Поняття політичний конфлікт: суть, функції та методи регулювання

Політичний конфлікт - це протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів, суперечністю між суспільством як цілісною системою і політичною нерівністю включених в неї індивідуумів і груп. Поняття політичного конфлікту означає боротьбу одних суб’єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин, політичний статус соціальних груп доступ до ухвалення рішень, пристрій владних інститутів, розпорядження ресурсами, монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними — словом, за все те, що складає владу і політичне панування. Структура політичного конфлікту – це сукупність істотних компонентів конфлікту, без яких він не може існувати як політична реальність.

Суб’єкти політичного конфлікту – це політичні лідери; гілки державної влади; національні територіальні спільноти; політичні партії; орієнтовані на владу фінансово-промислові групи; центри і регіони; держава і опозиція; держава і блоки держав в системі міжнародних відносин та інші політичні актори, які намагаються реалізувати свої політичні інтереси. Предмет політичного конфлікту – це відносини стосовно державної влади та її улаштування; розподілу та реалізації; територіальна сумісність проблеми внутрішньої і зовнішньої політики держави; конституційні норми. Конфліктні дії проявляються в різних видах політичної боротьби: це може бути боротьба теоретична – зіткнення концепцій розвитку держави і суспільства, військових, соціальних, економічних доктрин; це боротьба ідеологічна - боротьба ціннісних орієнтацій, політичних програм, міфів, соціальних стереотипів; це боротьба інформаційно–психологічна - моніпулятивні впливи ЗМК і PR – технологій на електорат; це організаційна боротьба, яка включає партійне будівництво, роботу по мобілізації мас, включення електорату у виборчій процес і в екстремальних ситуаціях це може бути озброєна боротьба у вигляді терористичних актів, революцій, військових конфліктів.

Умови конфлікту – це форми правління політичних режимів, рівня політичної культури населення, легітимності влади, лояльності до неї силових структур, армії, засобів масової комунікації; наукональний характер, який визначає рівень толерантності населення. Наслідки конфлікту можуть бути функціональні (які стимулюють стійкий розвиток соціальної системи) і дисфункціональні, які приводять до деструктивних змін, що приводять до стагнації системи: це може бути зміна конституції, державного устрою, форм правління, відносин власності, політичного режиму, підвищення чи зниження ефективності демократичних процедур.

Структура виборчого конфлікту. Вільні демократичні вибори можливі лише як виборчий конфлікт, який проявляється у вигляді суперництва між кандидатами, які претендують на політичний статус, а також в контексті інтелектуального, інформаційно-психологічного та організаційного протиборства, що відбувається в рамках виборчого законодавства. Конфлікти між окремими її учасниками, що супроводжують виборчий процес. Реалізують свої виборчі права, пов’язані, як правило з порушеннями виборчого законодавства і регулюються виборчими носіями, а в окремих випадках і судами, що переводить ці конфлікти в юридичні.

Сторони конфлікту: суб’єкти, які претендують на певний політичний статус; партії, фінансово-промислові групи, соціальні страти, територіальні і національні спільноти, інші учасники виборчого процесу. Сюди відносяться: виборці, партії, групи підтримки ЗМІ, виборчі комітети різних рівнів, наглядові органи. Предмет конфлікту: статус, що наділяє її носіїв певним об’єктом державної влади; політичний вплив; конституційні права, особиста достойність всіх учасників виборчого процесу.

Конфліктні дії: різні дії суперництва в рамках виборчого законодавства; можливі обмеження виборчих прав учасників процесу (громадян, партій, ЗМІ); зловживання при підрахуванні голосів. Якщо конфліктні дії виходять за межі виборчого законодавства, конфлікт із політичної сфери переходить у правову, трансформується в юридичні і завершується на основі відповідних правових норм. Умови конфлікту: політичний режим; виборче законодавство; позиції владних структур (адміністративний ресурс); фінансово-промислових, кримінальних, екстремістських груп в регіоні, рівень соціальної напруги в країні; в конкретному регіоні виборів; рівень правової і електоральної культури учасників виборчого процесу. Наслідки конфлікту: можливі структурні зміни в політичній системі та її підсистемах, реалізація активного і пасивного виборчого права громадян; демонстрація правової і політичної культури всіх учасників виборчого процесу; фіксація рівня абсентеїзму в країні.

