Політика держави щодо релігійних інститутів

Релігія старша і за право і за державу. В політологічній науці політика держави щодо церкви розглядається здебільшого як система дій держави, що включає у себе постановку мети і цілей, які супроводжуються правовим забезпеченням. Найбільш адекватною класифікацією політики щодо релігії релігійних організацій, віруючих для новочасних суспільств може бути така, яка враховує:

1) комплекс історико-культурних;

2) політичних;

3) релігійних і церковних факторів, які викликали до життя відповідну політичну лінію; наявність / відсутність державної ідеології та характеру залучення (відкинення) релігійного чинника для її легітимації; політико-правовий інструментарій, за допомогою якого ця політика здійснюється; ригідність або гнучкість політичної лінії. Це дозволяє нам говорити про типи

політики щодо релігії, релігійних організацій та віруючих.

Перший тип – це теократична політика, де обов’язкова державна ідеологія є обов’язковою релігійною ідеологією, а певна релігійна доктрина є центральною складовою політичного життя (політика Ірану після ісламської революції 1979 р.).

Другий тип – „пом’якшена» редакція теократичної політики – це політика релігійного ототожнення, тобто політика, яка здійснюється державами, що ототожнюють себе лише з однією релігією (уряд Судану позиціонує себе як ісламський уряд і проголошує своєю метою ісламізацію країни).

Третій тип політики – передбачає існування державної церкви, яка є історико-культурним феноменом, 2парасольковим” інститутом, що об’єднує громадян попри їхні персональні релігійні переконання.

Четвертий тип політики - передбачає виокремлення з усієї плюралістичної релігійної сцени групи релігійних організацій, які отримують політичне та юридичне визнання і, відповідно, захист з боку держави. „Політика визнаності” здійснюється у багатьох країнах Європи і Латинської Америки; ця політика закріплюється законодавчо і спеціальними договорами (в Німеччині спеціальний статус і серйозні пільги мають близько півтора десятка релігійних спільнот).

П’ятий тип політичної практики - може бути визначений як коопераційний – політика держависпрямована на співпрацю з релігійними організаціями (релігійна політика Іспанії, Італії, Польщі).

Шостий тип політики – сепараціоністський, за яких держава відокремлює від себе церкву (31 країна світу проголосила секулярний характер держави і як мінімум 20 конститутційно закріпили відокремлення церкви і держави).

Це відокремлення може бути як нейтралістським (США), доброзичливим (Польща, Словенія), а також антагоністичним (СРСР). Д.Шелтон і А. Кісс виокремлюють політику державної ворожості. Методи дослідження цієї проблематики:

1) методи конкретних наук;

2) компаративістський метод;

3) метод історизму;

4) метод історичної реконструкції;

5) емпіричний метод;

6) діалектичний метод;

7) синергетичний метод;

8) логічний метод;

9) метод комплексного аналізу;

10) хронологічний метод.

Кожна з пропонованих моделей політики мала свою динаміку історичного розвитку, рівень політичної культури, характер релігійної культури, зовнішньополітичний чинник.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей І контрольних робіт:

1.Церковна політика українського православ’я.

2.Політичний аспект уніатської церкви в Західній Україні.

3.Політологичний аспект сучасного розколу українського православ’я.

4.Зв’язок демократизації політичного життя українського суспільства з демократизацією церковного життя.

5.Нові тенденції в державно-церковних відносинах України.

6.Причини активізації релігійних організацій.

7.Релігія і політика в період глобалізації.

8.Церква і релігійні організації України.

9.Проблеми державно-церковних відносин у багатоконфесійному суспільстві.

10.Релігія як релігійний і політичний інститут.

11. Тоталітарна секта: нова міжнародна загроза.

 

Література

1. Войналович В. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940 – 1960 –х років: політологічний дискурс.- К.: Світогляд, 2005.- 741 с.

2. Актуальні проблеми державно-церковних відносин в Україні // В.Д.Бондаренко, А.М.Колодний (голов.ред.: Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.. Г.С. Сковороди НАН України.- К.: VIP, 2001.- 206 с.

