Механізми розв'язання і запобігання соціально-правовим конфліктам

Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв'я­зання передбачає врахування найбільш імовірних версій його закін­чення. У науковій літературі висуваються такі версії:

припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасова зупинка з можливістю поновлення;

скасування конфлікту шляхом симетричного його розв'язання («виграш — виграш» або «програш — програш»);

закінчення конфлікту, але за асиметричною формулою розв'я­зання («виграш — програш»);

переростання конфлікту в інше протиборство; поступове загасання конфлікту.

Отже, конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої ста­дії конфліктів, оперує здебільшого такими поняттями, як «загасан­ня», «розв'язання», «врегулювання» чи «скасування» конфлікту.

Загасання — це, як правило, тимчасове припинення протидій, але зі збереженням головних ознак конфлікту, тобто протиріччя і напружених відносин. Розв'язання конфлікту є спільною діяльніс­тю його учасників, спрямованою на вирішення проблеми, що при­звела до зіткнення. Врегулювання тим відрізняється від розв'язан­ня, що зняти протиріччя між опонентами допомагає «третя сторо­на». Під скасуванням конфлікту розуміють вживання таких дій щодо нього, які ліквідують головні структурні елементи й ознаки конфлікту. Зрештою, можливе й переростання в інший конфлікт, коли у відносинах сторін виникає нове, більш гостре протиріччя і відбувається зміна предмета й об'єкта протиборства.

Правові конфлікти практично можуть закінчитися за будь-яким із цих «сценаріїв», але щодо засобів їх розв'язання, то слід передба­чити три — насильство, роз'єднання чи примирення.

Застосування насильства є характерним для багатьох юридич­них (особливо, кримінальних) конфліктів, до нього удаються у ви­падку, коли протилежна сторона значно слабша і тому з'являється шанс швидко скінчити боротьбу. Однак це, мабуть, чи не єдина пе­ревага даного шляху, адже стратегічно силове розв'язання конфлік­ту найчастіше є малоефективним. Винятком є лише застосування «легітимного насильства» уповноваженими органами держави, що закріплено у законі, але вони беруть участь у конфлікті як так зва­на «третя сторона», і їхні дії спрямовані на відтворення правопо­рядку, справедливості й миру.

Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки використан­ню сили, не тільки збирає лаври — вона вимушена постійно докла­дати зусиль і витрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже розгромлена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то не упов­новажений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) засудженню.

Роз'єднання сторін означає, що конфлікт припинений шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин мілс конфліктую­чими сторонами (наприклад, розлучення подружжя; скасування

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

угоди, договору). У практиці конфліктів роз'єднання сторін може здійснитися у випадку, коли вони обидві залишають «поле бою» (відмовляючись від зазіхань на об'єкт), чи тоді, коли одна зі сторін (більш слабка) ухиляється від боротьби, щоб уникнути насильства, або коли так звана «третя сторона», застосувавши силу або автори­тет, буквально розвела конфліктуючих по різних «кутках» за непе­ресічні межі. Роз'єднання конфліктантів, як і застосування насиль­ства, на жаль, не є абсолютною панацеєю для можливого прибор­кання конфліктних стосунків.

Шлях примирення, тобто мирного (політичного чи правового) розв'язання суперечок, як правило, здійснюється за свідомою зго­дою обох конфліктантів ними самими або за участю «третьої сторо­ни». Примирення досягається лише за умов переговорів між конф­ліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узго­дженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом роз­в'язання конфліктів (серед юридичних — їх найбільш часто засто­совують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових кон­фліктах).

Стратегія і тактика розв'язання правових конфліктів є багато­ступеневим процесом, який складається з таких етапів: аналіз та оцінка ситуації; вибір засобів та методів врегулювання конфлікту; формування плану заходів та їх реалізація; прогнозування наслід­ків; оцінка ефективності вчинених дій. Врахування та реалізація вказаних елементів (кроків) щодо розв'язання конфлікту підводить нас до суб'єктів цього процесу. Це, по-перше, можуть бути безпосе­редньо самі опоненти; по-друге — «третя сторона», тобто особа, ін­ституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його вре­гулювання.