Структура корупційного конфлікту. Корупційний конфлікт слід визначити як злочин проти порядку державного управління, який здійснюються завдяки змові представника державної (муніципальної) влади, структур державно-адміністративного управління з метою отримання певного змісту.

Сторонами (учасниками) в корупційному конфлікті: з однієї сторони, корупціонер (представник державної, муніципальної) влади; структур державно-адміністративного управління; злочинні групи, які реалізують в своїх інтересах управлінські можливості корупціонерів; з іншої сторони – законодавець в особі правоохоронних органів. Предметом конфлікту є порядок державного управління – сукупність процедур, виконання яких регламентовано відповідним органом державної (муніципальної) влади, нормативними документами, які зобов’язують дану посадову особу виконувати забезпечення державних інтересів.

Конфліктні дії – заговор; створення злочинної групи; порушення посадових обов’язків; професійної етики державного (муніципального) службовця; незаконне отримання певних вигод і матеріальних благ. Умови конфлікту – наявність користолюбивих інтересів зі сторони посадових осіб;наявність протиправно діючої групи; її можливості впливати на управлінські рішення органів державної (муніципальної) влади з метою отримання певних вигод. Наслідки конфлікту – шкода порядку державно-адміністративного управління, що здійснює деформований вплив на всю систему політичних відносин в суспільство, авторитету державної (муніципальної) влади; моральна і матеріальна шкода суспільству.

Сучасний політичний процес постійно демонструє корупцію на державному рівні. Політологи розглядають це як розлад державної влади: в Італії відбувається суд над прем’єр – міністром Дж. Андреотті, деякі члени Євросоюзу були обвинувачені в корупції і позбавлені своїх посад. Ці факти підкреслюють політичний характер корупційних конфліктів. Корупційний конфлікт по своїм наслідкам це конфлікт політичний, так як він протікає у сфері державно-адміністративного управління. Будь-які деформації в структурних елементах державно-адміністративного управління приводять до дестабілізуючих відхилень у всій системі політичних відносин від її стану. Це сприяє хаотизації політичної системи, що не може відбуватися на соціальному здоров’ї членів її суспільства. По сфері розгортання це конфлікт управлінський, по змісту – кримінальний.

Отже, одним із різновидів політичних конфліктів можна вважати взаємовідносини, що виявляються в протистоянні політичних інтересів. Вони поділяються на інституціоналізовані та позаінституціоналізовані. Відповідно конфлікти характеризуються як загальні, широкі за позиціями конфронтації, комплексні та відповідно вузькі як компоненти перших. Відкрите обговорення проблем в суспільстві може послабити інтеграцію, привести до конфлікту точок зору і інтересів, але замовчування проблем не є ефективним способом уникнення конфліктів. За соціальною функцією конфлікти поділяють на конструктивні (наприклад, легітимні форми соціального протесту) та деструктивні (руйнівні), пов’язані з силовою протидією конфліктуючих сторін. Конструктивні конфлікти є інтегруючими, а деструктивні навпаки дезінтегрують суспільство.

Таким чином, необхідно зазначити, що розрізняють три основні типи політичних конфліктів.

1. Конфлікти інтересів. Переважають в економічно розвинених країнах, стійких державах. Цей тип конфлікту найлегше піддається урегулюванню, оскільки тут завжди можна знайти компромісне рі­шення.

2. Конфлікти цінностей. Характерні для держав, що розвиваються, з нестійким державним ладом; вимагають біль­ше зусиль для врегулювання через труднощі із знаходженням компромісів.

3. Конфлікти ідентифікації. Характерні для суспільств, в яких відбувається ототожнення суб'єктом себе з певною групою (етнічної, релігійної, мовної), а не з суспільством (державою) в цілому; цей тип конфлікту виникає в умовах протилежності рас, етнічної або мовної протилежності.