3. Історія релігії в Україні: у 10-ти т.// Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. - К.: Світ знань. Т.4. Католицизм // За ред. П.Яроцького.- К., 2001.- 598 с.; Т.5. Протестантизм в Україні // За ред. П. Яроцького.- 2002.-424 с.

4. Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні.- К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України,2000.- 272 с.

5. Куроедов В.А. Религия в советском государстве.- М.: Прогресс, 1984.- 165 с.

6. Религия и политика/ Ред.кол.: В.И. Гараджа (отв.ред.) и др. – М.: Мысль, 1985.- 303 с.

7. Українська Греко-Католицька Церква / Ред кол.: В.В.Гаюк, М.О. Гуменний, М.М.Омельчук, І.М. Петров.- Львів: Логос, 1992.- 141 с.

8. Филиппович Л.О. Етнологія релігій. Теоретичні проблеми. Вітчизняна традиція осмислення.- К.: Світ знань, 2000.- 333 с.

9. Шуба А.В. Православие и национальные отношения: Проблемы взаимодействия этноса и религии/ Ин-т национальных отношений и политологии АН Украины.-К.: Либідь, 1992.- 131 с.

10. Вебер М. Социология религии (типы религиозных сообществ)// Вебер М. Избранное. Образ общества.- М., 1994.

11. Християнство і проблеми сучасності: Наук. зб.//А.М.Колодний, П.Л.Яроцький (головн.ред.); Відділення релігієзнавства, Інститут філософії ім.. Г.С.Сковороди НАН України.- К.: 2000. – 218 с.

12. Бондаренко Віктор. Українська православна церква в новому політичному інтер’єрі // Людина і світ.- 1991.- № 4.- с.31-35.

13. Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької церкви // Людина і світ.- 2000.- № 7. – с.36-42.

14. Король Вікторія. Православне християнство і сучасна Європа // Людина і світ.- 2002.- №1.- с.4-10.

15. Рибачук Микола, Фещенко Петро. Релігія і політика: проблеми взаємодії // Наукові записки./ Збірник.- К.: ІНВІП, 1997.- Вип..1.- с.87-95.

16. Сенюшкіна Тетяна. Релігійні права національних меншин і проблема державно-церковних відносин у багатоконфліктному суспільстві // Наукові записки / Збірник.-К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2003.- Вип..22.- с.164-173.

17. Релігієзнавчий словник/ За ред. професорів А.Колодного і Б.Лобовика.- К.: Четверта хвиля, 1996.- 392 с.

18. Тихонравов Ю.В. Религии мира: Учебно-справочное пособие.- М.: Universa, 1996.- 336 с.

19. Християнські Церкви і релігійні організації в Україні: Довідник// ВД Бондаренко (гол. ред.); Державний комітет України у справах релігій.- К.: VIP,2001.- 93 с.

20. Христианство: Энциклопедический словарь: В 3 т./ С.С. Аверинцев и др. (главн.ред.).-М.: Большая Российская Энциклопедия.- Т.1.- 1993.- 863 с.;Т.2.- 1995.- 671 с.; Т.3.- 1995.- 783 с.

21. Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 р. УРСР.- 1991.-№ 25.- с.283.

22.ШубаО. Релігія в етнонаціональному розвитку України: (Політологічний аналіз).- К.: Криниця, 1999.- 324 с.

23. Перевезій В. Міжправославний конфлікт в сучасній Україні: роль та місце в ньому української православної церкви (Московського патріархату)//Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.-К.,2000.-Вип.12.- С.224-231.

24. Здіорук С. Етноконфліктна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти. Нац. ін.-т стратегічних досліджень.-К.: 1993.- 59 с.

 

ТЕМА 20

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

 

Зміст:

20.1. Поняття “еліта”. Особливості політичних еліт як суб'єктів політики

20.2. Західні теорії еліт.

20.3. Теорії еліт в контексті культурно-історичного буття українського народу.

20.4. Проблеми становлення національної еліти в сучасній Україні.