Динаміка правового конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідов­ність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціа­льно-обумовленими подіями, форми та характер рішень І дій, які здійснюють конфліктуючі суб'єкти.

Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) ста­дія, якій властива більшість елементів конфлікту, за винятком зов­нішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідов­них етапів:

1) виникнення об'єктивної конфліктної ситуації — це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокуєть­ся одним чи всіма учасниками;

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

2) усвідомлення одним чи всіма суб'єктами конфлікту своїх інте­
ресів, що надає сенсу подальшій боротьбі;

3) усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані
інтереси (у когнітивному правовому конфлікті — це виявлення ін­
ших поглядів чи позицій);

4) одна зі сторін, захищаючи свої інтереси, вдається до перших
конкретних дій, чим виявляє свою позицію; отже, латентну стадію
завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.

Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку:

1) наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і
сторони намагаються переграти одна одну (у тому числі шляхом реф­
лексивних ігор);

2) дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми
(наприклад* погрози, насильство, захоплення спірного об'єкта);

3) конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися так
звана «третя сторона», яка буде певним чином впливати на проти­
борство (вгамовуючи або підштовхуючи його).

Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий хара­ктер (якщо ресурси сторін приблизно рівнозначні), а може й розви­ватися дуже стрімко (в разі значної переваги сил в однієї зі сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та віднос­но спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання бо­ротьби є своєрідною «ремісією»); у змішаному правовому конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому ґрунті через збереження глибинних протиріч, які спричинили сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям «третьої сторони» із пошуків можливостей «нового діалогу» між супротивниками, конфліктні стосунки мож­ливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного проти­стояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як «реверсія» конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про еска­лацію та «генералізацію» конфлікту.

Ескалація конфлікту — це небезпечна і небажана версія його розвитку, але, на жаль, вона досить часто має місце саме у зміша­них правових конфліктах. її головними й наочними ознаками є: 1) інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралеподібно за принципом «дія — протидія»; 2) поширення масштабів конфлікту

(за рахунок територіальної і громадської задіяності); 3) моделі пове­дінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на безкомпромісну лінію та еволюціонують у напрямі більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; 4) відбувається зміна предмета конфлікту і від­повідно форм взаємодії у напрямі загострення.

Результатом і наслідком ескалації може стати «генералізація» конфлікту, коли його об'єкт диверсифікується на множину нових об'єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епі­центр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс ужива­них засобів за рахунок більш ефективних силових методів.

У динаміці правового конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. У той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів бороть­би. Якщо у «чистому» правовому конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) пра­вовому конфлікті правові елементи, як ми вже з'ясували, виявля­ються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємовідносин.

Отже, рух подій в правовому конфлікті характеризують:

латентна фаза — виникнення в однієї чи обох сторін конфлікт­них мотивів юридичного характеру (зокрема з приводу об'єкта, що має юридичні властивості);

демонстраційна фаза — виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позову, набуття прав власності тощо);

агресивна (чи батальна) фаза — розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв'язку із розглядом справи юридичною інструк­цією. Це досить тривала стадія, вона передбачає попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, про­цесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

фаза розв'язання конфлікту — підготовка та видання правово­го (правозастосовчого) акта, яким закінчується конфлікт (напри­клад, винесення судового рішення, вироку, рішення про перегляд справи).

Поза ідеальною теоритичную ситуацією послідовність фаз юри­дичного конфлікту може порушуватися, або деякі зі стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти де од-

 

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

разу зі вчиненням злочину виникають правовідносини, отже — від­сутня перша латентна фаза).

Спрямованість розвитку правового конфлікту часто залежить від задіяності в ньому державних правозастосовних органів, це забезпе­чує закінчення конфліктних стосунків у межах закону і у відповід­ності до нього. Водночас, застосування у правовому конфлікті наси­льницьких, примусових заходів, що є по суті «легітимним приму­сом», не є чимось екстраординарним чи неприпустимим, якщо вони йдуть від уповноважених осіб, адекватні закону та не перетворю­ються у безладдя.

Окремо слід визначити специфіку розвитку правового конфлік­ту, що стосується масових подій: політичних чи міжнаціональних зіткнень, гострих соціально-економічних стосунків. Юридичний ас­пект у такому конфлікті виникає не одразу; він оформлюється від­повідно до інституалізації та формалізації відносин, таким чином наступає юридизація конфлікту — безумовно позитивний процес, що надає можливості задіяти ефективні правові процедури і меха­нізми. Наприклад, у міжнаціональному конфлікті виникає пробле­ма (вимоги) самовизначення нації, ідея утворення власної держави, проголошення суверенітету, встановлення кордонів, митниці тощо. Вирішити всі ці питання і задовольнити вимоги сторін неможливо без прийняття відповідних юридичних актів, видання законних (а інколи і неправових) рішень і розпоряджень. Саме тут формуються юридичні елементи конфлікту, які далі мають рухатися по консти­туційних чи інших «юридичних рейках».