Залежно від рівня учасників політичний конфлікт може бути: міждержавним (суб'єкти — держави і їх коаліції), державним (суб'єкти — гілки влади, політичні партії і т. д.), регіональним (суб'єкти — регіональні політичні сили), місцевим. Внутрішньополітичні конфлікти розділяють на позиційні (горизонтальні) і опозиційні (вертикальні), всередині режиму і навколо режиму. Конфлікт «всередині режиму» не веде до його кардинальних змін, на відміну від конфлікту «навколо режиму», що виникає між тими, хто хоче зруйнувати існуючий режим і тими, хто його захищає. Конфлікти «навколо режиму» є більш дезінтегруючі, ніж конфлікти «всередині режиму».

Суб'єктами позиційних конфліктів виступають політичні інститути, організації, що здійснюють владу в рамках даної системи (в різних гілках державної влади, інститутах федеральної влади і суб'єктах федерації), але займаючи різні позиції. Предмет таких конфлік­тів — окремі елементи політичної системи і політики правлячих кругів, не відповідні повною мірою інтересам і цілям системи, окремим угрупуванням правлячих сил. Їх дозвіл веде до часткових змін в політиці властей; це часткові конфлікти.

Суб'єктами опозиційних конфліктів виступають, з одного боку, володарюючи еліти, що виражають їх інтереси партії, державні інститути, організації, лідери, з іншої організації, представляючи підвладні маси, а також по­літичні активні групи, виступаючі проти існуючих порядків, пануючої політичної влади. Пред­метом конфлікту в даному випадку є існуюча система державної влади в цілому, існуючий режим. Кінцевий висновок вирішення конфлікту — зміна політичної системи, тому конфлікти подібного роду називають радикальними.

Джерелом радикального конфлікту є протиріччя між корінними політичними інтересами і основни­ми цінностями крупних соціальних груп; джерелом частинного — суперечності між тимчасовими, неосновними інтересами і цінностями конфліктуючих агентів. Радикальні конфлік­ти залучають до сфери протиборства більшість або всі по­літичні інститути і значні маси населення, в ча­сткових конфліктах беруть участь лише деякі інститути і групи, частини еліт, партії, зацікавлені в дозволі конкретних проблем реформування політичних відносин і інститутів, що змагаються. Радикальні конфлікти розділяють суспільство на дві основні протилежні політичні сили; а часткові — зростають із сплетення багатьох політичних сил, діючих в рамках плюралізму.

До політичних конфліктів усереднені держави належать міжкласові, міжнаціональні і расові, міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі і реально часто трапляються міжпартійні конфлікти. Бувають і міжособові політичні конфлікти - між членами однієї і тієї ж політичної партії, а, може, й між представниками різних партій. У міжособових політичних конфліктах відбиваються не тільки особистості, а й групові інтереси. Конфліктні ситуації як особливий стан політичного життя - явище різнобічне. Його істотною гранню є політична напруга. Водночас вона виступає індикатором політичного, в цілому соціального конфлікту. В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводить до виникнення конфліктної ситуації.

Існує кілька ознак стану соціальної, а врешті, і політичної напруги. Перша ознака: в широких верствах населення поширюються настрої незадоволення існуючим становищем в життєво важливих сферах суспільного життя, настрої невдоволення взагалі існуючим соціальним устроєм. Друга ознака: Під впливом таких настроїв втрачається довіра до влади, зникає відчуття безпеки. Поширюються песимістичні оцінки майбутнього, різноманітні чутки. Виникає атмосфера масового психічного неспокою, емоційного збудження в політичній сфері. Третя ознака: Напруга виявляється не лише в суспільних настроях, а й у масових діях: ажіотажному попиті, вимушеній добровільній міграції значної частини населення в інші регіони і за кордон. Масові дії охоплюють і політичну сферу. Політичні конфлікти і політична напруга - це процеси, які проходять певні стадії.