Аби збільшити можливість розв'язання конфліктів мирним пра­вовим шляхом, треба враховувати і активно використовувати деякі об'єктивні чинники:

інституційний — існування в суспільстві та державі механізмів для проведення консультацій, переговорів і пошуку взаємовигідних рішень, перш за все, механізмів у структурі законодавчої, судової та виконавчої влади (Конституційний Суд, Верховний Суд, суди за­гальної юрисдикції та господарські суди), а також інституцій не-юридичного посередництва (медіаторингу);

консенсуальний — наявність згоди між конфліктуючими сторо­нами з приводу того, яким повинно бути рішення щодо примирен­ня, готовність їх піти на компроміс;

історико-прецедентний — використання минулого досвіду, при­кладів та прецедентів щодо розв'язання схожих конфліктних ситуа­цій;

кумулятивний фактор, що не дозволяє конфлікту поширювати­ся за рахунок нових проблем і учасників;

чинник юридичної формалізації, який надає правової форми, ознак, функцій тощо майже всім елементам конфлікту з метою їх кращої керованості та ефективного врегулювання.

Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередників, можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства (залежно від суб'єктивних настанов і об'єктивних ресурсів): суперництво; спів­робітництво, компроміс; пристосування; ухилення від розв'язання проблеми. Ці стратегії можуть вживатися практично в будь-якому юридичному конфлікті.

Найбільш наочний правовий характер і форму мають технології і засоби врегулювання конфліктів за участю «третьої сторони». В ро­лі «третьої сторони» при врегулюванні конфліктів виступають — одна людина (медіатор), рідше — група з двох або кількох професіо­налів, інколи — установи, організації, держави.

Посередницька функція в конфлікті, яку здійснює медіатор з ме­тою припинити зіткнення, може бути офіційно формалізована, а мо­же лишитися неофіційним інститутом, що не має юридичних ознак і повноважень. Природно, що до розв'язання правових конфліктів слід залучати офіційних медіаторів. Такими можуть виступати:

1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ та ін.);

2) окремі держави як посередники;

3) державні правові інститути (уряд, Президент, Конституційний
Суд, Верховний Суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо);

4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що утворюються
для вирішення конфліктних ситуацій;

5) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо;

 

6) громадські організації (наприклад, комісії по розв'язанню
трудових суперечок і конфліктів, профспілки тощо);

7) професійні медіатори-конфліктологи, офіційний статус яких
закріплений у чинному законодавстві країни.

17 3403

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

Отже, у врегулюванні правового конфлікту значну роль відіграє втручання «третьої сторони»: державного правозастосовного (право­охоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати рішення щодо нього. Це може бути суд, прокуратура, адміністрати­вна інстанція (наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо) або інша офіційна установа, з якою конфліктуючі сторони пов'язані відповідними правовідносинами. Відома також точка зору, що будь-які правовідносини є тристоронніми, тобто окрім безпосередніх уча­сників у них присутня і публічна влада, яка регулює події або шля­хом відповідного контролю, або, за необхідності, владно втручаєть­ся у відносини сторін (дана конструкція безперечно має місце в кри­мінальному чи цивільному судочинстві, де окрім позивача і відпо­відача, потерпілого і звинувачуваного діє державний інститут судо­чинства).

Процес медіаторингу не має жорсткої структури та умовно по­діляються на три головні етапи:

перший — конфліктна аналітика і знайомство зі сторонами, що протиборствують;

другий — співпраця із конфліктуючими сторонами;

третій — проведення переговорів.

В залежності від позиції, яку посяде «третя сторона», знаходять­ся засоби і шляхи закінчення правового конфлікту. Зокрема, офі­ційний медіатор може виступати у двох ролях — як сила, що під­тримує одну зі сторін конфлікту, та як незалежний і неупередже-ний посередник. Відтоді «третя сторона» може забезпечити:

вольове припинення конфлікту;

легітимно-силове розборонення конфліктуючих сторін;

блокування боротьби (фізичними, військово-технічними засоба­ми чи силою соціального тиску);

застосування правових санкцій до сторін;

визначення (за критеріями соціальних норм) винної та правої сторони;

надання допомоги щодо пошуку оптимальних рішень та відтво­рення співробітництва;

сприяння нормалізації відносин та організації спілкування;

контроль за виконанням мирної угоди.

