Цивільна правоздатність та дієздатність іноземних громадян

1. У питаннях, пов'язаних із дієздатністю, як вже зазначалось, беззаперечним є положення, за яким іноземний громадянин вна­слідок свого громадянства має певну дієздатність, обсяг якої ви­значено у відповідному національному законодавстві. Проте, це зовсім не означає, що таку саму дієздатність він матиме і у державі перебування. Останнє може мати місце лише у випадках встанов­лення у цьому національному законодавстві матеріальної взаємно­сті, що, як зазначалось, має місце далеко не завжди. Більш типо­вим є випадок, коли іноземний громадянин отримує, за принципом формальної взаємності та згідно з правилами національного режиму, дієздатність таку, як і громадяни держави перебування. Однак са­ме у даному випадку і постає питання: як бути, коли обсяг дієздат­ності за принципом lex patriae не тотожний обсягу, що наданий іноземцю за lex domicilii?

Історично першим постулатом у цьому відношенні було прави­ло: особа, що є дієздатною за своїм особистим законом, вважаєть­ся такою і в інших країнах, і навпаки, особа, недієздатна за правом своєї держави, вважається недієздатною всюди. Втім, такий стан речей, як зазначає В. І. Кисіль, дає іноземцеві змогу оскаржити укладену ним угоду, посилаючись на особистий закон щодо діє­здатності, якщо зміст цього закону розходиться зі змістом законо­давства країни, де цю угоду укладено. Покінчити з такою ситуа­цією (тобто – з обходом закону) намагаються вже давно. Ще 1861р. французький касаційний суд у відомій «справі Лізарді» зробив спробу покласти цьому край, сформувавши так звану кон­цепцію «виправдувального незнання іноземного закону»: оскільки за обставин, що склалися, француз діяв «завбачливо, не допускаю­чи необережності», а іноземний громадянин вважався дієздатним за французьким правопорядком як законом місця укладення угоди, то укладену за таких умов угоду слід визнати дійсною.

Подібні питання того ж часу виникли в практиці й інших судів, узагальненням якої наприкінці XIX сторіччя майже одночасно у законодавстві Німеччини (ст. 7 Вступного закону до Германського Цивільного уложення) та законодавстві Японії (ст. З Закону 1898 р. «Про застосування законів») стало правило, за яким, хоча дієздатність особи визначається правом держави його походження, в тих випадках, коли іноземець здійснює в державі перебування юридичну дію і якщо він є повністю дієздатним згідно з правом цієї держави, то навіть коли він може не мати дієздатності згідно з правом держави його громадянства, він розглядається як повністю дієздатна особа. В. В. Гаврилов зазначає, у даному зв'язку, що в ряді держав континентальної Європи за спеціальним рішенням суду неповнолітній може бути проголошеним повнолітнім і така процедура навіть отримала у відповідних законодавствах позна­чення «емансипація».

2. Подібна точка зору є переважаючою у сучасних кодифікаціях МПрП. Наприклад, в угорському Указі 1979 р. № 13 «Про міжна­родне приватне право» зазначено, що стосовно правоздатності та дієздатності іноземних громадян і осіб без громадянства, їх особи­стих та майнових прав, а також обов'язків, застосовуються прави­ла, що діють для осіб, які проживають [в Угорщині], якщо законом не передбачено інше. Осіб, шо не мають угорського громадянства, які згідно з особистим законом є недієздатними або обмежено діє­здатними, слід вважати дієздатними стосовно угод, укладених в Угорщині для задоволення звичайних потреб повсякденного жит­тя, якщо за угорським правом вони є дієздатними.

Аналогічне правило закріплено і на універсальному рівні у Же­невській конвенції, яка має на меті вирішення деяких колізій зако­нів про переведені векселя та прості векселя (1930). В ній зазначе­но, що здатність особи зобов'язуватись за перевідним чи простим векселем визначається її особистим законом. Особа, яка не має та­кої здатності згідно з цим законом, все-таки несе відповідальність, якщо підпис було вчинено на території держави, за законодав­ством якої ця особа була б визнана здатною цс робити.

У чинному законодавстві України відтепер (ст. 18 Закону від 23.06,2005 р.) встановлено, що цивільна дієздатність фізичної осо­би визначається її особистим законом, так само, як і підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою.

3. Головним документом, у якому визначається правове стано­вище іноземців в Україні, є Закон України «Про право­вий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. У ньому зазначено (ст. 3), що іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Обмеження прав іноземців порівняно з громадянами України у нашому національному законодавстві використовується досить-таки широко. Наприклад, можна зазначити, що згідно з національним законодавством України іноземним громадянам та особам без гро­мадянства земельні ділянки у власність не передаються. А відпо­відно до ст. 285 (2) Сімейного кодексу України усиновлення дити­ни, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.