Також, необхідно зазначити, що характерною особливістю кожно­го конфлікту у момент його зародження є наявність об’єкту, володіння яким зв'язано з фру­страцією потреб двох суб'єктів, втягнутих в конфлікт. Передконфліктна стадія — це період, коли конфліктуючі сторони оцінюють свої ре­сурси, перш ніж зважитися на агресивні дії або одступити. В той же час відбуваються консолідація сил протиборчих сторін, пошук прихильників і оформлення груп, які участують в конфлікті. Коли всі спроби досягти бажаного виявляються безрезультатними, індивідуум або соціальна група визначають об'єкт, який перешкоджає досягненню цілей, ступінь його «вини», силу і можливості протидії. Цей момент в передконфліктній стадії називається ідентифікацією.

Іноді причину фрустрації важко ідентифікувати, тоді можливий вибір об'єкту для агресії, який не має ніякого відношення до блокування потреби. Ця помилкова ідентифікація може привести до дії на сторонній об'єкт, у відповідь дії і виникнення помилкового конфлік­ту. Трапляється, що помилкова ідентифікація створюється штучно, в цілях відвернення уваги від істинного джерела фрустрації. Безпосередньо конфлікт. Ця стадія характеризується, перш за все, наявністю інциденту, тобто соціальних дій, які направлені на зміну поведінки суперників. Дії, які складають інцидент, можуть мати як відкритий, так і прихований характер. Вельми характерно для стадії безпосередньо конфлікту на­явність критичної крапки, досягши якої конфліктні взаємодії між протиборчими сторонами досягають максимальної сили і гостроти. Після проходження критичної крапки число конфліктних взаємодій, їх гострота і сила різко знижуються, і далі конфлікт йде по низхідній до нового сплеску сил протистояння.

Класифікація конфліктів

Характер змін політичних процесів, темпи та направленість еволюції системи правління безпосередньо залежать від типу домінуючих політичних конфліктів. Політичні конфлікти можуть виникати між політичною елітою і рештою населення країни, різними фракціями в рамках еліти, між окремими політичними лідерами, різними групами і класами, між різними країнами. Розібратися в різноманітних конфліктах допомагає їх класифікація. Існують класифікації конфліктів по різним критеріям. Так, класифікують конфлікти, виходячи із складу і кількості учасників конфлікту, міри його гостроти і інтенсивності, використання насильства чи не використання його, інших критеріїв. Функціональне чи дисфункціональне значення конфлікту залежить від системи, в якій він розгортається. В зв’язку з цим Л. Козер, розглядаючи конфлікт як важливий елемент соціальної взаємодії, який сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв’язків, підкреслює, що це залежить від суспільного ладу. В закритих (ригідних) суспільствах конфлікти спричиняються до поділу суспільства на дві ворожі групи або класи і підривають основи колективної згоди, загрожуючи самій суспільній системі через революційне насильство. У відкритих плюралістичних суспільствах конфліктам надається вихід, а соціальні інститути зберігають громадську згоду. У тоталітарних моністичних системах, перед якими поставлена мета усунення конфліктів в ім’я всезагальної гармонії, конфлікти скриті, позбавлені (“соціальності”), оскільки вважається, що суспільство прямує до соціальної однорідності.

Інтенсивність конфлікту залежить від того, чи це конфлікт точок зору чи конфлікт інтересів; відносини між конфліктуючими сторонами радикально конфліктні (коли відсутній справжній інтерес) чи частково конфліктні (коли є спільний інтерес). М. Дойч виділяє наступні типи конфліктів: дійсні, випадкові; зміщені (ті причини конфлікту, які сприймаються, лише частково зв’язані з основними причинами); неправильно приписані приписуються не тим, між ким існує дійсний конфлікт; прихований, хибний. М. Дюверже виділяє конфлікти в рамках режиму і конфлікт навколо режиму, коли мова йде про зміну устрою.

В загальному виді в політологічній науці виділяють наступну класифікацію конфліктів:

- з точки зору зон та сфер їх прояву виділяють внутрішньо- та зовнішньополітичні конфлікти, які в свою чергу підрозділяються на різноманітний спектр криз та протиріч. Так, внутрішньополітичні конфлікти поділяються на кризи і протиріччя, що розкривають характер взаємодії між різними суб’єктами влади (правлячою та опозиційною елітою, конкуруючими партіями та групами інтересів, центральною та місцевою владою тощо), що відображають характер політичних процесів, за якими розгортається спір груп та індивідів (у сфері державного управління або масової участі громадян в політиці) тощо;

- за ступенем і характером їх нормативної регуляції. У даному випадку мова йде про інститутоалізовані або неинститутоалізовані конфлікти (Л.Козер), що характеризують здатність або нездатність людей (інститутів) підпорядковуватися дійсним правилам політичної гри.