Розв'язання правових конфліктів відбувається у різних формах: шляхом парламентських та інших конституційних процедур; за до­помогою розгляду кримінальних, цивільних та інших справ у суді

та в арбітражі; шляхом прийняття рішень в адміністративних ко­місіях, податковій інспекції, міліції, ДАІ та багатьох інших устано­вах, які застосовують право¹. Незважаючи на відмінності цих орга­нів, у процедурах конфліктного регулювання, до яких вони вдають­ся, є суттєві спільні ознаки:

1) конфлікт врегульовується органом, який є уповноваженим на
це державою та законом;

2) орган, що розв'язує конфлікт, діє на засадах права та заради
виконання норм права;

3) конфліктуючі сторони у період розгляду суперечки наділяють­
ся правами та обов'язками, що передбачені законодавством;

4) рішення, що приймається по конфлікту, є обов'язковим для
його сторін та, як правило, для інших громадян та організацій.

Таким чином, конфлікт набуває чітких обрисів, формалізується, як і сама процедура його розв'язання.

Позитивним аспектом правових процедур є те, що остаточне рішення в них приймається на засадах права, отже не є безпідстав­ним та мінімально залежить від суб'єктивізму; що ж до можливих помилок, то їх виправлення передбачене юридичною процедурою — затвердження рішення вищим органом; оскарження рішення; пере­гляд тощо.

Правові засоби розв'язання конфліктів можна поділити на три головні групи:

1) конституційні процедури, які застосовують головним чином
при виникненні конфліктів у політик о-правовій галузі;

2) судовий та арбітражний розгляд справ;

3) адміністративні процедури, що практикують різні правозасто-
совні органи.

Перш за все, конституційне судочинство — це конструктивна діяльність найвищого в державі органу судової влади, яка спрямо­вана на те, щоб силою наданих йому прерогатив і повноважень роз­в'язати конфлікти політичних інститутів, що пов'язані з порушен­ням Конституції. Конституційне судочинство — одна з ефективних форм вирішення суперечок між гілками влади та усунення конф­ліктів, які виникають у законодавчій та виконавчій діяльності. Конституційний Суд безпосередньо контролює дотримання Консти­туції іншими органами державної влади і таким чином виконує

¹ Див.: Основи конфликтологии: Учеб.пособие / Под ред. академика РАН В. Н. Кудрявцева. — М.: Юрист, 1997. — С. 146.

 

17-3-ЮЗ

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

функції балансу гілок влади в механізмі «отримань та противаг», що є невід'ємним принципом правової держави. Отже, Конститу­ційний Суд забезпечує своїми діями розв'язання конфліктів, які ви­никають: між законодавчими і виконавчими органами; між центра­льною владою і регіонами; між органами держави і громадянами. Загальними засадами для розгляду цих конфліктів є те, що вони по­в'язані з дійсним або можливим порушенням норм і принципів Кон­ституції країни. Процедури роботи Конституційного Суду України, як і коло відповідних питань (у тому числі конфліктного змісту), що входять до його компетенції, чітко закріплені у юридичних нор­мах. Це забезпечує впорядкований розгляд конфлікту та прийнят­тя обґрунтованого законного рішення. Надзвичайно важливо, що рішення, прийняте Конституційним Судом, не підлягає перегляду і є для всіх обов'язковим; отже, правовий конфлікт отримує оптима­льне правове вирішення і має скінчитися.

Отже, конфлікти між гілками влади бажано розв'язувати конс­титуційним шляхом. Однак слід пам'ятати, що над владними інсти­туціями є ще й найвищий арбітр — суверенний народ. Тому окремі політико-правові конфлікти між гілками влади доцільно розв'язу­вати через процедури народної демократи (наприклад, референдум) або розглянути і вирішити безпосередньо владними органами у ме­жах властивих їм функцій.

Так, конфлікти у парламентській діяльності часто виникають як суперечки і зіткнення між політичними партіями, фракціями, гру­пами і окремими депутатами. Розв'язання цих конфліктів можливе за допомогою таких головних засобів:

«нав'язування» волі певної групи депутатів іншим, головним чи­ном, через підсумки голосування, де рішення прийнято більшістю;

компроміс, досягнення якого можливе завдяки парламентським процедурам узгоджень, переговорів тощо;

консенсус, що є певним різновидом компромісу та принципом колегіального рішення і вимагає позитивного рішення на основі уз­годження позицій, поступок, співпраці.