Взагалі ще Л. А. Лунц не без підстав зазначив, що принцип особистого закону у багатьох державах вважається вихідним при виборі закону, компетентного на визначення цивільного стану, хо­ча дія цього начала в сучасних законах і практиці піддається всіля­ким обмеженням. Коментуючи цю думку російського вченого, наш співвітчизник В. І. Кисіль зауважує, що з цього начала чи не в усіх країнах зроблено так багато винятків, що кількість тут перетворюється на якість, і вся сукупність таких винятків ставить під сумнів значення вихідних начал у цих країнах. Може, саме тому наші автори досить обережно говорять про проголошений Консти­туцією України принцип національного режиму, після чого пере­ходять до викладання більшою чи меншою мірою обмежень з цьо­го режиму, що встановлені чинним законодавством. А на мою думку, в Україні щодо іноземних громадян взагалі встановлено не національний режим, а національний режим з обмеженнями. Оцінюючи кількість існуючих у нашому праві обмежень, неважко дійти висновку, що проголошений у нас de jure національний ре­жим defacto непомітно перетворився у спеціальний, що навряд чи є свідченням переваг законодавчого вирішення даної важливої з точки зору міжнародного права проблеми,

4. Ситуація стає ще складнішою, коли між lex patriae та lex domicilii вибір повинен здійснити суддя третьої країни. Це поясню­ється, головним чином, недостатньою визначеністю терміну домі­цилій. В. І. Кисіль відзначає, наприклад, шо у праві США існує ви­значення поняття «доміцилій», яке зобов'язане своїм виникненням Дж. Сторі і відтворено у другій редакції американського зведення правил з колізійного права (Restatement, Second, 1971), згідно з яким це - місце, де особа має реальний, усталений та постійний дім і ку­ди, будучи відсутньою, вона мас намір повернутися. Проте, поряд з цим, у американській практиці використовуються і такі терміни, як «батьківщина» (habitat), «місце проживання» (residence), «звичайне місце проживання» (habitual residence) тощо, які у багатьох випад­ках тлумачаться як еквівалентні термінові «доміцилій».

З приводу цього Л. А. Лунц писав: «Питання про кваліфікацію поняття доміцилію у міжнародному приватному праві обговорю­валося в доктрині неодноразово. Нам думається, що тут наявною є одна з тих проблем міжнародного приватного права, вирішення яких уявляється значно більш простим у конкретному випадку (коли мова йде про вибір між двома певними концепціями доміци­лію), ніж при абстрактній постановці питання, пов'язаного з тією чи іншою доктриною кваліфікації».

Вивчаючи ситуацію з особистим законом іноземної фізичної особи, В. І. Кисіль дійшов висновку: цей закон у колізійному праві багатьох країн і далі формулюємся як закон громадянства. Проте все частіше законодавці віддають перевагу принципу доміцилію, який суттєво виграє порівняно з принципом громадянства, оскільки: а) легше піддається деталізації (місце проживання, звичайне місце проживання, постійне місце проживання, проживання протягом пе­вного часу тощо); б) його застосування відповідає вимогам законо­давства більшості держав щодо встановлення національного режи­му для іноземних громадян, які перебувають на їхній території.

5. Складним і до кінця не вирішеним є питання про те, за яким правом повинна визначатись дієздатність іноземця у випадку, коли він має два або більше громадянств. Як приклад можна знов-таки послатись на угорський Указ, за яким: коли певна особа має гро­мадянство декількох держав, серед яких одним є угорське, її осо­бистим законом є угорське право. У випадку, коли у таких осіб угорське громадянство відсутнє, їх статус визначається правом держави, на території якої вони мають місце проживання, у тому числі й угорське право, якщо вони мають місце проживання в Угорщині. Для осіб, які мають декілька місць проживання за кордоном, особистим законом є право тієї країни, з яким вони мають найбільш тісний зв'язок.

До речі, подібне правило закріплено і у ч. 2 ст. 16 Закону від 23.06.2005 p.: якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема має місце про­живання або займається основною діяльністю. Проте, у доктрині МПрП з цього приводу висловлюються І пропозиції щодо застосу­вання у таких випадках суб'єктивного критерію, коли особа, що має подвійне громадянство, для визначення свого статусу повинна зробити вибір на користь одного з них.

6. Ще одним колізійним питанням особистого статусу іноземної фізичної особи є питання стосовно обмежень або позбавлення та­кої особи дієздатності. Більш-менш загальним засобом вирішення цього питання є застосування до підстав обмеження чи позбавлен­ня дієздатності закону громадянства, а до форми прийняття відпо­відного рішення - закону суду (принцип lex forі).