- за якісними характеристиками, що відображають різний ступінь залучення людей до розв’язання спору, інтенсивності криз та протиріч, їх значення для динаміки політичних процесів. Серед конфліктів даного типу можна виділити: «глибоко» та «неглибоко» вкоріненні (у свідомості людей) конфлікти (Дж. Бертон); конфлікти «з нульовою сумою» (де позиції сторін протилежні, і тому перемога однієї із них є поразкою іншої) і «не з нульовою сумою» (в яких існують хоча б один із засобів знаходження взаємної згоди – П. Шаран); антагоністичні та неантагоністичні конфлікти (К. Маркс), вирішення яких пов’язані із знищенням однієї з протидіючих сторін або – відповідно – збереженням протидіючих суб’єктів.

- з точки зору публічності конкуренції сторін розрізняють відкриті (виражені в явних, зовнішньо фіксованих формах взаємодії конфліктуючих сторін) та закриті (латентні) конфлікти, де домінують тіньові засоби відстоювання суб’єктами своїх владних повноважень.

- за часовими характеристиками конфлікти підрозділяються на короткострокові та довгострокові конфлікти.

- у відповідності з побудовою та організацією режиму правління виділяють, як правило, вертикальні (що характеризують взаємовідносини суб’єктів, що належать різним рівням влади: між центральними та місцевими плитами, органами федерального та місцевого самоуправління тощо) та горизонтальні (що розкривають зв’язки суб’єктів та носіїв влади, що знаходяться на одному рівні: всередині правлячої еліти, між не правлячими партіями, членами однієї політичної асоціації тощо).

Кожен тип конфлікту, маючи ті чи інші характеристики, здатен відігравати різноманітні ролі в конкретних політичних процесах, стимулюючи відносини співробітництва та суперництва, протидії та співпраці, примирення та непримиренності.

Розв'язання конфліктів

Розв’язання конфлікту має на увазі вичерпання самого предмету конфлікту або зміну ситуації та обставин, що призвели б до безконфліктних відносин сторін, відносин партнерства, виключило б виникнення рецидиву.

Управління конфліктами передбачає процес контролювання конфлікту самими учасниками або зовнішніми силами. Врегулювання конфлікту – це часткове або тимчасове його вирішення. Під завершенням конфлікту розуміють будь-яке його припинення (навіть таке, яке не передбачає його розв’язання).

Завершитись конфлікт може внаслідок різних причин:

- припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;

- припинення шляхом симетричного його розв’язання (обидві сторони виграють або програють);

- припинення конфлікту шляхом асиметричного його вирішення – виграє одна сторона;

- поступове затухання конфлікту;

- переростання конфлікту в інше протистояння і т.п.

Розв’язання конфлікту – це досягнення згоди по спірним питанням між учасниками. Розв’язати конфлікт – значить:

1) визначити, хто є переможцем, яким буде розподіл цінностей;

2) здійснити цей розподіл цінностей;

3) дійти висновку про повне завершення конфлікту (Дж. Гал тунг).

Для розв’язання конфлікту потрібні зусилля і добра воля. До передумов успішного розв’язання конфлікту відносять:

- діагностику протистояння, включаючи вияснення його причин, мотивів поведінки сторін тощо;

- прогнозування ходу і наслідків конфлікту;

- здійснення ситуаційного і позиційного аналізу.