Залежно від виду парламентської діяльності виникають ті чи ін­ші юридичні конфлікти, для розв'язання яких вдаються до певних парламентських процедур. Так, для владнання конфліктів у зако­нодавчому процесі утворюють, наприклад, узгоджувальні комісії, проводять консультації та переговори, можливе повторне обгово-

рення закону та повторне голосування (порядок вживання цих про­цедур, як правило, закріплює регламент роботи парламенту). Конф­лікти, що виникають під час парламентських дебатів (на пленарних засіданнях, в комітетах та комісіях), також процедурно розв'язу­ються через вказівки регламенту, або з урахуванням вимог і норм депутатської етики (наприклад, заборона неетичних образливих ви­словлювань, використання хибної інформації закликів до незакон­них дій). Передбачені також санкції до порушників: позбавлення слова чи права на виступ протягом дня, попередження, вказівка, а також виведення із зали тощо.

Конфлікту при голосуванні можна запобігти, головним чином, завдяки ретельній регламентації цієї процедури та толерантній практиці головуючих на засіданні парламенту. Мова йде про вико­ристання механізмів трьох «читань» законопроектів із внесенням відповідних поправок, дотримання належного порядку голосування (відкритого, таємного чи поіменного) тощо.

Врешті, досить ефективним механізмом усунення правових конф­ліктів є узгодження нормативно-правових актів. Закони, Укази Президента, постанови уряду тощо нерідко суперечать одне одному, породжуючи юридичну колізію і, як наслідок, конфлікти у правоза-стосовній сфері. Запобігаючи можливим конфліктам чи розв'язую­чи вже реальні конфліктні ситуації, слід застосовувати різні форми узгодження правових актів — скасування одного чи обох опоную­чих актів, визнання акта недійсним, призупинення дії певної нор­ми, внесення доповнень чи поправок, видання нового правового акта. Заради усунення протиріч між нормативними актами викори­стовуються парламентські слухання, зустрічі й наради; конструкти­вну роль тут відіграє Міністерство юстиції; але найбільш ефектив­ним для попередження таких конфліктів є чітко зважена і сплано­вана законотворча діяльність, добре налагоджене інформаційне забезпечення законодавців і громадськості.

Судочинство, враховуючи також арбітражний процес, — це спе­цифічна форма розв'язання конфліктів і суперечок, вироблена бага­товіковою практикою людства. У суді «третьою стороною» виступає представник суспільної влади, його сила більш могутня, ніж у будь-кого з учасників конфліктного протиборства і, отже, він має змогу попередити насильство й свавілля у завершенні конфлікту.

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

Судочинство, як механізм розв'язання правових конфліктів, має свої особливості та переваги:

а) судове рішення по конфлікту спирається не на суб'єктивні
уявлення його учасників, а на систему права та силу суспільної вла­
ди;

б) суд як інститут влади та судді як її носії є незалежними і не-
упередженими в своїх діях і рішеннях, керуючись лише законом та
внутрішніми переконаннями;

в) прийняті судом рішення є обов'язковими для виконання як
сторонами конфлікту, так і іншими юридичними і фізичними осо­
бами.

В Україні, окрім конституційного, існують ще такі різновиди су­дочинства:

цивільне, яке функціонує при розгляді майнових суперечок, трудових конфліктів, земельних відносин, сімейних протиріч та проблем зі спадкоємством тощо;

господарське судочинство функціонує при розгляді справ, де сторонами виступають юридичні особи (установи, підприємства, фірми, акціонерні товариства, організації тощо). Тут конфліктанти свідомо довіряють роль «третьої сторони» — судді, рішенню якого добровільно зобов'язуються підкоритися (принцип так званого «тре­тейського суду»). Господарські суди вирішують здебільшого конф­лікти, що виникли у ході підприємницької діяльності, але згодом набули юридичного характеру (економічні сутички між підприєм­цями, суперечки між бізнес-структурами і органами державного управління). У практиці демократичних держав існує також і при­ватний «комерційний арбітраж», що не є органом держави; він та­кож керується механізмами медіаторингу, але менше зв'язаний правом, тому слід координувати його дії з чинним законодавством, щоб запобігти перетворенню такої медіації на «розбірну» у дусі кри­міналу;

