінці та діяльності людей у правовій сфері. Вона зумовлює відповідні соціальні установки, розуміння правових норм, впливаючи на індивіда за такими напрямами:

1. Формування зразків поведінки.

2. Встановлення певних ідеалів.

3. Встановлення системи цінностей.

4. Правова соціалізація особистості. Невід’ємним елементом процесу правової соціалізації є правове виховання, мета якого – формування звички соціально активної, правомірної поведінки; засвоєння, розвитку і закріплення певних принципів права та моралі, правових норм, здатності протидіяти негативним зовнішнім впливам.

Правова культура є складовою загальної культури, яка формується та розвивається в процесі реалізації людьми своїх прав та обов’язків, виявляється у ставленні до законодавства, дотриманні його норм.

Правовий нігілізм – правове безкультур’я, відкидання або ігнорування права, юридичних норм, правових цінностей, зневажливе ставлення до правових традицій.

Правова поведінка – соціально значуща поведінка суб’єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й має юридичні наслідки.

Головна ознака правової поведінки – її соціальна значущість.

Головні мотиви правомірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов’язок перед суспільством, правовий обов’язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами.

Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості.

Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реалізацію політичних, економічних, побутових прав та обов’язків.

Інструментальна. Постає у вчинках, що мають певні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформлення купівлі-продажу), коли виникнення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення.

Правова без дія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав.

Соціально-правова активність. Будучи протилежною правовій без дії, постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, повага, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов’язків у правовій сфері.

Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:

– формування особистості з певною соціальною орієнтацією;

– формування в особистості конкретної мотивації;

– планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення;

– реалізація прийнятого рішення.

Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктивним, небезпечним чинником для суспільства. Соціальна характеристика протиправної поведінки охоплює такі аспекти:

– історичне походження;

– соціальну природу масиву правопорушень (проявляється у конкретному змісті елементів, які його утворюють);

– соціальну природу протиправної поведінки (про являється в її результатах);

– структуру і динаміку правопорушень (залежить від змін умов соціального життя людей).

Окреслилися напрями дослідження причин протиправної поведінки.

Біологічний напрям. Згідно з ним злочинність породжена біологічними особливостями людини. Засновник його – італійський антрополог Чезаре Ломброзо (1835–1909), автор праці «Злочинна людина» (1876). Ломброзо вважав, що «кримінальний тип» – результат деградації людини на ранніх стадіях еволюції. Він розробив класифікацію злочинців: а) природні злочинці; б) душевнохворі злочинці; в) випадкові злочинці. Ч. Ломброзо вважають засновником криміналістичної ідентифікації. Саме він першим розробив методику вивчення самого злочинця.

Прихильники цього напряму висловлювали міркування, що певна будова тіла свідчить про певні якості, вважаючи найбільш схильними до злочинів мезоморфів (осіб, чиє тіло наділене силою та стрункістю, які виявляють схильність до занепокоєння, активні та не дуже вразливі).

Психологічний напрям. Його представники причину протиправної поведінки вбачають у психічному стані особистості. В основі цього підходу психоаналітична теорія З. Фрейда, який припускав, що біологічно зумовлений інтенсивний потяг та породжені ним мотиваційні конфлікти особистості є першопричиною дій людини. Ця теорія була розвинута у працях К. Хорні, Е. Фрома, які вивчали найтиповіші деформації характеру та їх форми.

Соціологічний напрям. Зорієнтований на пошуки причин протиправної поведінки у соціальній реальності. Вперше детально розглядається у працях бельгійсько-французького соціолога Адольфа Кетлє.

Згідно з соціологічним підходом протиправну поведінку зумовлюють такі соціальні чинники:

– неоднорідність і мінливість нормативно-ціннісної системи суспільства (теорія аномії Е. Дюркгейма, теорія субкультур, теорія контролю тощо);

– соціальна нерівність та стратифікація суспільствва (теорія аномії Р. Мертона, теорія конфлікту соціальних груп, теорія конфлікту влади);

– стигматизація, тобто результат соціальної оцінки дії, яку суспільство визначає як протиправну (теорії Ф. Танненбаума, вторинної девіації Е. Лемерта, девіантної кар’єри Г. Беккера, соціальної ідентичності Е. Гоффмана);

– соціальна дезорганізація і дестабілізація суспільства (теорія соціальної дезорганізації, теорія дестабілізації В. Реклесса, Е. Берджесса).

Особливе місце у соціології права посідають питання делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої визнанням злочинних норм та цінностей правильними, морально виправданими.

Соціологія права визначає такі елементи делінквентної субкультури:

– гедонізм, що виявляється у прагненні володіти матеріальними благами, не докладаючи власних зусиль;

– цінність свободи, яка нерідко тлумачиться як анархія; делінквентна субкультура базується на фундаменті цінності особистої гідності та честі;

– чітка ієрархія, що особливо помітна у професійному ядрі та тюремних спільнотах; їх норми передбачають обмежене спілкування із представниками державних органів та нижчого рівня злочинної ієрархії; внутрішню згуртованість групи виражає звичай «общаку» – суми грошей, в яку кожен вносить свою частину і яка призначена для загальних потреб;

– насилля, звичай помсти, допомоги засудженим та їх родичам;

– система кримінальної інформації (особливо у місцях ув’язнення);

– санкції, що підтримують порядок та дисципліну в групі (фізичні, матеріальні);

– мова, позначена у науковій літературі терміном «арго». Особливу роль у мові злочинних угруповань посідає табуйована (заборонена) лексика, татуювання та клички, пісні та приказки.