Розв’язання конфлікту можливе тоді, коли досягнута згода по суперечливому питанню між учасниками конфлікту. Існують різні підходи до вирішення даної проблеми. Враховуючи найбільш типчині засоби, можна виділити два найбільш загальних шляхів примирення сторін. Перший, мирне урегулювання конфлікту в результаті: досягнення компромісу на основі збереження вихідних позицій; згоди, що базується на взаємних поступках; вичерпання ресурсів однієї з сторін, що робить неможливим продовження суперництва; визнання інтересів та прав сторін у ході визнання поваги з боку обох сторін у ході конфлікту. Це спосіб розв’язання конфлікту вважається найбільш оптимальним і цивілізованим, оскільки він не пов'язаний з одностороннім нав’язуванням волі, а пов'язаний з абсолютною активністю конфліктуючих сторін.

Другий спосіб, це примирення на основі примусу або, іншими словами, використанням «командного стилю» (П.Шаран) взаємовідносин, що дозволяє одній стороні ігнорувати аргументи противника. Іноді конфлікт подавляється силою, але такий конфлікт рано чи пізно знову відродиться

Орієнтація суб’єкта управління на ті чи інші засоби примирення сторін повинна корегуватися і специфікою політичних процесів, в яких протікають конфлікти. Наприклад, обмеженість у часі і періодичність виборчих компаній змушує багато партій, що прагнуть до реального проникнення у сферу прийняття державних рішень, створювати різні коаліції, йти на компроміси навіть зі своїми політичними опонентами. В цьому випадку компроміс виступає більш прийнятною метою стратегії, ніж конфронтація.

Оскільки розв’язувати конфлікти – це проблема дуже складна, то зусилля політиків повинні бути зосереджені на запобіганні конфліктів.

Дж.Рубін пропонує розділяти поняття «розв’язання конфлікту» і «угода». Розв’язання конфлікту передбачає зміну установок, що приводять до закінчення конфлікту. Угода представляє собою результат, при якому відкритий конфлікт завершується, навіть якщо не зачіпає проблемЮ що лежать в його основі.

В окремих випадках конфлікти сприймаються як непереборні. Л.Глінхелг вважає, що конфлікт є таким, яким не можна управляти, якщо:

- одна або обидві сторони бажають продовження конфлікту;

- емоційні стосунки сторін такі, що конструктивні взаємодія не можлива;

- в основі конфлікту лежать антагоністичні протиріччя.

Найбільш розповсюдженим методом досягнення примирення сторін в технологіях управління конфліктом є переговори. У процесі переговорів (іноді досить тривалому) сторони обмінюються думками, що неминуче знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи опонента, а отже більш адекватно оцінити справжнє співвідношення сил, умов примирення.

Переговори дають можливість зрівняти поступки, спокійно розглядати альтернативні ситуації, продемонструвати відкритість позицій, послабити ефективність «нечесних трюків» суперника. Саме в таких умовах легше знайти так звану середню точку конфлікту, що позначає сутність взаємних претензій.

Якщо переговори виявляються не результативними, рекомендується залучення «третьої сторони». Існують різні види посередництва. Арбітраж – третя сторона виступає в ролі судді, що приймає рішення. Медіаторство – це сприяння третьої сторони у вирішенні спірної проблеми і пошуку згоди. Західні вчені при описанні способів і прийомів медіатора розрізняють техніки рефлективного втручання, яке спрямоване на встановлення і підтримку контакту з учасниками конфлікту, їх мотивацію і довіру до посередника; техніки контекстуального втручання, що використовуються для встановлення найбільш сприятливого клімату переговорів, їх оптимізації тощо; техніки незалежного втручання, що безпосередньо пов’язані з процесом прийняття рішень, аналізом варіантів тощо.

Успішне розв’язання конфлікту можливе тоді, коли враховуються усі моменти і вибирається така тактика, яка найбільше підходить до конкретної ситуації. Вирішуючи конфлікт, по-перше, необхідно встановити не тільки привід конфліктного зіткнення, а й його причину, яку часто викривлено розуміють учасники конфлікту. По-друге, треба визначити «ділову зону» конфлікту. По-третє, суб’єктивні мотиви вступу людей у конфлікт.

Нерідко протистояння цілей обумовлено не їх змістом, а недостатнім взаєморозумінням, емоційністю людей, зниженням раціонального моменту у конфлікті. Якщо цілі справді різні, то слід шукати радикальний засіб вирішення конфлікту.