кримінальне судочинство застосовується лише у тому разі, ко­ли йому передує кримінально-правовий конфлікт, змістом якого є вчинений злочин. У ході кримінально-судового розгляду конфлікт набуває процесуальної форми, перетворюючись у конфлікт між об­винувачуваним і його захисником, з однієї сторони, та потерпілим і прокурором — з іншої. Особливістю кримінального судочинства є те, що конфлікт тут найчастіше закінчується силовим рішенням —

легітимним застосуванням певної міри державного примусу згідно з санкцією, передбаченою законом;

адміністративне — це розгляд різних правових конфліктів державними органами чи інстанціями (від адміністративних ін­спекцій до інспекторів ДАІ, податкових, митних та інших служб). В останні роки все частіше застосовується адміністративно-судовий порядок розгляду суперечок, особливо з приводу реалізації прав громадян на оскарження у суді неправомірних дій та рішень органів влади і посадових осіб.

Зрештою, щодо запобігання юридичним конфліктам, треба від­мітити тут визначальну роль об'єктивних чинників: стабільності політико-правової системи; усталеності законодавства; досить висо­кої правової культури тощо. Крім того, досить важливу роль віді­грають і більш конкретні механізми управління доконфліктними стосунками, в яких присутні, зокрема, суб'єктивні аспекти:

можливість інституціоналізації проблемних відносин, в яких по­тенційно присутні передконфлікти;

здатність юридично формалізувати конфлікт на будь-якому етапі розвитку;

нормалізація морально-психологічного клімату, зокрема, силою етичної норми, традиції, вживанням виховних заходів або гумору;

врахування потенціалу впливу будь-яких норм (правових, по­літичних, моральних, релігійних, корпоративних тощо) на запо­бігання початку конфліктного протистояння.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність поняття «правовий конфлікт»?

2. Які ознаки характеризують природу правового конфлікту?

3. Які відмінності вирізняють «чистий» і «змішаний» правовий
конфлікти?

4. Визначте специфіку предмета і об'єкта конфліктів юридичної га­
лузі.

5. Які існують класифікації професійно-правових конфліктів за різ­
ними критеріями?

6. Якими соціальними ролями та моделями поведінки вирізняються
учасники правового конфлікту?

7. Доведіть, що фази розвитку правового конфлікту та динаміка про­
тиборства опонуючих сторін мають власну специфіку, на відміну від ін­
ших соціальних конфліктів.

Розділ 10

Рекомендована література

1. Ваее О. Я. Конфликтьі в деятельности следователя (вопросьі тео-
рии). — Воронеж, 1981.

2. Водолазский Б. Ф„ Гутерман М. П, Конфликтьі и стрессьі в деяте­
льности органов внутренних дел. — Омск, 1976.

3. Герасина Л. Н„ Паное Н. И. Актуализация юридической компо­
ненти в конфликтологии // Проблеми законности. — Вьіп. 38. — Харь-
ков, 1999.

4. Герасіна М. М. Деякі проблеми українського парламентаризму в
аспекті конфліктологічного аналізу // Держав, будівництво та місцеве
самоврядування: Збір. наук. прац. — Вип. 3. — Харків, 2002.

5. Герасіна М. М.. Паное М. І. Політико-правові конфлікти в аспекті
формування дуржавності / За ред. акад. ПАН України В. Я. Тація,
акад. АПрН України Ю. М. Тодики. — Храків, 2003.

6. Дарендорф Р. Современная социология конфликта // Иностр. лит. —
1993. — № 4.

7. Козер Л. А. Завершение конфликта // Социальний конфликт: сов-
ременньш исследования. — М., 1991.

8. Конфліктологія / За ред. Л. М. Герасіної та М. І. Панова. — Хар­
ків, 2002.

9. Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт // Государство и право. —
1995. — № 9.

 

10. Кудрявцев В. Н. Юридическая конфликтология // Вестник РАН. —
1997. — № 2.

11. Кудрявцев С. В. Конфликт и насильственное преступление. — М.,
1991.

12. Лоренц К. Агрессия (так назьіваемое «зло»). — М., 1994.

13. Мастенбрук В. Переговори. — Калуга, 1993.

