Історія становлення соціології конфлікту. Сучасні соціологічні теорії конфлікту

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія Карла Маркса, яка визнаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби – й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті. Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер.

У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту, які окреслили її проблемне поле і не втрачають своєї актуальності й у наш час:

– конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, що неминуче породжують чисельні й різноманітні конфліктні ситуації;

– конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку, сприяє утвердженню в суспільстві загальнозначущих соціальних норм та цінностей;

– протилежність між правлячою меншістю та керованою більшістю, яка є постійним джерелом конфліктів, є неминучою і вічною;

– залежність між економічними, політичними, соціокультурними змінами та конфліктними ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.

Розвиваючи ідеї класиків соціології конфлікту, американський соціолог Л. Козер у роботах «Функції соціальних конфліктів» (1956) та «Продовження дослідження соціального конфлікту» (1967) обґрунтовує свою теорію позитивно-функціонального конфлікту, де доводить, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і, що конфлікти мають позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни.

У якості постійного джерела соціальних конфліктів Л. Козер розглядає соціальну нерівність, що породжує напругу між індивідами і соціальними групами, зняття якої відбувається через різноманітні конфлікти.

Теорія Л. Козера фактично стала науковим обґрунтування моделі побудови суспільства конфліктного функціоналізму.

Вихідною засадою цієї теорії є засада ненасильницького розв’язання існуючих у суспільстві конфліктів.

У середині 60-х рр. XX століття з обґрунтуванням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву конфліктної моделі суспільства, виступив німецький соціолог Р. Дарендорф. Основні положення своєї теорії ним були викладені у роботах «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» (1959), «Елементи теорії соціального конфлікту» (1965), «Конфлікт і свободи» (1972) та ін. і зводяться до того, що будь-яке суспільство піддається соціальним змінам, які породжують соціальні конфлікти. Головну причину конфліктів він, також вбачає у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності і влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч.

Дарендорф розглядає конфлікти як джерело інновацій та соціальних змін, оскільки вони допомагають уникнути застою, консервації застарілих відносин, створюють у суспільстві постійну напругу, надають динаміки суспільним відносинам. За Дарендорфом, придушення конфлікту призводить до його загострення.

Наступний етап дослідження соціальних конфліктів закономірно був пов’язаний з перенесенням акцентів з вивчення причин та ролі соціальних конфліктів у житті суспільства на дослідження їх загальних структурно-динамічних показників і характеристик. Це завдання було вирішено відомим американським соціологом і економістом К. Боулдінгом, який стояв у витоків формування загальної теорії конфлікту. У своїй роботі «Конфлікт і захист» (1963) він виходить з того, що більшість конфліктів мають спільні елементи і спільні риси у моделях свого розвитку, вивчення яких дозволяє зрозуміти феномен конфлікту у будь-якому конкретному вияві.

Ідеї Боулдінга отримали свій подальший розвиток у дослідженнях Крізберга, одного з найбільш авторитетних дослідників соціальних конфліктів, автора наукової моделі соціального конфлікту як системи структурно-динамічних показників, що виступають методологічною основою діагностики і регулювання різноманітних соціальних конфліктів.

Суттєві зміни у концептуальному осмисленні конфліктів відбулися у 80–90-ті роки минулого століття, коли у США та інших розвинутих країнах інтенсивно розпочався процес їх інституціалізації.