Вийти з конфлікту, розв’язати його можливо, коли учасники контролюють кожний свій крок (можливо з допомогою посередника). Раціональна поведінка в конфлікті передбачає: уточнення своїх і чужих інтересів; прагматичний аналіз своїх і чужих почуттів, настроїв, емоцій; вибір стилю (загальної стратегії) поведінки у конфлікті. Студентів слід познайомити з методикою розв’язання конфліктів, методом принципових переговорів (метод Фішера і Юрі).

 

Питання для самоконтролю знань:

1. Поміркуйте над проблемою відсутності єдності серед науковців щодо поняття «конфлікт» і спробуйте дати власне визначення.

2. Порівняйте погляди на сутність і природу конфлікту Т.Парсонса і Р.Дарендорфа, зробіть висновок щодо їхньої обумовленості та обґрунтованості.

3. Проаналізуйте теорії конфлікту М. Дюверже.

4. Назвіть функції які виконує політичний конфлікт.

5. Назвіть типи політичних конфліктів.

6. Визначте основні типи політичних конфліктів, які мали місце в Україні з 1990р.

7. Запропонуйте власні технології врегулювання конфліктів та управління можливими чи наявними конфліктними ситуаціями в Україні.

8. Назвіть шляхи розв'язання політичних конфліктів.

9. Проаналізуйте основні етапи еволюції теорії соціально-політичних конфліктів.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей І контрольних робіт:

1. Конституційні основи та правові норми регулювання конфліктних ситуацій.

2. Зміст політичних форм, методів та шляхи вирішення міжнаціональних конфліктів.

3. Соціальний (економічний) конфлікт: способи його розв'язання.

4. Зарубіжні теорії конфліктів.

5. Прогнозування етнополітичних конфліктів.

6. Конструктивні і деструктивні конфлікти.

7. Метод принципових переговорів: методика проведення.

8. Онтологія політичного конфлікту.

9. Політичні конфлікти в Україні: причини виникнення і способи розв’язання.

10. Політико-правове виховання молоді як засіб запобігання політичним конфліктам.

11.Конфлікт як чинник стабільності суспільства (на прикладі теорії конфлікту Р. Дарендорфа)

 

література:

1. Конфликтология. – СПб.: Лань, 2000. – С.300 - 344

2. Политология. Учеб.пособие для техн.вузов / М.А. Василик, И.П. Вишнякова-Вишневецкая, Ю.Г.Вилунас и др.; Под ред. М.А.Василика. – 4-е изд., перераб.и доп. – Спб.: ООО «Издательство «Пионер»; М.: ООО «Издательство Астрель»: «Издательство АСТ», 2002. – 400с., С. 287-300

3. Дойч М. Разрешение конфликта. Конструктивные и деструктивные процессы // Социально-политический журнал. 1997. № 1. С. 204-206

4. Головаха Є.І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. – К., 1997. – 159с., С. 54

5. Касак Ф. Лобас В. Конфлікти та перехідний стан національного буття // Філософська думка. – 1999. - №4. – с. 71-86

6. Міщенко М., Буров І. Соціальні аспекти приватизаційних процесів в Україні. – К. Інститут соціології НАНУ. – 1998. – 124с., С. 87

7. Гаджиев К.С. О природе конфликтов и войны в современном мире // Вопросы философии. – 1997. - № 6. – С. 3-24

8. Котанджян Г.С. Грани согласия – конфликты. Цивилизационные проблемы теоретический и прикладной политологии. – М.: Луч, 1992. – 183с.