14. Тихомиров Ю. А. Юридическая коллизия: власть и правопорядок
// Государство и право. — 1994. — № 1.

 

15. Тодика Ю. М. Державно-правова конфліктологія як важливий
напрям наукових досліджень // Вісник Академії правових наук Украї­
ни. — 1995. — № 6.

16. Филимонов Я. В. Конфликтньїе ситуации в деятельности опер-
уполномоченньїх аппаратов уголовного розмска. — Омск, 1985.

17. Фромм 9. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.

18. Шестпаков В. М. Убийство на почве семейннх конфликтов. — Л.,
1981.

19. Юридическая конфликтология / Под ред. В. Н. Кудрявцева. —
М., 1995.

20 Юридический конфликт: процедур* разрешения // Юридичес-
П^^ и механизм, // Юридическая

конфликтология. — М., 1994.

Література

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»: Офіцій­
не видадня. — К., 1997.

2. Конституционньій договор между Верховним Советом Украиньї и
Президентом Украиньї об основних началах организации и функцио-
нирования государственной власти и местного самоуправления в Укра-
ине на период до принятия новой Конституции Украиньї. — Харьков,
1995.

3. Про судову практику у справах за позовами про захист права при­
ватної власності. Постанова № 20 Пленуму Верховного Суду України
від 22 грудня 1995 р. // Право України. — 1996. — № 4.

4. Бобин В. Історико-психологічні аспекти формування політичної і
правової культури українського суспільства // Право України. — 1993. —
№2.

5. Боботов С. В. Буржуазная социология права. — М., 1978.

6. Бобрищев-Пушкин А. М. Змпирические законьї деятельности рус-
ского суда присяжних. — М., 1896.

7. Богуцький П, Поняття правової реформи та методологічний підхід
до проблеми її формування // Право України. — 1996. — № 4.

8. Варчук В. В. Социология права — отрасль социологии // Социс. —
1996. — № 10.

9. Васильєв В. П. Юридическая психология. — СПб., 1997.

 

10. Регель Г. Философия права. — М., 1990.

11. Герасина Л. Н., Панов Н. И. Актуализация юридической компо-
нентьі в конфликтологии // Проблеми законности. Республ. межвед.
науч. сборник. — Вьіп. 3.— Харьков, 1999.

12. Гречин А.С. Социология правового сознания: Учеб. пос. длявузов. —
М., 20021

13. Гулевич О. А. Господа присяжньїе заседатели (размьішления пси­
холога) // Общественньїе науки и современность. — 1996. — № 5.

14. Двойменний И. А. Рецидивная преступность: характер, факто­
ри, уровень // Социс. — 2000. — № 1.

 

15. Дюркгейм 3. Норма и патология // Социология преступности. —
М., 1966.

16. Дюркгейм 3. 0 разделении общественного труда. Метод социоло­
гии. — М., 1991.

 

17. Жоль К. К. Философия и социология права: Учеб. пос. — К.,
2000.

18. Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне
обгрунтування) // Вісник Академії правових наук України. — 1998. —
№ 3.

19. Закалюк А. її. Методологічні проблеми підвищення якості зако­
нотворення засобами науково-кримінологічної експертизи // Вісник
Академії правових наук. — 1996. — № 1,

20. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1986.

21. Касьянов В. В., Нечипуренко В. Н. Социология права. — Ростов-
на-Дону, 2002.

22. КеримовД.А. Проблеми общей теории права и государства: В 3-х
т. — Т. 1. Социология права. — М., 2001.

23. Козлов В. А., Суслов Ю. А. Конкретно-социологические исследо-
вания в области права. — Л., 1981.

24. Конфліктологія / За ред. Л. М. Герасіної, М. І. Пайова. — Хар­
ків, 2002.

25. Копєйчиков В., Цельєв О. Інститути приватної власності та під­
приємництва як основні складові громадянського суспільства // Вісник
Академії правових наук. — 1998. — № 2.

26. Коз-н А. Отклоняющееся поведение и контроль за ним // Амери-
канская социология. — М., 1972.

27. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология пра­
ва: Учебник. — М., 1995.

 

28. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. — М.,
1982.

29. Кудрявцев В. Н. Социальньїе деформации: причини, механизмьі
и пути преодоления. — М., 1992.

