Теорії еліт в контексті культурно-історичного буття українського народу

Серед українських мислителів слід вирізнити дві найвизначніші постаті 20-х років – В.Липинський і Д.Донцов, які відводять значне місце аристократії. В розумінні В.Липинського держава не може існувати, тим більше утворитися, без аристократії. На його думку, аристократія не може постати без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до самопожертви, до панування. Поняття “ аристократія ”, на думку В.Липинського, є одним із основних, яким він характеризував підвалини усякого історичного життя, державотворення:

1. Рух за українську державність є “рухом аристократичним”, “хотінням провідної верстви”, а не народних мас”;

2. Саме політичний устрій є насамперед “методом організації аристократії. Він виділяв наступі ознаки української “нової аристократії”: вона позасистемна, бо рекрутується із усіх соціальних верств; вона пов¢ язана з Україною пуповиною через власну, здійснюючу силу, якою завжди у нас була земля; вона повинна бути самотворчою та самопоновлюваною силою в “даний історичний момент”; вона має прийняти такий метод організації, що виховуватиме в ній “благородство і рицарськість” та підніматиме авторитет; вона повинна бути носієм “об¢єднуючої”, “органічної” та авторитетної ідеології та справжньої традиційної релігійності; завдання “провідної верстви” – гармонізувати стосунки між тими, хто править, і тими, ким правлять.

Заслуга В.Липинського в тому, що він обов¢язковим і обмежуючим чинником до ідей сили бачить мораль. Ідеї Парето щодо циркуляції еліт в історії були творчо використані в політичній концепції В.Липинського, на думку якого, процес неперервного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів.

Основою розуміння Д.Донцовим суспільного буття є теорія “провідної верстви” національної еліти. Головним змістом існування еліти є діяльність у площині соціальної практики, що спрямована на теоретичне пізнання та доцільне перетворення усієї системи суспільних відносин. “Провідна верства”, на думку Д.Донцова, повинна творитися вихідцями з усіх соціальних станів суспільства, з подальшим збереженням і постійним плеканням своєї духовної і моральної вищості і чистоти. Д.Донцов надає великого значення наявності у народу об¢єднуючої ідеї. Водночас утвердження певного ідеалу в суспільстві є наслідком свідомої діяльності “провідної верстви”, національної еліти. Згодом цей ідеал, дух охоплює всю націю, стає загальновизнаним. У праці “Дух нашої давнини” Д.Донцов розкриває три основні риси національної еліти, головні прикмети “володарського духу”. По-перше, це – шляхетський порив формотворця. Другою рисою еліти є наявність концепції свого задуму, концепції форми, яку потрібно втілити у речі. Нарешті, третьою рисою є “тверді руки, сила, що угинає матерію й не вагається підпорядкувати її тенденції своєму задумові і пориванню. Це означає, що реалізація ідей національної еліти передбачає непохитність, рішучість. Таким чином, Д.Донцов розглядає діяльність як спосіб суспільного буття національної еліти у контексті динаміки пріоритетів матеріальних і духовних потреб. При цьому Донцов вважає, що воля - це основна сила індивідууму і суспільства. Тому він відкидає так звану “маленьку”, “слабку” людину і на противагу їй звеличує діяльну особистість, силу Духа. Філософське кредо Д.Донцова – це активна праця громадянина на благо рідному народові, розгляд усіх форм діяльності з позицій національної ідеї, вищості суспільних інтересів над особистими, матеріальними. При цьому необхідно формувати державницьку свідомість народу, завзято і наполегливо будувати державу, а “провідна верства”, національна еліта повинна бути постійним двигуном, творцем нових ідей, які підхоплюватиме все суспільство на шляху розвиту нації.

В.Скуратівський фіксує декілька генерацій української еліти: “середньовічна”, “козацька”, “народницька”, “українська радянська еліта”, які проіснували 300, 150, 75 і 75 років. Засновник української класичної філософії Г.Сковорода, в творчості якого набули відносно завершені форми і риси світоглядно-філософського менталітету – екзистенціальність, кордоцентризм, що столи основою формування української еліти. Це особливо помітно в творчості П.Юркевича, всеєдності В.Соловйова, космізму В.Вернадського. В радянському суспільстві існування еліти завжди заперечувалося з позиції класового підходу; але практично вона завжди існувала у вигляді так званої “номенклатури ”. Поступово правляча радянська “еліта” перетворилася у функціонерів, спроможних працювати в умовах визначених директивними вказівками. Формування національної еліти – це насамперед виховання особистості, здорової “суспільної клітинки”, моральної інтелектуально розвиненої особистості.