9. Котигоренко В. Причинність етноконфліктів: впливи глобалізації // Політична думка. – 2002. - № 1. – С. 97-113

10. Мушакодзи К. Политическая и культурная подоплека конфликтов и глобальное управление // Политические исследования. – 1991.- № 3. – С.3-11

11. Федірко І.П. Соціально-політичні конфлікти як об’єкт дослідження // Вісник Київського національного університету ім.. Т.Шевченка: Філософія. Політика, 2005. - № 73-75. – С. 63-65

12. Політологія: Підр. Для вищ.навч.закладів / За заг.ред.канд.філос.наук Ю.І.Кулагіна, д-ра ін-т.наук., проф.. В.І.Покуріза. – К.: Альтерпрес,2002. – 612с., С. 322-352

13. Политология. Учеб.пособие для вузов / Сост.и ред. Н.Сазонова. – Харкыв: Фолио, 2001. – 831с., С. 543-547

14. Політологія: Підручник для студ.юрид.спец.вищ.навч.закл. / М.І. Панов. (керівник авт.кол.), Л.М.Герасіна, В.С.Журавський «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 520с., С. 389-401

15. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 480с., С. 332-351

16. Політологія у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник / І.Г. Оніщенко, Д.Т.Дзюбко, І.І. Дуднікова та ін..; За заг.ред. К.М.Левківського – К.: Вища шк., 2003. – 263с., С. 127-142

17. Политология в вопросах и ответах для экзаменов и зачетов. Учебное пособие для вузов / Научный редактор А.А.Радугин. – М., Центр, 2001. – 272с., С. 215-227

18. Управління людськими ресурсами: філософські засади. Навчальний посібник. Під ред.. д.ф.н., проф.. В.Г.Воронкової. – К.: ВД «Професіонал», 2006. – 576с., С. 229-244

19. Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник /Під редакцією д.ф.н., проф.. В.Г.Воронкової – К.: ВД «Професіонал», 2007. – 512с., С. 83-93

20. Філософія управління персоналом. Монографія. Під ред. В.Г. Воронкової – Запоріжжя. Видавництво ЗДІА, 2005. – 472с.

21. Кіндратець О.М. Формування суспільства сталого розвитку: проблеми і перспективи: Монографія. – Запоріжжя: Видавництво ЗДІА, 2003. – 383с., С. 137-145

22. Емельянов С.М. Практикум по конфликтологии. – 2-е изд.и перераб. – СПб.: Питер, 2004. – 400с., С. 11-13

23. Гаджиев К.С. Политическая философия – М.: Экономика, 1999. – С.441-444

24. Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр – 2202 – 23 ноября. – С. 5-7

25. Котигоренко В. Причинність етноконфліктів: вплив глобалізації // Політична думка, 2002. - №1. – С.97-113

26. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта //Социс. –1994. -№5.

27. Бандурко А.М., Друзь В.А. Конфликтология. Харьков 1997.

28. Шейнов В.П. Конфликты в нашей жизни и пути их разрешения. Минск, 1997. – с. 46-49

29. Востриков С.В. Урегулирование конфликтов в ближнем зарубежье (К развитии стратегии России) // Полис.- 1999. - №5

30. Богатуров А.Д., Виноградов А.В. Модель равноположенного развития: варианты «сберегающего» обновления // Полис.- 1999. - №4

31. Молчанов М.А. Истоки российского кризиса: глобализация или внутренние проблемы? // Полис. – 1999. - №5

32. Рапопорт А. Конфликт – консенсус как поле для «рефлексивной» политики. // Полис. – 1999. - №4

33. Коляденко В. Технології і регулювання конфліктів // Нова політика. – 1997. - №5

34. Корнієвський О. Шманський В. У світі де не спалахують конфлікти // Політика і час – 2005. - №1

35. Ручка О.А. Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології – К.: Наукова думка, 1995. Розд. 5 Сучасний етап теоретичної соціології (кінець ХХ ст.). – С.154-171

36. Зиновець Р. Конфлікти та протести у постіндустріальному суспільстві (до питання про актуальність дослідження парадигми Ю. Хабермаса) // Філософська думка – 2001 - №3. – С. 93-115

37. Ложкин Г.В., Повекель Н.И. Психологическая психология конфликта: Учебное пособие – К.: МАУП, 2000 – 255с.

38. Фишер Р. Отель Д. Подготовка к переговорам. М., 1996

 

 

ТЕМА 18

ГЕОПОЛІТИКА

 

Зміст:

18.1 Поняття “геополітика”. Основні категорії.

18.2 Геополітичні факти

18.3 Корінні зміни геополітичної ситуації в сучасному світі.

18.4 Україна в умовах нової геополітичної ситуації.