 

31. Кудрявцев В. Н. Юридическая конфликтология // Вестник РАН. —
1997. — № 2.

32. Кудрявцев С. В. Конфликт и насильственное преступление. — М.,
1991.

33. Кульчар К. Основи социологии права. — М., 1981.

34. Лапаева В. В. Социология права. — М., 2000.

35. Лапаева В. В. Социология права в системе обществоведения //
Государство и право. — 2000. — № 4.

36. Лоренц К. Агрессия (так назьіваемое «зло»). — М., 1994.

 

Література

Література

 

37. Лясковська Н. Про культуру правотворчої діяльності // Право
України. — 1994. — № 5—6.

38. Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философского осмьіс-
ления. — Харьков, 2002.

39. Мастенбрук В. Переговори. — Калуга, 1993.

 

40. Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної
України: поняття, структура // Право України. — 2002. — № 4.

41. Молодежная преступность как социальная проблема: США гла-
зами американских социологов. — М., 1982.

42. МолчановА.А. Правовая культура в социальной жизни: вопросьі
методологии // Известия вузов. Правоведение. — 1991. — № 1.

43. Нерсесянц В. С. Философия права. — М-, 1997.

44. Осипова Н. П. Особливості поля правової соціалізації особистості
в умовах трансформації суспільства //Харьковские социологические
чтения. Сборник научньїх работ. — Харьков, 1998.

45. Основьі государства и права / Под ред. В. В. Комарова. — 1992.

46. Пастухов Ю. Правові проблеми ринку праці в Україні // Право
України. — 1996. — № 5.

47. Петрухин И. Л. Правосудне: время реформ. — М., 1991.

48. Платонов К. К. Структура и развитие личности. — М., 1986.

49. Поляков С. Б. К вопросу о независимости суда // Государство и
право. — 2000. — № 10.

50. Преступньїе доходьі и борьба с ними // Законность. — 1997. —
№ 1 (747).

51. Проблеми методології сучасного правознавства // вісник Акаде­
мії правових наук України. — 1997. — № 1.

52. Пушкін А. Методологічні проблеми кодифікації законодавства в
сфері підприємництва // Право України. — 1995. — № 5—6.

 

53. Рабінович П. М. Методологія правознавства: проблеми плюра­
лізації // Вісник Академії правових наук України. — 1995. — № 3.

54. Савчук С. В. Юридична соціологія: предмет та місце в системі
юридичних наук. — Чернівці, 2003.

55. Селіванов В. Приватно-правові заходи концепції державної по­
літики захисту прав і свобод людини в Україні // Право України. —
1997. — № 11.

 

55. Скуратівський А. Правова культура: сутність, стан та шлях роз­
витку // 36. наук, праць УАДУ. — Вип. 1. — 2000.

56. Смирнова Е. 9., Курлова В. Ф., Матюшкина М. Д. Социальная
норма и возможности ее измерения // Социологические исследова-
ния. — 1999. — № 1.

 

57. Социология права: Учеб. пособие / Под ред. проф. В. М. Сьірьіх. —
М., 2001.

58. Суслов Ю. А Конкретньїе исследования и развитие социологии
права. — Л., 1983.

 

59. Тадевосян 3. В. Социология права и ее место в системе наук о
праве // Государство и право. — 1998. — № 1.

60. Тихомиров Ю.А. Юридическая коллизия: власть и правопорядок
// Государство и право. — 1994. — № 1.

61. Тодика Ю. М. Державно-правова конфліктологія як важливий
напрям наукових досліджень // Вісник академії правових наук Украї­
ни. — 1995. — № 6.

62. Фоков А. П. Судебная власть в системе разделения властей (Науч-
но-правовьіе, философские и исторические аспектьі) // Государство и
право. — 2000. — № 10.

63. Фромм 9. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.

64. Хекхаузен X. Мотивация и деятельность. — Т. 1. — М., 1986.

 

66. Штомпка П. Социология социальньїх изменений. — М., 1996.

67. Черечукіна Л. Тернистий шлях виправдувального вироку // Пра­
во України. — 2000. — № 12.

69. Юридическая конфликтология / Под ред. В. Н. Кудрявцева. —
М., 1995.

70. Юридическая социология. Учебник для вузов / Ответ. ред.
В. А. Глазьірин. — М., 2000.