Досвід свідчить, що розв'язання правового конфлікту само по со­бі ще не дає гарантії від поновлення конфліктних сутичок; якщо джерело конфлікту не знищено, то багато цивільних, трудових, ад­міністративних, сімейно-правових, міжнародних конфліктів мають тенденцію відновлення.

Соціологія права розглядає конфліктну боротьбу через погрозу та зовнішні протилежно спрямовані дії. Зовнішні дії — це чергуван­ня взаємних реакцій, які спрямовані на утвердження інтересів кож­ної сторони та обмеження інтересів супротивника.

Погроза — це, у деякому сенсі, практичний засіб конфліктного протиборства; її сутність полягає, як вважає американський конф-ліктолог М. Дойч, у висловленні наміру здійснити дещо, що може зашкодити інтересам іншої сторони. Більше того, погрози зорієнто­вані на те, щоб примусити суперника проти волі сприяти цілям опо-

нентів. У міжнародній практиці, зокрема, розповсюджений метод ультиматумів, що містять вимоги до іншої країни, у випадку неви­конання яких супротивника очікують жорсткі санкції. Погрози можливо вживати і у конфліктній боротьбі, і в тактиці ведення пе­реговорів (за допомогою парламентів, членів делегацій). Застосу­вання погроз — руйнівна практика, оскільки їх зміст передбачає можливий перехід до більш гострого протистояння. Отже, тактика погроз більш характерна для деструктивної моделі поведінки у конф­лікті.

Зовнішні дії суттєво обумовлені часом та місцем протікання по­дій. Часовий чинник є значним важелем того, що несвоєчасна згода (чи відмова) можуть призвести до небажаного або протилежного ре­зультату.

Всі дії у конфлікті умовно поділяють на головні та допоміжні. До перших відносяться дії, які безпосередньо спрямовані на предмет конфлікту, другі ж — відіграють підлеглу роль, забезпечуючи вико­нання головних дій. За характером боротьби зовнішні дії поділя­ються на дві групи: наступальні та оборонні.

Наступальні дії складаються з навали на супротивника, руйну­вання його власності, ізолювання, захоплення об'єкта суперечки, вигнання або полонення ворога та інших актів, які завдають безпо­середньої шкоди протилежній стороні. Оборонні дії — це, утриман­ня об'єкта суперечки, самозахист, захист від знищення або ушко­дження матеріальних цінностей і ресурсів, превентивні заходи то­що. Поділ між цими типами дій досить умовний, адже відомо, що «наступ — це найкращий вид оборони», і зокрема у процесуальній тактиці, що входить до динаміки правового конфлікту, цей прин­цип ефективно використовується. Врешті, виходячи з цієї логіки, можливо передбачити ще і третій різновид дій — це відступ, втрата позицій, об'єктивна (повна або часткова) відмова від своєї мети та інтересів. Тимчасовий відступ у конфлікті — це часто пастка, щоб зібрали сили для майбутнього наступу.

Серед головних зовнішніх дій у конфлікті треба виокремити такі:

а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання об'єкта (під час цих дій у соціально-правовому конфлікті саме і з'являються право­відносини);

 

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

 

б) створення перешкод та завдання опосередкованої шкоди — ці
дії більш притаманні безоб'єктному конфлікту, коли прагнуть за­
блокувати діяльність іншої сторони (часто застосовують у ході слід­
ства з метою затримання злочинців);

в) слова і вчинки, що ображають, зачіпають: образити чи скрив­
дити можна не тільки у міжособистісній сутичці. Негативні жести,
образливі вислови, дискримінаційні заходи на адресу громадян ін­
шої країни, іншої культури, релігії, норм життя — все це дії, прита­
манні змішаним правовим конфліктам;

г) підкорення і захоплення суб'єкта. Ці дії стосуються прояву
влади та суттєвого обмеження волі інших суб'єктів, застосування
форм диктату, жорсткого контролю, колонізації, захоплення у по­
лон, обмеження суверенітету тощо;

ґ) завдання безпосередньої фізичної шкоди (насильство). Ці дії природньо мають місце у багатьох кримінальних конфліктах, вони завжди пов'язані з руйнуванням головних фізичних ресурсів проти­лежної сторони: завдання болю й тілесних ушкоджень, руйнування і розорення держав і міст; знищення груп і зв'язків, що їх поєднува­ли; знущання та вбивства. Насильство — найнебезпечніша форма конфліктної поведінки. Соціологи права стверджують, що на так звану «готовність» людини (групи) до насильства впливає ціла низ­ка чинників: затяжний стан соціально-економічної депривації, по­стійна конфліктогенність середовища існування, багатолітнє психо­логічне відчуження, трагічний досвід знущань і насильства у ди­тинстві, а також — узаконена чи усталена насильницька поведінка влади, її інститутів та персональних носіїв, що в цілому створює хи­бні уявлення про «ефективність» впливу жорстких крайніх заходів.