 

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................. З

Розділ 1. Соціологія права як науковий напрям.......................... 6

1.1. Предмет, структура і метод соціології права............ 6

1.2. Функції соціології права................................................. 15

Розділ 2. Історія соціології права......................................... 21

2.1. Становлення соціології права:

♦відкриття соціології юристами,

права — соціологами».................................................. 21

2.2. Класичні теорії в соціології права: М. Вебер,

Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс........................ 40

2.3. Сучасний стан соціології права..................................... 51

Розділ 3. Право як соціальне явище............................................ 65

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права.................... 65

3.2. Соціальна природа суб'єктів права.................................. 70

3.3. Система суб'єктів права та їх соціальні властивості. 74

3.4. Механізм соціальної дії права.

Соціальні функції права................................................ 80

3.5. Прогнозування у праві................................................... 86

Розділ 4. Соціальна ефективність права............................... 93

4.1. Методологічні засади вивчення соціальної

ефективності права........................................................ 93

4.2. Критерії соціальної ефективності права...................... 100

4.3. Показники соціальної ефективності права.................. 102

4.4. Методика аналізу соціальної ефективності права.. 111

Розділ 5. Правова соціалізація особистості............................ 120

5.1. Зміст і структура правової соціалізації особистості. 120

5.2. Особливості процесу правової соціалізації

особистості.................................................................. 125

5.3. Механізм правової соціалізації.................................... 129

Розділ 6. Правова культура та правова поведінка.................... 149

6.1. Поняття і структура правової культури........................ 149

6.2. Специфіка правосвідомості як елемента

правової культури....................................................... 155

6.3. Правова поведінка особистості................................... 167

Розділ 7. Соціологія законодавчої діяльності...................... 180

7.1. Сутність та зміст соціології

законодавчої діяльності.............................................. 180

7.2. Закон як соціальне явище............................................. 185

7.3. Соціальний механізм законотворчості........................ 189

Розділ 8. Судова соціологія........................................................ 196

8.1. Соціальна природа правосуддя та його цілі................. 196

8.2. Судовий процес як соціальна взаємодія....................... 198

8.3. Соціологічна експертиза і соціологічне

тлумачення закону...................................................... 205

8.4. Соціологічні аспекти вивчення ефективності

правосуддя..................................................................... 208

Розділ 9. Соціологія кримінального права................................ 216

9.1. Предмет соціології кримінального права..................... 216

9.2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна

обумовленість кримінально-правових заборон... 218

9.3. Соціальний механізм дії кримінально-правових

норм та забезпечення їх ефективності......................... 223

Розділ 10. Соціологія правового конфлікту............................ 228

10.1. Сутність та природа правового конфлікту................ 228

10.2. Класифікація соціально-правових конфліктів... 231

10.3. Характеристика окремих видів

правових конфліктів...................................................... 234

10.4. Об'єктивні та суб'єктивні чинники

правового конфлікту..................................................... 240

10.5. Учасники правового конфлікту:
соціально-рольова і поведінкова характеристика.. 247

10.6. Динаміка правового конфлікту.

Розвиток конфліктної боротьби................................... 253

10.7. Механізми розв'язання і запобігання правовим
конфліктам.................................................................... 258

Література................................................................................. 270

Навчальне видання

Панов Микола Іванович Оолітова Наталя Пилипівна Герасіна Людмила Миколаївна Клімова Галина Павлівна Сердюк Олександр Васильович Воднік Валентина Давидівна Золотарьова Юлія Іванівна Бринцев Василь Дмитрович

СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА

Підручник

Редактор

Обкладинка художника Комп'ютерна верстка Коректор

Л. М. Трохимець В. С. Жиборовського Л. С. Кулешової С. І. Бережинська

Підписано до друку 20.11.2003. Формат 60 х 84 1/16.

Папір офсетний. Друк офсетний.

Умов. друк. арк. 16,04. Обл.-вид. арк. 14,0.

Зам. № 3-403.

Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»

Україна, 04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17-21.

Тел./факс: (044) 244-6480, 244-5189, 219-1406

Е-таіі: сопсегп_іпуиге@е-ро8І.сот.иа

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК, № 1161 від 18.12.2002 р.

Віддруковано у друкарні Концерну «Видавничий Дім «Ін Юре»

Україна, 04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17-21.